1.

Ескамотація1 соціалізму – політичне зваблення людей, яке виникло у вигляді неоюдейсько-етноамбітної соціологічної теорії Карла Маркса (1818-1883), внаслідок спотворення ним суті капіталу як матеріально-енергетичного фактора суспільно-економічного розвитку людства. Незважаючи на значне притлумлення її офіційної популярності так названими «горбачовсько-перебудовними» процесами ще в СРСР, які були насправді-то продовженням самими більшовиками перерваної ними громадянсько-демократичних перетворень  в Росіянській самодержавній імперії в лютому 1917 року контрреволюційним «переворотом» та гвалтівним марксистсько-ленінським експериментом будівництва державного соціалізму, в результаті якого в країні відродився історичний євразійський самодержавний капіталізм у вигляді ідеократичного імпер-інтернаціонального соціалізму. Тож, хоча «перебудовні» процеси припинили тоталітарну самовладність більшовицької (комуністичної) партії, а відтак й ідеології марксизму-ленінізму, викликавши таким чином розпад імперського Радянського Союзу, почварні євразійсько-«сталінські» держкапіталістично-імперські традиції залишаються ще в імпер-рудиментарній Росіянській псевдофедерації. Крім цього, як обгрунтовує професор Кентського університету (США) Девід Маклеллан, що інтернаціонал-культурологічні  варіації все тієї ж широкоформатної неоюдейської стратегії, знову «постають інтересом інтелектуалів в США і Європі»2.Одначе Маклеллан і сам при цьому заявляє по-неомарксистськи, що начебто  «у тій величезній  трагедії, в яку обернулося будівництво соціалізму в Радянському Союзі, … був винуватий зовсім не Маркс, а його занадто перекручена радянська трактовка»3. А тому-то і зявив уже український  публіцист  Роман Скляров: «Поки ми прощаємося з радянським минулим, дехто на Заході пропагує й практикує нео-марксизм»4. Додаючи, що після провалу неоюдейської інтернаціонал-стратегії із запозиченим  Марксом міфом «утопічного комунізму» та витвореної ним для цього теорії пролетарської антикапіталістичності, транснаціональна етнобанківсько-фінанасова олігархія заповзялася, «не обмежуючись виключно економікою», спонсорувати вже чисто культурологічні її інтернаціональні «варіації», розроблені, «як для гоїв», так званою Франкфуртською школою «культурного марксизму», по притлумленню оберегових функцій державних інституцій, зміні думок і настроїв «культурного ядра» етнонацій, нав’язуючи всупереч суспільно-автономній природі людських особистостей егоцентричний індивідуалізм, ратуючи, як за права людини, за публічні випендрювання людей з неприродною інтимною сексуальною орієнтацією, нападаючи таким чином на інститут сім’ї, відтак провакуючи притлумлення демографічного розвитку «гоїв», як іншого роду людського, пропагуючи для цього сексуальне розбещення молоді, раннє сексуальне інформування морально несформованих дітей, політкоректність до так званого «мультикультуралізму»,  і т.п. «Ідеологічні вожді цього руху, — як зауважив відомий росіянський політолог Ігор Шафаревич, — … були послідовниками одночасно Маркса і Фрейда і майже всі без винятку євреями: Адорно, Маркузе, Горкгаймер, Фромм»5 та інші.

Про це ж написав у «Слово Просвіти» й український вчений Валерій Швецц, що, мовляв, досі «в сучасному світі існує Штаб світової революції на ідеологічній базі «Маніфесту». У різний спосіб рецепти «Маніфесту» реалізуються або вже реалізувались у деяких провідних країнах світу через потужне фінансування різноманітних заходів»6,– десь-то банківсько-фінансовими етно-олігархами Ротшильдами, Рокфеллерами, Морганом, Барухом, Соросом і т.п., які вважають себе етно-євреями, але місцем свого бізнесу – весь світ. Але така транснаціональна банківсько-фінансова діяльність  згаданих, як на мене, є не конспірологічною, а етноповедінкою, як інтернаціональних «громадян світу». Це, як вибачаюче назвав нинішній росіянський  соціальний філософ єврей Михайло Веллер, є «не глупота – це такий ум»7.

.

2.

Хоча більше ста років тому розходження між постулатами марксистського „Маніфесту комуністичної партії”(1848) і подальшим ходом соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку вже викликало суттєвий розкол в середовищі європейських  послідовників цієї «комуно-соціалогічної» теорії на „революціонерів” і „реформаторів”. Позиції останніх істотно посилив тоді Едуард Бернштейн (1850-1932) своїм авторитетом соратника і спадкоємця класиків так званого „наукового соціалізму». Він першим резонансно звернув увагу європейських соціалістів на  сумнівність, правда, лише «науковості»  пролетарського комуно-соціалізму, до розбудови якого у своєму «Маніфесті» закликав  К.Маркс, у відповідності з начебто відкритим ним експлуататорським характером виникаючої лише за  індустріально-промислового капіталізму «додаткової вартості». Бо, мовляв, під час промислового виробництва товарів «робітник стає паупером, і пауперизм росте ще швидше, ніж населення і багатство»8, а відтак і тому, що капіталістичний суспільно-економічний прогрес взагалі, заявив Маркс, «це – таке багатство, яке завжди має своєю передумовою бідність і яке розвивається лише за рахунок  того, що воно розвиває бідність»9. 

На що Е.Бернштейн вже заявив, що «додатковий продукт зростає повсюди», тому «становище робітників не безнадійне, а здатне до поліпшення»10.   Правда, як все-таки змушений був  уточнити пізніше і сам Маркс, що при цьому «накопичення капіталу погіршує  становище робітника відносно, збільшуючи відносне багатство капіталіста і його партнерів»11. Отож, зробив висновок Бернштейн, «революційна практична програма «Маніфесту» цілком просякнута бланкізмом», … «перестає бути прообразом майбутнього розвитку»12. Адже, як звужено узагальнив про таке пророкування  і сучасний росіянський академік Акоп Назаретян, у Маркса йдеться передусім про «неухильну пролетаризацію суспільства, відносне і абсолютне зубожіння, відчуження і дегуманізацію праці і як наслідок прогресуючого загострення класової боротьби – захоплення влади промисловим пролетаріатом»13. Саме яке в державно-бюрократичній реальності-то і не справдилося. Але, незважаючи на банкрутство СРСР, а відтак відмову транснаціональних «громадян світу» вже від марксистського пролетарського комуняцтва, яке насправді-то було лиш публічним «доважком» для мобілізації мас до участі в широкомаштабній неоюдейській стратегії захисту від антисемітизму інтернаціональною дезорганізацією етнонаціоналізованих народів, їхня  латентна діяльність над широкомаштабним  продовженням здійснення її самої, як бачимо, продовжується, стратегія їхнього етно-транснаціонального протистояння всьому світові не зникла. Відбулася, як написала одна дослідниця «капітальної матриці», лише її  «перезавантаження».14  Як саме вже й закликав до «перезавантаження» міжнародної політики після ейфорії у США і в Європі від горбачовсько-єльцинської «Перебудови» в СРСР і американський президент Барак Обама, як за самопритлумлення монополізму США через забарність одноосібного заправляння в «постперебудовному» міжнародному світі. Відтак США натоді й погодилися із протекторатним статусом Росіянії уже як «регіональної держави» (Б.Обама), дозволивши їй окупувати український Крим. Такого ж  ставлення ще з часів  президента США Дж.Буша-старшого до Московії як «регіонально-протекторатної держави» дотримується і президентська адміністрація Дж.Байдена.  Саме через це відродилися і продовжуються реваншистські агресивні зазіхання Московського імперіалізму, який, спекулюючи статусом потенційного супротивника сусідсько-територіальним намірам демографічно-мільярдного Китаю, вдався, розпочавши військову окупацію всієї Україии,   до відновлення Радянського Союзу, відтак і свого колишнього світового статусу, намагаючись заручитися для цього ще й як антиамериканською підтримкою того ж Китаю.  Тоді як сам Китай зайнятий далекоглядною розбудовою (із залученням-навпаки вже постперебудовно-євразійської Росіянії) власне до свого азійського домінування в світі. Так виникло після-постперебудовне «перезавантаження» міжнародної політичної ситуації, в якій  меркантильний приватногосподарськи-демократичний євро-атлантичний світ все ще не знає, як самовизначитись в протистоянні із світовими термоядерно озброєними авторитарно-політичними державами, пасивно підтримуючи поки що лише самісний захист Української держави в розв’язаній Московією кривавій війні по знищенню українців як нації.

.

3.

Отже після  Другої світової війни на замовлення своїх транснаціонал-спонсорів, які вже задумалися, «яким чином старе може все ж існувати у вигляді нового?»15, після підхопленого в Європі соціал-демократичного висновку Е.Бернштейна про не-«науковість» пролетарсько-комуняцького ладу лукавого К.Маркса, який своїм збанкрутілим, як називають таку нині ідеологію, «словесним шаманством»16закликав було відразу ж до побудови радикально-антикапіталістичного інтернаціонально-пролетарського «наукового комунізму», вирішивши таким чином опосередковано добитись здійснення латентних стратегічних неоюдейських задумів капіталовладної банківсько-фінансової олігархії «громадян світу» по притлумленню європейського антисемітизму, щоб таким чином у відповідності із постулатом В.Парето «здобути користь із почуттів (тобто ілюзій європейських робітників про «утопічний комунізм»), а не ротрачувати енергію в марних пошуках знищення їх»17.Отож уже лише його інтернаціоналістську стратегію, уже як «фальшивого пророка»18, змушений був перетлумачувати й «дорозвивати» Карл Поппер  у книзі про «Відкрите суспільство і його вороги»(1945), яке Джордж Сорос, як  колишній слухач лекцій Поппера в Лондонській школі економіки і політичних наук, ставши мільярдером, і почав фінансово пропагувати в світі.

Відтак провідний франкфуртівець  Макс Горкгаймер (1895-1973)  теж закликав у своєму дослідженні з промовистою назвою «Затьмарення розуму»(1947) до зосередження вже діяльності «громадян світу» на «культурному марксизмові», позаяк  антикапіталістичні пролетарсько-комуністичні «ілюзії лопнули, як мильні бульбашки: соціальне становище пролетаріату поліпшилось і без революції».19 «Угода між підприємцями і найманими робітниками в межах могутньої Держави, — заявив і його однодумець Г.Маркузе, — свідчить про єдність протилежностей».20 «Суть в тому, — по-старомарксистськи уточнив його і етноспоріднений М.Й.Веллер, — що пролетаріат продався капіталістам, облаштувався в суспільстві споживання і втратив свою революційну істотність».21  

Отож транснаціональна етно-банківська фінансова еліта вирішила переорієнтувати свою інтернаціоналістську стратегію з класово-пролетарського комуно-соціалізму на «культурний марксизм». Її провідний  франкфуртівець  Теодор Адорно, заявивши, що хоча «культура – це мусор, відходи, але мистецтво, один із її секторів, має серйозний характер як прояв істини»,22 він розробляє «Естетичну теорію» (1969) інтерпретації творів мистецтва, в якій робить вже висновок, що «соціальні антагонізми сягають своїми коренями в сиву древність, вони старі, як світ; класовими зіткненнями вони ставали раніше  тільки спорадично, безсистемно, там, де формувалася споріднена буржуазному суспільству риночна економіка. Відтак інтерпретація всього історичного як прояви класової боротьби має деякий анахронічний  аіr  (відтінок), як і взагалі вся та модель, на основі якої Маркс здійснював свої вибудови і екстраполяції, були моделлю ліберального підприємницького капіталізму»,23 тобто — «економікс».

Адже ще Е.Бернштейн безпосередніше від інших побачив уже, як з огляду на виникаючі позитивні суспільно-політичні реалії індустріально-економічного життя в Європі, почав було притлумлюватись  радикалізм і самих творців «наукового соціалізму». Знав, наприклад, про те, як К.Маркс, позиціонуючи себе  «як людину науки»,24 став відчувати незручність від антагоністичного запалу отієї своєї «проманіфестованої» класово-пролетарської «якості партійної людини».25 Так, відчувши у вип’ячуванні «представниками французького варіанту комунізму»26 націоналістично-пролетарських форм антикапіталістичної боротьби певну загрозу притлумлення головної мети  неоюдейської інтернаціональної стратегії по подоланню антисемітизму, К.Маркс  спробував було, як згадував у 1890 році Ф.Енгельс, відмежуватись від французьких націонал-марксистів кінця 1870-х років, заявивши, що в такому разі: «Я знаю тільки одне, що я не марксист».27 Признавшись було таким чином, що його «пролетарська класова боротьба» за інтернаціональний комунізм є лише публічним мобілізаційним «доважком» латентної неоюдейській стратегії передусім етно-денаціоналізації європейських народів.

А «ближче до кінця життя, – як підкреслив донедовна головний редактор «Еврейского обозревателя» М. Френкель, – згас антиєврейський запал Маркса» і до «жорстоковийного»28 юдейства. Запал, який із самого початку, як визнав той же М.Горкгаймер,  роз’яснюючи в своїй «Діалектиці просвітництва» про такий   поведінковий захист євреїв від антисемітизму, що він був лише захисною «гримасою, яка маніпульованою … була завжди,… тавром колишнього пануючого пригнічення, збереженим на живій субстанції поневоленого … від єврея-лахмітника до банкіра»… Відтак, додавав він, — «гримаса справляє враження награності… Вона признається в ній: через це-то  вона й фальшива… Вона завжди є утрированою, якою б щирою не була».29

.

4.

Тому-то для вияснення суті справжніх намірів «марксизму» потрібна не лише постінтерпретація його «текстів», але вияснення і того, про що прямо не заявлено в них, тобто «фігур умовчання» неоюдейської «Гаскало»-просвітянської етностратегії, яку потрібно назвати уже як – «Гаскала-«Навпаки».    Адже її творці Мозес Гес та Карл Маркс були спочатку прихильниками виниклого було в Германії «Гаскало»-просвітницького проекту Мозеса Мендельсона (1729-1786) про самовихід євреїв із власного  етнічного гетто, щоб, залишаючись по можливості юдеями, стати шляхом гібридно-європейської культурно-освітньої асиміляції емансипованими європейцями, що проявилося вже було у виникненні середньонімецького діалекту юдиш (їдиш, юдейська мова), як жаргонно-німецького мовлення євреїв-ашкеназі.

З цього приводу й завирувала тоді гостра дискусія про етнонаціональну поведінку євреїв між тодішніми прихильниками єврейського просвітництва «маскилім» та юдейськими ортодоксами, в їх числі й етнографічно традиціоналістськими хасидами.  Як напише пізніше організатор неоюдейської стратегії інтернаціонал-пролетарсько-комуністичного подолання європейського антисемітизму Мозес Гес (1812-1875), «виникла внаслідок цього полеміка з місцевими «культурними євреями» порою досягала великої озлобленості»30.Саме тоді Маркс і заявив про своє відповідне гаскальське антиєврейство в написаній під впливом того ж Геса статті «До єврейського питання» (1843).

У цій полемічній  на книгу Бруно Бауера статті він і заявив тоді, що той перетворив соціально-економічне  «питання про емансипацію євреїв в чисто релігійне питання».31 Виступивши таким чином проти обгрунтованого висновку Бауера, що саме егоцентрична «старозавітна» природа юдейської релігії, забезпечуючи консервативне самозбереження євреїв як етносу, перешкоджає заразом і емансипації євреїв як європейців. Маркс же в своєму запереченні висновка Бруно Бауера  небезпідставно послався на те, що вже в сучасному капіталістичному суспільстві «єврей емансипував себе єврейським способом, він емансипував себе не тільки тим, що присвоїв собі грошову владу, але й тим, що через нього і помимо нього гроші стали світовою владою, а практичний дух єврейства став практичним духом християнських народів. Євреї настільки емансипували себе, наскільки християни стали євреями»,32 тобто наскільки основна маса європейців порвала з християнським аскетизмом і  стали  уже економічно-прагматичними неохристиянами-протестантами.

Трохи відмінно від К.Маркса, ширше і глибше, глянув на підняте Б.Бауером «єврейське питання» уже і Ф.Енгельс. В написаній разом з К.Марксом першій спільній праці «Святе сімейство», яка в 1845 році і була ними опублікована, саме Ф.Енгельс звернув увагу на необхідність для емансипації єврейства «очищення від приховуваної його істотність релігійної оболонки та показати його емпіричне, земне, практичне ядро» (лихварство), … «намітивши ту практичну, дійсну суспільну форму, в якій тепер це ядро належить скасувати».33 Що Б.Бауер, мовляв, і «не підозрює» … «цього, що справжнє, світське єврейство, а відтак і релігійне єврейство, постійно породжується теперішнім громадянським життям і находить свій вищий розвиток в грошовій системі»,34 що «живучість  єврейської релігії була об’яснена  практичними основами громадянського суспільства, яка знаходить собі фантастичне відображення в єврейській релігії».35

А тому-то, додає Енгельс, «емансипування єврея в людину, чи людська емансипація від єврейства…(є) загальне практичне завдання сучасного світу, до самих кісток просякнутого єврейством», як «завдання скасування єврейського духу громадянського суспільства, нелюдськості сучасної житейської практики, кульмінаційним пунктом якої є грошова система»,36десь-то передусім скасування егоцентричної етнокорисливості історично-домінуючого віртуально-приватизованого євреями банківсько-кредитного капітало-інвестиційного лихварства.

Адже ж саме такому лихварському гендлярству  більше  двох тисяч років повчав плем’я євреїв діяти їхній біблейський бог: «Чужому позичиш на відсоток, а братові своєму не позичиш на відсоток»… «І ти позичатимеш багатьом народам, а сам не позичатимеш ні в кого».37  «І мури твої побудують чужинці, а їхні царі тобі будуть служити».38  Відтак: «Я – єврей королів», з апломбом заявив про себе і один з Ротшильдів, заперечивши комплімент на його адресу: «Ви король євреїв».39

Бо ж єврейські мислителі, написав їхній історик Макс Даймонт, «вичитали в Торі благорозумну думку: щоб зберегти юдаїзм, належить зберегти його носіїв-евреїв. Вожді народу зрозуміли, що настав час подумати про нові форми і засоби такого збереження. Неможливо було зберегти єврейство, не забезпечивши віруючих куском хліба насущного». Отож вони і винайшли чергову формулу спасіння – «діаспорний юдаїзм»… Діаспора – це одночасно і вид існування, й інтелектуальна концепція, і спосіб життя, і спосіб мислення»40 як «народу-хамелеона»41.Тобто, як несміливо зауважив про таку ситуацію в розділі своїх «Філософських есе» про «хасидизм і катастрофу «банального зла» відомий український культуролог Тарас Возняк: «Вони переорієнтувалися на світ, який став для них «підручним» і яким, при достатній кмітливості, можна доволі успішно користуватися».42

Таким чином, визнає і М.Даймонт, саме «діаспора породила нові єврейські культури. Внутрішнє ядро кожної такої нової культури незмінно залишалось виразно юдейським»,… бо, мовляв,… «євреї завжди ставали  частиною – але завжди відмітною частиною – тієї культури, в оточенні  якої вони жили».43  «Наша роль, – як відверто написав ізраїльський філософ Шмуель Бергман, – це роль паразитів».44 «Євреї, всесвітньо-історична місія яких є в тому, – писав і сам М.Гес, – щоб перетворити людство в хижих тварин, завершили накінець роботу, до якої вони  були призначені»45,тобто «призвані надати цій цивілізації її основную особливість – діяльну рухомість. Коли настали строки, евреї вкинули в людство свою закваску»,46 тобто лихварсько-капіталістичного егоцентризму.

«Бог,– як правильно передано суть такого їхнього етномислення в дванадцятому протоколі резонансних «Протоколів сіонських мудреців», (що, як кажуть, були все-таки конфіденційно зафіксованими тезами, висловленими в Базелі в 1897 році на закритому засіданні Першого конгресу сіоністів), —  подарував нам, своєму обраному народу, розсіяння, і в цій здавалося б слабкості нашій і виявляється вся наша сила, котра привела нас до порогу тимчасового панування», тобто «паразитичного» банківсько-кредитного віртуально-розпоряджувального присвоєння матеріально-енергетичних суспільних капіталів існування й розвитку етноспільнот свого діаспорного розташування.   Адже, ще до «інтернаціонального комунізму»» К.Маркса, один з мислителів просвітянської «Гаскали» Нахман Крохмаль (1785-1840), вже вважав, що саме таким чином, мовляв, «єврейство досягло більш високого ступеня розвитку і виживання саме завдяки тому, що переступило через стадію держави в загальнолюдський історико-культурний процес».47

.

5.

До речі, саме Ф.Енгельс (1820-1895), який в кінцевому підсумку визнав, що  був «другою скрипкою»48  після К.Маркса, але в 1840-ті роки в розроблюваній пізніше ними обома теорії пролетарсько-класового «комуно-соціалізму», саме він був «першою скрипкою», про що написав тоді ж у листі до Енгельса і сам Маркс: «Я завжди слідував по твоїх стопах».49 Тобто, що К.Маркс тоді латентно підлаштовувався зі своїм неоюдейськи стратегічним інтернаціональним подоланням єврейської етновідчуженості під «спустошливі»,50 за лукавою оцінкою тодішнього наставника їх обох М.Геса, щирі пролетарсько-комуністичні ініціативи непотайного Ф.Енгельса. Як написав Леопольд Шварцшильд в своїй книзі «Червоний прусак»(1947), К.Маркс, латентно-інтернаціональною «мрією якого завжди було встановити верховне керівництво над робітниками всього світу»51, тож «коли Енгельс висловлював свій антисемітизм, а він часто це робив, Маркс вважав себе зобов’язаним не дати себе перевершити»,52 десь-тоу відповідності з вищеназваною «утрированою гримасою» свого ревнивого антисемітизму, наприклад, такими образами на адресу лідера першої Соціалістичної партії Німеччини   Фердинанда Лассаля, як «маленький жид» чи «єврейський негр».

Отож, після ознайомлення в 1844 році з дослідженням Ф.Енгельса про «Становище робітничого класу в Англії» і страйковою боротьбою робітників за соціально справедливий розподіл виробничих результатів застосування суспільного капіталу для етнонаціонального існування і розвитку всіх трудящих, десь-то і сам К.Маркс задумався цілим розділом «Комунізм» в неопублікованому до 1932 року «Економічно-філософському рукописі 1844 року»53над тим, як скористатися етично-популярним в тодішніх робітничих масах «утопічним комунізмом», як «запозиченим міфом»54 для мобілізації їх на здійснення неоюдейської стратегії  «Гаскало-навпаки» по подоланню європейського антисемітизму, вважаючи ще, що хоча «комунізм є необхідна форма і енергійний  принцип найближчого майбутнього, та як такий комунізм не є мета людського розвитку, форма людського суспільства»55.

Адже Ф.Енгельс (до знайомства з К.Марксом) на відміну від вироблюваного ними спільно пізніше антогоністично-антикапіталістичного пролетарсько-класового політичного «наукового комунізму»,   сприймав спершу комунізм просто як природну історично виниклу солідарну толерантність людських етноспільнот, записавши в 1844 році у висновках опублікованого в 1845 року ще самостійного дослідження «Становища робітничого класу в Англії», що «за принципом своїм комунізм стоїть вище ворожнечі між буржуазією і пролетаріатом»56,… «комунізм іде далі цього озлоблення, бо він є справою не самих лише робітників, а всього людства».57 Чи, як писав у своїх листах О.І.Герцен, „проповідь, однаково звернена до робітника і до хазяїна”.58 

Також саме в цей час на відміну від спотвореного у відповідності з філософією Г.Гегеля містичного погляду К.Маркса на капітал, який, мовляв існує лише як суспільно-економічні відношення, що виникають внаслідок існування приватної власності і найманої праці робітників, Ф.Енгельс же матеріалістично сприймав капітал як реально-матеріалістичний фактор розвитку людства, натякнувши «істому, хоча і критичному теологу»59Б.Бауеру в написаній самим Ф.Енгельсом частині «Святого сімейства» про капітал, як на категорію «небесної політичної економії, тому що саме вона є вченням про виробництво, розподіл, обмін і споживання «духовного багатства» і небесних скарбів».60 Тобто в момент свого духовного становлення Ф.Енгельс, на відміну від К.Маркса, був близьким до самоусвідомлення капіталу, а відтак і політекономії як матеріалістичної онтологічної (яку він уже назвав «небесною») політичної економії по освоєнню і суспільно-виробничому використанню людством матеріально-енергетичних потужностей Сонячно-планетарного «обійстя» Всесвіту для забезпечення свого дискретно-квантового етноспільнотного існування.

На жаль, ескамотизований Гесом і Марксом, непотайний Фрідріх Енгельс не розвинув в подальшому свій «небесно»-онтологічний погляд на капітал і політекономічну науку, бо був потайно зваблений латентною широкомаштабною неоюдейською стратегією по публічному мобілізаційному включенню робітників в революційну  боротьбу за соціально справедливий розподіл результатів науковотехнологічного освоєння суспільного капіталу, як за привабливий  і немовби економічно обгрунтований К.Марксом антикапіталістичний уже як пролетарсько-класовий «науковий комунізм». Як заявив пізніше і сам Ф.Енгельс про таке своє «зваблення» тим, що, мовляв,   завдяки Марксовому, «матеріалістичному розумінню історії і викриттю таємниці капіталістичного виробництва за допомогою додаткової вартості…соціалізм став наукою».61Хоча насправді-то той запропонований К.Марксом вже начебто як «науковий комуносоціалізм» був лише публічним революційним пролетарсько-класовим «доважком»  для здійснення широкомаштабного латентного неоюдейського стратегічного  притлумлення не такого вже й небезпідставного в уже в певній мірі толерантно-цивілізованій Європі етносоціально-економічного відчуження євреїв, періодичні стихійні спалахи якого перешкоджали саме банківсько-фінансовій етно-олігархократії своєкорисливо лихварськи розпоряджатися банківсько-кредитними валютними активами етнонаціоналізованих (соціально одержавлених) народів свого інтернаціонального розташування. Саме на латентну немовби лише  пролетарську суть марксистської стратегії і «запав» Ф.Енгельс, від впливу якої, незважаючи на певні спроби  уже після смерті Маркса, він так і не зміг звільнитися.

.

6.

Адже саме абсолютна пролетарсько-публіцистчна радикалізація К.Марксом суспільно-економічних відношень уже на ранньому, ще так званому «дикому», етапі індустріально-промислового капіталістичного суспільного виробництва внесла антагоністичний розгардіяш в симбіозну структуру виробничо-економічних взаємовідношень між робітниками і підприємцями, посилюючи таким чином при цьому залежність промислових капіталістів від транснаціональної кредитно-банківської олігархії. Бо прибутковість віртуальної діяльності банкірів, на відміну від виробничо-промислової підприємців, в якій норма рентабельності обмежені і конкуренцією, і потенціалом попиту, і робітничим спротивом, — у банківському ж бізнесі прибутковість залежить лише від здібностей в маніпуляції вже цивілізаційно наявними суспільно-фінансовими активами.

Тож ще католицький Ватікан, забороняючи спершу було християнам займатися лихварстом, після занепаду і падіння    Римської імперії, як її ретроградний песимістично-релігійний атавістичний консервант, на новому етнонаціональному етапі цивілізаційного розвитку людства і сам вдався до вже відразливо сприйнятого «реформаційно»-протестантськими новоєвропейцями вражаюче цинічного продажу за гроші віруючим християнам  папських пропускних індульгенцій до «раю» на тому світі. А вже такі «святі» «гроші, отримані від торгівлі індульгенціями перераховувалися папству в Рим, як самому немовби «богу»,  через банк Фугера»62 Якоба (1459-1525),такого собі фінансового олігарха так званої Священної Римської імперії Габсбургів. Як звертав увагу і Бертран Рассел, саме «Карл V-й позичив у Фугерів гроші, щоб купити становище імператора, але ставши імператором, зовсім перестав рахуватися з ними, і вони втратили все, що вклали в нього».63.Відтак діяльність цього німецького банкіра невдовзі занепала  з розпадом цієї рихлої імперії.

Після чого передусім уже єврейські банківські сімейні династії разом «з католицькою церквою і Папами вони, — як оцінив вже європейський революціонер-анархіст М.О.Бакунін, — розділили честь першими розгадати всесилля грошей, … стократно збільшивши його, створивши кредит»64,…«такий потужний економічний інструмент»65торгово-ринкового індустріально-промислово-капіталістичного розвитку людства. Відтак саме представники юдейського етносу  стали розпоряджатися як власники транснаціональних торгово-фінансових бізнес-компаній потужними національними капіталами, протегуючи кредитами (як «грішми з повітря») діяльність політиків та спрямованість глобального товарно-ринкового виробництва промислових капіталістів. Саме про це і сказав ще у 1828 році один член британського парламенту, що, мовляв, Ротшильд, «повелитель незчисленних багатств нахваляється тим, що він арбітр миру і війни та що кредит цілих країн залежить від його кивка».66Про те ж саме повторив пізніше і М.О.Бакунін,  коли і справді  постали вже «Ротшильди королями королів, абітрами миру і війни в Європі».67 Адже, як написав О.О.Попов в своєму дослідженні про «Універсальне і етнічне в єврействі» (2005), «аж до ХVI віку, до утверджения в ряді країн центральної і північної Європи Протестантизму і появи значного стану християн-банкірів, євреї були основною, якщо не єдиною  в Європі релігійно-етнічною групою, яка займалася торгово-фінансовою діяльністю».68

Але західноєвропейські народи ще в часи Середньовіччя вже все-таки відчули притлумлюваність церковної політики католицького Ватікану для свого подальшого  повнокоровного  етнонаціонального існування і розвитку. Адже саме ватіканський католицизм продовжував нав’язувати їм «новозавітний» безнадійний відчай та християнську смиренність розіп’ятого юдеями на хресті «сина» єврейського бога, проповідуючи все те ж релігійне вірування, що й колись ще рабам Римської імперії, обіцяючи смертним людям спасіння за смиренне тимчасове земне життя лише як «рабів божих» і вічний «рай» для душ їхніх на тому світі.  «Само-«бичування й піст, боягузливість і смирення, повне підкорення і рабський послух…» – ось що з гнівом написав у 1848 році у своїй «Природній історії релігії» відомий шотландський просвітитель Девід Юм про все ще існуючі заклики середньовічних католицьких церковників до «лише пасивної мужності і страждання, які пригнічували людський дух і схиляли людей до рабства і покори»,69 як до такого ще античного смиренницького вірування, що виникло в результаті тодішнього лише можливого притлумленого виживання середземноморських та західноєвропейських етноспільнот, жорстоко упокорених тоді Римською імперією, для яких її «рабовласницький уклад існував віками – і здавався сучасникам вічним».70

Щоб убезпечити свою вже постримську середньовічну людиноцентричну суспільну природу від стародавньої ретроградної юдейсько-сектантської смиренно-рабської  «зіпсутості» (Ф.Ніцше), європейці стали поривати з єдиноверховенством папського католицизму, «Реформація почала сумніватися в священній легенді»,71проголосивши про своє пряме спілкування з надістотним богом, та про богоугодність багатства, здобутого приватногосподарським трудом. Отож протестанти вже по-мирському скористалися цивілізаційними здобутками середземноморського античного світу, що і призвело до стрімкого піонерського науково-технологічного та суспільно-культурного розвитку і домінування  їх як західноєвропейських етноспільнот людства.

Ось так «Реформація … виявилась на опісля, — як написав і  Н.Фергюсон, — «релігійним рухом, що сприяв секуляризації (мирянству) Європи».72На цю роль прагматичної господарської етики протестантства,  як лише антиватікантського, а відтак  все-таки, хоча й інфляційного, але все ще християнства, і звернув увагу в 1958 році український історик Л.-Р.Білас, написавши, що А.Дж.Тойнбі в своєму дослідженні становлення і розвитку людських етноцивілізацій «оцінює гороскоп Заходу з огляду занепаду його релігійності».73

 А тому-то, як зауважив про протестантизм ще Д.Юм, і досі остаточна релігійна «судьба якого ще неозначена»,74 бо цівілізаційна інфляційність християнства як вірування продовжується.Саме такі соціально-економічні прогресивні цивілізаційні наслідки секулярної інфляційності християнства і обгрунтував вже Макс Вебер (1864-1920), в своєму дослідженні «Протестантська етика і дух капіталізму»,75..як про прояв онтологічно-гравітаційної тенденції цивілізаційного світського самостановлення і розвитку науково-технологічних потужностей дискретно-квантових європейських протестантських етнонаціональних структур людства.

Саме для домінування етно-банківсько-фінансової олігархії над такими ще «дикими» індустріально-промисловими капіталістами К.Маркс, (зі своєю латентною юдео-«старозавітною» «гримасою» /М.Горкгаймер/ передусім антихристиянського «атеїзму») всіляко і дискредитував останніх своїм начебто антикапіталістичним «науковим» відкриттям суті отримуваної ними прибуткової «додаткової вартості» за рахунок, мовляв, лише експлуатації (хоча й не без цього) робітничого класу, саме який начебто один і «створює ту субстанцію, за рахунок якої живе клас капіталістів».76

На ту  ж юдейську своєрідність антихристиянського атеїзму К.Маркса звернув увагу і відомий дослідник етноцивілізацій людства Арнольд Тойнбі, написавши в своєму «Дослідженні історії»: «Авжеж юдейський … дух марксизму – це апокаліптичне видіння нестримної революції… Одначе харакретні риси традиційного єврейського апокаліпсису виступають тут крізь затерту маску. Наш філософський імпресаріо пропонує у західному костюмі дораввинський маккавельський юдаїзм».77

.

7.

Тож, видко, ще тоді, в період написання статті «До єврейського питання» (1843) подумки для К.Маркса, щоб подолати антисемітизм в Європі, залишалося лише якимось чином секулярно дезорганізувати етнонаціоналізовані (тобто вже «соціально» самоодержавлені) європейські народи, призвівши їх до єврейського інтернаціонального статусу «громадян світу». Адже для Маркса, як младогегельянця, з 1844 року лише сама «теорія була матеріальною силою, як  тільки вона оволодівала масами».78 Отож, керуючись  висновком Г.Гегеля, для якого «природа є ідея в формі інобуття»,79 К.Маркс, після ознайомлення із статтями Ф.Енгельса про комунізм і його дослідженням про «Становище робітничого класу в Англії» та не без впливу опублікованої у 1847 році праці М.Геса «Наслідки революції пролетаріату», Маркс і собі задумався над тим, як, використовуючи уже природно виниклий егоцентрично-протестантський алгоритм  суспільно-економічного життя територіально етнонаціоналізованих європейців та притаманні їм ілюзії «утопічного комунізму» для притлумлення періодичних спалахів їхнього антисемітизму. Бо, мовляв, з прагматичною реформаційно-протестантською організацією свого соціально-економічного співжиття європейські «християни стали євреями», християнство начебто «знову перетворилося в єврейство».80   Хоча для власне самих юдеїв завжди «християнство, — як вважає єврейський історик Я.Кац, — по суті є запереченням юдаїзму і навпаки».81

Ось так емансиповані європейці М.Гес і К.Маркс, своєю етностратегією уже як «Гаскала-«Навпаки», як відзначив (названий відомим  український поетом Євгеном Маланюком (1897-1968) «великим ліквідатором духовної маскаради»,82) прямодушний німецький філософ Ф.Ніцше, що саме євреї, як «народ найсмиреннішої святенницької мстивості»,… «умілий в кінці кінців брати реванш над своїми ворогами і  переможцями лише шляхом радикальної переоцінки їхніх цінностей», егоцентрично … «шляхом акту духовної помсти… ризикнули із страхітливою послідовністю вивернути навиворіт аристократичне рівняння цінностей»83ренесансно-античних людиноцентричних європейців, ставши таким чином «найфатальнішим народом всесвітньої історії: своїми подальшими впливами вони настільки зіпсували людство, що ще тепер християнин може відчувати себе анти-юдеєм, не розуміючи того, що він є останній логічний вивід юдаїзму».84

Після навіяних М.Гесом стратегічних неоюдейських висновків, К Маркс і  вирішив використати «міф про пролетарський комунізм», для інтернаціонально-стратегічного подолання етновідчуженості євреїв, кульбітно поставши зі своїм класово-заангажованим «Маніфестом комуністичної партії» в ролі радикально-революційного пролетарського ідейно-політичного вождя, раптово залишивши таким чином, за його словами, на поталу «гризучій критиці мишей»,85всі ті ранні щирі разом з Ф.Енгельсом теоретичні напрацювання «німецько-ідеологічного» рукопису (1845-1846р.), що «комунізм для нас не становище, яке повинно бути встановлене, не ідеал,з яким повинна узгоджуватись дійсність. Ми називаємо комунізмом дійсний поступ, який знищує нинішнє становище»,86 що «встановлення комунізму має по суті економічний характер».87

І, вважаючи, що зі створенням «Інтернаціоналу» та написаанням, утвердженням і розпросторенням його програми як «Маніфесту комуністичної партії», — «головна мета… була досягнута».11Тобто, що заданий ідеологічною парадигмою «Маніфесту» (1848р.) напрям стратегії неоюдейського суспільно-політичного  розвитку, стимульований розбурханим протестним  партійно-класовим економічним інтересом пролетаріату, до так названого ним інтернаціонал-безетнонаціонального для всіх народів всесвітнього («повного») «наукового комунізму», а відтак подолання з позицій свого панівного банківсько-фінансового становища і всесвітнього відчуження євреїв, уже як немовби аж «богом обраного» капіталопотужно озброєного для цього транснаціонального етносу, — до процесу, який, мовляв, відтак поставав  уже  незворотним,  К.Маркс на довгі роки засів  за  фінансової  підтримки  свого  вірного  друга і  однодумця Ф.Енгельса за написання свого «Капіталу», намагаючись каталактично, лише при допомозі торгово-ринкової категорії «товару», обгрунтувати  названу ним неодмінну експлуататорську суть капіталістичного виробництва та обов’язковість заміни його отим уже зазделегідь «проманіфестованим» антикапіталістичним безтоварним немовби не-приватновласницьким (насправді ж суціль бюрократично-одержавленим) всесвітнім безетнонаціональним комуно-соціалізмом, життям безмаєтних людей в якому, банківсько-кредитно маніпулюючи «грішми з повітря», розпоряджатимуться вже професіонально готові до цього капіталовладні транснаціональні «громадяни світу». 

І саме все це досі продовжує зловісно нагадувати про себе, кажучи словами лекції сучасного словенського філософа Славоя Жижека «Реальність віртуального»,89 бо колись у ментальній свідомості Маркса, як емансипованого «громадянина світу», виникає вже інтернаціонал-комуністичний, «третій тип утопії», «як внутрішній поштовх: «Ти  повинен придумати щось нове, коли ти не можеш діяти  інакше… коли іншого шляху просто немає». «Утопія в цьому розумінні означає: … Візьми на себе ризик поміняти самі координати». А для цього і потрібно  «заново відкрити утопію, простір утопії»,…як «капіталістичної утопії»… в якій «антисемітизм» буде «позбавлений своєї потенційної небезпечної суті».90

Отож, щоб зрозуміти спрямовність К.Маркса, за словами М.О.Бердяєва, «дуже типового єврея»,91 а за оцінкою М.О.Бакуніна, «справжнього єврея, яким він, власне, і є»,92його пошуків убезпечнення для своєї «рідної» інтернаціоналізованої народності пристановища в етнонаціоналізованому європейському середовищі, і звертає увагу С.Жижек  на ситуацію, в якій опинився егоцентрично-«старозавітний» єврейський етнос в тодішній Германії, особливо в пізнішій «нацистській версії»: мовляв, німецьке «суспільство гармонійне, збалансоване, а євреї вторгаються і руйнують його, так би мовити, природний порядок».93 Саме для цього Славой Жижек і підказує, що нині, щоб зрозуміти тодішні мотиви єврейських мислителів в пошуках виходу із атмосфери етновідчуженості, в якій вони опинилися, «ми повинні бути марксистами і перевернути уявлення» разом з ними, бо саме відтак виникла марксистська інтернаціонал-пролетарсько-комуняцька пропозиція суспільно-економічного розвитку, як-от: «Чому би не існувати іншим альтернативним моделям сучасності, де буде мати місце модернізація, але без цих відчужуючих ефектів, які характеризують західно-европейський  процес модернізації, без соціально-руйнівних процесів»,93  тобто передусім без дошкульного їм антисемітизму.

Адже, на думку Маркса вже тоді зріло фінансове етно-олігархократичне подолання європейського антисемітизму, як латентна «суспільна емансипація єврея як емансипація суспільства від єврейства».94А до того, на противагу Бауеру, у відповідності з гаскало-просвітницьким передбаченням  М.Мендельсона, «що церква і держава … в кінці кінців цілком відділяться одна від одної»,95 Маркс вважав, що подолання європейського етновідчуження євреїв може бути здійснене відділенням церкви від держави, яке створить реальну можливість для громадянської рівноправності євреїв без їхньої відмови від своєї релігії, а отже і самозбереження їх  як етносу. Цю латентну неоюдейську стратегію Геса-Маркса-Ротшільда інтернаціонального пролетарсько-диктатурного  «роздержавлення» етнонаціоналізованих європейських народів підтримав невтаємничений у її широкомаштабну банківсько-фінансову  мету  і протестант Ф.Енгельс, заявивши  у написаній ним частині «Святого сімейства», що «держава емансипується  від релігії, емансипуючись від державної релігії і залишаючи релігію на саму себе в межах громадянського суспільства, так само ж і окрема людина політично емансипується від релігії, ставлячись до неї не як до публічного, а як до своєї приватної справи».96Хоча ж, звичайно, в реальному суспільно-культурному житті народів все це й досі відбувається нерідко не зовсім так.

.

8.

Хоча за уточненим задумом Маркса, це повинно було відбутися спочатку як диктатурно-пролетарсько-класове одержавлення населення, бо, мовляв, «категорія робітника не відміняється, а розповсюджується на всіх людей»97, –і лише після цього держава повинна була б, як написав Ф.Енгельс, «сама собою засинати»98, бо, мовляв, «із запровадженням соціалістичного суспільного ладу держава сама собою розпускається (sich auflost) і зникає. Оскільки держава є лише минуща установа»,99 після чого повинно було б, за широкомаштабною неоюдейською банківсько-фінансовою стратегією постати, видко,  протекторатне правління безликими пролетарськими масами транснаціональною олігархократією «громадян світу». Саме на цю неоюдейсько-марксистську ідею пролетарської інтернаціоналізації народів і «запали» псевдонімні росіянські інтернаціонально-євразійські імпер-більшовики, контрреволюційно-«переворотно» захопивши державну владу в занепадаючій ретроградно-феодальній євразійській Росіянсько-самодержавній імперії, відтак проголосивши себе революційним авангардом світового інтернаціонально-пролетарського комунізму, для здійснення якого більшовики  навіть знову було організували у 1919 році в Москві штаб всесвітньої пролетарської революції під назвою немовби як відродженого марксистського «третього» Комуністичного «Інтернаціоналу», поруч з існуючим Другим західноєвропейським соціал-демократичним «Інтернаціоналом», (названого В.І.Леніним вже «ренегатським») для латентного продовження таким чином при допомозі росіянських більшовиків неусвідомленого ними здійснення латентної неоюдейської широкоформатної банківсько-фінанасової стратегії по світовому домінуванню капіталовладної олігархократії «громадян світу».

Саме в результаті такої атавістичної «потворно»-посткомуністичної суспільноекономічної ситуації в Росіянії нею і досі латентно заправляє, хоча і малочисленна, але потужно капіталоозброєна законпірована транснаціональна юдейська олігархія. Своєкорисливо використовуючи ретроградну посткегебістську  зацикленість нинішнього президента Росіянії, духовно недолугого і виродженого етно-вепса Володимира Путіна, на «постсоветское» відродження немовби імперської православно-слов’янської Росії, насправді ж — євразійської глибинно-ординської Росіянії. Відтак саме вже сугубо євразійський характер нинішньої Московської влади і підштовхнув його до загарбницько-геноцидного знищення і етнослов’янського русь-українського народу як нації. Відтак саме за організовуване ним злодіяння по міжусобному самознищенню як росіян, так і українців  такі проплачені траннаціональною капіталовладною етнооолігархією юдео-ідеологи, як інтернет-активний равин М.Фінкель, проголошують В.Путіна найкращим правителем Росіянської Федерації стосовно євреїв, а тому, мовляв, «євреї повинні поставити Путіну пам’ятник за життя».100  

І все це програмується з традиційних позицій затятого єврейського кредитно-торгово-фінансового егоцентризму, який досі забезпечував їхнє виживання і розвиток як історично-бездержавної етноспільноти.    Адже у відповідності з висновком традиційних «єврейських мислителів,…– на який звернув колись увагу ще Ернест Ренан (1823-1892), — якщо в світі немислима справедливість (для євреїв), то нехай світу зовсім не буде»101, — нині пророкується апокаліптична планетарна «фінальність», «ризик знищення…суспільства достатку»  і одним з провідних соціологів «франкфуртської школи», через те, що, мовляв, «життя як ціль якісно відрізняється від життя як способу», тобто, як лише затятого ретроградного прояву консервативно-егоцентричного самозбереження аж до самознищення за державною «тоталітарною логікою» правителів  термоядерно озброєних держав, (такого, наприклад, президента постперебудовно-євразійської Росіянії як імпер-заздренного та мстивого етно-вепса В.Путіна)  «готовими жити на краю прірви», коли «рух думки зупинено на рубежах, котрі з’являються як межі самого Розуму». Тому-то все вищеназване Г.Маркузе, повинно, звичайно ж, долатися передусім не в названій ним «ейфорії в нещасті» людей «одновимірної думки й поведінки»,102 винародженогонаселення таких, наприклад,тоталітарно-режимних  одержавлено-капіталістичних  азійських країн, як Росіянія чи Північна Корея, а передусім зі збереженням здорової цивілізаційної «провіденчо»-антропологічної ролі саме розвинутих європейських приватногосподарюючих як етнонаціональних спільнот з їх подальшою толерантною участю в когнітивному розвитку  «нашого» Всесвіту разом зі всіма іноспільнотами людства, навіть деяких і з буддистсько-містичним усвідомленням всього Космосу як «людського обійстя».

На сьогодні вже саме про це заговорили й здравомислячі етноспоріднені представники, що, мовляв, євреї через свої меркантильні транс-«економікс» інтереси, «так ненавидять народи, серед яких живуть, що готові  знищити їх навіть ціною власної погибелі», перетворюючись таким чином, як з докором назвав росіянський єврей М.Веллер, в «авангард самознищення цивілізації».103Адже він уже зрозумів «надшкідливості»104затятої егоцентричної капіталокредитної етнобанківсько-фінанасової стратегії етноспоріднених «громадян світу», він уже зрозумів, що людство, як одна із дискретно-квантових структур Субстанції, зможе подальше розвиватися на нинішньому термоядерному рівні глобалізації лише через толерантний розвиток своїх етнонаціональних структур у відповідності з онтологічною атрибутивно-гравітаційною тенденцією стихійно-довільно-вільного дискретно-квантованого місця в матеріально-енергетичній Субстанції «нашого» галактичного  Всесвіту, та й у безмежному і вічному Космосі.

.

9.

Адже вічний рух-розвиток і  матеріально-енергетичний перетік в усій різноманітно кількісно-якісній незліченності дискретно-квантових структур забезпечується вічною безмежністю і матеріально-енергетичною єдинністю всесвітньої Субстанції Всесвіту, який існує і функціонує і розвивається за своїми онтологічними атрибутивно-гравітаційними тенденціями в залежності  від домінування в ньому різноманітних потужних дискретно-квантових матеріально-енергетичних структур, а не від бажань випадково виниклої в її закутку такої, хоча вже і еволюційно когнітивно розвиненої, але все ще не досить капіталопотужно озброєної для домінування як планетарно-антропної структури, на що поки що нині егоцентрично-амбітно  «економікс»-мейнстрімно претендує нинішнє гедоністське Людство, спрямовуване бездумною меркантильною кредитно-банківською стратегією транснаціональних «громадян світу».

Відтак відбувається не завжди і не для всіх прогресивно прямолінійне  зростання  потужностей і якостей, як для в певній мірі досить автономних дискретно-квантових матеріаально-енергетичних структур Всесвіту, так і антропологічних структур людства, а вцілому як системний огромно-об’ємно-різновекторний розвиток всього безмежного матеріально-енергетичного «обійстя» людства через його дискретно-квантову взаємозалежність від космічного, в тому числі і планетарного часо-місця, названого ще Т.Дезамі доленосним «законом розташування»,105  як людства, так і його етноспільнот, які повинні толерантно самопритлумлююче враховувати атрибутивність такої гравітаційної тенденції при організації кожною з них свого автономно-локального оптимального існування і розвитку, адже ж, як заповів ще І.Кант: «Все існує задля Одного й кожна одиниця задля Всього».106

Саме так наші пракосмічні пращури у відповідності з атрибутивною гравітаційною тенденцією матеріально-енергетичної Субстанції, пракосмічно виникнувши як «одухотворені атоми»2 живодайної, тобто перманентно міняючої гравітаційну полюсність своїх структур, як «плюс» на «мінус», в залежності від випадкових взаємовпливів дискретно-квантових структур свого обійстя, відтак формуючись внаслідок домінуючих тенденціх в такому обійсті як різноманітні за величиною і якістю кванти матеріально-енергетичної субстанції Всесвіту в потенційно-придатному місці для планетарних біоістотних видів життя. Які, видко, і справді не могли бути сотворені за такий все-таки короткий час існування Сонячної системи і нашої планети в ній, а були десь-то нашими догалактично-космічними когнітивними попередниками в усвідомлюваній ними катастрофічній пра-пра-космічній ситуації неможливості свого подальшого існування і розвитку в зв’язку з невідворотно зріючим «Великим інфляційно-гравітаційним вибухом» і виникненням космічно-якісно-інших уже як локально атомарно-речовинних галактик Всесвіту, були десь-то  ними передбачливо «висіяні» у потенційно придатні зоряно-планетарні «обійстя» нововиникаючих галактик для імовірного збереження таким чином і передачі в спадок свого «генно-духотворного» потенціалу, а відтак і для подальшого вже прискореного таким чином планетарного когнітивного структурного становлення і розвитку дискретно-квантових структур безмежної, а тому стихійної космічної матеріально-енергетичної Субстанції, уже у вигляді ентелехійно-гравітаційного планетарного «мислення», тобто як «когнісфери» «світового мозку»107 (Н.Кэтрин Хейлс).   Саме в результаті такого «генного засіву», видко, і почали невдовзі саморозвиватися у виниклих на тілах біоістот органи мислення спочатку у формі незлоякісних пухлин, як результат дії історично виниклого було певного реліктового радіаційного опромінення. Про саме такий процес виникнення людського органу мислення свідчать випадки утворення і розвиток від радіаційного опромінення злоякісних пухлин на людських органах, число яких почало було зростати  після широкомаштабної катастрофічної аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Саме ті реліктові пухлини, підключившись, гравітаційно дбаючи про своє структурно-видове самозбереження, в період планетарного формування генновидових структур до нервових систем біоорганізмів, стали у відповідності з атрибутивною гравітаційністю субстанції Всесвіту формуватися і закріплятися як новий додатковий своєрідний «паразитичний» орган біоістот, який, самозберігаючись, перетворювався заразом і в мозок тілесних організмів, відтак і в рефлекторно-аналітико-корегуючий нервовий центр динамічно-стереотипної діяльності людських органів спочатку по інстинктивному, а далі й когнітивному самозберіганню і пристосуванню себе і «свого» біоорганізму до існування у процесі взаємовідношень і взаємовпливів між гравітаційно виниклими «згустками» дискретно-квантових матеріально-речовинних структур матеріально-енергетичного обійстя, та як  автономного співжиття етносуспільних індивідумів в обширі планети. Саме  як здогад про це було записано ще в ісламо-мусульманському «Корані» (VIІ ст.н.е), що абстрактний аллах, мовляв, «створив людину із згустка»108 своєї живодайної Субстанції.

Адже планетарний поступ нашого людства, як однієї уже аж когнітивної дискретно-квантової матеріально-енергетичної структури вічної і безмежної матеріально-енергетичної субстанції  Всесвіту, який , мовляв, виник начебто десь мільярди років тому, як логічно переконують  сьогодні вчені, з одноразового інфляційно-гравітаційного «Великого вибуху», (хоча у безмежному Космосі такі переманентні «вибухи»  стихійного гравітаційно-руйнівного творення певних структурних форм з його пульсуюче-живодайної матеріально-енергетичної Субстанції відбуваються постійно, після яких і виникають багатоманітні (не факт, що подібні до нашої Сонячно-планетарної системи) новоякісні локально-ентелехійні матеріально-енергетичні субстанційні структури Всесвіту. Саме таким чином безмежний Всесвіт через утворення і розвиток таких своїх гравітаційно виникаючих і зникаючих структур і розвивається. Саме десь-то під час однієї з таких локально-космічних руйнівно-творчих катастроф під дією атрибутивно притаманної енергетично-матеріальній субстанції безмежного Космосу тенденції вільно-довільної гравітаційної струуктуризації і виникла наша локальна галактично-зоряна система, в тому числі і її Сонячно-планетарні матеріально-енергетичні згустки. Серед яких виникла у більш-менш на певний час безпечному «закутку» Всесвіту наша планета Земля виявилася найбільш придатною для заселення і подальшого розвитку  «розсіяних» пракосмічними когнітивними прапращурними космічними матеріально-енергетичними істотами  живодайно- генотипних зародків «нашого» біожиття.

Саме такі «висіяні» матеріально-енергетичні живодайні субстанційні «згустки» атрибутивно-гравітаційно самозберігаючись-закріплюючись певним чином уже і як процесуальна пам’ять (динамічний стереотип) такого спеціального органу людського організму як мозку, в результаті чого виникає в ньому своєрідна різноманітна рефлексивна дійсність-уявлення про динамічно-стереотипну  структурно-видову істотність матеріально-енергетичних структур і явищ свого зовні-іншого середовища. Отож в результаті незліченної різноманітності взаємовідношень і взаємовпливів дискретно-квантових матеріально-енергетичних структур єдиної субстанції Всесвіт структурно, перезавантажуючись, успадковується і розвивається. А відтак і ми, люди, як один із видів когнітивних істот планетарного біожиття, атрибутивно-гравітаційно («провіденчо», як підмічено ще теологами) призначені через всезростаючу інтелектуальність своєї дійсності світу, повинні використати її не для егоцентричного гедонізму, а відтак і виникаючих на цій основі спроб взаємознищення, а стати спражніми спадкоємцями космічних когнітивних зусиль теж атрибутивно-гравітаційно виниклими продовжувачами попередників подальшого оптимально когнітивного становлення-розвитку передусім хоч би «нашого»  Всесвіту, як назвав середньовічний європейський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677), вже й «за законами Розуму».109

Адже, як зауважував про це в 1909 році і М.О.Гершензон в своїй статті в збірнику «Вехи»,  «через всі особисті волі циркулює єдина космічна воля»,110 тобто, що «живодайна» атрибутивна дискретно-квантова гравітаційність матеріально-енергетичної субстанції «командує Всесвітом»111   саме, як назвав таке «командування» гравітаційно виниклого людства головний науковий працівник Інституту сходознавства РАН Назаретян А.П.(1948-2019), через «прогнозування (випереджуюче відображення, моделювання майбутнього) – імманентну властивість всіх живих організмів, включаючи рослинні»,112    як пристосування до пульсуючої, названої Е.Янчом, «сталої нерівноваги»,113   як постійної переміни полюсності мікроквантів Субстанції, а відтак й перманентно  виникаючих і зникаючих незліченно різноманітно-тотожних дискретно-квантових структур у вічній безмежності матеріально-енергетичного Космосу.

А тому Сонячна система і планета Земля в ній, як наше «обійстя», — не вічні. Отож  уже досить потужно оберегово-етнонаціоналізованим спільнотам людства замість меркантильного егоцентрично-гедоністського збагачення та планів термоядерного взаємознищення одна іншу, пора консолідовано зайнятись як збереженням і подальшим розвитком нашої унікальної планетарної цівілізації в галактичному просторі, так і пошуками нового космічно-придатного «обійстя», якщо не для «переселення», то хоча б  для когнітивно-антропного генно-космічного засіву, щоб самим стати таким чином, немовби теологічними «богами». Адже навіть за вимірами   Вічності для здійснення такої онтологічної місії нам відведені дуже короткі строки існування нашої Сонячно-планетарної системи. Навіть з врахуванням все помітніших темпів прискореного технологічного розвитку потужності людства, ми повинні вже нині, щоб не було пізно, конкретно осмислити якість свого існування і розвитку, розпочавши  підготовку до  інопланетного, а можливо й іногалактичного перенесення успадкованого біогенезу та планетарно досягнутого інтелектуального потенціалу людства для подальшого когнітивного саморозвитку, а відтак і оптимального більш системного структурного себе-самозбереження в подальшому становленні-розвиткові  матеріально-енергетичної субстанції вічного і безмежного Всесвіту. І це реальна перспектива саме такої вічності нашого Людства.

.

10.

Розуміючи, що такі екскурси створюють рваний ритм дискурсу,  уповільнюють виклад суті політекономічного дослідження, я все-таки змушений вдаватись і  до онтологічних  аргументів.  Людство майже визріло вже зі свого вузького егоцентрично-гедоністського антропо-гуманітарного видового рівня існування і досягає розуміння суті свого подальшого існування і розвитку з врахуванням всієї гами онтологічних процесуальних тенденцій  матеріально-енергетичного Всесвіту. Тому тепер для свого подальшого суспільно-виробничого існування і розвитку людству  без філософії не обійтися. Тобто не обійтись без онтологічних підходів до оцінки людьми своєї видової поведінки передусім в «нашому» Всесвіті, адже онтологічний погляд на розвиток людства і є предметом філософії. На такий рівень якості постала сьогодні первісна буденна людська дійсність про світ (в якій ще й досі Сонце «сходить» і «заходить»)  уже на базі висновків ряду європейських вчених, зокрема А.Пуанкаре, Ф.Хазенёрля, Д.Гильберта, про «еквівалентність маси й енергії», після зведення яких у 1905 році А.Ейнштейном, як формули матеріальної енергетичності Субстанції світу:  Е=МС2,(Тобто: кількість енергії дорівнює добутку дискретно-квантової маси матеріально-енергетичної Субстанції на квадрат швидкості світла і навпаки.) він і став знаменитим. Особливо після того, як на основі цієї формули було створено атомну бомбу. Отож зведення наукових поглядів про матеріально-енергетично єдинну суть дискретно-квантової Субстанції світу до такої простої формули — це  і справді велике наукове відкриття А.Ейнштайна, на відміну від його ж суб’єктивно-ідеалістично-кантівської спроби подати взаємовідношення дискретно-квантових матеріально-енергетичних структур субстанційного Весвіту через призму суб’ктивної людської дійсності (навіть і з точки зору дійсності немовби всесвітніх «спостерігачів») у вигляді так названої часо-просторової Спеціальної та Загальної Теорії Відносності.

Саме через усвідомлення  цієї формули, як Е=МС2, дискретно-квантованої матеріально-енергетичності Субстанції Космосу, виникла нарешті спроможність усвідомлення суспільно-політекономічної суті суспільного капіталу як матеріально-енергетичного фактора існування і розвитку людства. Адже космічний Всесвіт не просто матеріальний, а матеріально-енергетичний, матеріальна-енергетичність якого атрибутивно-гравітаційно елементарно довільно-вільно дискретно-квантована, а тому внаслідок чого Всесвіт, як безмежність, перманентно структурально самоперезавантажується у відповідності з так названою «провіденчістю», як тенденціями надпотужних матеріально-енергетичних структур Космосу, в які консолідоване Людство спроможне буде інтелектуально-оптимально «вписуватися» для свого подальшого існування і розвитку уже як оптимальний фактор когнітивного розвитку безмежного, а тому одвічно стихійного Всесвіту. Тож не все так безнадійно для нашого подальшого когнітивного існування і розпросторення як земної цивілізації, якщо вона сама в егоцентричному термоядерному протистоянні своїх етнонаціональних структур не самознищиться.

Марксизм же, закликавши до пролетарсько-класової боротьби з промисловим капіталізмом і приватною власністю за побудову немовби антикапіталістичного «наукового комунізму», егоцентрично спотворюючи, приховував від робітників суть капіталу, як фактора людського розвитку для забезпечення таким чином передусім неоюдейської банківсько-фінанасової стратегії капіталовладних «громадян світу» по розширенню ними своїх  кредитно-банківських способів інтер(над)національного розпоряджання вже не персонально-приватними, а всіма цивілізаційними етнонаціонально обліково-фіксованими у вигляді грошей, як матеріально-енергетичними капітальними потужностями існування і розвитку етноспільнот людства для передусім свого «паразитичного» інтер-облаштування, щоб когнітивно-егоцентрично нав’язувати таким чином свою банківсько-фінансову протекторатну владу революційно-комуняцькому імпер-державному інтернаціонально-спролетаризованому безмаєтному населенню планети.

А тому ігнорування інтересів онтологічної дискретно-квантової демократичності становлення і розвитку Людства, нав’язуючи йому егоцентричний інтерес, навіть і як нині тимчасово існуючий мейнстримний фактор стихійно-егоцентричного прискорення його загальноцивілізаційого розвитку, мимоволі і несподівано  може призвести, як це не раз вже ставалося в прадавній історії людства, як це сталося не так вже і давно, на щастя, тоді лише локально в Європі, після економічно-репараційного притлумлення переможеної в Першій  світовій війні науково-технологічно потужної германської нації і захланної участі в цьому банківсько-фінансової транснаціональної капіталавладної етноолігархії «громадян світу», що призвело до вибуху патріотизму в цій приватногосподарській країні, який партійно-політично переріс етно-соціально-геноцидний антисемітизм та агресивно-воєнне імпер-розпросторення його розв’язанням кривавої Другої світової війни.

Отож, обгрунтоване Ніалом Фергюсоном, «твердження про те, що євреї грали провідну роль в економіці Германії з 1830-х по 1930-ті роки, ніяк неможливо віднести до конспірологічних домислів. Це була правда.  …До Першої світової війни, в пору, коли, коли доля євреїв в населенні Германії не сягала й 1%, більше однієї п’ятої всіх пруських мільйонерів складали євреї…. Те ж саме спостерігалося і у верхніх інтеллектуальних  ешелонах германських освітніх і культурних закладів, де євреї займали  таке ж (якщо не більше) помітне місце».114 (Фергюсон Ниал «Площадь и башня. Сети и власть от масонов до Facebook».М.: Изд-во АСТ.2020.С.242)   Все це вищезгадане і дало певну підставу тодішньому націонал-партійному лідерові фашисту А.Гітлеру заявити 30 січня 1930 року в рейхстазі про евреїв: «Те, що у них мається сьогодні, вони нажили за рахунок найменш кмітливої частини германської нації, вдаючись до найнепорядніших хитрощів, …(щоб) бути паразитом на тілі інших народів і годуватися з їхнього творчого труда».115

Саме, спекулюючи на виниклій депресивній суспільно-економічній і культурно-освітній ситуації в переможеній післявоєнній Германії, націонал-соціалісти і постали у 1933 році в тій післявоєнно виниклій суспільно-економічній ситуації майже демократично державною владою, відтак розпочавши невдовзі тотальний геноцидний антисемітизм та мілітарне розпросторення германського расового імпер-фашизму по планеті. Які земній людській цивілізації довелося збройно  притлумлювати вже, незважаючи на всі існуючі тоді ідеологічні розбіжності між певними країнами, всім так званим об’єднано «капіталістично-соціалістичним» етнонаціональним світом  (передусім Великобританією, США та СРСР).

Адже ота первісна «гаскальська» започаткована у 1770-х роках гібридно-європейська культурно-освітня програма асоціації євреїв в Германії, у марксизмі постала уже як неоюдейський проект «Гаскала-навпаки», як пролетарсько-класова дисоціація етнонаціональної структурованості самих європейських народів, латентним приведенням їх суцільною революційно-диктатурною спролетаризацією до рівня інтернаціонального статусу «громадян світу», а відтак, мовляв, і притлумлення-подолання західноєвропейського етнічного антисемітизму. Який насправді-то був не мізантропією, а звичайним проявом толерантно-солідарного самозбереження їх як природних етноспільнот, заполітизованість якого порою перетворювалося в жорстокий стихійно-бунтарський соціально-економічний захист європейськими народними масами свого етнонаціонально-освоєного матеріально-енергетичного капіталу економічного існування і розвитку від занадто юдейсько-лихварського привласнення його прагматичною транснаціональною етноолігархією. Тому-то й потерпав від такої захланності сугубо капіталовладних «громадян світу» весь єврейський етнос в цілому, передусім його прості представники.

Адже капіталовладні етно-«громадяни світу» десь за тисячоліття бездержавного інтер-(між)-національного існування свого етносу для його ізгойно-діаспорного виживання прагматично виробили цілу етноструктуровану систему кредитно-банківських способів  лихварської маніпуляції з грошима для своєкорисливого розпоряджання капіталами етнонаціональних спільнот свого розташування. Бо саме юдеям фактично ще в часи Середньовіччя «з волі» католицької церкви, що забороняла займатися лихварством віруючим християнам, було таким чином  віддано (залишено), як «не-християнам», в монопольне розпорядження  торгово-кредитно-фінансову капіталізацію індустріально-промислового суспільно-економічного існування і подальшого розвитку європейських етноспільнот. Так, як визнав й ізраїльський історик Яаков Кац, «лихварство поступово перетворилося у головне джерело існування євреїв».116

Чи ж не для цього, можливо, К.Маркс у своєму «Капіталі» спеціально і спотворив  десь-то лише для «гоїв» суть «капіталу», як уже відому євреям його практичну прибутковість? Тобто, як писав про подібних до таких неоюдейських ідеологів ще Іммануїл Кант, вони «охоче ладні вважати себе в цьому … єдиними знавцями й охоронцями таких істин, що їх вони повідомляють публіці лише для вжитку, а ключ до них бережуть для себе»117 (Кант І. «Критика чистого розуму».Київ: «Юніверс».2000.С.33)  В таких випадках колись і один мій земляк любив повторювати свою сентенцію: «брехуни знають правду».118 Завжди уточнюючи при розмові про Маркса: «Цей єврей, нав’язучи «гоям» свою напівправду про «капітал», сам же для себе добре знав юдейську правду про нього».  Хоча більш імовірно, що  на той час Маркс та і весь світ, практично користуючись таким торгово-ринковим інструментом як гроші, але належним чином ще не усвідомлювали їх функцію, як форму антропо-суспільного обліку та обміну результатів освоєних і використовуваних етноспільнотами  для свого існування і подальшого розвитку, як цивілізаційного капіталу етнонаціоналізованих народів, матеріально-енергетичних потужностей дискретно-квантованої субстанції Всесвіту.

   1. Фергюсон Ниал «Площадь и башня. Сети и власть от масонов до Facebook».М.: Изд-во АСТ.2020.С.242.  

   2.Фергюсон Ниал «Площадь и башня. Сети и власть от масонов до Facebook».М.: Изд-во АСТ.2020.С.246.

    3. Кац Яаков «Евреи в средневековой Европе».Иерусалим: «Библиотека-Алия».1994. С.114.

4. Кант І. «Критика чистого розуму».Київ: «Юніверс».2000.С.33.

5. «Українська афористика Х-ХХ ст.».Київ. Видавничий центр «Просвіта».2001.С.204.

.

11

Отож саме на матеріально-енергетичну суть капіталу, як реального фактора «енерго-фізичного» розвитку людства, марно спробував було звернути увагу К.Маркса прямодушний прихильник виникаючої популярності в Росіянській імперії «проманіфестованого»  пролетарського радикального марксизму видатний український мислитель Сергій Андрійович Подолинський (1850-1891). Він, на жаль, рано помер, але все-таки встиг залишити по собізнамениту книгу  «Праця людини і її відношення до розподілу енергії»(1880), наголошуючи в ній, що “головною метою людства в труді повинно бути абсолютне збільшення  енергетичного бюджету,”119 бо вже  “найпростіша кам’яна сокира являє собою величезне збереження енергії”  саме як роботи людського організму, посилення «мускульної сили працівника».120

К.Маркс же, отримавши цю книжку С.Подолинського і відчувши в ній справжню загрозу своїй латентній неоюдейській стратегії інтернаціоналізації європейців мобілізацією їх немовби  на революційну боротьбу за антикапіталістичний  пролетарсько-класовий комунізм, вирішив прикритися поверховим каталактичним висновком свого ескамотизовано мобілізованого соратника Ф.Енгельса, який визнавши, що С.Подолинський зробив «дуже цінне відкриття», але, відчувши в його «фізично-енергетичному» погляді на капітал загрозу марксистській теорії суспільно-економічного розвитку, заявив заразом, що «всі його економічні наслідки, які він звідси виводить, помилкові», бо, мовляв, «Подолинський …  змішав фізичне з економічним.».121 Тобто, що з точки зору їхньої немовби пролетарсько-класової, насправді ж «економікс»-теорії, така, мовляв, суть цивілізаційного суспільно-виробничого освоєння  людьми «енерго-фізичного» капіталу сонячно-планетарного «обійстя» Всесвіту аж ніяк не впливає для зростання приватновласницьких прибутків при виробництві та ринково-торговому кругообігу товарів і послуг, адже вони, мовляв, вникають лише в результаті «додаткової вартості», яку виробляє робітничий клас, а присвоюють її підприємці-капіталісти внаслідок організованого ними промислового виробництва, через те що воно базується на приватній власності і найманій праці, саме тому-то, мовляв, капіталістичні «продуктивні сили виступають як щось цілком незалежне від індивідів, як особливий світ поруч з індивідами»122

Та, незважаючи на таке відразу ж авторитарно-амбітне «економікс»-егоцентричне притлумлення поглядів свого довірливого прихильника С.Подолинського, К.Марксу все-таки не вдалося, як він постійно обіцяв, у своїх наступних томах «Капіталу» обгрунтувати спотворену ним ще у «Маніфесті»(1848)  суть капіталу, як політекономічної категорії, а навпаки, як написав Л.Шварцшильд, — від викладеної у першому томі «теорії трудової вартості» «у третьому томі він мимоволі і несподівано для себе перейшов до зовсім іншої теорії вартості. … Він не знав, як попав в це скрутне становище, і не знав як із нього вибратися».123

Проти спроби К.Маркса у своєму велеречивому ще першому томі «Капіталу»(1867) нав’язати людству такий радикально-заполітизований суспільно-дезорганізуючий висновок відразу ж виступив перший солідний науковий опонент, його сучасник,  небезпідставно претендуючий навіть було на першоавторство наукової дефініції капіталу як політекономічної категорії, пруський економіст Карл Йоган Родбертус-Ягецов (1805-1875). Про якого, за оцінкою відомого австрійського економіста Йозефа Шумпетера, «найкращий слов’янський економіст»124   М.І.Туган-Барановський, що починав як «легітимний марксист», а закінчив свою громадсько-публічну діяльність міністром фінансів Української Народної Республіки (1917-1918), який, виступаючи заодно з Г.В.Плехановим проти звеличування Родбертуса за рахунок Маркса , бо Робертус в поглядах на державу, як відзначив і Туган-Барановський, „не йшов далі … „соціальної монархії,”125 тож поступався, мовляв, заявленій К.Марксом «більш широкій сфері соціологічних узагальнень»126 (насправді-то, — марксистському «міфу» про антогоністично-пролетарську антикапіталістичність заради залучення робітничого класу до неоюдейської стратегії притлумлення соціально-економічного антисемітизму),  М.Туган-Барановський попри це чітко підкреслив, що «теорія ренти автора «Соціальних листів» глибша і багатша змістом всього того, що написав з цього ж питання Маркс. Взагалі в області абстрактної економічної теорії Родбертус оригінальніший і вищий Маркса».127  Про що говорять і самі «Соціальні листи» К.Родбертуса, написані на достатньо високому для того часу політекономічному рівні. Як змушений був визнати і Ф.Енгельс, що «в своїх «Соціальних листах» Родбертус майже напав на слід додаткової вартості, але (хоча, мовляв,) далі він не пішов, (все-таки,мовляв) … він набагато кращий всіх німецьких вульгарних економістів».128

Адже саме К.Родбертус першим справедливо  вказав, що насправді-то перше «видання «Капіталу» К.Маркса є нападом на суспільство»,129  тобто «нападом» на йогосимбіозну  соціальну організаціюв значній  мірі вже соціально-економічно комуністичного за своїм характером індустріально-промислового виробництва по капіталістичному забезпеченню існування і розвитку людей, як автономних, але й суспільних істот, що формуються толерантно-солідарним співіснуванням їх в середовищі етноспільнот. Як «конвергенційно» змушений був визнати набагато пізніше і неомарксист Г.Маркузе, що саме, мовляв, одвічний капіталістичний «технічний прогрес забезпечує зростання і згуртовану комуністичність суспільства».130

А тому-то про його інтернаціональний етнічно-«винароджений», мовляв, тільки майбутній марксистський класово-політичний «пролетарський комунізм», ще К.Родбертус уже зауважив, що насправді-то віддавна «ми взагалі цілком стовбичимо у комунізмі, позаяк природа всякого суспільства комуністична… Суттю суспільства є саме комунізм; нарешті, історичний хід речей ні в чому іншому не полягає, як в розповсюдженні комунізму»,131  тобто лише в якісному цивілізованому глобальному розвиткові і розпросторенні солідарно-комунітарного приватногосподарського суспільно-економічного співжиття людей і людських  етноспільнот. 

Адже марксистський  антикапіталістичний політичний так званий «науковий комунізм» по суті був антисуспільним комуняцтвом етнобезликих безмаєтних пролетарів, бо він закликав до знищення капіталу, цього онтологічного енергетичного соціально-економічного фактора суспільно-комунітарного прогресу солідарно-толерантних етнонаціоналізованих людей. Правда, закликаючи до знищення капіталу і приватної власності, він насправді закликав до знищення передусім приватногосподарності капіталістичного виробництва та до його одержавлення пролетарсько-класовою державою у формі «диктатури пролетаріату», промисловим виробництвом якої і почали б тоді сповна заправляти партійно-пролетарські чиновники, але під протекторатом банківсько-фінансової етноолігархії «громадян світу». Тому-то про їхню приватновласну банківсько-фінанасову діяльність К.Маркс і відмовчувався. Адже без приватногосподарського  суспільства і самодостатнього господаря в ньому конституційні свободи і демократія перетворюються будь-якою державною бюрократією лише в красиві порожні декларації, бо їй це вигідно. Саме імпер-тоталітарно етноденацоналізоване населення суцільно безмаєтно-пролетарських робітників, як лише політичний «советский народ» в СРСР, і  було вигідне для здійснення широкоформатної неоюдейської стратегії домінування капіталовладних наднаціональних «громадян світу».  Саме за це К.Родбертус, відчуваючи технолого-енергетичну суть капіталу та його цивілізаційну соціально-економічну роль, і звинуватив інтернаціоно-антикапіталістичний комунізм К.Маркса в „нападі на суспільство.” Тому, роз’яснюючи відмінність техно-енергетичної суті капіталу від існуючої експлуататорської істотності приватногосподарського використування суспільного капіталу, К.Родбертус у листі до Вагнера заявив, що „цілий світ пролягає між двома поняттями: капітал сам по собі і капітал у приватній власності (Privatkapital)!” Що „сплутування „приватного капіталу” з „капіталом” самим по собі внесло  велетенську плутанину в політичну економію, і лише при чіткому і свідомому розмежуванні цих двох понять можна правильно зрозуміти більшість питань цієї науки і зокрема – становище робітничих класів.”132

Карл Родбертус, на відміну від  пролетарсько-антикапіталістичних заяв К. Маркса, уже на той час усвідомлював, що “національний продукт є продукт …. Труда не тільки нинішніх робітників, але й минулих, не тільки прямо, але й тих, що опосередковано брали участь у виробництві, не лише матеріально, але й розумово працюючих. Через це зазіхання сучасних робітників на повний розподіл між ними продуктів грунтується на непорозумінні.”133  Саме цим “непорозумінням”, вважав він, політично і скористався К.Маркс, “вважаючи аномалією соціальний факт, що робітник не отримує всієї ціни свого продукта, тоді як, навпаки,- писав Родбертус , – це є нормальним порядком у всякому суспільстві.”134Тобто  не одним робітникам, а всьому  “суспільству повинно належати те, що є прямий результат суспільності; але йти далі цього, забирати в особистості плоди її приватних зусиль, накладати руку на всю індивідуальність людини в області економічної діяльності, заради усунення недоліків і зловживань існуючого промислового ладу, – попереджав К.Родбертус, – це означало б за німецьким прислів’ям: “вихлюпнути дитину  із ванни, виливаючи з неї воду.”135Саме за це ескамотизований  амбіційно-упереджений «марксист» Ф.Енгельс несправедливо обізвав К.Родбертуса “тенденційним економістом  … з утопічним уявленням про капітал.”136Насправді ж погляд К.Родбертуса на капітал був матеріалістичним, всупереч визнаному самим К.Марксом його «містичному» уявленню про капітал.

 І було це сказано  про політеконома, який набагато ближче підійшов, ніж вони обидва,  до розуміння матеріально-енергетичної суті капіталу, бо вже розумів, що “капітал … є результат труда, який став більш продуктивним завдяки тому, що господар навчився краще користуватися сприянням природи,”137 що “палка, яку дикун відламує, щоб дістати плід  … в такій же мірі капітал.”138   Заразом при цьому Родбертус, десь-то ще лиш інтуїтивно відчуваючи справжню матеріально-енергетичну природу капіталу, але вже застерігав економістів від ототожнення засобів виробництва з капіталом, чи, як він висловився, “змішування сутності знаряддя із сутністю капіталу”,  яке, мовляв, провакує  “саме та обставина, – саме те, що підвищення  продуктивності зазвичай пов’язано із знаряддям чи з поліпшенням знаряддя, та що знаряддя завжди належить  до складу капіталу.”139    Тобто, що не знаряддя, не засоби виробництва (вони нерідко «морально» старіють, відтак стаючи непотрібними, просто ржавіють) є капіталом, а ефективно-прогресивні засоби (знаряддя) освоєні, залучені і використовувані людиною для підвищення продуктивності своєї праці при допомозі цивілізаційно сучасних матеріально-енергетичних планетарних потужностей субстанції Всесвіту. Тобто те, що стоїть за знаряддями праці, чого добиваються, чим оволодівають люди при їх допомозі в процесі самореалізації атрибутивної тенденції до свого самозбереження, як одного з дискретно-квантових матеріально-енергетичних видів Всесвіту, а після «Великого вибуху» — і в матеріально-речовинному світі, підвищуючи ефективність свого персонального енергетичного потенціалу, чи залучаючи для зростання його можливостей зовнішні засоби і  матеріально-енергетичні джерела.

Саме вдумливий петербурзький публіцист єврей Л.З.Слонимський, грунтовно проаналізувавши в своєму дослідженні „Економічне вчення Карла Маркса”(1898р.) інтригуюче довго очікувані наступні посмертні томи його  «Капіталу», мудро зауважив, що „як би не заперечували це прихильники і послідовники Маркса, що вірять в строгу науковість його міркувань і висновків, він все-таки створив просту утопію, вульгарну по суті і пристосовану до обмеженого кругозору пересічних робітників, до понять і мрій людей, для яких вищий ідеал полягав  в отриманні по можливості більшої кількості продуктів за виконувану кожним роботу».140 Той же Л.З.Слонимський аналітично відзначив у 1898 році, що ще „Родбертус вбачав, що книга Маркса є не стільки дослідження про капітал, скільки полеміка проти нинішньої форми капіталу, яку автор сплутує з самим поняттям про капітал; звідси випливають всі його помилковості.”141

Дослідження К.Родбертусом і С.Подолинським «основних економічних понять з енергетичної точки зору» продовжив трохи пізніше й даремне забутий було польський економіст Зигмунд Герінг, який в своїй книзі «Логіка економії»(1909) вже написав, що гроші, це —  «посвідчення кількості суспільної енергії, використаної у виробленому нами предметі і чеком на таку ж кількість  потенційної енергії у всіх інших продуктах»,142  що відтак, додавав він, і «капітал – це виражена в грошовій формі використана кінетична біологічна енергія, втілена в наявних в розпорядженні даної системи сум засобів і умов».143

Сьогодні видатного дослідника матеріально-енергетичної суті капіталу українця С.А.Подолинського нинішні імпер-росіянські економісти намагаються приватизувати як «великого мислителя Росії»,144 а в Україні його записують лише в «фундатори»145 провінційної так званої «української школи» фізіократів (М.Руденко, В.Шевчук, Ю.Канигін та інші), представники якої, правильно заявивши, що «С.Подолинський не поплутав, а поєднав фізичне з економічним»,146 при цьому намагаються сьогодні критикувати «Капітал» К.Маркса, керуючись висновком часів аграрно-феодального капіталізму, зробленим ще в кінці ХVІІІ століття  видатним французьким  «фізіократом» Франсуа Кене (1694-1774), що «земля є єдине джерело багатства, лише землеробство примножує останнє».147 Тож, на поверхову думку нинішнього українського фізіократа Юрія Канигіна,148  мовляв, ні  класики англійської політекономії, ні Маркс і Енгельс, не подолали теорії фізіократів.Тому-то для таких сучасних українських ретроград-фізіократів, які зараховують до своїх однодумців і економіста США Ліндона Ларуша (1922-2019), істинним є образний антимарксистський висновок їх зачинателя компарт-репресовуваного традиційного українсько-романтичного  письменника-народника Миколи Руденка, що «джерелом енергії лишається торба з хлібом – і ніщо більше».149

Зводячи до такого примітивізму значний вклад французьких  фізіократів в формування світової економічної науки «в період дитинства політичної економії»,150 як правильно оцінив їхнє наукове місце той же К.Маркс, уточнюючи, що «великою заслугою фізіократів було те» …, що вони «встановили зв’язок між процесом обігу і процесом відтворення капіталу», який надалі «в своїх головних пунктах врахував А.Сміт».151

Сам же А.Сміт сказав, що «Кене, дуже талановитий і глибокий творець», який в своїй ««Економічній таблиці» змальовує, як, на його думку, відбувається  цей розподіл статків за найбільш  повної свободи, а тому і найвищого добробуту».152Справедливо додаючи при цьому, що «показуючи труд, затрачуваний в землеробстві, як єдиний продуктивний труд, вона (теорія фізіократів)  відстоює, десь-то, занадто вузькі й обмежені погляди»,153 що «головна помилка цієї теорії є, видко, в показі верстви ремісників, мануфактуристів і купців як геть безплідної і непродуктивної».154

Про те, що «початок опису системи виробництва і споживання як кругового процесу було закладено в «Економічній таблиці» Кене», вже точніше оцінив і сучасний відомий італійський економіст П’єро Сраффа, яка, на його думку, «перебуває в разючому контрасті з поглядом, яким є сучасна економічна теорія (економікс)», «характерною особливістю» якої є лише «майже одностайне узгодження, досягнуте економістами стосовно теорії конкурентної вартості (тобто: ціни), яка базується на симетрії між попитом і пропозицією». І що «такий стан речей настільки ж явно контрастує з полемікою  про теорію вартості, характерною для політичної економії минулого віку».155

.

12.

 Отож, в свій час М.Гес з К.Марксом спочатку роздумовували не над матеріально-енергетичною  суттю «капіталу» як політекономічної категорії, яка ними, попри виявлену передусім юдеями практичну прибутковість володіння наявним   науковотехнологічним  капіталом у формі грошей, як міри  суспільного-економічного обліку його освоєння, так і не була остаточно усвідомлена внаслідок домінуючого тоді ще механіко-ньютонівського погляду на матеріально-енергетичний Всесвіт. Адже відповідна математична формула матерії Е=МС2  була виведена А.Ейнштайном десь аж в 1905 році. Тож вони були зацікавлені передусім виробленням неоюдейської стратегії подолання антисемітизму, шукаючи для цього належну соціально-політичну основу та фінансову підтримку в своїх етнобанкірів. Саме останні заради суспільно-політичного забезпечення своєї транснаціональної бізнес-фінансової діяльності кулуарно приєдналися для подальшого розвитку латентно-симбіозної етностратегії розвитку, але як «Гаскала-Навпаки»: вже не асоціації євреїв в європейське суспільно-культурне життя, а дисоціативної інтернаціоналізації та немовби диктатурно-пролетарського «роздержавлення» громадянського суспільно-економічного життя європейських «гойських» народів, хоча самі ж бездержавні, але «старозавітно» етнозаконсервовані євреї продовжували для себе позручніше приватновласницьки бізнесово-фінансово інтернаціонально облаштовуватися під правовим захистом саме таких оберегових суспільних інститутів, породжуваних довільною онтологічною гравітаційністю дискретно-квантових структур матеріально-енергетичної Субстанції світу, як етнонаціональні державоутворення.

Адже через етнонаціоналізований взаємовплив і взаємозв’язок постає і розвивається людство в цілому, уже як суспільно-антропологічна автономна озброєна вже матеріально-енергетичними потужностями структура стихійного Всесвіту, а відтак як можливий когнітивний деміург його подальшого оптимального більщ-менш структурного розвитку, контрольованого все-таки глобально-перспективною  Організацією об’єднаних націй (ООН), незважаючи на нинішню її малоефективність, поки в її Раді безпеки після розпаду так званого Радянського Союзу замість нього самочинно засідатиме така терористична держава як постперебудовно виникла уже як ретронрадна сугубо євразійсько-постординська Росіянія.

Єврейський етнос же, як когнітивна етноспільнота, передусім в особах М.Геса, К.Маркса, Ротшильдів,   для забезпечення свого подальшого ізгойно-лихварського існування і розвитку прийшли лише до необхідності егоцентричного використання популярного в тодішніх європейських робітників  «утопічного комунізму», але уже в ролі лише як анти-промислово-капіталістичного публічно-мобілізаційного «доважку» для залучення цієї нововиниклої пролетарської демографічної верстви етнонаціоналізованих спільнот до здійснення своєї широкомаштабної банківсько-фінанасової інтернаціональної стратегії, закликавши саме її до боротьби з немовби лише експлуататорством індустріально-промислового капіталізму, саме який насправді-то і забезпечував подальше освоєння онтологічного капіталу матеріально-енергетичної Субстанції світу, а відтак й виникнення, існування і уже все якісніший розвиток такої додаткової трудящої верстви етнонаціональних спільнот, хоча і безмаєтних, але відтак і зростання в цілому населення політично вільних громадян уже як демократичних «соціальних держав».

Назвавши таких безмаєтних робітників староримскими «пролетаріями», теоретики неоюдейської стратегії-«навпаки» закликали їх до соціально-політичної революції за побудову антикапіталістичного, мовляв, «науково» обгрунтованого ними пролетарсько-класового безетнонаціонального соціально-справедливого комуністичного суспільства, насправді ж бо – етно-олігархатного банківсько-фінансового  наддержавно-протекторатного правління в такому політичному комунізмі демографічно малочисленної, але «старозавітно»  етнозаконсервованої та капіталовладно-потужної юдео-інтер(над)національної спільноти, як транснаціональних «громадян світу»,  тобто розпоряджанням таким чином економічним і культурно-освітнім життям багаточисленних, але суціль  спролетаризовано-безмаєтних деетнонаціоналізованих і безликих мас гоїв (не-юдеїв).

   Тому-то, як оцінює один сучасний єврейський історик, «розпливчатий й ідеалістичний реформований юдаїзм М. Мендельсона не був достатньо практичним і гнучким, щоб задовольняти всіх емансипованих євреїв»,156 викликавши таким чином, як пишуть сьогодні працівники Українського інституту юдаїки, «розчарування в ідеях Гаскали», яка «переконувала євреїв у тому, ніби, якщо вони стануть «як всі» … то про жодні прояви антисемітизму не буде й мови».157Але різні прояви антисемітизму в етнонаціоналізованих  країнах Європи, які були насправді не стільки релігійно-етнічними, як соціально-економічними, все ж продовжували залишатися, що і спонукало, мовляв, «значну частину єврейської молоді перейти надалі на палестинофільські і сіоністські позиції».158    Як підкреслив М.Грец в своїй передмові до книги М.Геса «Рим і Ієрусалим», незадоволений культурно-асоціаційною поміркованістю «гаскало»-мендельсонівського проекту, саме М.Гес «перший почав у 50-х роках минулого віку розробляти світогляд, який повертав би єврейському народу  центральне місце в ході подій».159

   Так євреї, цей демографічно малочисленний юдейський етнос, оберігаючи ще з середніх віків свою певну, як, наприклад, «ротшільдівську», сімейно-династичну монополію в організації міжнародної банківсько-фінансової діяльності, завдяки обереговому існуванню суспільного інститутут приватної власності країн свого етнорозташування здобули латентну можливість розпоряджатися консолідованими потужними валютними активами, впливаючи таким чином на світовий суспільно-економічний розвиток і політику, забезпечуючи заразом самозбереження і культурно-освітній розвиток свого етносу. Саме про це і сказав ідеолог сіонізму Теодор Герцль у своєму виступі у 1897 році на Базельському сіоністському конгресі, з апломбом заявивши: «Ми є народом – нацією….Коли ми йдемо вгору, разом з нами росте страшна сила наших капіталів»160 Додавши при цьому, що з виникненням загрозливого відчуження євреїв як етносу, тобто, як він сказав, «коли ми падаємо», тоді у відповідності з потайною неоюдейсько-марксистською парадигмою затівається подолання єврейської  етновідчуженості шляхом побудови інтернаціонал-пролетарського справедливого як начебто антикапіталістичного комуністичного суспільства, і «ми перетворюємося в революційний пролетаріат, в унтер-офіцерів революційних партій»161.

        Так європейсько-емансиповані євреї в тій загрозливій суспільно-політичній ситуації для їхнього етносу затіяли за підтримки юдейських фінансистів латентний пропагандистсько-стратегічний «Гаскало-проект-«Навпаки». Тобто вони для притлумлення європейського антисемітизму спланували через організовані ними для цього засоби масосовї інформації далекоглядну ідеологію потаємно-скрадливої широкомаштабної суспільно-політичної дисоціації самих європейських одержавлених народів шляхом побудови інтернаціонального так званого вже аж політичного «наукового комунізму», як негайного революційно-прискореного диктатурно-пролетарського  руйнування європейської етнонаціонально-громадянської структурованості як «соціальних держав», презирливо називаних заздренними бездержавними юдео-марксистами — «класово-буржуазно-гнобительськими», які були насправді-то вже громадянсько-демократичними соціально-правовими державоутвореннями.

       Закликавши: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», для приведення з їхньою суспільно-політичною участю європейського етно-національно-культурного громадянcтва у відповідність до інтернаціонального (між- і над-національного) статусу саме  євреїв і подолання таким чином антисемітизму, їхня стратегія мала і широкомаштабнішу мету, а саме: поставити етнонаціональне суспільно-економічного індустріально-промислове виробництво в залежність  від банківсько-фінанасової діяльності транснаціональних капіталовладних «громадян світу», а відтак і повне фінанасове домінування їх в світі в майбутньому. Що по суті так і сталося.

Адже, як написав ще у 2013 році у своїх спогадах  знаменитий піонер автомобілебудування США єврей Генрі Форд, «банкір практично панує в суспільстві над підприємцем при допомозі панування над кредитом».162А тому, як звертав увагу на це ще у 1872 році і російський революційний анархіст М.О.Бакунін, єврейський етнос, очолюваний такими своїми капіталоволадними фінансистами, «представляє сьогодні безсумнівну силу», яку … «розумно і необхідно добряче вивчити її нову роль, щоб усвідомити собі, що вона може нам принести чи шкідливого, чи корисного, і щоб знати, як ми повинні захищатися від одного і скористатися з іншого».163

.

13.

І вся ця етносуспільно-політична роль євреїв підсилилося саме з неоюдейськипровокативним  впливом М.Геса на так званих основоположників «наукового комунізму», за що К.Маркс і назвав його «своїм комуністичним равином». Той і сам себе вважав «комуністичним раббі»,164 називаючи Маркса і Енгельса «своїми власними однодумцями».165Адже саме під його впливом вони і  зайнялися  пропагандою «утопічного комунізму», але вже немовби як пролетарсько-класового.

Адже Карла Маркса, який в пору свого ідейного формування публічно «не визнавав навіть теоретичної реальності за комуністичними ідеями в їх теперішній формі»,166 переконав в необхідності інтернаціонал-пролетарського комуносоціалізму  для неоюдейської стратегії подолання існуючого европейського етновідчуження євреїв його старший приятель М.Гес. Як написав М.О.Бакунін, саме цей «німецький єврей, так званий соціаліст, але передусім сповідувач «золотого тельця», спочатку господар Маркса, потім його суперник, а зараз  покірний і добре дисциплінований послідовник»167  саме латентної широкоформатної банківсько-фінінсової стратегії транснаціональної олігархії.

Саме М.Гес був ревним  провідником гібридно-європейського неоюдаїзму М. Мендельсона і сповідував його етнорелігійний постулат, що, «християнство – релігія віри, юдаїзм – релігія справи».168 Тобто, як уточняв у своїй щирій книзі «Міжнародне єврейство»   знаменитий американський єврей Г.Форд: «Справа за єврейськими поняттями означає – гроші».169  Отож, саме М.Гес, керуючись висновками М.Мендельсона, та ще й і його повчанням, що «премудрість верховна повинна мати наміри тайні»,170 перетворив Маркса і Енгельса в адептів  латентної неоюдейської інтернаціонал-стратегії із етнокорисливим залученням в неї щиро підхопленого Ф.Енгельсом «міфу» утопічного пролетарського комунізму, щоб вже таким чином «спустошливо» знівелювати при допомозі такого «міфу» етнонаціональну структурованість оберегово-одержавлених протестантськи-християнських європейських народів, і урівняти таким чином європейців із  бездержавним інтернаціональним статусом євреїв як «громадян світу».

І такий досі замовчуваний неоюдейсько-мендельсонівський духовний вплив, як безпосередньо саме М.Геса на К.Маркса і Ф.Енгельса у роки їх ідейного становлення дійсно мав місце. Російський революціонер-анархіст М.Бакунін, добре знайомий з ними трьома, написав, наприклад, в одному з листів, що М.Гес «в певному розумінні створив»171   інтернаціонал-пролетарський комунізм Маркса. При цьому сам для себе М.Гес вважав, що «маси ніколи неможливо буде надихнути ідеями прогресу при допомозі умоглядних розбудов, тому що рушійні сили  цього прогресу у всіх народів криються значно глибше, ніж думають навіть революціонери-соціалісти».172

Про потайне залучення політично амбітних К.Маркса і Ф.Енгельса до своєї латентної неоюдейської стратегії-«навпаки» для подолання антисемітизму при допомозі популярного серед пролетарів міфу «утопічного комунізму» М.Гес натякнув  було лише в листі Бертольду Ауербаху, в якому, згадуючи  про зустріч у 19.VI.1843 року в Кьольні з Ф.Енгельсом, скептично написав: «Він залишив мене надзапопадливим комуністом. Так я творю спустошення».173 І лише під кінець свого життя в своїй книзі «Рим і Ієрусалим»(1862) М.Гес проговорився про глибинну суть гаскало-неоюдейської «стратегії-навпаки», як про подолання європейського антисемітизму при допомозі латентної організації антикапіталістичної етноінфляційно-інтернаціональної пролетарсько-класової соціальної революції, все ще завуальовано закликаючи вступити як «во ім’я вищого  права в боротьбу за вільне існування з варварською і цивілізованою зарозумілістю пануючих рас».174

Тобто, якщо без його евфемічних реверансів, то євреї, мовляв,  як народність, що після «біблейського вигнання» із ветхозавітної території свого проживання перетворилися на бездержавних «громадян світу», повинні, мовляв, очолити інтернаціональну боротьбу за етнічну рівноправність із отією доконаною, на його думку, «цивілізованою зарозумілістю пануючих рас», передусім, звичайно ж, із протестантськими західноєвропейськими етнонаціями, а відтак й із антисемітизмом, як із  «зарозумілістю»,   таких домінуючих в світі територіально одержавлених народів. Отож, як підкреслив Марк Леон в своєму дослідженні «Маркс раніш марксизму»: «Тільки зрозумівши Мойсея Геса, людину, яка вплинула на Маркса, Енгельса і Бакуніна – трьох засновників І-го Інтернаціоналу, можна зрозуміти сатанинські глибини комунізму».175

А тому-то,  як про добре знайомих йому сучасників, про провідних тоді європейського банкіра Ротшільда і соціального політолога Маркса, хоча й  далеких, але все-таки родичів, що мали спільного пращура Майєра,  так інвективно і щиро висловився засновник російського анархізму М.О.Бакунін, термінологію якого і досі для нинішнього  росіянського марксолога В.Ф.Пустарнакова «на адресу Маркса згадувати навіть незручно»,176а саме: «Весь цей єврейський світ утворюючий  експлуатуючу секту, народ-п’явку, єдиного прожерливого паразита, тісно і глибоко організованого не тільки через кордони держав, але і крізь все різноманіттяполітичних поглядів, цей еврейський світ сьогодні в більшій частині знаходиться в розпорядженні Маркса з одного боку, і Ротшильдів з другого. Я впенений, що Ротшильди, зі свого боку, цінують заслуги Маркса, і що Маркс, з другого, відчуває інстинктивну  звабливість і велику повагу до Ротшильдів».177«Їх об’єднує єврейська солідарність – та настільки могутня солідарність, що підтримувалася напротязі всієї історії».178

.

14.

Отож К.Маркс, так і не усвідомиши матеріально-енергетичну суть капіталу як політекономічної категорії, все ж поспішив видати у 1867 році свій перший том під назвою «Капітал», як про способи його прибуткового промислововиробничого та торгово-ринкового використання, заодно і як спроби каталактично обгрутувати  популярні в народі постулати ще середньовічно-«утопічного комунізму» уже як проманіфестований в 1848 році антикапіталістичний політичний пролетарсько-класовий немовби «науковий комунізм». Заслуживши таким чином на суспільно-політичне визнання його як партійно-пролетарського ідеолога, К.Маркс, лише мимохідь зауважив у 1850 році, що французький «ліберальний банкір Жак Лафіт «видав таїну революції»: «Віднині панувати будуть банкіри»179.Сам же Маркс за сорок років дослідження капіталістичної системи так   і не «видав таїну» своєї неоюдейської широкофооматної стратегії, відмовчуючись з приводу грошових маніпуляцій етноспорідненими організаторами приватного банківсько-фінансового способу розпоряджання всесвітньо-цивілізаційними етнонаціональними капіталами існування і розвитку людей, серед яких був  з найпотужнішою глобально-розгалуженою фінансовою структурою  лондонський банк його триюрідного брата Ротшильда. Тоді як (після смерті Маркса) не втаємничений у всю широкомаштабність неоюдейської стратегії його соратник Ф. Енгельс, заявив:  «Я достатньо виступав проти Ротшильдів, … (які ,мовляв,)… виходили тільки із своїх інтересів, як банкірів, інтересів, котрі зводяться до того, щоб отримати якомога більші комісійні і експлуатувати якомога більше число простаків».180

К.Маркc же, приховуючи неоюдейсько-марксистськи запрограмоване за умовчанням подальше «паразитичне» домінуюче існування і розвиток в значній мірі фінансової «справи» транснаціональної банківської етноолігархії, у всьому своєму багатотомному «Капіталі» евфемічно називає її лише «капіталом, що приносить проценти»,181 «чудотворним засобом із грошей робити більшу кількість грошей»182.Та, як адепт домінування в соціально-економічному житті етнобанківсько-фінансової олігархії «громадян світу», Маркс намагається переконати, що «процент…представляє собою силу голої власності на капітал…», а тому-то «грошовий капіталіст ніяк не протистоїть робітникові, він протистоїть лише іншому капіталісту»,5 тобто промисловому, бо, мовляв, такий «процент на капітал» «тут виступає у відриві  від процесу виробництва – у відриві від відношень, які породжують антагонізм між цією власністю і трудом».183 Отож, і пише Маркс, що функція грошових капіталів «приносити проценти є їхньою іманентною властивістю зовсім так само, як властивість грушового дерева є родити груші».184

А тому К.Маркс, постійно звинувачучи  в експлутаторському характері суспільно-економічного виробництва передусім промислового капіталіста, який, мовляв, «заробляє собі шляхом  виробничого застосування отриманого в позику капіталу, тобто шляхом експлуатації робітників»,185 виступає при цьому проти створюваного начебто «вульгарними» економістами «фетишистського вигляду»186 фінансового капіталу, всіляко вигороджучи уже аж суцільно анти-над-етнонаціональну експлуататорську діяльність банківсько-фінансової етномафії, бо, мовляв, «юридична власність на капітал відокремлюється від економічної власності».187 Та незважаючи на те, що «процент – як правильно вважає і він сам, — є лише фіксованою під особливою назвою частини прибутку»,188  намагається переконати наукову спільноту, що, мовляв, такий «процент на капітал» «тут виступає у відриві  від процесу виробництва – у відриві від відношень, які породжують антагонізм між цією власністю і трудом».189

А тому-то вже і в пророкованому марксизмом  майбутньому немовби  соціально справедливому глобально інтернаціонал-пролетарському «пост- (немовби) антикапіталістично-комуністичному» суспільстві К.Маркс прогнозує: «Не підлягає, на кінець, ніякого сумніву, що кредитна система послужить могутнім важилем під час переходу  від капіталістичного способу виробництва до способу виробництва асоційованого труда».190    Отож, «той соціалізм, — продовжує Маркс, — який спрямований проти капіталу, що приносить проценти, як основної форми капіталу, не лише сам по вуха зав’яз в уявленнях, притаманних буржуазному горизонту… він, цей соціалізм, представляє собою всього лише соціалістичне перенапружене прагнення до розвитку буржуазного кредиту і, відтак, виражає тільки нерозвиненість відносин в тій країні, де ця полеміка наряджається  в національний одяг».191  

.

15.

Запропоновану було М.Гесом пряму інтернаціонал-етномесіанську соціально-економічну боротьбу не підтримав ще виниклий було в Лондоні «Союз комуністів». А натомість цей «Союз»  доручив К.Марксу і Ф.Енгельсу, після презентації ними своїх принципів інтернаціонального класово-пролетарського комунізму, написати інший текст програми їхньої організації. Так під кінець цього ж року замість гесівського «Комуністичного катехізису»  спочатку з’явилися «Принципи комунізму» Ф.Енгельса, а потім, після того як до написання цього партійного документа «поспішно» підключився і К. Маркс, й виник так само «інтернаціональний», але вже як не гесівський юдеомесіанський «катехізис», а немовби лише класово-пролетарський «Маніфест комуністичної партії», задуманої було спершу теж як «гесівсько-марксистський» штаб єдиної міжнародної пролетарської партіі, що як таку лише евфонічно було названо «Інтернаціоналом» — союзом робітничих партій світу.

Публікацію вище згаданого тексту марксистського «Маніфесту» і було відразу ж у 1848 році профінансовано, як детально описав це у своїй книзі «Влада долара» (2002) американський економіст Ентоні Саттон, після зустрічі К.Маркса і Ф.Енгельса в Парижі з виходцем із маранів (силоміць вихрещуваних з 1492 року іспанських євреїв /сефардів/, багато з яких преселилися у відкриту Колумбом  північну Америку), з відомим контрабандистом і піратом-капером американського уряду Жаном Лафітом (1782-1854), який було навіть організував у 1817-1821 роки «комуністичну»  колонію флібустьєрів «Кампече» на острові Гальвестон в Мексиканській затоці. Саме під час тієї зустрічі, захоплено написав цей Ж.Лафіт своєму другові: «Добродій Маркс схвалив декілька моїх текстів про комуни».192

 Отож,десь відтоді, як Маркс і Енгельс обійшли М.Геса, можна вважати, на оголошеному конгресом „Союзу комуністів” партійному тендері з написання  „Маніфесту», між Гесом і ними пробігла, як мовиться, чорна кішка політичних амбіцій, про яку самі Гес і Маркс, десь-то заради втаємниченості відомої їм обом широкомаштабної мети неоюдейської симбіозної «Гаскало»-стратегії «навпаки», відмовчувалися. За словами ж Ф.Енгельса: «муха укусила бідного Мозеса».193А за словами самого Геса, що він, мовляв, «після двадцятирічного відчуження… свого народу»,194і «захоплення соціалізмом»195лише став сіоністом і вернувся до «свого ветхозавітного імені Мошe».196  Бо «расове питання… повинно бути вирішене, раніше ніж можливо буде приступити до вирішення політичних і соціальних питань»,197 які, мовляв, лише «створюють «соціальний фон» і «теоретичну основу» практичних рухів».198

Адже саме «Мойсей Гес, — як написав Ігор Володський у своєму дослідженні «Витоки зла», — виклав Марксу соціалізм тісно зв’язаний з інтернаціоналізмом…. Гес критикував Ерфуртську програму соціал-демократичної партії за її беззастережне визнання національного принципу. Але Гес – інтернаціоналіст особливого роду: «Єврейський патріотизм повинен залишатися». Він пише: «Всякий хто відкидає єврейський націоналізм, не тільки відступник, зрадник в релігійному смислі, але й зрадник свого народу й своєї сім’ї. Якщо виявиться, що емансипація євреїв не сумісна з єврейським націоналізмом, то єврей повинен пожертвувати емансипацією. Кожен єврей повинен бути, передусім, єврейським патріотом».199 Як, зробив висновок і нинішній український дослідник головної мети марксизму О.Т.Безаров, що  «саме М.Гес змусив К.Маркса відреагувати на кризу ідентичності, що охопила німецьких євреїв у середині ХIХ ст. власною стратегією її подолання у своєму революційному віровченні».200

.

16.

Саме з приводу суперечки про статус «Інтернаціоналу»: як запроваджуваного К.Марксом по суті ще гесівського етномесіанського єдиного «штабу», чи, навпаки, як пропонованої вже М.О.Бакуніним «вільної федерації автономних робітничих секцій всіх країн та в організації знизу доверху практичної солідарності між ними. Ось приниципи, — написав він у 1871 році, —  які ми захищаємо сьогодні проти узурпаторських і диктаторських (неоюдейських) намірів Лондона»201, —  і виникла тоді боротьба М.Бакуніна проти домінування в ньому, за словами М.Бакуніна, «натовпу жидків»202К.Маркса, який у 1867 році планував, що «коли настане наступна революція,… ми, — писав він Ф.Енгельсу, — (тобто я і ти) будемо мати цю могутню машину в наших руках».203Але,    «Бакунін, — цей, за словами Маркса, — «проклятий московит», «досить посередня людина» і «викінчений інтриган», зумів разом зі своєю «отарою баранів», знову ж таки за термінологією Маркса, паралізувати діяльність Марксового дітища – І-й Інтернаціонал».204

Ось саме банківсько-фінансовій юдеомонополізації «Інтернаціоналу» став заважати європейський  революціонер-анархіст росіянин Михайло Бакунін, за що М.Гес в Парижі, а К.Маркс в Німеччині почали його безпідставно публічно звинувачувати, що він, мовляв, є агентом російського царизму. Після розмови М.Бакуніна з ними про брехливість таких опублікованих ними чуток з позицій, десь-то їхньої, мовляв, «етнічної обмеженості» та «єврейської мізантропії»,205 як згадує він сам: «Маркс  мені говорить: «Чи ж знаєш ти, що я перебуваю на чолі такої добре дисциплінованої таємної комуністичної спільноти, що, якби я сказав одному із її членів: «Піди, убий Бакуніна», він би тебе убив».206  Десь-то після цього в 1849 році і був Бакунін зарештований і засуджений до смерті в Саксонії, в Австрії, а в 1851 році виданий в Росію, в якій він до 1856 пробув в тюремній кріпості. З якої після смерті царя Миколи-першого був засланий до Сибіру, з якого у 1861 році Бакунін і втік, повернувшись через Далекий схід, Японію, США в 1864 році в Лондон. Після всього того, що йому довелося пережити, Бакунін написав, що  він «природньо, не намагався зустрітися з Марксом».207

Але Маркс сам напросився на візит до нього, під час якого намагався переконати Бакуніна, що він нічого не чинив проти нього. Але «я знав, — напише Бакунін, — що сказане було неправдою», але промовчав. Після чого, додасть він, «Ми розсталися… однак без того, щоб я відвідав його у відповідь».208 За характер статусу «Інтернаціоналу» і його Генеральної Ради між «марксистами» і «бакуністами», та  проти того, щоб Росія була представлена в ньому «німецьким євреєм Марксом», що Бакунін назвав «просто смішним»209 — боротьба продовжилася. Яка завершилася після опублікування Бакуніним з цього приводу в Парижі своїх статей виключенням його у 1872 році з «Інтернаціоналу». Але намагання юдео-марксистів перетворити пролетарський «Інтернаціонал» в «штаб» своєї широкомаштабної неоюдейської банківсько-фінансової стратегії все-таки самопритлумилося. Налякавши своїми радикальними революційними диктаторсько-пролетарськими програмами європейських правителів, в тому числі капіталовладний банківсько-фінансовий етноолігархат, «Інтернаціонал» з таким страхітливим  для них юдеоомесіанським «іміджем» спершу був переведений з Європи в США  в тоді провінційний Нью-Йорк, де він у 1876 році все-таки немовби  і «саморозпуститився».

.

17.

Але цей первісний марксистський «Інтернаціонал» встиг впливом спонсорського етнобанківського олігархату на розправу з М.Бакуніним за його спробу революційно-«панслов’янського» домінування в європейському «Інтернаціоналі» добряче налякати і російський царизм. Саме таку реально виниклу загрозу від єврейської олігархократії десь-то й відчув було за двадцять років до революційного 1917 року російський імператор Микола-другий. Як написав про це в своїх спогадах колишній царський генерал Є.І. Балабін,210  під час візиту у 1896 році царя в Париж, президент Франції Ф.Фор умовив його відвідати бал банкіра Ротшильда. Тоді-то під час розмови між ними Альфонс Ротшильд запропонував взяти весь борг Росії перед Францією на себе, якщо цар надасть рівні права євреям. Цар Микола-другий відмовився від такої «щедрості», заявивши, що російський народ ще темний і дуже довірливий, тому з наданням рівних прав євреям негайно попаде до них в кабалу. Після чого, відійшовши від Ротшильда, Микола-другий десь-то вже ознайомлений не так з «Протоколами сіонських мудреців», (адже вони з’явилися лише у 1897 році після Базельського конгресу сіонізму), а більше, за словами нинішнього українського культуролога Вадима Скуратівського, з «літературно-ідеологічним продуктом двохсотлітніх російських «змовницьких» страхів і очікувань»,211 а точніше, мабуть, зі змістом політичної справи ув’язненого М.О.Бакуніна та його «Сповіді», написаної в 1851 році ще царю Миколі-першому, після якої він так і не звільнив його, а лише ослабив режим його тюремного ув’язнення, — тож вже цар Микола-другий тому-то і сказав тоді своєму оточенню: «Тільки що я підписав собі смертний вирок».212Ба, в кінцевому підсумку все десь-то так і сталося.

Адже саме євреї при підтримці свого банківсько-фінансового європейського олігархату, зокрема Ротшильдів і Шиффа, взявши невдовзі активну участь в організації в лютому 1917 року революційного падіння прогнилого феодального режиму Росіянсько-євразійського царизму, що дав втягнутися у 1914 році в безглузду для себе  Першу європейсько-імперіалістичну війну, таким чином зламали і його адміністративну політику виняткового відчуження їх як етносу. Саме вони, спираючись на свої транснаціональні етнозв’язки і фінансову підтримку, як передбачав за двадцять років до цієї історичної події сіоністський лідер Теодор Герцль, в ролі «унтер-офіцерів революційної партії»,213 (тобто вже як члени більшовицької партії В.Леніна (Ульянова-Бланка) в жовтні 1917 року організували в особі свого харизматичного Л.Троцького (Лейби Бронштейна) та інших латентно-псевдонімних інтернаціоналістів контрреволюційний переворот в столичному Петрограді, марксистсько-більшовицький характер якого призвів до жорстокої громадянської війни в країні.

Більшовики, захопивши владу в столиці, в якій псевдонімний  В.І.Ленін (Ульянов-Бланк), що «за його власним визначенням», був «людиною з домішкою єврейської крові».214   (Адже мати його була єврейкою з дівочим прізвищем Бланк, що для юдеїв найважливіше при визначенні належності особи до їхнього етносу.) став головою Ради народних комісарів, а Л.Д.Троцький, як «типово єврейський «громадянин світу»215– народним військовим комісаром. Саме такі інтернаціонал-більшовики, спираючись на стихійні прагнення трудящих мас, особливо мобілізованих на війну вже у солдатських шинелях селян до встановлення соціальної справедливості, зокрема і в розподілі землі (грунтів), як основного суспільного  капіталу матеріально-енергетичного існування і розвитку населення Росіянської аграрної імперії, та, сподіваючись на світову пролетарську революцію, передусім в індустріально-розвинутій Германії. Для цього за прямою вказівкою тодішнього революційного голови Всеросійського ЦВК Ради Народних Комісарів Я.М.Свердлова (Єшуа-Соломона Мовшевича), було вбито   вже безвладного росіянського царя Миколу ІІ-го і всю його сім’ю та германського посла Мірбаха. Після чого етно-євробанкіри затіяли ще й заміну по-їхньому прагматично-росіянського В.І.Леніна на «свого» інтернаціонал-ставленика Я.М.Свердлова. В результаті після двох спроб (30.08.1918 р. та 19.01.1919 р.) вбивства В.І.Леніна, як обгрунтовує К.В.Колонтаєв в своєму дослідженні «Русский коммунизм (большевизм)»: «Ленін, накінець, прислухався до закликів Бонч-Бруєвича, інших своїх соратників і найближчих родичів про необхідність покінчити  зі Свердловим, поки той не покінчив з ним. Після чого Ленін накінець перестав боятися, що прибравши Свердлова, він смертельно образить його хазяїв-євробанкірів».216 В результаті всього цього 16 березня 1919 року керівник спецслужби охорони вождя В.Д.Бонч-Бруєвич проінформував, що Я.М.Свердлов несподівано помер немовби від «іспанського грипу».

.

18.

Отож, видко, певним чином все-таки втаємничений невихрещеним неоюдейцем М.Гесом амбітний вихрест Карл Маркс (Хаїм Гіршель Мордехай Леві), що  мстиво пам’ятав про єврейські погроми у 1348-1351 та  1819 роки в Германії, звільнення з державної служби, як єврея, його батька, бінарно-контрастний європейський резонанс на близькосхідну «Дамаську справу» вже і 1840 року  та й про свою вимушену у семирічному віці вихрещеність і, мабуть, вже «обрізаність», (тобто зі знаком на дітородному члені про належність мужчини до юдейського племені), чи кажучи його власними словами, як «еврей внутрішнього обрізання»,217   та ескамотизовано залучений непотайний християнин-протестант Ф.Енгельс, який сприйняв лише як оберегову від антисемітизму неоюдейську стратегію інтернаціонального комунітаризму, надали їй вигляд злободенно-антикапіталістичного  класово-пролетарського комунізму. Для чого «Маркс витворив справжній  міф про пролетаріат»,218  як суспільно-економічний клас, для якого головне не свій етнос, не нація, а класова солідарність, бо,  мовляв, як і євреї, «робітники не мають батьківщини».219 Перетворюючи таким чином пролетаріат, в розвиток витвореної ще в XVI столітті головним равином чехського м. Праги Махараль Ієхудою бен Бецалель (1512-1609) легенди про «Голема», в захисника юдеїв від антисемітизму.

Саме для цього цю нововиниклу пролетарську верству людей індустріально-промислового етапу історично-одвічного суспільно-капіталістичного існування і розвитку людства, яка у всіх томах «Капіталу» К.Маркса фігурує лише як абстрактна «робоча сила» чи «перемінний капітал», як немовби  виниклого лише в ХVI столітті «капіталістичного» суспільно-економічного ладу, (Насправді ж бо: це був лише після номадично-мисливського та землеробсько-аграрного новий індустріально-промислово-фінансовий етап подальшого історично-одвічного онтологічно капіталістичного існування і розвитку людства, як однієї із дискретно-квантових структур матеріально-енергетичної (живодайної) Субстанції Всесвіту.), — він, всупереч все-таки  толерантно-солідарній основі формування та функціонування етноспільнот, зробив у своєму «Маніфесті» лише антагоністичний висновок, що, мовляв, «історія всіх до сих пір існуючих суспільств була історією боротьби класів».220  І зробив все це К.Маркс з метою для залучення пролетарів, як нововиниклої уже громадянсько-суспільної верстви людей індустріально-промислового етапу капіталістичного розвитку етнонаціоналізованого людства, до участі в неоюдейській дезорганізаційно-інтернаціональній стратегії, назвавши їх «гегемонами» науково-технологічного і суспільно-політичного прогресу і закликавши до антикапіталістичної пролетарсько-класової революції за побудову немовби соціально справедливого безетнонаціонального безкласово-комуняцького суспільства. Замовчуючи при цьому, що економічно протекторатно-наддержавно домінуватимуть в такому суспільстві «старозавітно»-егоцентрично етнозаконсервовані євреї та їхня транснаціональна банківсько-фінансова етно-олігархія, що були майже готові (як немовби єдині «обрані богом») до цього уже як інтер-наднаціональні «громадяни світу».

Отож К.Маркс, тверезо оцінивши сформовану і вже досить усталену після кількасотлітніх міжусобних воєн етнонаціональну структурованість Європи, а тому-то не погодився лише з Гесовою етномесіанською прямолінійністю, але не з його неоюдейською стратегією-«Навпаки» подолання європейського соціально-економічного й етнічного відчуження євреїв. А, врахувавши зростання стихійної боротьби різноетнічних робітників із захланною приватновласницькою експлуататорською пролетаризацією населення Європи за соціально справедливий розподіл цивілізаційного капіталу під час «дикого» (ще не унормованого суспільно-соціально-демократичними державними законами) індустріально-промислового етапу капіталістичного освоєння людством оточуючого світу,  К.Маркс заповзявся, про що, до речі, і зафіксувалося немовби в анонімних «Протоколах сіонських мудреців» (№11),  «обходом досягнути те, що недосяжне для нашого розсіяного племені прямим шляхом».221  Тобто  партійно-політично організовувати   на  основі відкритої ним начебто «наукової» економічної теорії експлуататорської суті вироблюваної робітниками  капіталістичної «додаткової вартості», антикапіталістичну класову боротьбу робітників як важливого суспільно-політичного дезорганізуючого «доважку» до латентної парадигміальної неоюдейської етнокорисливої стратегії «громадян світу» для побудови, як  «свого», планетарного банківсько-фінансово протекторатного  інтернаціонального пролетарсько-комуністичного суспільно-економічного ладу.

Саме тодішнє загострення суспільно-економічної боротьби в європейських країнах ранньопромислового індустріалізму і зробило їх радикальними ідеологами „комуністичної легенди,”222 тобто політичного пролетарсько-класового «комунізму», як антиподного, мовляв, приватногосподарському капіталізму майбутнього суспільно-економічного ладу. Природним вони стали вважати був лише первісно-общинний комунізм. Майбутній же вони вважали повинен бути вже «політичний комунізм», який вони переназвали, використавши вербальну назву  існуючого структурного комунітаризму етноспільнот людства, бо, мовляв, нарешті він повинен стати радикальним пролетарським комунізмом, який повинен був революційно постати через „диктатуру пролетаріату,” спочатку як його перша фаза «соціалізм», в якому, мовляв, і буде нарешті подолано затяжну приватновласницьку «історичну формацію»223  рабовласницького, феодального та капіталістичного суспільно-економічних устроїв.

.

19.    

Однак, через все зростаючі  сумніви в науковості теорії пролетарсько-класового комунізму, непотайний Ф.Енгельс (1820-1895) десь-то й вирішив після смерті Маркса  під кінець свого земного життя довірити молодшому суспільно-толерантному Едуарду Бернштейну (1850-1932) редагування   та публікацію своїх рукописів, а відтак і їх осучаснений дорозвиток.  Відтак саме Е.Бернштейн після посмертного опублікування всіх наступних томів «Капітала» К.Маркса та невиправдання в них інтригуюче-довгоочікуваних сподівань на остаточне роз’яснення з їхньою публікацією нарешті суті капіталізму в цілому і його неодмінного краху та суспільно-політичних перспектив проголошеного ним «наукового комунізму», — і заявив на всю Європу, що „соціалізм не є, та і не може  бути наукою,”224 уточнюючи при цьому, маючи на увазі «Капітал» К.Маркса,  що „наукова форма ще не робить вчення наукою.”225Додаючи, «що твір Маркса прагне бути науковим дослідженням і заодно  доказати тезис, який був готовий ще до укладання цього твору, що в основу його покладена схема, уже раніше встановлююча результат».226

При цьому все-таки, як і більшість етноспоріднених з ним теоретиків (К.Мангейм, А Гофман та ін.), наголошуючи вже лише на не-«науковості» намагань К.Марксом в своєму «Капіталі» обгрунтувати крах капіталізму і побудову антикапіталістичного пролетарсько-класового комуністичного ладу, Е.Бернштейн теж етнозаінтересовано не помічав при цьому широкомаштабність мети марксистської інтернаціонал-гаскало-неоюдейської «стратегії-навпаки», для якої проголошений на основі спотвореної  суті капіталу заклик до боротьби за безетнонаціональний пролетарський комунізм був лише мобілізаційним «доважком» для ескамотизації і залучення пролетарів до інтернаціонального притлумлення-подолання такого злободенного для тодішніх етноюдеїв європейського антисемітизму, що підсвідомо-стихійно заважав їхнім капіталовладним представникам банківсько-фінансово домінувати в світі.

Так, після смерті основоположників пролетарського комуносоціалізму їх молодший соратник Е.Бернштейн, позбуваючись «проманіфестованих» демонізуюче-антикапіталістичних постулатів революційного встановлення  диктатурного класово-пролетарського немовби «наукового»  соціалізму,   опублікував у 1896-1898 роки серію статей в німецькому соціально-демократичному часописі «Die Neue Zeit» під заголовком «Проблеми соціалізму». Про які К.Каутський, виступаючи 8 жовтня 1898 року на Штутгартському з’їзді СДПН, сказав, що «виступ Е.Бернштейна змусив нас до роздумів, будемо йому за це вдячні».227 Назвавши заразом їх  „сенсаційним твором».228 Аджевонивикликали і публічне несприйняття висловлених в ньому антимарксистських натяків в середовищі ескамотизованих прихильників   пролетарського «наукового комунізму» (в т.ч. і В.І.Ульянова-Леніна), які не спроможні були усвідомити призначення такого  бути лише (епістолярно-втаємничено названим самим М.Гесом «спустошливим», як для «гоїв»)  публічним мобілізаційним «доважком» латентної неоюдейської стратегії по залученню в неї і пролетарів для забезпечення домінування  в суспільно-економічному житті народів транснаціональної банківсько-фінансової олігархії. Адже насправді-то ідея антикапіталістичного пролетарсько-класового комунізму була не лише соціологічною димовою завісою для притлумлення антисемітизму, а затівалася  і для подальшого латентного суспільно-політичного забезпечення  домінування кредитно-банківсько-фінансової діяльності капіталовладних «громадян світу» при організації і спрямуванні індустріально-промислового виробництва і торгово-ринкового кругообігу його товарів.

Отож Е.Бернштейн розпочав лише прискіпливо риторично перепитувати у прихильників марксизму, «чи ж існує взагалі внутрішній зв’язок між соціалізмом і наукою, чи ж можливий науковий соціалізм і … чи ж потрібен взагалі науковий соціалізм?»229 Та ще й в унісон із висловленням у 1893 році Ф.Енгельса: «У нас немає кінцевої мети. Ми прихильники постійного безперервного розвитку, і ми не маємо наміру диктувати людству якісь остаточні закони».230 Крім цього, вже у 1895 році в своєму «Введенні» до перевидання праці К.Маркса 1850 року «Класова боротьба у Франції», де Маркс заявляв, що «революції – локомотиви історії»,231  і вперше висунув ідеї «безперервної революції, класової диктатури пролетаріату»,232 – то все  ще в певній мірі ескамотизований Ф.Енгельс, все-таки закликав вже навпаки до перегляду антикапіталістичних радикально-пролетарських  постулатів марксистського «Маніфесту», бо, мовляв, «умови боротьби істотно помінялися»233 Відтак, уже роз’яснював Ф.Енгельс: «Іронія всесвітньої історії ставить все догори ногами. Ми, «революціонери», «звергателі», ми набагато більше досягаємо при допомозі легальних засобів, ніж при допомозі нелегальних чи з допомогою перевороту»,234 «історія показала, що неправі були і ми, що погляд, якого ми тоді дотримувалися, виявився ілюзією. Історія пішла ще далі: вона не тільки розвіяла тодішні омилення, але цілком поміняла і ті умови, за яких доводилося вести боротьбу пролетаріату. Спосіб боротьби, що застосовувався в 1848 р., тепер в усіх відношеннях застарів».235

Після смерті Ф.Енгельса  Е.Бернштейн у 1896 році і собі, заявив, що він теж  “дуже погано розуміє і дуже мало цікавиться тим, що звичайно розуміють під “кінцевою метою соціалізму”. Ця мета, щоб вона собою не являла, для мене – ніщо, рух же – усе. Під рухом же я розумію як загальний розвиток суспільства, тобто соціальний прогрес, так і політичну і економічну агітацію і організацію для здійснення цього прогресу».236

Адже марксистський «науковий соціалізм», виникнувши передусім для притлумлення-подолання антисемітизму, був заразом і способом здійснення широкомаштабної неоюдейської інтернаціональної стратегії-«навпаки» з використанням загострення суспільно-економічного антагонізму в період так званого «дикого капіталізму», тобто соціально не унормованої ще національними законами швидкої індустріалізації світового суспільно-промислового виробництва, щоб удосконаленням середньовічного «утопічного комунізму» «перетворити соціалізм в науку,  … поставити його на реальний грунт»,237   перетворивши приватногосподарський промисловий капітал існування і розвитку людей громадянського суспільстванемовби лише для здійснення винятково  класово-пролетарських інтересів, замовчуючи при цьому етноприватні способи банківсько-фінансового розпоряджання суспільно-цивілізаційними капіталами транснаціональними «громадянами світу».

І все це продовжувало замовчуватися, хоча пізніше внаслідок виникнення позитивних соціально-економічних змін з розподілом суспільного капіталу  самі ж європейські марксисти уже не як комуносоціалісти, а саме як соціальні-демократи, теж зайнялись притлумленням «проманіфестованої» сугубо марксистської радикальної антикапіталістичності та її немовби «науково» комуністичного пролетарсько-класового «доважка», однак не звертаючи уваги при цьому на істинну інтернаціоналістську суть широкомаштабної банківсько-фінансової мети неоюдейської стратегії, продовжуючи видавати її лише як про боротьбу «марксистів» за соціально справедливий розподіл суспільних капіталів по забезпеченню немовби прав егоцентричного існування і розвитку безетнонаціональних пролетарськи безмаєтних індивідів лише як антропоістот під банківсько-фінансовим протекторатом надетнонаціональної олігархії «громадян світу».  

Але, незважаючи  на фінансово-спонсорську підтримку транснаціональною етноолігархією, в уже досить етнонаціонально усталеній прагматично-протестантській  та партійно соціально-демократичній Європі інтернаціоналістські гасла неоюдейської стратегії реально-фінально все-таки не спрацювали, що особливо й показала так звана Перша світова війна за імперське домінування в світі між демократично-приватногосподарськими європейськими державами і кайзерівською Германією. Саме в таку фатальну для неї війну і втягнулася всупереч своїй ретроградно-монархічній природі на стороні приватногосподарських країн Антанти  і ретроградно-феодальна Росіянська самодержавна імперія, сподіваючись на давно омріяну загарбницьку окупацію обіцяних їй за це середземноморських проток Босфор-Дарданели.

Бо, як охарактеризував існуючу тоді суспільно-політичну ситуацію відомий німецький політолог О.Шпенглер, в Європі вже зрозуміли, що саме глобальний «принцип «Інтернаціоналу», цілком нігілістичний і негативний: він спрямований проти історичних, обмежовуваних форм – всяка форма, всякий вид завжди означають обмеження – нації, держави, національної економіки, сумою яких і є «світова економіка».238 Взявши участь в імпер-інтернаціональній війні, трудящі маси зрозуміли, що саме природно виниклі етнонаціональні форми структуризації народів є реальним захистом їхніх етнонаціональних соціально-економічних  умов існування і культурного розвитку від зазіхань світового імперіалізму, що саме вони-то й «перешкоджають реалізації намірів фінансових верховод і професіональних революціонерів. Тому-то тими відкидаються і підлягають знищенню»,239за виробленою саме десь-то для цього зловіще-звабливою марксистською версією меркантильної ідеології трансінтернаціонал-фінансистів.

.

20.

Марксистський «науковий соціалізм», виникнувши передусім для притлумлення-подолання антисемітизму, був заразом і способом здійснення широкомаштабної неоюдейської інтернаціональної стратегії-«навпаки» з використанням загострення суспільно-економічного антагонізму в період так званого «дикого капіталізму», щоб удосконаленням етнічних ілюзій середньовічного «утопічного комунізму», мовляв, «перетворити соціалізм в науку,  … поставити його на реальний грунт»240немовбикласово-пролетарських інтересів. Але пізніше, після заяв Е.Бернштейна, самі західно-європейські марксисти вже як не комуносоціалісти, а саме як соціальні-демократи, хоча й не відразу ж, але теж зайнялись, але не виясненням суті широкоформатної інтернаціоналізаційної неоюдейської банківсько-фінансової стратегії, а лише притлумленням її вже скопроментованого російським більшовизмом «проманіфестованого» марксистського радикально-антикапіталістичного революційно-диктатурного пролетарсько-класового «доважка» як «наукового комунізму».      

Саме проти такої реалістичної вже анти-«доважківської» позиції європейських соціальних демократів так різко і виступив у 1918 році лідер ортодоксальних росіянських більшовиків  В.І.Ленін в своєму інвективному памфлеті «Пролетарська революція  і ренегат Каутський».241 Адже К.Каутський, як лідер Другого міжнародного соціалістичного Інтернаціоналу тому-то так і занепокоївся у 1918 році про  убезпечення Західної Європи від розпросторення під тими первісно «проманіфестованими» радикальними маркситськими гаслами «всесвітньої пролетарсько-комуністичної революції», як організованої більшовиками в Російській імперії геноцидно-класової жорстокості. 

Як людина демократичної європейської приватногосподарської ментальності, Каутський відразу ж осудив  політику російських соціалістів-більшовиків, які  на хвилі озлобленості революційних мас проти ретроградства панівних верств росіянсько-імперського самодержавства відразу ж  заповзялися з «проманіфестованою» марксистською догматичною буквальністю, за (презирливо називаної К.Марксом, а відтак і В.Леніним, «буржуазної»: насправді ж громадянсько-політичної) «знищення демократії»,242 запроваджувати в традиційній російській манері на місці самодержавного царизму самодержавну диктатуру своєї партії, як начебто «наукову» марксистську  „диктатуру пролетаріату”.     Ось так, як зауважив у 2010 році один з авторів Програми Народного Руху України за перебудову український філософ  Мирослав Попович, «Ленін входить в соціалістичний рух як фундаменталіст, протиставляючи помірковано-прагматистській соціал-демократії ІІ-го Інтернаціоналу запал призабутих Марксових творів про комунізм, державу і революцію».243 А тому-то К.Каутський у 1921 році виступив з жорсткою критикою більшовицької «соціалістичної держави» в книзі з промовистою назвою «Від демократії до державного рабства». В якій він далекоглядно заявив про військово-революційний «більшовицький  комунізм», що після нього  у них «не залишається нічого іншого як повернутись до державного капіталізму, в якому для Росії немає нічого нового, бо капіталізм в Росії споконвіку існував лише милістю державної влади».244 Що у відродженій більшовиками Російській імперії під назвою Радянського Союзу насправді і відбулося. Як не прикро було визнавати це ескамотизованим інтернаціонал-марксо-комуністам, бо  відбулося все у найжорстокішому антинародному більшовицькому ленінсько-сталінському  тоталітарно-репресивному варіанті, що під кінець  у 1937-1938 роки після конституційного самоствердження сталінсько-тоталітарний режим державного капіталізму криваво вдарив і по них самих, вичистивши із своїх номенклатурних рядів вже й „ідейних” комуністів, як таких, що виконали свою ескамотаційну роль і стали непотрібними режимові, бо його імпердержавна бюрократія вже завершила перетворення їхніх ідеалів в свої повноваження. Було розстріляно 1108 із 1966 делегатів ХУII з’їзду партії, в тому числі 70% обраного на ньому складу ЦК ВКП(б).  Розпочалися масові репресії. Тільки після організованого Й.Сталіном немовби побутового  убивства імовірного претендента на його партійний пост С.М.Кірова за різними даними, створеної після розвінчання у 1956 році М.С.Хрущовим на ХХ-му з’їзді КПРС культу особи Сталіна комісії з розслідування організованих ним жорстоких самодержавних репресій, не враховуючи мільйони людей загиблих в роки організованої більшовиками громадянської війни, вже після їхньої перемоги в ній до 1.07.1941р. було заарештовано десь 19 млн. 840 тис. чоловік, з яких біля 7 млн. було розстріляно. Так нагально й криваво відбулося закріплення вже як номінально «радянського» диктатурно-пролетарського «союзно-євроазійського» тоталітарно-самодержавного капіталізму в партії і державі, з немовби майже «мовчазної згоди» до такої політики компартійно-більшовицької імперії її суціль спролетаризованого населення. Про реальне ж його ставлення до неї воно змогло заявити лише у 1941 році, ще не розібравшись, яке з двох зол гірше, здачею в полон трьох мільйонів солдатів сталінської Червоної Армії в перші місяці нападу націонал-соціалістичної гітлерівської Німеччини на такий, немовби «юдейський», більшовицько-комуністичний  Радянський Союз.

.

21.

Адже фасадна «бухарінсько-сталінська» Конституція СРСР 1936 року була вже насправді не „радянською”, а лише вербальною симулякративною вітриною для світового пролетарсько-комуністичного  солідаризму. Адже на цей час все населення в так званому «Радянському Союзі» у відповідності з марксистським соціологічним висновком, що «категорія робітника не відміняється, а розповсюджується на всіх людей»,245 вже було приведено до тоталітарно-держкапіталістичних пролетарських  умов існування, тобто були знищені майже до скону всі суб’єкти самодостатнього приватногосподарського існування людей, а відтак не стало економічно самодостатніх суспільно-політичних сил, які обставинами свого співжиття спроможні були б добиватись перетворення принципів „фасадної” конституційної демократії в реальні економічно-особистісні людські права. Як висловився Г.Рормозер, так званий  більшовицький «реальний соціалізм виявився революцією не для звільнення, а для витворення пролетаріату».246

Отож формально-фасадні принципи такої Конституції в тотально спролетаризованому суспільстві уже не загрожували владі компартійної держноменклатури. Адже, як все-таки правильно охарактеризував таке виникле суспільство «одномірних людей» Г.Маркузе, в процесі інтернаціонал-пролетарських більшовицьких революційних перетворень відбулося пролетарське «безпосереднє ототожнення індивіда із своїм суспільством….якщо індивіди ототожнюють себе з тим способом існування, який їм нав’язали, і в ньому знаходять свій власний розвиток і задоволення. І таке ототожнення  є не ілюзією, а реальністю… «хибна свідомість» їхньої раціональності стає істинною свідомістю»247Адже за сформульованою в 1928 році так названою теоремою Томаса, «якщо ситуації визначаються людьми як реальні, вони реальні за своїми наслідками». Відтак на ескамотизаційному марксистсько-більшовицькому інтернаціонал-пролетарському «самоздійснюваному пророкуванні» і протримався держкапіталістичний суспільно-економічний лад в Росіянській імперії під назвою СРСР майже 70 років. На «постперебудовних» ошматтях якої нині намагається ідеологічно паразитувати реваншистський авторитарно-кегебістський клан на чолі із, вважайте, зажиттєвим президентом вепс-євроазійцем Росіянської псевдофедерації посткадебістом Володимиром Путіним.

Адже, як підтверджується суспільно-політичним досвідом, без цивілізованого приватногосподарського  суспільства і самодостатнього господаря в ньому конституційні свободи і демократія перетворюються державною бюрократією лише в красиві порожні декларації. Якими вони, до речі, саме і стали в тексті юридично непоганої самої по собі Конституції імпер-росіянського Радянського Союзу 1936 року М.І.Бухаріна, яку, знищивши її автора, як утопічно-романтичного комуніста, і залишивши від постреволюційних робітничо-селянських «Рад» одну назву, присвоїв собі більшовицько-тоталітарний держкапіталіст Й.Сталін (Іосеб Бесаріоніс дзе Джугашвілі: 1878-1953).

Але саме таким чином розбудованій В.Леніном більшовицькій партії  і  вдалося було з люмпенсько-радикальними гаслами «Маніфесту комуністичної партії» захопити державну владу лише  в такій цивілізаційно відсталій занепадаючій ретроградно-феодальній аграрно-общинній Росіянській імперії.  І гвалтівно ескамотизувавши примітивними марксистсько-пролетарськими ідеологемами її віками гноблене Московським царизмом населення та реорганізувавши під виглядом традиційного для нього аграрно-общинного співжиття самодержавно-колгоспний капіталізм, більшовикам вдалося кілька десятиліть протриматись таким чином у владі, всіляко намагаючись ще й ідеологічно та мілітарно нав’язувати свій тоталітарний імпер-політичний казарменний псевдокомунізм всьому світові, як «науковий» марксистський «повний комунізм», пропагуючи і мілітарно розпросторюючи таким чином вже відторгуваний в соціально-демократичній Європі «проманіфестований» марксистсько-радикальний варіант латентної неоюдейської стратегії інтернаціонального домінування капіталовладних «громадян світу».

Але в кінці кінців самодержавна компартноменклатура цієї тоталітарної псевдо-«радянської» імперії, остаточно економічно програючи в кінці 1980-х років домінуючому в світі демократично-приватногосподарському способові організації суспільно-економічного виробництва, змушена була розпочати своєкорисливу латентно-«перебудовну» приватногосподарсько-капіталістичну реорганізацію її для отримання крім влади ще й успадковувану приватногосподарсько-фінансову власність, поки в назріваючій народногосподарській катастрофі маси криваво не відсторонили її від державної влади, яку вона в період воєнного всенародного суспільно-політичного збурення і падіння ретроградного Російського самодержавства узурпувала в результаті свого контрреволюційного перевороту, спровакувавши таким чином криваву громадянську війну, замість реально необхідного тоді лише подальшого розвитку демократично-громадянських перетворень розпочатих лютневою революцією 1917-го  року, притлумлююче названої більшовиками лише «буржуазно-демократичним етапом» свого контрреволюційного, як було спочатку правильно назвав і сам В.Ленін, «перевороту»,248 який вони пізніше переназвали «Великою жовтневою соціалістичною революцією».

 Саме до завершення тих придушених ними демократичних реформ лютневої буржуазно-громадянської революції 1917 року і змушені були повернутися у 1990-ті роки самі росіянські більшовики. Правда це сталося лише після багаторічної кадрово втаємниченої масонської діяльності в більшовицькій партії соціал-демократичних за поглядами комуністів. Хоча більшість таких комуністів сталінський держкапіталізм  знищив, але все-таки залишилися ті, що спромоглися мімікрували в масони. Саме вони, щоб вижити і залишитись у владній системі для далекоглядної кадрової роботи, повинні були наперед вгадувати і рекомендувати  самодержавному капіталісту Й.Сталіну його політичні забаганки, які він видавав за свої, ще й допомагаючи певним чином йому в їх здійсненні.  Серед таких, що таким чином вижили і стали відомі, як такі, лише сьогодні: О.В.Куусінен, Ю.В.Андропов, М.А.Суслов, та й М.С.Хрущов зі своєю дружиною Н.П.Кухарчук і деякі  інші. Cаме завдяки  кадровій протекції цих втаємничених було масонів, як немовби «більшовицьких монстрів», що все-таки відчували потенціальну потужність «глухонімого» всенародного спротиву більшовицькому режимові і виникла післясталінська спершу політична «Відлига» в особі першого секретаря ЦК КПРС М.С. Хрущова, а потім і демократична «Перебудова», організована в СРСР вже генеральним секретарем ЦК КПРС М.С.Горбачовим та її «архітектором» О.М.Яковлевим. В Україні ж одним із членів такої суверен-української потайної кадрово далекоглядної масонської ложі був, на мою думку, під час мого навчання у Київському державному університеті ім.Тараса Шевченка  керівник моєї дипломної роботи завідуючий відділом культури ЦК Компартії України  Антолій Іванович Щербак (1923-1988) та ще цілий ряд тодішніх «компартійних» та культурологічних діячів в Україні, в результаті затяжної латентної діяльності яких русь-українский народ спромігся вирватися з уже євразійсько-Росіянської імперії, розпочавши вкотре все ще з великими потугами будувати суверенну оберегово-етнонаціональну Українську державу.  

.

22.

Отож, скориставшись організованим тоді у 1985-90-ті всесоюзною компартноменклатурою притлумлення тоталітаризму марксистсько-ленінської ідеології та «перебудовно-прихватизаційною» демократизацією суспільно-політичного і народногосподаського життя в СРСР, передусім роздержавленням і приватизацією народного господарства зайнялися й собі його республікансько-адміністративні клани. В результаті такого загребущого симбіозного правління постімперської номенклатури та вибудованої за президента Л.Кучми етно-банківсько-фінансової олігархократії зокрема в Україні й виникла, як попередила директор Інституту демографії НАНУ Елла Лібанова, кричуща «глибина нерівності»: коли середня зарплата 1% найбільш високооплачуваних працівників перевищила середню зарплату 50% найменш оплачуваних у 43,3 (!) рази, тоді як в Європі – перевищувала в 11,7 рази, у США — 24 рази).249  Цей процес набував прискорення. А „відповідно до висновків дослідження міжнародної неурядової організації Tax Justice Network, починаючи з 1990-х років, тобто з перших днів незалежності України, її скоробагатьки теж перемістили в офшори 167 мільярдів доларів.»250 За інформацією української електронної газети „Економічна правда”, в середньому за кожен місяць у 2012 році туди ж (в офшори)  з України виводилося „3,3 мільярда доларів не облагороджених податками».251

І все це відбувалося тому, що ніякого „державного” (хоча б ден-сяо-піновськи китайського) курсу на «приватногосподаризацію» суспільно-економічного життя у нас не було, а була захланна „прихватизація” постімперською державно-господарською номенклатурою при участі ще й кримінальних бізнес-груп (таких, як донбасівського металургійного мільярдера України Ріната Ахметова) передусім найприбутковіших виробничих підрозділів крупних підприємств, приводячи їх в цілому до розвалу і занепаду та цинічно позбуваючись при цьому національних науково-технологічних і профтехпідготовчих навчальних та побутово-житлових структур і незбереженню таким чином промислових потужностей колишнього пострадянського національно-суспільного капіталу існування і розвитку досить було індустріально-розвиненої України, притлумлюючи її етнокультурний та освітній рівень як країни одного з високоцивілізованих народів планети.

Отож ще на первісному етапі деетнонаціоналізаційної неоюдейської стратегії, усвідомлюючи її можливу загрозливу зловісність для самих євреїв, ще М.Гес, К.Маркс та й Ротшільди сподівалися на відповідне запобігання такій «загрозливості» фінансуванням і таким чином значною приватизацією засобів масової інформації та на латентне прискорення таких деетнонаціоналізаційних процесів переспрямовуванням люмпенсько-пролетарської антикапіталістичної боротьби відразу ж за інтернаціонально-світовий комунізм ще на етапі «дикого» індустріально-промислового капіталізму.  Ось саме таку суспільно-економічну ситуацію постперебудовно виниклого в Україні «дикого капіталізму» відразу ж і використала була знову місцева етнобанківсько-фінансова олігархія, щоб встигнути добитись таким чином здійснення своєї неоюдейської інтернаціональної стратегії по оволодінню країною, поки її народні маси не отямилися, відчуваючи, про що немовби лише «естетично» проговорився було перед цим «франкфуртівець» Т.Адорно, що «коли-небудь знову якісні сили повстанутьпротитотальної квантифікації, впровадження кількісного принципу в процес»,252тобто проти люмпен-пролетаризації суспільно-економічного життя та нівеляції етнонаціональних культур народів.

Внаслідок чого «Союз радянських соціалістичних республік», як по-ленініськи псевдонаціонально реорганізована і таким чином тільки й могла бути в той революційний час збережена більшовиками  Росіянська самодержавна імперія, (за що сьогодні недалекий В.Путін дорікає тодішньому В.Леніну)  — у 1991 році нарешті розпався, і передусім завдяки успішній на цей раз другій спробі повноправного утвердження у владі етноєвразійського клану тодішньої Російської федерації (РСФСР) на чолі з  уральським вогулом Борисом Єльциним, що юридично було можливим лише усуненням Михайла Горбачова від влади як президента Радянського Союзу. Адже ще в перші післявоєнні роки компартноменклатурні діячі цієї республіки  лише  за наміри про «формальну» компартійну автономію РСФСР з визначенням її столицею міста Ленінграда були жорстоко знищені імпер-капіталістом Й.Сталіном після заведення на них так званої кримінальної «Ленінградської справи» (1949-1950).

Отож в ході такої приватногосподарської «Перебудови» все-таки опинилася при владі ностальгуюча за своїм панівним статусом ще в імпер-Союзі суттєва частина її компартноменклатури у вигляді клану євразійської олігархократії Росіянської  псевдофедерації. В якій в ході «перебудовно-соціального» збурення помінявся таким чином уже і сам характер її державної влади із інтернаціонал-всесоюзного і в певній мірі слов’янофільського на ретроординсько-імпер-євразійський. Саме, як уже «євразійська», ця влада (після виниклих було під час «перебудови» суверен-етнонаціональних спроб її різноетнічних регіонів) замість колишньої спроби ще царського самодержавства сформувати імпер-«великорусский» народ, яку імпер-більшовики продовжили вже як формування інтернаціонального «советского народа», то постперебудовна євразійська імпер-державна влада нинішньої Росіянської псевдофедерації затіяла формувати вже євразійську націю «росіян» на основі, як самі московські урядовці назвали, «глибинного» (як, десь-то, загнаного в етнокультурне безпам’ятство), тобто винародженого різноетнічного номадичного населення обширної Євразії, окупованої ще улусно-постординським Московським царством. Саме такі нинішні заздренні постординські «кочівники, – як назвав їх  ще німецький філософ  І.Кант, – що бридяться всяким постійним обробітком грунту»253, і воюють сьогодні в організованій президентом РФ В.Путіним загарбницькій війні проти землеробського українського народу, за знищення його етнонаціональної державності.

В цивілізаційній ситуації назріваючої етнонаціональної суверенізації «своїх» етно-«глибинних» народів, не сподіваючись лише на успадкований скреп значного їх культурного ослов’яномовлення, після «царственної передачі» вогулом Б.Єльциним свого імпер-президенства в Росіянській Федерації вепсу В.Путіну, ця уже сугубо етноєвразійська Московська  правляча імпер-верхівка, назвавши «розпад СРСР найкрупнішою геополітичною катастрофою ХХ віку», розпочала національне скріплення їх ще й «кров’ю», розпочавши після кривавої «античеченської» війни для цього ще й загарбницьку війну проти України, як основної слов’яно-руської республіки колишнього СРСР, ще й для того, щоб таким чином заразом євразійськи притлумити й існуюче європеїзоване «великороське» слов’янофільство, яке  залишилося в Російській федерації ще від середньовічної Києворуської імперії. Засновником якої був, об’єднавши ще у ІХ столітті  тодішні довкола Києва слов’яно-руські племена, прибулий було в Київ з військовою дружиною прибалто-західнослов’янський князь з етноплемінним іменем Укрік (тобто: як «йукрік» – у відповідності з тодішньою індоєвропейсько-праслов’янською «йотацією» голосного звука на початку слова), що вимушено витіснений був із своєї етнотериторії германським етно-геноцидним християнізаційним онімеченням. Саме «йукріками» й називалося його язичницьке західнослов’янське плем’я, що мешкало довколо русла річки Укра, назва якої і досі зберігається в нинішній Німеччині. Саме цього князя десь через два століття після започаткованого ним державотворення Київської Русі  православно-християнські літописці, щоб відгородитись і притлумити язичницьке (так зване ними «поганське») походження легендарної вже імпер-династії слов’яно-руських князів, преназвали «Йукріка» — Рюриком. Однак в англійському вимовленні це ім’я і досі зберігається як держава Йукріка (Українська держава = «Ukraine»=Юкрейн=Україна).

Спадкоємницею «Укрівської» державності князівської династії Рюриковичів і постає сьогодні суверенно, як колишня русько-етнонаціональна, а нині вже як Українська держава, притлумлена було спершу татаро-монгольским нашестям, а затим в результаті виниклої глобально-політичної ситуації ще середньовічного суперництва тодішніх потужних імперських етнонаціональних держав Туреччини і Польщі за протекторат над територіями одвічного проживання руського етносу, внаслідок чого тодішній лідер відродження «укрівсько= української» державності спершу як Козацької держави православних русичів її гетьман Богдан Хмельницький змушений був вдатися до військово-політичного союзу з тодішнім православно-євразійським Московським царством.  Таке входження в нього українського етносу підсилило це царство, сприяло перетворенню його в Російську імперію, але заразом і перетворило в її колонію, відтворено названу вже культовим українським істориком Михалом Грушевським як автохтонна Русь-Україна. І лише у 1991 році вдалося після кількасотніх спроб вирватись з цієї імперії. І сьогодні  все ще ці русь-українці так трудно уже самотужки відроджують свою як колишню Укрівську державність та сугубо свою було розпорошену цивілізаційну потенційність корінного руського етносу, позбуваючись духовного  притлумлення свого культурно-етнічного життя ретроградно імперськими православними церковниками. Саме вони, починаючи передусім від Феофана Прокоповича, дбаючи лише про розпросторення православного християнства, посприяли перехопленню євразійськими московитами легендарної історії слов’янської Київської Русі  й возвеличення в часи царювання Петра-першого євразійського  Московського царства немовби вже як Російської імперії, проголошуючи анафеми організаторам боротьби за суверенний розвиток нашого слов’яно-руського народу і його української державності. На жаль, візантійсько-ретроградний клір тієї Московсько-Росіянської православної церкви (РПЦ МП) поки що все ще й досі намагається релігійно заправляти в уже і «мирській» суверенній Українській державі.   

.

23.

Після такого короткого політологгічного екскурсу в сучасність, віддавши заразом належне пошанування кадровій діяльності соціал-демократичних масонів в так званій КПРС, та зокрема і в Україні, латентна фундаментальна діяльність яких досі належним чином не досліджена і не оцінена, але яку запрагнуло виставити лише своєю заслугою постперебудовно-галасливе дисидентство,   повернемося до свого дослідження, метою якого і є саме усвідомлення цивілізаційної суті тих історичних процесів, які й досі впливають на  сучасне суспільно-політичне життя в Україні.

«Проманіфестований» у 1848 році  з позицій немов би відкритого К.Марксом лише експлуататорсько-«капіталістичного» характеру «додаткової вартості», отримуваної промисловцями під час виробництва товарів і їх ринкового обігу, пролетарський «науковий» комунізм  був все-таки лише класово-модернізуючим варіантом  чергового прожекту ще середньовічного етичного «утопічного комунізму», «привид» якого знову «забродив» на той час по Європі у вигляді  «Кодексу комунітарності» («Code communaute») Теодора Дезамі. Якого Маркс і Енгельс у своєму «Святому сімействі» (1844) зарахували було, із «спустошливої» подачі тодішнього їхнього грошовитого неоюдейського наставника М.Геса, до «значних наукових французьких комуністів», що «розвивають …вчення реального гуманізму і як логічну основу комунізму».254

Тож, попри використання ними при написанні «Маніфесту комуністичної партії» ідей фінансово-транснаціонального проекту  французьких сен-симоністів про скасування національних держав і створення замість них «Всесвітньої асоціації народів», пропагандистом якого в Німеччині був Мозес Гес,  безпосередніше відчутний в ньому все-таки авторитарний дух утопічної унітарної комунітарності Теодора Дезамі, з його деталізованими «планами організації комунітарного ладу», «перехідного періоду» до нього та «загальнолюдським конгресом».255 всепланетних національних комун.      Саме на такий авторитарно-революційно встановлюваний етично-общинний «утопічний комунізм» й орієнтували Маркс і Енгельс пролетарів своїм «Маніфестом», вважаючи запропонований ними примітивний стандарт ідеології пролетаріату найбільш зрозумілим рівневі їхнього культурного розвитку і політичного досвіду. А тому, зосереджуючись на організації пролетаріату, як, мовляв, єдиної (хоча це не зовсім так) найбільш економічно зацікавленої виробничої верстви людей в соціально справедливому розподілі суспільного капіталу, вважали не потрібною додаткову заглибленість в деталі вже розробленого утопістами комунізму, бо він, насправді-то, й не був головною метою марксизму, а лише запозиченим пролетарсько-мобілізаційним «доважком» до неоюдейської банківсько-фінансової стратегії транснаціональних «громадян світу». Через що і заявив було Ф.Енгельс, перепитуючи: «Наперед готові думки з приводу деталей організації майбутнього суспільства? Ви і натяку на них не знайдете у нас».256

Крім цього, як у 1904 році написав, порівнявши тексти, і видатний український письменник та громадський діяч І.Я.Франко, що К.Маркс і Ф.Енгельс ще ж «черпали не лише зміст свого маніфесту з маніфесту Консідерана, але навіть форму, титули розділів». При цьому,  як очевидець «бісмарківського державного соціалізму», ще задовго до виникнення на ідеологічній базі марксистського маніфесту тоталітарного російсько-імперського (більшовицького) соціалізму, коли, як зауважує і нинішній дослідник «третього марксизму» І.В.Розенфельд, «О.Бісмарк намагався використати ідеї Ф.Лассаля. Відтак К.І.Родбертус вважав можливою навіть «соціальну монархію»257 І.Я.Франко прозорливо побачив, що “правда більше на стороні Консідерана, ніж Маркса”, бо внесені ними зміни у текст «Демократичного маніфесту»(1843) цього французького соціаліста-утопіста перетворили його на «програму державного соціалізму, який аж надто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді у життя міг би статися великим гальмом або джерелом нових революцій».258Адже таким чином Марксом і була внесена пролетарсько-класова радикалізація в первісно етичний комуністичний міф. Саме на це звернув увагу у 1927 році відомий австрійський теоретик класичного економічного лібералізму  Людвиг Мізес, підкресливши, що в ньому “Маркс вперше робить класовий антагонізм і класову боротьбу наріжним каменем свого вчення»,259 яке насправді-то було лише публічним мобілізаційним «доважком» до широкомаштабної латентної стратегії етнобанківсько-фінансової олігархії, а не лише  для притлумлення антисемітизму.

Свій  «Маніфест комуністичної партії» вони розпочали ще й  словами із книги Лоренца фон Штейна «Соціалізм і комунізм у сучасній Франції» (1842), як про «Привид бродить по Європі – привид комунізму».260  Саме Л.Штейн  першим звернув увагу на блукаючого по Європі соціального фантома «комунізму», як das Gespenst (світоглядного привида), так названого цим пруським лібералом у своїй книзі, з якою  М.Гес їх і познайомив. Український політеконом М.І. Туган-Барановський, який в січні 1919 року, під час революційних спроб українського народу вирватися з Росіянської  більшовицької імперії уже як Української Народної Республіки, так «підозріло, — на думку сучасника тих подій поета Євгена Маланюка, — вмер в потязі, їдучи на Версальську конференцію репрезентувати Україну як економічний експерт»,261– саме він у 1907 році і назвав ту книгу Л.Штейна «першою за часом науковою характеристикою різних напрямів французького соціалізму», сказавши, що вона мала «істотне значення у виробленні соціального світогляду Маркса».262

Ф.Енгельс же спершу незаслужено обізвав цю книжку  Л.Штейна «жалюгідною і недолугою»,263 правда, помітивши пізніше, що «у нього було правильне відчуття».264Адже на відміну від їхнього з К.Марксом політичного класово-пролетарського комунізму як антиподно-антикапіталістичного відразу ж, мовляв, аж зовсім нового майбутнього соціально справедливого суспільного ладу, Лоренц фон Штейн, відомий  як автор такого сучасного нині політологічного терміну «соціальна держава», ще тоді,  як писалося вже у 1903 році в «Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона», «дав точне визначення нового в той час поняття соціалізму, наполягаючи на строгому розрізненні між соціалізмом і комунізмом»265 – як соціологічних категорій окремих різнопланових вже давно існуючих соціально-суспільних явищ-тенденцій.

Тоді як К.Маркс навіть і після падіння Паризької комуни продовжував вважати соціалізм-комунізм майбутньою тотожно-єдиною комуністичною суспільно-економічною формацією, уточнивши лише у своїй внутріпартійній «Критиці Готської програми» (1875) (адже вона була опублікована Ф.Енгельсом тільки у 1891 році), що соціалізм і комунізм відрізняються тільки як політичні  етапи її зрілості. Комунізм після цього він переназвав вже «вищою фазою комуністичного суспільства»,266 перед якою тепер він став вважати повинен бути ще й «перехідний період» як «перша фазa комуністичного суспільства»267 — соціалізм, тобто  все ж той же політичний комунізм, але ще як «комуно-соціалізм».

Отож відтоді у Маркса, вибачаюче пише вже Герберт Маркузе, «його ідея соціалізму ще – чи уже – не означала рішучого заперечення капіталізму, яке передбачалося нею».268 Хоча сам К.Марксаж ніякне відмовлявся при цьому від своєї пролетарської антикапіталістичності. «Ми маємо тут справу, –– коментував таким же чином і сам К.Маркс це доповнення до своєї формаційної схеми суспільно-політичного розвитку, — не з таким комуністичним суспільством, яке розвинулось на своїй власній основі, а, навпаки, з таким, яке тільки виходить якраз з капіталістичного суспільства і яке через це в усіх відношеннях, в економічному, моральному, розумовому, зберігає ще родимі плями старого суспільства, з надр якого воно вийшло».269«І держава цього періоду, – наполягав К.Маркс, – не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату».270

.

24.

Насправді ж бо «комунізмом» – чи просто «комуністичними» (комунітарними) є певного рівня і якості історично-територіальні демографічні етноспільноти людей, що перманентно цивілізаційно прогресують з часів первісно-общинного ладу, а то й глибше, як процес толерантно-солідарного автономного співжиття  етно-демографічних спільнот. «Соціалізм» же – це лише певний соціально-економічний процес, названий Е.Берштейном «гнучким поняттям».271Адже ж, як зауважив і православний філософ С.Булгаков, «рухливість поняття багатства і бідності й дає політичній економіїнеобхідну гнучкість і приноровлюваність до історично мінливих завдань».272 Тобто  прагнення етноспільнот по забезпеченню справедливості свого автономно-соціального співжиття, перманентно перерозподіляючи у відповідності із зростаючими цивілізаційними рівнями науково-технологічного прогресу результати своєї праці в міру зростання її продуктивності залученням у суспільне виробництво потужностей матеріально-енергетичності Субстанції Всесвіту.

На сьогодні людство майже визріло вже зі свого вузького антропо-гуманітарного рівня існування і досягає розуміння суті онтологічних процесуальних принципів-тенденцій в Сонячному обійсті матеріального світу. Тому тепер для свого подальшого суспільно-виробничого існування і розвитку людству  не обійтись без філософсько-онтологічних підходів до оцінки людьми своєї видової поведінки. На такий рівень якості постала первісна людська дійсність про світ на базі виведеної наукою формули  матеріальної енергетичності Субстанції Всесвіту, як Е=МС2 .    Дехто і сьогодні називає таку формулу А.Ейнштайна «досконало непояснимою».273  Все ж цей математичний висновок був визнаний науковим відкриттям після того, як на основі його було створено термоядерну бомбу. Адже: «Що таке квантова фізика? – запитує і відповідає сучасний європейський філософ Славой Жижек в своїй лекції про «Реальність віртуального»: «це — Формули , які працюють».274

Отож, після запропонованої наукою  цієї формули матерії виникає нарешті спроможність усвідомлення суспільно-політекономічної суті суспільного капіталу як матеріально-енергетичного фактора існування і розвитку людства.   А тому, після виведення наукою вище наведеної формули суті матеріальної енергетичності  і єдиності всвітньої субстанції Всесвіту, абсурдною і тупою пролетарсько-люмпенською обмеженістю виглядає пропаганда сучасними «вченими» марксологами примітивної теорії лише експлуататорської суті промислового капіталізму, про його, мовляв, занепад та виникнення натомість так званого «наукового» комуно-соціалізму, про що К.Маркс, враховуючи невисокий рівень класової свідомості тодішніх пролетарських мас, десь-то свідомо вкинув в їхнє середовище для економічної й етноціональної дезорганізації європейських вже етноодержавлених народів і розбурхання революційної боротьби з тодішнім суспільно-симбіозним промисловим капіталізмом немовби за соціально справедливий розподіл використовуваного ним суспільного капіталу, а насправді-то заради банківсько-фінансового домінування етноолігархії інтернаціональних «громадян світу» над промисловим капіталізмом, а відтак і над суспільно-економічним життям тоталітарно-одержавлено-спролетаризованого імпер-регіоналізованого населення планети.

Адже Маркс, як людина з ментальністю, сформованою старозаповітною етноцентричністю «Бібілії», турбувався передусім про меркантильне  егоцентричне існування і розвиток свого етносу навіть при допомозі «паразитичної» банківсько-фінансової діяльності етноегоцентричним використанням для цього науково-технологічного капіталу всього людства.   А тому-то К.Маркс для латентного залучення пролетарських мас до здійснення неоюдейської стратегії транснаціональної банківсько-фінансової етноолігархії із звичайного історичного соціально-толерантного комунітарного співіснування людей, в якому «не існує нічого, крім людських істот, пов’язаних одна з одною завдяки безкінечному ряду соціальних відношень»,275витворив,за словами відомого європейського структураліста К.Леві-Строса, з такого «поняття соціальної структури, де час не відіграє ніякої ролі»,… «поняття соціальної організації, де йому відводиться певне значення»,276   відтаклише вербальноперетворивши існуючу комунітарну структурованість людських спільнот в пролетарсько-класовий міф майбутнього політичного комунізму.

Отож, саме таким лише вербальним ототожненням проектів утопічного комунізму зі своїм політичним комунізмом, основоположник так званого «наукового комунізму», присвоївши  позачасовій комунітарній структурі людських спільнот статус як лише майбутньої історичної суспільно-політичної організації, і перетворив звичайний одвічний  природний комунітаризм солідарного людського співжиття в легендарний міф про майбутній якісно інший антиподний приватногосподарському капіталізму пролетарсько-комуняцький всеодержавлений суспільно-економічнмй устрій, надавши йому заразом для подолання європейського антисемітизму потайний єврейсько-інтернаціональний характер. Саме так, заявив російський дослідних юдаїзму О.А.Попов, і постав «марксизм як «глобалістський» проект вирішення «єврейського питання».277

.

25.

Людство споконвіків відчувало, а такі, наприклад, його талановиті підприємливі представники, як піонер світового промислового автомобілебудування американець Генрі Форд (1863-1947), вже точно знали, що за знаряддям, «за спиною машини стоїть енергія»,278   що саме енергія  і є капіталом. «Шлях до свободи і рівності життєвих шансів лежить через енергію; машина в даному разі має лише другорядне значення».279  А тому-то, наполягав цей видатний промисловий капіталіст «ми всюди шукаємо нової і нової енергії»,280через те що «джерелом матеріальної цивілізації є користування механічною силою».281

У 1920 році саме про це і написав цей етнічний єврей у своїй щирій книзі «Міжнародне єврейство»: «Ніхто і ніколи не вважав, – написав він про так звані «наукові» висновки К.Маркса, – що «капітал» і «робоча сила» є ворогами».282«Адже немає нічого дурнішого, ніж припущення, що прогрес є перемогою одного класу над іншим»,283 тобто руйнування таким чином виробничо-симбіозної співпраці організаторів науково-технологічного освоєння матеріально-енергетичних потужностей оточуючого  Сонячно-планетарного світу та виниклої в результаті цього нової суспільної верстви  «чисто» пролетарських робітників, як політично вільних людей, які своєю боротьбою за соціально справедливий розподіл результатів суспільно-економічного промислового виробництва для забезпечення цивілізованого існування і розвитку, формуючи таким чином все демократичніші етнонаціональні соціально-правові держави.

Зокрема ж про фінансову етнодіяльність самих банкірів Г.Форд написав: «Суть мого заперечення теперішньої валютної системи полягає в тому, що вона існує, як самоціль і гальмує, а не полегшує виробництво».284  А тому, звинувачуючи марксистів в їхньому апологетично-банкірськи упередженому ставленні до організаторів промислового капіталізму, він і додав: «Але помилково називати капіталістом фабриканта, організатора, постачальника знарядь виробництва і робочої сили. Ні, все це не капіталісти в дійсному розумінні. Вони самі повинні йти до  (фінансового) капіталіста для того, щоб його грішми фінансувати свої задуми. Вище них стоїть сила, що обходиться з ними більш жорстоко і немилосердно, ніж вони самі коли‑небудь, думали обходитися з робітниками. Сучасна трагедія полягає саме в тому, що «капітал» і «праця» знаходяться у взаємній боротьбі, тоді як ні той, ні інша не в змозі змінити умов, проти яких вони протестують і під гнітом яких страждають. Для цього їм потрібно спершу знайти засіб вирвати владу з рук тієї групи міжнародних фінансистів, що не тільки створюють дану обстановку, але й експлуатують її. Існує «над‑капіталізм»»,285 тобто існує транснаціональна фінансова олігархократія. «І якраз у цьому, — наголошував він, — криється небезпека залучення  банкірів у бізнес. Вони думають тільки мовою грошей, а не товарів. Хочуть наглядати за грошима, а не за ефективністю виробництва.»286 

.

26.

Отож для К.Маркса матеріально-енергетична суть капіталу так і залишилася незрозумілою. Це засвідчила  і його найбільш  повна дефініція капіталу у сорок восьмій главі третього тому “Капіталу”: «Капітал – це не річ, а певне суспільне, що належить певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфічний суспільний характер. Капітал – це не просто сума матеріальних і створених засобів виробництва, які самі по собі  настільки ж мало є капіталом, як і золото чи срібло самі по собі – грошима».287   Повторивши цю дефініцію капіталу Е.Уейкфілда, приведену ним в першому томі «Капіталу», він робить ще й свій     висновок, що «ми маємо тут певну, на перший погляд вельми містичну, суспільну форму одного із факторів історично сформованого суспільного процесу виробництва»,288 признаючись, що існуюча економічна категорія капіталу, дослідженню не оного, а лише  каталактичних проявів його в процесі суспільно-економічного виробництва, він присвятив життя, який до кінця його життя так і залишився для нього лише «вельми містичним» незрозумілим суспільним епіфеноменом.

Адже К.Маркс, розпочавши свій „Капітал” з опису основної торговельної категорії з „товару”, відразу ж обмежив таким чином себе притаманними торгашеській ментальності єврейського етносу каталактичними рамками, за які він так і не спромігся вийти за всі сорок років свого політекономічного дослідження. Чи, як назвав один нинішній лослідник марксизму ту когнітивну ситуацію, в якій опинився К.Маркс, що він так і не спромігся переключитися з каталактичного «каламутного речитатива: «Товар — Гроші – Товар».289

Тож, наткнувшись під кінець на все зростаючу популярність каталактичного  маржиналізму, який сьогодні не без успіхів використовує його дослідження способів торгово-ринкового отримання прибутку, К.Маркс перед смертю лише  зневірено попросив свого найближчого соратника Ф.Енгельса хоч „що-небудь зробити”290з його рукописних матеріалів. Саме оний після смерті Маркса встиг відредагувати і видати другий і третій томи його «Капіталу».      Всі ці томи, як його прижиттєвий том «Капіталу», так і три посмертні, зафіксували лише, що до кінця свого життя К.Маркс так  і не зміг подолати сприйнятий від англійського теоретика колонізації Е.Г.Уейкфілда (1796-1862)   погляд, що «капітал не річ, а суспільне відношення між людьми, опосередковане речами»291 Докоряючи такому «економісту» лише за те, що «в його голові капіталістична душа таких засобів пов’язана занадто тісними узами з їх речовинною субстанцією»,292 тобто із знаряллями промислового виробництва. Але цей його докір аж ніяк не обумовлювався усвідомленням ним нарешті реально існуючої матеріально-енергетичної сутті капіталу. К.Маркс насправді ж продовжує розуміти «капітал» саме як знаряддя-засоби суспільно-економічних «містичних відношень» приватновласницького промислового виробництва.

А тому він    вважає «відкриттям» умовивід Е.Уейкфілда, «що коли засоби виробництва і життєві знаряддя є власністю безпосереднього споживача, то вони не є капіталом. Вони стають капіталом лише за умов, за яких вони служать в той же час засобами експлуатації робітника і панування над ним».293 Тобто, як  заявив він ще в своєму „Маніфесті”, що капітал виникає в результаті експлуатації робітничого класу, бо „умовою існування капіталу є наймана праця,”294«що привласнення неоплаченої праці є основна форма капіталістичного способу виробництва і здійснюваної ним експлуатації робітників».295

Відтак К.Маркс, вербально правильно називаючи в своєму наступному висловленні капітал «мертвим трудом», а не «роботою»,: «Капітал — це мертвий труд (!), (тобто як знаряддя-результати творчої розумової праці для залучення в промислове виробництво цивілізаційно освоєних, як суспільного капіталу існування і розвитку, потужностей матеріально-енергетичної Субтстанції Сонячно-планетарного обійстя роду людськго, робить заразом по суті й антицивілізаційний висновок.Бо він, мовляв,… – ЛК)) …котрий, як вампір, оживає лише тоді, коли всмоктує живий труд (?) (в даному випадку вже — як енергію мускульної роботи людей- ЛК) і живе тим повніше, чим більше живого труда (тобто: роботи -ЛК) він поглинає».296 Ось саме так К.Маркс і використав нечіткість, змішування в тодішній первісній політекономії таких суспільно-економічних понять як «труд» і «робота» для мобілізації пролетарських мас на антикапіталістичне притлумлення саме приватновласницького промислового виробництва для забезпечення кредитного банківсько-фінансового домінування над ним капіталовладних транснаціональних «громадян світу».

Отож, Маркс в  своєму «Капіталі» насправді заклав економічні основи не антикапіталістичного пролетарсько-комуністичного ладу, а лише дослідив виробничі і ринково-торгашеські та лихварські способи отримання приватних прибутків, сприявши таким чином мейнстрім-розвитку нинішніх економічних досліджень «економікс», приватновласницької каталактики, в якій основною економічною категорією стала не вартість, а  ціна, переназвана вже  «конкурентною вартістю». При допомозі такого евфемізму  «вартість» і була позбавлена участі в наукових дискурсах як політекономічне поняття. Так політекономія почала деградувати як цивілізаційна онтологічна економічна наука в лише прибуткову егоцентричну торгашесько-ринкову каталактичну «економікс». А тому ще у 1912 році С.М.Булгаков написав, що такий марксистський «економічний матеріалізм представляє один із різновидів прагматизму»297,тобто – «економікс».

.

27.

Отож, незважаючи на відразливу оцінку висновків «Маніфесту комуністичної партії»  та  «Капіталу» відомими західноєвропейськими сучасниками Маркса і Енгельса про не-«науковість» їхньої «пролетарсько-комуністичної» політологічної парадигми розвитку світу, «проманіфестований» ними саме «доважок» до неоюдейської інтернаціональної стратегії як палкий партійно-політичний захист інтересів пролетарів, як нововиниклої лише за рахунок залучення у виробництво додаткового матеріально-енергетичного капіталу нової соціально-демографічної верстви людей, тяжкий робочий день яких на ранньому фабрично-заводському етапі індустріально-промислового капіталізму сягав десь  14-18 годин на добу, спонукав багатьох інтелектуалів, як підмічено було ще тоді ж таким публіцистом як Л.З.Слонимський, «дивитися крізь пальці на логічні недоліки та недоречності його вчення.»298

Саме так сприймав теорію К.Маркса в своїй «Філософії господарства» (1912) і православний філософ С.М.Булгаков, який, заявляючи про «удавану науковість економічного матеріалізму, котрою Маркс так чваниться, яку так старанно підкреслює в безглуздій ідеї наукового соціалізму»,299 але заразом звертав увагу і на те, що в марксизмові немовби  «промовляє сувора життєва чесність, він віддає свою увагу значенню нужденності, турботі про кусок насущного хліба, що тяжіє над більшістю людства»,300критично зауважуючи при цьому про К.Маркса і його «комунізм», що «економічна нужда і сама по собі досить кошмарна, щоб потрібно було ще до цього кошмару дійсності приєднувати кошмар теоретичної уяви… проповідників… магометового раю»,301 при цьому ж незаслужено називаючи його «Капітал» «першою спробою філософії господарства»,302  яка такою,звичайно ж, не була, про що засвідчує сам марксистський підзаголовок до першого тому «Капіталу» як «Критика політичної економії», осоновоположниками якої і були Ф.Кене, В.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо.

А тому, наприклад, з позицій ж політичної доцільності вважав і Г.В.Плеханов, що хоча “Марксова теорія не є вічна істина в останній інстанції. Це правильно. Але вона є вищою соціальною істиною нашого часу.”303    Тобто, марксизм був уже і тоді для них не абсолютною істиною, а певною соціальною правдою процесу експлуататорських реалій тодішнього уже індустріально-промислово-капіталістичного економічного життя. Тобто на ту пору марксистський антикапіталізм сприймався багатьма інтелектуалами як пропагандистський засіб достатньо мобілізуючий робітників на боротьбу за соціально справедливий розподіл суспільного капіталу.  В.І.Ленін же навпаки заявив, що „теорія Маркса є об’єктивна істина».304   І, перефразувавши висловлення М.Геса про складові європейської соціології, додавав, що вона  є „продовженням вчення найвидатніших представників … німецької філософії, англійської політичної економії, французького соціалізму».305

.

28.

Отож К.Маркс сповна скористався для розвитку неоюдейської інтернаціонал-стратегії з тієї ранньої   напруженої суспільно-економічної  кризової обстановки і відтак виникнення знову популярності серед робітників утопічного комунізму, активним пропагандистом якого був Ф.Енгельс.  Про його «комуністичну» ініціативність Ф.Енгельса в їхньому ідейному тандемі засвідчують написані в 1844 році ним статті про європейський соціалізм і виникаючі комуністичні колонії,та і його пізніша праця «Анти-Дюринг», яку автор п’ятитомної «Теорії революції Карла Маркса»(1990) Гел Дрепер (США) назвав «єдиним більш-менш системниим викладом марксизму».306 К.Маркс же у 1844 році ще тільки придивлявся до комунізму, вважаючи його лише «рухом, що прагне протипоставити приватній власності загальну приватну власність, проявляється в цілком тваринній формі, коли він протипоставляє шлюбові  …спільність жінок,  …геть грубого і неосмисленого комунізму,… заперечуючий повсюди особистість людини».307

Але невдовзі, скориставшись, крім комуністичної ініціативності свого друга Ф.Енгельса, ще й недовизначеністю в «трудовій теорії вартості» класиків англійської політекономії Вільяма Петті, і Девіда Рікардо матеріально-енергетичної суті капіталу, сплутуванням-ототожненням ними тоді (та й понині) ще слабо диференційованих таких економічних категорій як  «робота» і «труд», «вартість» і «ціна», К.Маркс у відповідності із глибинною неоюдейською інтернаціональною стратегією робить мобілізаційний примітивно-«пролетарський» висновок, що «капітал є не що інше, як накопичений труд».308   Адже для Маркса, названий ним «людський труд є простий механічний рух»,309лише як «робота». Тобто як застосування лише мускульно-фізичної «робочої сили» пролетарів. На відміну від «труда», = творчої розумової праці по творенню суспільного капіталу існування і цивілізаційного розвитку людських спільнот, тобто по освоєнню ними матеріально-енергетичних потужностей космічної Субстанції, їх застосуванню, збереженню, розвитку і примноженню, чим і займаються спільно разом з робітниками всі трудящі верстви етнонаціональних спільнот, на важливість ролі яких в організації    суспільного співжиття та виробництва К.Маркс майже не звертає уваги. Отож марксистський лише експлуататорський характер «додаткової вартості» виник, як визнав і К.Поппер, правда, написавши з приводу «трудової вартості» лише в своїй примітці №9 до 20 глави своєї книги, що «Дж.Вінер любязно вказав мені на те, що трохи чи не єдиний зв’язок теорій  вартості Маркса і Рікардо виник тому, що Маркс неправильно зрозумів Рікардо, та що Рікардо ніколи не стверджував, немовби труд (тобто: робота) обладає більшою виробничо-творчою силою, ніж капітал».310

Відтак, у відповідності з неоюдейською стратегією та своєї  етно-меркантильно-торгашеської ментальності, К.Маркс проголосив освоювану людською цивілізацією сонячно-планетарну потужність матеріально-енергетичної субстанції Всесвіту, зокрема «обійстя» свого існування і розвитку, — не вартою «економічної» уваги. Бо, мовляв, не «освоєний» матеріально-енергетичний капітал  приносить  прибуток, а лише недоплата капіталістами зарплати робітникам за витрачену ними мускульну енергію своїх організмів під час промислового виробництва товарної продукції. А тому-то для мобілізації пролетарів на здійснення широкоформатної неоюдейської банківсько-фінансової стратегії по суспільно-економічному, а відтак і політичному домінуванні етноспорідненої олігархії, як «громадян світу», К.Маркс, підлещуючись для цього таким примітивним чином перед пролетарями, і заявив, що «весь продукт труда належить робітникові».311   І все це вони вважали ще й тому, що і Маркс, і Енгельс, за своїм метафізично-предметно-ньютонівським  світоглядом і каталактично-торговим економічним підходом впритул не бачили матеріальну енергетичність субстанції Всесвіту, а відтак і суспільного капіталу, вважаючи, що це «фігурує простий привид – труд [«die» Arbeit], який є ніщо інше, як абстракція, і як такої взагалі не існує».312

А  якщо вони й помічали прояви існування капіталу, адже К.Маркс написав навіть велеречиве дослідження про способи його торгово-ринкового використання для отримання приватного прибутку під назвою «Капітал», то заявляли при цьому лише, що «виробнича діяльність людини взагалі, за посредництвом якої вона здійснює обмін речовин з природою, не тільки позбавлена всякої суспільної форми і певного характеру, а виступає просто в її природному бутті, незалежно від суспільства, відчужено від яких би то не було суспільств і, як вираження життя і утвердження життя, спільна ще для несуспільної людини і людини, яка вже отримала якесь суспільне визначення».313

Тобто, вони, визнаючи на початковому етапі свого політологічного формування, що «капітал – не особиста, а суспільна сила»,314 однак не визнавали його матеріалістичний статус. І, не знайшовши нічого кращого, як порівняти капітал із золотом і сріблом, які й справді стають грошима в результаті товарно-торгових суспільно-економічних відношень, К.Маркс назвав і капітал, який, мовляв, існує в суспільстві лише як «гроші», теж як  суспільно-економічне експлуататорське відношення. А відтак, мовляв, в результаті існування такого капіталу і приватної власності на технологічні засоби виробництва лише і виникає несправедливий розподіл результатів суспільного виробництва в такому торгово-ринковому капіталістичному суспільстві.

 Адже К.Маркс, досліджуючи  суспільно-економічне життя в своєму «Капіталі», не спроста додав йому підзаголовок «Критика політичної економії», тому що він не збирався розвивати принципи класичної політичної економії, бо, мовляв, «мораль політичної економії — це нажива».315 Якою вона і справді є, але для так званої сучасної «економікс». Для нього ж власне тодішня сама політекономія, як він вважав, перебувала  «в занепаді, … скоріше …вона була вже на смертнім одрі».316 Насправді-то вона, як правильно її оцінив ще Л.З.Слонимський, була тоді (та ще й понині) «неусталеною ще наукою як політичною економією».317 Тобто Маркс не  розглядав людську економічну діяльність з врахуванням суспільного прояву   онтологічної атрибутивно-гравітаційної тенденції біовидового самозбереження однієї із дискретно-квантових матеріально-енерегтичних антропоспільнотних структур, що автономно проявляє себе в суспільстві як приватна вигода і власність, і  які, як підкреслив засновник політичної економії А.Сміт, «невидимою рукою»318 загальносуспільних інтересів спрямовуються  в цивілізоване русло планетарного існування і розвитку людства. Маркс  же оцінював супільно-економічну діяльність лише з суб’єктивно-егоцентричних торгашесько-ринкових каталактичних позицій приватної прибутковості, тобто за принципами так званої сьогодні «економікс», до  розробки і утвердження якої доклався він і сам, заявивши вже в першому ж реченні свого «Капіталу», що він досліджує «капітал» не як політекономічну категорію, не як фактор зростання матеріально-енергетичної потужності людських етноспільнот, а просто як «багатство суспільства», яке для нього «виступає як «величезне скупчення товарів»,319   уточнивши в передмові: «Предметом мого дослідження  в даній роботі є капіталістичний спосіб виробництва і відповідне йому відношення виробництва і обміну».320  Тобто, що його праця не про суть політекономічної категорії «капіталу»,  а тому-то, мовляв, його дослідження і «починається тому аналізом товару», як «елементарної форми цього багатства»,321 а відтак є лише описом способів отримання промисловими капіталістами експлуататорського прибутку в процесі виробництва робітниками товарів  і їх ринкового кругообігу, замовчуючи при цьому суть етнобанківсько-фінансової діяльності.

Через що в „Капіталі” К.Маркса, як помітив ще у 1898 році вдумливий петербурзький публіцист (колишній житомирський гімназист і випускник Київського університету) Л.З.Слонимський (1850-1918), „політична економія не тільки не набуває характеру широкої суспільної науки, а, навпаки, цілком втрачає зв’язок з іншими галузями суспільствознавства і звужується до рівня спеціальної доктрини товарного виробництва і обігу,”322 тобто — економікс», яка і постала теорією такого нині домінуючого егоцентрично-гедоністського суспільно-економічного життя, як сказав один сучасний політолог, бо для «нашого сьогоднішнього світу – це світ, в якому фінанси підім’яли під себе не тільки реальну економіку, але і життя людства».323 Саме на це доречно сьогодні і звертає увагу  один політолог  у передмові до російськомовної  книги Рона Пола «Покінчити з ФРС», в якій саме той, критикуючи глобалізаційну фінансову роль немовби приватної, насправді ж етноолігархократичної Федеральної Резервно-грошової Системи США, і заявив, що «єдине, що повністю підлягає владі ФРС, так це створення грошей із повітря».324

Ця критика сучасних економістів стає все злободеннішою, адже псевдо-нобельованими «вченими» апологетами егоцентричних бізнесових інтересів витворена вже ціла меркантильна теоретична база для такої їхньої своєкорисливої фінансової діяльності у вигляді каталактичної економічної теорії під назвою «економікс», віртуальністю якої вони вже майже відсторонили-підмінили реальну народногосподарську політекономію з організації виробничої діяльності етноспільнот людей з врахуванням результатів освоєння і залучення  матеріально-енергетичних потужностей оточуючого світу для оптимального існування і розвитку у відповідності з онтологічними тенденціями гравітаційно-потужніших дискретно-квантових структур Субстанції Всесвіту. А тому для них, бачите, сьогодні, як характеризує таку їхню егоцентрично-гедоністську приватновласницьку захланність саме ж американське прислів’я: «Світ – це казан, а людина – ложка в ньому». Сьогодні бізнес-корпорації США, витворивши з  доллара світову валюту, а відтак лише при допомозі так званих банківсько-кредитних «грошей з повітря» черпають з планетарного «казана» вже не «ложкою», а мільярднодоларовими фінансовими ковшами.  Як свідчать аналітики,325 завдяки лише такому своєму кредитному друкуванню «грошей з повітря» американці додатково отримують до трильйона доларів в рік та абсорбують ¾ «надлишкових» накопичень всього світу, тратячи їх в основному на споживання».326

 І все це відбувається тому, що політична економія як наука  зведена вже лише до приватно-прагматичної ринкової “економікс”, яку промовисто характеризує така власна самооцінка її авторів: “Навчіть папугу промовляти слова “попит і пропозиція” – і  перед вами економіст! У цьому в’їдливому жарті, – чесно визнають вони, – велика доля правди.”327   А  тому-то цю свою вузьку приватно-бізнесову “економічну теорію”, цей мейнстрім нинішніх псевдонобелівських математично-економічних досліджень і графіків про соціально-психологічні тенденції товарно-грошового обігу, вони цілком логічно самі погоджуються називати давньогрецьким словом “каталактика”, запропонованого для цього, як підказує один із псевдонобеліантів Ф. Гаєк, англійським архиєпископом Уотлі ще у 1838 році. І ця окрема економічна дисципліна дійсно має право на існування і подальший прагматичний розвиток з врахуванням того, як визнається деякими її теоретиками в особі відомого американського економіста Д.Б.Кларка, при умові, якщо “каталактика – термін, запропонований в свій час як визначення всієї економічної науки, – є точна назва для того її відділу, який трактує явища, властиві винятково обміну” 328

 Тобто, і на нашу думку, «економікс»-каталактика має право на існування як бізнес-торгівельне дослідження, але лише як підрозділ політекономії, яка сама по собі повинна розвиватися з усвідомленим розумінням нею матеріально-енергетичної суті капіталу як фактора існування і розвитку людства з врахуванням потужних тенденцій становлення і розвитку Всесвіту теж через розвиток його дискретно-квантових метеріально-енергетичних субстанційних мегаструктур, в тому числі і через розвиток і становлення своїх вже когнітивних етнонаціональних структур глобального людства. Тобто подальший розвиток саме такої капіталістичної політекономії,  яку, як з прикрістю зауважив ниншній український вчений економіст Ю.К.Зайцев, приватно-прагматичні захланні прибуткові інтереси «вже тривалий час ховають як застарілий непотріб»,329  щоб вона, всупереч «провіденчій» ролі по вже оптимально-когнітивній структурованості стихійного розвитку Всесвіту, десь-то  не заважала стихійно-захланній погоні інстинктивно-егоцентричних за своєю первісною природою смертних індивідумів за приватними безмежно абстрактно-фінансовими прибутками, безоглядно запаскуджуючи онтологічно-гравітаційно виниклі унікальні умови «райського» сонячно-планетарного «обійстя» біожиття, в якому людина хоча вже і когнітивно домінуюча, але все ж лише один  із результатів земної еволюції біоістотного життя.

Адже заданий як подолання «християнської аскези»,  суспільний «економікс»-розвиток провідними промисловими компаніями, в тому числі і етно-банківсько-фінансовими, захланна прибутковість стихійного споживацького суспільно-економічнго розвитку етноспільнот людства в кінцевому підсумку почала відразу ж викликати часто різновекторну гедоністську «економікс»-егоцентричну загребущість вже аж одержавлених народів, тобто націй, що призводить  аж до можливості термоядерного самознищення його як планетарної локально-когнітивної гравітаційно-живодайної структури дискретно-квантованої матеріально-енергетичної субстанції   Всесвіту. Про що 20 вересня 2023 року заявив уже навіть «провінційний» Генеральний секретар ООН А. Гуттериш  на заcіданні її Ради безпеки, що  таким чином «Людство відкрило браму в пекло». Адже, «суть даного етапу, — як занепокоєно написав і здравомислячий Михайло Веллер в своїй книзі з промовистою назвою її розділу  «Евреї як авангард самознищення цивілізації», — ми повинні подолати в собі споживацтво і повернути в своє життя втрачений сенс»,330«онтологічно-провіденчого», тобто призначення людства, як уже когнітивного фактора подальшого атрибутивно-гравітаційного довільно-вільного дискретно-квантово-структурного оптимального становлення-розвитку «живодайної» матеріальної енергетичності первісно-стихійної космічної Субстанції.

В протилежному випадку подальші спроби ігнорування дискретно-квантової демократичності онтологічної гравітаційної тенденції оптимального становлення і розвитку Всесвіту, нав’язуючи людству егоцентричний інтерес однієї із його етноспільнот, який став на сьогодні начебто наймейнстрімнішим загальноцивілізаційним, але все-таки як з погляду одвічності розвитку Всесвіту є лише Його тимчасовою миттю, мимоволі і несподівано  може тепер  призвести до загальносвітового антисемітського вибуху. Адже в нинішньому все ще досить етнонаціонально-глобалізованому світі існуюча «економікс»-загребущість транснаціональної банківсько-фінансової олігархії «громадян світу» може викликати повторне вже загальносвітове притлумлення фінансово-економічної діяльності цього кмітливого капіталопотужно озброєного і в значній мірі в США державновладного (як Федеральна резервна банківсько-фінансова система), але все ще занадто амбітного егоцентрично-меркантильного етносу, іно-цивілізаційним попередженням про що стало  терористичне знищення 11 вересня 2001 року високопарних Веж-близнюків Всесвітнього Торгового Центру в Нью-Йорку.

І все це може повторитися тому, що, назвавши політекономію «примітивною наукою»,331 сьогодніфактично відцуралися її як онтологічної науки по організації оптимально-толерантного існування етноспільнот людства, як фактора подальшого уже аж як гравітаційно-когнітивного становлення-розвитку одвічно стихійного безмежжя  Всесвіту. Адже все це відбувається вже тоді, коли категорії “вартість” уже немає навіть у Словнику сучасної економічної теорії, виданому в Англії у 1992 році.332 Затяжне ж спростування-розвиток затятої марксистської антикапіталістично-комуністичної парадигми суспільно-економічного розвитку людства цілим рядом  так званих «буржуазних» вчених лише з «економікс»-позицій цілком послідовно звелося лише до прибутковості бізнес-торгового менеджеризму А.Маршала та до заміни ним  самої назви класичної політекономії на „економікс” (каталактику) і підміни  її предмета дослідження. Так „на Заході з початку ХХ віку, в Росії з 1990-х політекономія, — скрушно  занотував, наприклад, Василь Галин в своїй „Забороненій політекономії”, —  попала  в немилість, по суті ставши забороненою наукою,”333 додаючи, правда, при цьому із все ще безальтернативним „радянським” роздратуванням, що „молитвенником”  „нових російських економістів” замість „Капіталу” К.Маркса беззастережно став „Економікс.”334

.

29.

На завершення дослідження латентної суті марксистської теорії, як неоюдейської стратегії егоцентричного виживання і розвитку єврейської інтернаціональної народності,  потрібно сказати ще декілька важливих речень з приводу висловлення у її такому публічному «доважку» як пролетарсько-мобілізаційному «Маніфесті комуністичної партії»(1848), що „комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності.”335  Адже воно з урахуванням зробленого ще у 1845 році висновку не для друку, а тому опублікованого Ф.Енгельсом в 1888 році лише після смерті самого К.Маркса, як одинадцятої тези його «Тезисів про Фейєрбаха»: «Філософи тільки по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його».336 Саме ці дві його тези і були тандемно-примітивно сприйняті росіянськими більшовиками, як заклик до революційно-диктатурного «знищення приватної власності» разом з її господарями і побудови марксистського немовби антикапіталістичного й соціально справедливого «наукового» комуністичного суспільства. Відтак, захопивши під час занепаду ретроградно-феодальної Росіянської імперії державну владу в ній, інтернаціональні більшовики заповзялися було у відповідності з тими марксистськими тезами жорстоко гвалтувати її народи, революційно диктатурно-пролетарськи нав’язуючи їм так званий політичний «науковий комунізм», немовби замість, названої К.Марксом, затяжної соціально несправедливої рабовласницько-феодально-буржуазної приватновласницької «історичної формації»,337

Адже цей «проманіфестований» від імені немовби комуністичної партії  заклик  до «знищення приватної власності», суперечив  онтологічно-гравітаційній тенденції становлення і розвитку Людства, як однієї з дискретно-квантових матеріально-енергетичх структур субстанційного Всесвіту, тобто її проявам у вигляді приватногосподарського суспільно-економічного вробництва по забезпеченню існування і розвитку етнонаціональних спільнот уже як соціально-правових держав політично вільних трудящих громадян. Тож К.Маркс сам для себе добре усвідомлював, що  „ні про яке виробництво, а отже ні про яке суспільство не може бути мови там, де не існує ніякої форми власності”338

 Саме десь-то через це навіть у тому ж „Маніфесті…”  вищезгаданій тезі про антагоністичне  ставлення комуністів до приватногосподарсько-капіталістичної власності передує,  хоча й пролетарське, але застереження, що „відмінною рисою комунізму є не відміна власності взагалі, а відміна буржуазної власності.”339  Під кінець свого життя і Ф.Енгельс, згадавши, видко, ще свій ранній під час написання разом з К.Марксом „Німецької ідеології”(1845-1846 рр.)тверезий погляд на  „комунізм як позитивне скасування приватної власності,”340 тобто скасування „з вдержанням позитивного”341 її результату, — він уже притлумив і категоричність їхнього заперечення приватної власності, сказавши: „Ми будемо вже задоволені, коли нам вдасться передати засоби виробництва в руки всього суспільства.”342

Тому-то ще десь сто років до них відомий англійський філософ Девід Юм й написав, що загальне заперечення приватної власності  є «несправедливістю є порушення прав власності», що подібна категоричність  «данного судження є ні що інше, як недосконала визначеність»343.про суть вже існуючих різних суспільних форм власності. Тобто, що потрібно вже десь-то розділяти право особи на результати її власної приватногосподарської діяльності від права на результати суспільно-економічного індустріально-промислового виробництва, організованого із залученням успадкованих цивілізаційних, новоосвоєних і застосовуваних у ньому матеріально-енергетичних потужностей Субстанції сонячно-планетарного «обійстя». Тобто, що отримані вже таким чином суспільно-виробничі результати вимагають вже толерантного і соціально справедливого їх розподілу у відповідності етнонаціональними традиціями комунітарного співжиття людей, а надалі і через бюджети вже громадянсько-демократичних «соціальних держав», формуючи їх вже і оподаткуванням результатів промислово-виробничої діяльності власників промислових підприємств та банківсько-фінансових установ, соціально справедливо розподіляючи його для оптимального збереження досягнутого етнонаціонального рівня культурно-освітнього та науково-технологічного прогресу, його дорозвитку та забезпечення  подальшого демографічного існування і розвитку індивідумів уже як політично вільних  громадян «соціальних держав».

Правда, відразу ж потрібно взяти до уваги, що така антагоністична радикальність марксистської  тези  про «знищення приватної власності» виникла і закріпилася в усій російсько-„советской” соціології з подачі відомого  російського анархіста М.О.Бакуніна. Саме він, здійснюючи перший переклад „Маніфесту комуністичної партії” з німецької мови на російську, всюди переклав використаний в ньому гегелівький філософський термін “Аufhebung” (зняття, закріплення, подолання) лише як  „знищення” (уничтожение) приватної власності. Хоча ще сам Г.Гегель стосовно цього свого терміну застерігаюче нагадував „про двояке значення нашого німецького  висловлення aufheben (знімати). Aufheben – означає, по-перше, усувати, заперечувати,…. Та  aufheben означає також зберегти, і ми говоримо в цьому розумінні, що дещо збережено (aufgehoben sei). Ця подвійність у слововживанні, коли одне й те ж слово має заперечне і позитивне значення, не повинна розглядатися як випадкова».344

Таким чином запрограмоване в „Маніфесті…” німецькомовно-європейське еволюційне подолання (діалектичне зняття) суспільно-економічних проблем, які виникають в зв’язку з існуванням приватної власності, як прояву онтологічної атрибутивної тенденції до самозбереження автономності індивида, саме через демократично-правовий суспільно-політичний компроміс, по-гегелівськи „долаючий крайнощі голого  розсудкового „або-або,”345 перетворилося в російськомовний тоталітарно-євроазійський партійно-більшовицький  заклик до „знищення” (уничтожения)  взагалі такого атрибутивного суспільно-економічного явища як приватногосподарська діяльність, (а далі і у державоорганізоване криваве масове вигублення й самих власників господарювання), а отже притлумлення свободи матеріального самозабезпечення і гуманітарних науково-технологічних основ прогресивного розвитку суспільства, через становлення і всесторонній розвиток людських індивідумів, як автономних суспільно-історичних атропоістот.

 І таке анархістське не зовсім точне трактування марксистського ставлення до приватної власності було підхоплене російськими соціалістами-більшовиками свідомо і політично цілеспрямовано. Адже їхні вожді знали справжню семантику вжитого у „Маніфесті…” гегелівського слова-поняття „aufheben”.  Що підтверджується зокрема і  примітками  В.І.Леніна при конспектуванні  у 1914 році гегелівських філософських книг. Коли він не за Бакуніним, а по-гегелівськи сприймав значення вжитого у „Маніфесті…” слова-поняття  „aufheben”, як   «не голе заперечення, не пусте заперечення… а  заперечення як момент зв’язку, як момент розвитку, з вдержанням позитивного».346

Більшовики ж, керуючись не німецькомовним оригіналом, а партійно-політичною доцільністю, усвідомлююче віддали перевагу  бакунінському перекладу „aufheben”, як „знищення”. До чого, потрібно визнати, їх нерідко спонукали і самі вожді «наукового комунізму» своїми популяризаторськи-пропагандистськими доступними для трудящих мас партійно-політичними висловленнями про своє антагоністичне ставлення до приватної власності на засоби виробництва, заявляючи, наприклад, навіть ще і у 1880 році, що „пролетаріат бере державну владу і перетворює засоби виробництва насамперед у державну власність.”347.

Продовжуючи замовчувати при цьому, що  на етапі індустріально-промислового капіталізму на економічній базі приватногосподарської власності виникла вже потужна фінансову власність на суспільний капітал. Саме ним суспільним капіталом, який є, немовби «нічиїм», а просто  цивілізаційно  успадкованою власністю всіх членів етноспільнот, що латентно егоцентрично і користуються кмітливі представники єврейської народності, виробивши цілу систему банківсько-фінансових способів торгово-грошової консолідації й розпоряджання наявними цивілізаційно-суспільними капіталами етнонаціональних спільнот свого інтернаціонального розташування, як транснаціональні капіталовладні  «громадяни світу».

.

30.

Така лихварська банківсько-фінансова діяльність представників в більшості такого інтернаціонального етносу не залишається непоміченою автохтонним населенням, які, правда, ще підсвідомо відчувають ущербним рівнем свого побутового існування, ратуючи за соціальну справедливіть при розподілі і використнні свого суспільно-етнонаціонального капіталу, що викликає заодно й соціально-економічне відчуження євреїв за їхню сугубо лихварську діяльність.  Отож, скориставшись „реальним грунтом” загострення суспільно-політичних протистоянь в період ранньопромислового   капіталізму з приводу соціальної справедливості при розподілі і використанні результатів цивілізаційно залученого у суспільно-економічне промислове виробництво матеріально-енергетичних потужностей Сонячно-планетарного обійстя субстанції Всесвіту, та проявами в такій соціально-економічній ситуації антисемітизму, і витворив К.Маркс для її притлумлення утопічну інтернаціонально-неоюдейську ідеологію побудови немовби «наукового» пролетарсько-класового  соціалістичного  суспільства, яка в діяльності російських більшовиків, китайських маоїстів, кампучійських полпотівців, північнокорейського чучхе та інших постала жорстокою політично-партійною програмою державно-геноцидної побудови тоталітарного  криваво-кумачово-пролетарсько-люмпенського комуняцького суспільства.  В результаті чого в світі, як засвідчує підготовлена Паризьким Національним центром наукових досліджень „Чорна книга комунізму,”348 було знищено 95 мільйонів людей. Видко, з огляду на таку страхітливу  кількість світових жертв породжених марксистським прожектом побудови на руїнах приватногосподарського капіталізму комуністичного суспільства при допомозі „диктатури пролетаріату”, навіть ностальгуючий за сталінсько-держкапіталістичною імперією СРСР російський художник Ілля Глазунов заявив: «Ця класова боротьба – просто злочинне знищення народу, нації, тому я вважаю, що на кінчику пера Карла Маркса крові більше, ніж на чоботях Сталіна»349.

Отож з врахуванням всього вищесказаного про зловіщі результати неоюдесько-марксистської стратегії вважаю необхідним це своє коротке дослідження суті і цілей марксизму, як однієї з теорій неоюдеської стратегії по етнобанківському домінуванню капіталовладних «громадян світу» в суспільно-економічному житті людства, завершити висловленим 25 квітня 2018 року у заключному виступі на Всеукраїнському Круглому столі, все ще традиційно «по-більшовицьки» присвяченому 200-річчю з дня народження К.Маркса, висновком економіст-доцента В.А.Єрмоленка, що «багато дослідників зовсім не безпідставно вважають марксизм новою юдео-християнською єрессю». А тому, мовляв,  «стосовно теоретичної спадщини К. Маркса треба сказати, що вона не підходить для використання в якості брухту без певної «дезактивації», оскільки вона переповнена отрутою людиноненависних концепцій і гіпотез, які були замасковані під гуманістичні та утопічні, лукаві ідеї і прикриті уявними інтересами пролетаріату та найбідніших верств населення, внаслідок чого певна частина з них були схильні до омани у сприйнятті будь-яких ідей, з використанням будь-яких засобів, щоб змінити свій непривабливий стан».350  Amеn! Воістинно так!

1. .”Черная книга коммунизма: преступления, террор, репрессии».М., 1999г.

2. Глазунов Илья в интервью украинскому еженедельнику Дмитрия Гордона «Бульвар» ,№ 44 (392),30 октября 2012г.

3. Збірник матеріалів Всеукраїнського Круглого столу 25 квітня 2018р. «Економічна спадщина К.Маркса: погляд через призму століть». – Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана.Київ.КНЕУ.2018. С.230-231)

Бібліографія посилань:

1. Ескамотація – походить від французького слова escamote – кулька. Звідси ескамотаж – дії виконувані фокусником з кулькою. Ескамотаж, ескамотація – ловка гра, маніпулювання, підміна , приховування. Чи як назвав таку суспільно-когнітивну ситуацію французький екзистенціаліст Ж.-П.Сартр: la mauvaise foi (буквально: «дурна віра», точніше: самообман.

2. Маклеллан Девід «Карл Маркс.Человек, изменивший мир»(1973).Интер-сайт «Медуза».18.08.2024; 09:08.

3. Маклеллан Девід «Карл Маркс.Человек, изменивший мир»(1973).Интер-сайт «Медуза».18.08.2024; 09:08.С.2.

4. Скляров Роман «Тиха революція: відродження марксизму в ліберальній подобі».//»Дзеркало тижня».2016.№21,16 червня.

  5. Шафаревич Игорь «Большая тайна Малого народа».М.:ООО «Издательство Алгоритм».2013.С.148.

6.Швець В. Т. «Антиманіфест комуністичної партії».//Слово Просвіти.-21-27.ІХ.2023р.,ч.38(1224),С.6.

7. Веллер М.И. «Еретик».ООО: «Издательство АСТ».2019.С.4.

8. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание второе. Т.4.М.:Гос. Издательство политической литературы.1955. С.435.

9. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. Издание второе.М.:Издательство политической литературы.1964.Т.26,ч.Ш.С.52.

10. Бернштейн Э. Социальные проблемы. М.:Типография А.И.Мамонтова.1901.С.76.

11. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. Издание второе.М.:Издательство политической литературы.1964.Т.26,ч.Ш.С.364.

12. Бернштейн Э. Социальные проблемы. М.:Типография А.И.Мамонтова. 1901.С. 292.

13. Назаретян А.П. «Нелинейное будущее».М.: Институт востоковедения РАН.2013. С.6. 

         14. Башкатова А.  Капитальная Матрица. – «Октябрь», 2011, № 12. С.5.

   15. АдорноТ.Эстетическая теория.М.:Изд-во «Республика».2001.С.33.

16. Поппер К. «Открытое общество и его враги».Т.2.М.:Феникс, Международный фонд «Культурная ининициатива».С/279.   

17. Поппер К. «Открытое общество и его враги».Т.1.М.:Феникс,Международный фонд «Культурная инициатива».1992.С.246.

  18. Поппер К. «Открытое общество и его враги».М.:Феникс,Международный фонд»Культурная инициатива».1992.С.98.

  19 .Дж.Реале, Д.Антисери «Западная философия от истоков до наших дней».Т.4.Гл.32 «Франкфуртская школа». С.4.

  20. Маркузе Герберт «Одновимірна людина».-«Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія»-К.:Либідь, 1996, С.89.

  21. Веллер М.И. «Еретик».ООО: «Издательство АСТ».2019.С.18.

  22. Адорно Т.В. «Эстетическая теория».М.: Изд-во «Республика».2001.С.442.

  23. Адорно Т.В. «Эстетическая теория».М.: Изд-во «Республика».2001.С.368.

  24.МарксК.и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Госполитиздат.1964.Т.33.С.189.

 25. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Госполитиздат.1964.Т.33.С.189.

 26. Французский ежегодник.2009. М. 2009. – Ж.-Ф. Сиринелли «Левая традиция во Франции..».

 27. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Госполитиздат.1964.Т.37.С.370.

 28. Гесс М. «Рим и Иерусалим.Избранное. Библиотека-Алия.1991.С.236) + (М.Френкель «Лица еврейской национальности».–«Еврейский обозреватель».2021г.,№5.С.341.

 29. Горкгаймер Макс «Диалектика просвещения».М.:Медиум.1997.С.156..

 30. Гесс М. Рим и Иерусалим.Избранное. Библиотека-Алия.1991.С.419.  

 31. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М. Госполитиздат, Т.1.1955.С.407.

32. Маркс К. и Энгельс Ф.Сочинения.М. Госполитиздат,Т.1.1955.С.409.

33. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.: Госполитиздат.1955. Т.3. С.121.

34. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.: Госполитиздат.1955. Т.3. С.121.

35. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.: Госполитиздат.1955. Т.3. С.121.

36.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.: Госполитиздат.1955. Т.3. С.122.

37. Біблія. Ювілейне видання від євангельських лютеран Америки.1988.П’ята книга Мойсеєва.Повторення Закону. 23:21; 28:12.

38. Біблія. Ювілейне видання від євангельських лютеран Америки.1988. Книга пропрока Ісаї. 60:10. 

39. Эпперсон Ральф «Невидимая рука. Введение во взгляд на историю как на заговор». Киев. Издательство «Лира-К». 2020.    Послесловие Сенченка Н.И. С.489.

40. Макс Даймонт «Евреи, Бог и история».-Иерусалим: «Библиотека-Алия».1994.С.155,156.

41. Шафаревич И.Р. «Большая тайна Малого народа».М.:ООО «Издательство Алгоритм».2013.С.177.

42. Возняк Т.С. Філософські есе. Львів: «Дух і літера».Бібліотека «Ї».Культурологічні есе. 2016. С.516.

43. Макс Даймонт «Евреи, Бог и история».-Иерусалим: «Библиотека-Алия».1994. 157. 

44. Шафаревич И.Р. «Большая тайна Малого народа».М.:ООО «Издательство Алгоритм».2013. Электронная версия.С.107.  

45. Гесс М. «Рим и Иерусалим».Избранное.Библиотека-Алия. Иерусалим 1991г. Электронная версия.С.122

46. Гесс М. «Рим и Иерусалим». Избранное. Библиотека-Алия. Иерусалим 1991г.

47. Бурмистров К.Ю. «Еврейская философия и Каббала. История, проблемы, влияния».М.:ИФРАН. 2013.С.87 .

48. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Издательство политической литературы.1964.Т.36.С.188.   

49.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.:Государственное издательство политической литературы.1963.Т.30.С.342.

50. Шафаревич И.Р .«Трехтысячелетняя загадка»..Impositum Grizinkals.  2013.Электронная версия. С.66.

51. Шварцшильд Л. «Красный пруссак».- Интернет-сайт «E» (Eruditor).С. 292,

52. Шварцшильд Л. «Красный пруссак».- Интернет-сайт «E» (Eruditor).С. 250,

53. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.:Издательство политической литературы..1974. Т.42.

54. Келсо Луис «Капиталистический манифест». Нью-Йорк. 1958.

55. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Издательство политической литературы.1974.Т.42.С.127.

56. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.: Госполитиздат.1955. Т.2. С.517.

57. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.: Госполитиздат.1955. Т.2. С.516.

   58. Герцен А.И. Собрание сочинений в 30-ти томах.М.1960.Т.20,ч.2.С.593.

59.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.:Госполитиздат.1955. Т.2. С.122.

60. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.: Госполитиздат.1955. Т.2. С.122.  

61. Маркс К.иЭнгельс Ф.Твори.*.Київ.Видавництво політичної літератури України.1964. Т.19.С.204.

62. КолонтаевК.В. «Финансовый капитал и история человечества». Севастополь.2003. Электронная версия.С.82.

63. Поппер К. «Открытое общество и его враги».Т.2.М.:Феникс,Международный фонд «Культурная инициатива».1992.С.150.

64. Бакунин М.А. «Интернационал, Марпкс и евреи».М.: Издательский дом «Вече», «АЗъ».2008.С.164.

65.Бакунин М.А. «Интернационал, Марпкс и евреи».М.: Издательский дом «Вече», «АЗъ».2008.С.163.

66. Фергюсон Ниал «Площадь и башня. Сети и власть от масонов до Facebook».М.: Изд-во АСТ.2020.С.155.

67.  Бакунин М.А. «Интернационал, Марпкс и евреи».М.: Издательский дом «Вече», «АЗъ».2008.С.169.

68. Попов О.А. «Универсальное и этническое в еврействе»,ч.2 //Интернет-журнал Сретенского монастыря. 14 января 2013. С.1.

69. Юм Давид. Сочинения в двух томах. М.: «Мысль».Т.2.С.350-351.

70 Белоцерковский Вадим «Путешествие в будущее и обратно». Электронная версия.<http://belotserkovsky/ru>/. С.420.

71. Бердяев Н.А. Смысл истории».–Интернет б-ка Якова Кротова. С.9.

72. Фергюсон Ниал «Площадь и башня. Сети и власть от масонов до Facebook».М.: Изд-во АСТ.2020.С.105.

73. Білас Л.-Р.Р. «Історія як спокусник».// «Український історичний журнал».2015, № 5.С.209.

74. Юм Давид. Сочинения в двух томах. М.: «Мысль».Т.2.С.353.

75. Вебер Макс «Протестантська етика і дух капіталізму». Київ: видавництво «Основа». 1994р.

76.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.: Госполитиздат.1963.Т.26,ч.ІІ.С.462.

77.Поппер К. «Открытое общество и его враги».Т.2.М.:Феникс, Международный фонд «Культурная инициатива».1992.С292.

80. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М. Госполитиздат, Т.1.1955.С.412.

 81. Кац Я. «Евреи в средневековой Европе». Иерусалим: «Библиотека-Алия».1994.С.202.  

     82. Маланюк Євген «Книга спостережень».Київ: «Дніпро».1997.С.248.

     83. Ницше Ф. Сочинение в двух томах. Т.2.М.:Мысль.1990.С.422.

     84. Ницше Ф. Сочинение в двух томах. Т.2.М.: Мысль.1990.С.649-650.

     85.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.:Государственное издательство политической литературы.1959. Т.13.С.8.

     86. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Государственное издательство политической литературы. 1955.Т.3.С.34.

    87.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Государственное издательство политической литературы. 1955.Т.3.С.71.

    88.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.:Государственное издательство политической литературы.1959. Т.13.С.8.

 89.Жижек Славой «Реальность    виртуального». // Лекция в ЮТЮБ, Лондон, 11.XII.2003.

 90. Жижек Славой «Реальность виртуального». // Лекция 11 декабря 2003г. в Лондоне. – Роc. Озвучка в ЮТЮБ. СПб ГУ.2009.

 91. Бердяєв Н.А.«Смысл истории».Гл.5:«Судьба еврейства».С.70.-електорнна версия.

 92.Бакунин М.А. «Интернационал, Марпкс и евреи».М.: Издательский дом «Вече», «АЗъ».2008.С.131.

 93.Жижек Славой «Реальность виртуального». //Лекция 11 декабря 2003г. в Лондоне. – Роc. Озвучка в ЮТЮБ. СПб ГУ.2009.

 94.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М. Госполитиздат, Т.1.1955.С.413.

 95.Кац Яаков «Евреи в средневековой Европе». Иерусалим: «Библиотека-Алия.1994.С.269.

 96.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Государственное издательство политической литературы. 1955.Т.2.С.124.

 97. Маркс К и Энгельс Ф. Сочинения. М.: Издательство политической литературы.1974.С.114.

 98\. Маркс К и Энгельс Ф. Сочинения. М.: Издательство политической литературы.1961.Т.20.С.292.

\99.Маркс К .і Енгельс Ф. Твори. Київ:Видавництво політичної літератури України.1964. Т.19. С.7.

100. ЮТУБ «Алло, Смольный»,ч.3. Эфир 23.01.2017г + 24.08.2024г..

101.Ренан Ж.Е. «История израильского народа».М.:Изд-во В.Шевчук.2001.С.10.

102. Маркузе Герберт «Одновимірна людина».-«Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія»-К.:Либідь, 1996, стор.99;103.

103. Веллер М.И. «Еретик».Гл.1. ООО: «Издательство АСТ».2019.С.6.

104. Веллер М.И. «Еретик».Гл.1. ООО: «Издательство АСТ».2019.С.6.

105. Дезами Теодор «Кодекс общности».М.:Изд-во АН СССР.1956.С.424.

106. Кант І. «Критика чистого розуму». Київ: «Юніверс».2000.С.35.

107. Фергюсон Нил «Площадь и башня. Сети и власть от масонов до Facebook».М.: Изд-во АСТ.2020.С.447.

108. «Коран». Москва: Совместно-финское предприяние ИКПА.1990. Сура 96.С.503.

109.Спиноза Бенедикт «Богословско-политический трактат» в 2-х томах. М.: Госполитиздат.1957. Т.2. С.203. 

110. Гершензон М.О. «Творческое самосознание». //Вехи.М.: Издательство В.М.Саблина.1909.С.7.(елекетрон.версия.  

111.Семихатов А.М. «Гравитация – организатор Вселенной».-//Лекция на ЮТЮБ.18 мая 2023.19:00.

112. Назаретян А.П.»Нелинейное будущее». М.: Институт востковедения РАН.2013.С.12.

113 Янч Э. Саморганизующаяся вселенная. Нью-Йорк.1979. 

    114. Фергюсон Ниал «Площадь и башня. Сети и власть от масонов до Facebook».М.: Изд-во АСТ.2020.С.242.  

   115/ Фергюсон Ниал «Площадь и башня. Сети и власть от масонов до Facebook».М.: Изд-во АСТ.2020.С.246.

    116. Кац Яаков «Евреи в средневековой Европе».Иерусалим: «Библиотека-Алия».1994. С.114.

117. Кант І. «Критика чистого розуму».Київ: «Юніверс».2000.С.33.

118. «Українська афористика Х-ХХ ст.».Київ. Видавничий центр «Просвіта».2001.С.204.

119. Подолинский С.А. «Труд человека и его отношение к распределению энергии». М.: «Ноосфера». 1991.,С.82.    

120/ Подолинский С.А. «Труд человека и его отношение к распределению энергии».М.:«Ноосфера».1991.С.60.   

121. Маркс К. і Енгельс Ф.Твори.Т.35. Київ. Держполітвидав.  Р. С.106.

122. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Государственное издательство политической литературы. 1955.Т.3.С.67.

123. Шварцшильд Л. «Красный пруссак».- Интернет-сайт «E» (Eruditor).С.398.

124.Йозеф Шумпетер, в передмові Л.П.Горкіної до книги Туган-Барановського «Політична економія».Київ» «Наукова думка».1994.С.3.

125. Туган-Барановский М.И. «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма».4-е издание. Пб, Типография М.А.Александрова. 1907г. С. 238.

126. Туган-Барановский М.И. «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма».4-е издание.СПб,Типография М.А.Александрова.1907). С.238) + Туган-Барановский «Родбертус» в кн. «К лучшему будущему». М.:РОССПЭН.1996.С.10. 

127. Там же.

128. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.Издательство политической литературы.1964. Т.35.С.349.

129. Родбертус К. «Капитал».СПб.1906.С.ХІХ.

130.Маркузе Герберт «Одновимірна людина».//Хрестоматія «Сучасна зарубіжна соціальна філософія».Київ: «Либідь».1966.С.90.  

131. Родбертус К. «Капитал».4-е Социальное письмо».СПб.Изд-во «Труд»1906.С.58,61.   

     132. К.Родбертус Родбертус «Теория ренты и исследования о капитале».М.,Издательство М.Н.Прокоповича. 1908,С.290.

133. Слонимский Л.З.“Экономическое учение Карла Маркса”.СПб.:1898г.,С.159.

134. Родбертус К. “Теория ренты и исследования о капитале». М.: Изд-во М.Н.Прокоповича. 1908, С.ХХП. 

135. Слонимский Л.З. “Экономическое учение Карла Маркса”.СПб.: 1898 г.,С. 169.

136. Маркс К. и Энгельс Ф.Сочинения, М.: Политиздат.1988,Т.2.С.21. 

137. Родбертус К.Теория ренты и исследование о капитале. М.: Изд-во М.Н.Прокоповича. 1908,С.268.

138. Родбертус К.Теория ренты и исследование о капитале. М.: Изд-во М.Н.Прокоповича. 1908,С.262.

139. Родбертус К.Теория ренты и исследование о капитале. М.: Изд-во М.Н.Прокоповича. 1908,С.261.

140. Родбертус К. “Теория ренты и исследования о капитале». М.: Изд-во М.Н.Прокоповича. 1908, С.ХХП.

141. Слонимский Л.З. “Экономическое учение Карла Маркса”.СПб.: 1898 г.,С. 159.   

142. Герінг Зигмунд «Логика экономии». СПб. 1909. Типография К.Ф.Долина. С.217.

143 Герінг Зигмунд «Логика экономии».23 СПб. 1909. Типография К.Ф.Долина. С.219.

144. Подолинский С.А «Труд человека и его роль в распределении энергии». М.: «Белые альвы».2005. Предисловие.С.25.

145.Шевчук В.О. «Економічна складова марксизму з погляду фізичної економії».// Збірник матеріалів Всеукраїнського Круглого столу. 25 квітня 2018р. К.:КНЕУ.2018.С.109.  

146.Шевчук В.О. «Економічна складова марксизму з погляду фізичної економії».// Збірник матеріалів Всеукраїнського Круглого столу. 25 квітня 2018р. К.:КНЕУ.2018. С.109.

147. Кене Франсуа Выбранные места.М.1896. С.70.

148. Каныгин Ю.М. Физическая экономия как альтернатива политэкономии.К. 2016. С.5.

149. Руденко Микола «Економічні монологи.// «Вітчизна».1992.№12.С.85.   

150.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.М.:Государственное издательство политической литературы.1962.Т.26,ч.1.С.345.

151.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Государственное издательство политической литературы.1962.Т.26,ч.1.С.12-13.

152.Смит А. «Исследование оприроде и причинах богатства народов». М.:Изд-во социально-экономической литературы.1962.С.487.

153. Смит А. «Исследование оприроде и причинах богатства народов». М.:Изд-во социально-экономической литературы. 1962. С. 491.

154.Смит А.«Исследование оприроде и причинах богатства народов».М.:Изд-во социально-экономической литературы.1962. С.488.

155. Сраффа Пьеро. Производство товаров посредством товаров. Раздел «Законы доходности…».М.: «Эк-Літ–библиотека    экономической и деловой литературы».1999.С.1.

156. Даймонт Макс «Евреи, Бог и история». Официальный интернет-сайт «Еврейской конфедерации Украины».- 19.01.2002г..С.117.

157 «Нариси з історії та культури євреїв». Київ. НАУКМА,Інститут юдаїки.2008.С.80.

158. «Нариси з історії та культури євреїв». Київ. НАУКМА,Інститут юдаїки.2008.С.80.

159. Гесс М. «Рим и Иерусалим». Иэбранное. Предисловие М.Греца. Иерусалим. Библиотека-Алия.1991.С.13.

160. Форд Генрі «Міжнародне єврейство».- Розділ ІХ,стор.40.- zoomrok.by.ru http:// zoomrok.by.ru/se.htm.

161. Форд Генрі «Міжнародне єврейство».- Розділ ІХ,стор.40.- zoomrok.by.ru http:// zoomrok.by.ru/se.htm.

   162. Форд Генрі «Моя жизнь, мои достижения».К. «Грайлик».1993.С.152.

163. Бакунин М.А. «Интернационал, Марпкс и евреи».М.: Издательский дом «Вече», «АЗъ».2008.С.163.

164. Гесс М. «Рим и Иерусалим».Избранное.Библиотека-Алия. Иерусалим 1991г. Электронная версия.С.172.

165. Гесс М. «Рим и Иерусалим».Избранное.Библиотека–Алия. Иерусалим 1991г. Электронная версия.С.12.

166. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. Т.1. М.: Государственное издательство политической литературы. 1955. С.117.

167. Бакунин М.А. «Интернационал, Марпкс и евреи».М.: Издательский дом «Вече», «АЗъ».2008.С.146.

168 Мендельсон М.: сайт Вікіпедії «М.Мендельсон».  

169. Форд Г. «Міжнародне єврейство».- Розділ ІІІ,стор.15. zoomrok.by.ru http:// zoomrok.by.ru/se.htm. 

170. Мендельсон Моисей «О назначении человека».- Интернет-сайт: Lib.ru.

171.М.А.Бакунин письмо Гильому в марте 1869г.  

172. Гесс М. «Рим и Ерусалим»,Иерусалим.Избранное. Библиотека-Алия.991.С.250.

173. Шафаревич И.Р .«Трехтысячелетняя загадка»..Impositum Grizinkals.  2013.Электронная версия. С.66.

174. Гесс М. «Рим и Иерусалим».Избранное.Библиотека-Алия. Иерусалим 1991г. Электронная версия.С.1.

175. Володский Игорь «Истоки зла» (тайна коммунизма).- Booksonline. Сom.ua.cтр.2.

176. В.Ф.Пустарнаков «Парадоксы в истории марксизма в России». Сборник материалов научной конференции к 180-летию со дня рождения К.Маркса.(23 апреля 1998г.). М.: Институт философии РАН.1999.С.314.

177. Бакунин М.А. Интернационал, Маркс и евреи». М.: «Вече».2008. С.155.

178. Бакунин М.А. Интернационал, Маркс и евреи». М.: «Вече».2008. С.136.

179. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М. Госполитиздат, Т.7.1956.С.8.

180. Маркс К и Энгельс Ф. Сочинения. М.: Государственное издательство политической литературы.1962. Т.22.С.556.

181 Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Издательство политической литературы.1964. Т.26,,ч..Ш. С.475.

182. Маркс К. «Капитал», М.:Издательство политической литературы.1978.Т.1.  С.165.  

183. Маркс К. и Энгельс Ф.Сочинения. М.: Издательство политической литературы.1964 Т.26, ч.Ш..С.481.

184.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.: Издательство политической литературы.1964. Т.26,ч.Ш. С.482.

185. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Издательство политической литературы.1964. Т.26,ч.Ш.С.482-483.

186. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Издательство политической литературы.1964. Т.26,ч.Ш.С.483.

187. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Издательство политической литературы.1964. Т.26,ч.Ш.С.483.

188.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Издательство политической литературы.1964. Т.26,ч.Ш.С.482.

189. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Издательство политической литературы.1964. Т.26,ч.Ш.С.482.

190.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Государственное издательство политической литературы.1962 Т.25,ч.П..С.157.

191.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Издательство политической литературы.1964. Т.26,ч.Ш.С. 489.

192. Саттон Энтони «Власть доллара». М.: «Паллада».1995. С.86-87.

193. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М. Госполитиздат, Т.27.1962.С.97.

194. Гесс М. «Рим и Иерусалим».Избранное.Библиотека-Алия.Иерусалим 1991г. Электронная версия.С.3.

195. Гесс М. «Рим и Иерусалим».Избранное.Библиотека-Алия.Иерусалим 1991г. Электронная версия.С.12.

196. Гесс М. «Рим и Иерусалим».Избранное.Библиотека-Алия. Иерусалим 1991г. Электронная версия.С.190.

197. Гесс М. «Рим и Иерусалим».Библиотека Алия. Иерусалим 1991г.Электронная версия.С.3.  

198. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Государственное издательство политической литературы.1955.Т.3. С.495

199. Володский И. «Истоки зла». М.Изд-во Патриархии РПЦ.2000. С.4-5; Moses Hess. Ausgewahlte Werke. Koln. 1962.

200.Безаров О.Т. “Єврейське питання у концепції соціалістичного сіонізму Мозеса Геса».Науковий вісник Чернівецького університету імені Юрія Федьковича: Історія. – № 1. – 2023. – С. 152.

201. Бакунин М.А. «Интернационал, Маркс и евреи».М.:Издательский дом «Вече», «АЗъ ».2008.С.129.

202. Бакунин М.А. «Интернационал, Маркс и евреи».М.:Издательский дом «Вече», «АЗъ ».2008.С.9. 

203. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.: Издательство политической литературы. 1963.Т.31.  С.291.

204. В.Ф.Пустарнаков «Парадоксы в истории марксизма в России». Сб. материалов научной конференции к 180-летию со дня рождения К.Маркса.(23 апреля 1998г.). М.: Институт философии РАН.1999.С.313.

205. Бакунин М.А. «Интернационал, Маркс и евреи».М.: Издательский дом «Вече».2008.С.6,7.

206. Бакунин М.А. «Интернационал, Маркс и евреи».М.: Издательский дом «Вече».2008.С.158.

207. Бакунин М.А. «Интернационал, Маркс и евреи».М.: Издательский дом «Вече».2008.С.159.

208. Бакунин М.А. «Интернационал, Маркс и евреи».М.: Издательский дом «Вече».2008.С.160.

209. Бакунин М.А. «Интернационал, Маркс и евреи».М.: Издательский дом «Вече».2008.С.133.

210. Балабин Е.И. «Далекое и близкое». М.: Центрполиграф. 2009.[free library.ru – С.87].

211. Скуратовский Вадим «Проблема авторства «Протоколов сионских мудрецов». Киев: «Дух і Літера». 2000.С.49.

212 Балабин Е.И. «Далекое и близкое». М.: Центрполиграф. 2009.[free library.ru] – С.87.

213. Форд Генрі «Міжнародне єврейство».- Розділ ІХ,стор.40.- zoomrok.by.ru http:// zoomrok.by.ru/se.htm.

214. Шафаревич И.Р. «Большая тайна Малого народа».М.:ООО «Издательство Алгоритм».2013. Электронная версия.С.92. 

215. Шафаревич И.Р. «Большая тайна Малого народа».М.:ООО «Издательство Алгоритм».2013. Электронная версия.С.174.

216. Колонтаев К.В.  «Русский коммунизм (большевизм)» .2014 .Гл.2.С.313.-Электронная библиотека «MoreKnig».

217. Маркс К. Капитал. Т.1. М.: Издательство политической литературы.1978. С.165.   

218. Бердяев Н.А. ( «Истоки и смысл русского коммунизма»М.: «Наука» 1990.С.83.

219. Маркс К.и Энгельс Ф. Сочинения. Издание второе. Т.4. М.:Государственное идательство политической литературы. 1955.С.444.

220. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.: Госполитиздат. 1955.Т.4.С.424.

221. Електронний сайт – «Протоколи сіонських мудреців», протокол №11.

222. Фюре Франсуа „Минуле однієї ілюзії”. Київ: „Дух і літера”.2007. С.573.

223. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание второе.М.: Государственное издательство политической литературы.1962.Т.25,ч.2. С.380.

  224. Бернштейн Э.Возможен ли научный социализм? М:Философские общества СССР.1991.С.38.

225. Бернштейн Э. Возможен ли научный социализм? М: Философские общества СССР. 1991.С.20.

226. Бернштейн Е. «Социальные проблемы». М.1901. С.293.  

227. ГайдуковЛ.Ф. «Е.Бернштейн та його погляди на соціалізм».-«Український історичний журнал», 1992, №5.С.61.

228. Каутский Карл „К критике теории и практики марксизма. (Анти-Бернштейн)”.М.: Издательство „Едиториал     УРСС”,2003,С.25.

229. Бернштейн Э. “Очерки  из истории и теории социализма.» СПб,1902, С.220.     

230. МарксК.иЭнгельсФ.Твори.Вид..2-е.Київ.Видавництво політичної літератури України.1965. Т.22.С.535.

231. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Госполитиздат. 1956.Т.7.С.86.

   232. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Госполитиздат. 1956.Т.7.С.102.

   233. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Госполитиздат. 1962.Т.22.С.540.

   234. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.: Госполитиздат. 1962.Т.22.С.546 . 

   235. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Госполитиздат. 1962.Т.22.С.533. 

   236. Бернштейн Э. “Очерки  из истории и теории социализма.» СПб,1902, С.220.

   237. Маркс К. і  Енгельс Ф. Твори. Київ: Видавництво політичної літератури України. 1964. Т.19.С.196.

   238. Шпенглер О. Годы решений.(1933).М.: Скименъ.2006.С.65.

   239. Шпенглер О. Годы решений.(1933).М.: Скименъ.2006.С.65.

240. Маркс К. і  Енгельс Ф. Твори. Київ: Видавництво політичної літератури України. 1964. Т.19.С.196.

241. Ленін В.І. Повне зібрання творів. Київ: Видавництво політичної літератури України.1973.Т.37.

242. Каутский Карл «Диктатура пролетариата». Ектеринославское книгоиздательство «Наука». 1919. //Интернет-сайт «Революционный архив».

243. Попович М.В. Істина. Правда. Життя. Збірник науково-публіцистичних статей.(до 80-річчя автора).Київ.Інститут філософії імені Г. Сковороди НАН України.2010.С.357 .

244. Каутский К. «От демократии к государственному рабству». Берлин. 1922г. Издание журнала «Социалистический вестник» – на интернет-сайте «Революционный архив».

245. Маркс К и Энгельс Ф. Сочинения. М.: Издательство политической литературы.1974.С.114.

246. Рормозер Гюнтер. Кризис либерализма(Der Ernstfall). М. Институт философии РАН.1996. С.31.

247. Маркузе Г. «Одновимірна людина».-«Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія»-К.:Либідь, 1996, стор. 96.

248. Ленін В.І. Повне зібрання творів.Київ.Видавництво політичної літератури України. 1973.С.2.

249. Лібанова Е.М.,директор Інституту демографії НАНУ «Україна: глибина нерівності» -// «Дзеркало тижня».1.Х.2016 р. 

250. Дубровик Алла „Український внесок у офшори” – Українська газета „День”,№ 128(3771),25 липня 2012 р., стор.7.

251. Сергій Щербина „Острів скарбів-2”. – „Економічна правда”.14 вересня 2012 р. 11.53.

252. Адорно Т.В. «Эстетическая теория».М.: Изд-во «Республика».2001.С.63.

253. Кант І.»Критика чистого розуму».Київ:»Юніверс».2000.С.15.

254. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Госполитиздат. 1955.Т.2.С.146.  

255. Дезами Теодор «Кодекс общности». М.:Изд. АН СССР. 1956.С.440-469.  

256. Маркс К.иЭнгельс Ф.Твори.Вид..2-е.Київ. Видавництво політичної літератури України.1965. Т.22.С.535.)

257. Розенфельд И.В. «Третий марксизм. Очерки современной левой идеологии».Тарту; СПб: Крипта. 2018.С.70.

258. Франко І.Я. “До історії соціалістичного руху”; див.І.Я.Франко”Мозаїка”(Із творів,що не ввійшли до Зібрання творів у 50          томах). Львів: Каменяр, 2001р., стор.192-202.  

259. Бабротека: электронная библиотека Бабра; Lib.babr.ru/ –  Фон Мизес Людвиг  «Либерализм в классической традиции”в гл.”Либерализм и политические партии”,раздел “Политические партии”.   

260/Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Госполитиздат. 1955.Т.4.С.423.

261.Маланюк Є.Ф. «Книга спостережень».К.: «Дніпро».1997.С.300.

262.Туган-Барановский М.И. «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма».4-е издание. СПб,Типография М.А.Александрова. 1907г.С.237.

263. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Госполитиздат. 1955.Т.1.С.521.

264. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание 2-е.М.: Госполитиздат. 1955.Т.3.С.506.

265.Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона.СПб.1903.Т.39а.С.895.

266. Маркс К. і  Енгельс Ф. Твори. Київ: Видавництво політичної літератури України. 1964. Т.19.С.21.

267. Маркс К. і  Енгельс Ф. Твори. Київ: Видавництво політичної літератури України. 1964. Т.19.С.21.

268. Маркузе Г. «Конец утопии».-«Логос»,2004,№6(45),С.18.

269.Маркс К. и Энгельс Ф.Твори.Вид..2-е.Київ.Видавництво політичної літератури України.1964. Т.19.С.19.

270.Маркс К.и Энгельс Ф.Твори.Вид..2-е.Київ.Видавництво політичної літератури України.1964. Т.19.С.28.

   271. Бернштейн Э. Социальные проблемы. М.:Типография А.И.Мамонтова. 1901.С.12. 

  272. Булгаков С.Н. «Философия хозяйства».М.:»Путь».1912.С.279.

273. Возняк Т.С. «Філософськф есе». Львів: «Дух і Літера».Бібліотека «Ї»..2016.С.492.

274. Жижек Славой «Реальность виртуального». Лекция 11 декабря 2003г. в Лондоне. Роc. Озвучка в ЮТЮБ. СПб ГУ.2009.  

   275. Леви-Строс Клод «Структурная антропология». М.: ЭКСМО-Пресс.2001.С.307. 

   276. Леви-Строс Клод «Структурная антропология». М.: ЭКСМО-Пресс.2001.С.296.

   277.Попов Олег «Еврейский этнос и мировое коммунистическое движение», гл.2.С.1.//  альманах«Лебедь».№410.23 января 2005г.

278. Форд Г. “Сегодня и завтра». М.: «Финансы и статистика». 1992,стр. 180.

279. Форд Г. “Сегодня и завтра». М.: «Финансы и статистика». 1992,стр. 179.

280/ Форд Г. “Сегодня и завтра». М.: «Финансы и статистика». 1992,стр. 177.

281/ Форд Г. “Сегодня и завтра». М.: «Финансы и статистика». 1992,стр.178.

282. Форд Г. «Моє життя та робота». Київ: «Наш формат».2015.С.175.

283. Форд Генрі «Моє життя та робота». Київ: «Наш формат».2015.С.226.  

284 Форд Г. «Моє життя та робота». Київ: «Наш формат».2015.С.22.

285 Форд Генрі «Міжнародне єврейство».- Розділ І,стор.8. zoomrok.by.ru http:// zoomrok.by.ru/se.htm

286. Форд Г. «Моє життя та робота». Київ: «Наш формат».2015.С.221.

287. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения,т.25,ч.2. М.: Государственное издательство политической литературы. 1962. С.380-381.

288. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения,т.25,ч.2. М.: Государственное издательство политической литературы. 1962. С. 381. 

289. Пласковицкий А.Л. «Триада (книга размышлений о Карле Марксе, Фридрихе Энгельсе и марксизме)».2007.С.39.

290 Маркс К. Капитал.Москва: Издательство политической литературы. 1988.Т.2,С.9.

291. Маркс К. Капитал. Т.1.М.: Изд-во политической литературы. 1978.Стр. 775.

292. Маркс К. Капитал,т.1.М.:Изд-во политической литературы.1978.С.776.

293. Маркс К. Капитал,т.1.М.:Изд-во политической литературы.1978.С.776.

294. Маркс к. І Енгельс Ф. Твори. Т.4. Київ: Видавництво політичної літератури України. 1959. С. 420.

295. Маркс К. і  Енгельс Ф. Твори. Київ: Видавництво політичної літератури України. 1964. Т.19.Стор.203.  

296. Маркс К. «Капитал».М.: Издательство политической литературі. Т.1.С.244.

297. Булгаков С.Н. «Философия хозяйства».М.:»Путь».1912.С.296.

298. Слонимский Л.З. “Экономическое учение Карла Маркса”. СПб, 1898.С.90.

299. Булгаков С.Н. «Философия хозяйства».М.:»Путь».1912.С.302.

300. Булгаков С.Н. «Философия хозяйства».М.:»Путь».1912.С.295.

301. Булгаков С.Н. «Философия хозяйства». М.:»Путь».1912.С.287,271.

302. Булгаков С.Н. «Философия хозяйства».М.:»Путь».1912.С. 296.

303 Плеханов Г.В. Избранные философские произведения. М.,Госполитиздат. 1956.Т.2, стр.36.

304 Ленін В.І. Повне зібрання творів. Київ. Видавництво політичної літератури України. 1971.Т.18.Стор.133.

305 Ленін В.І. Повне зібрання творів. Київ. Видавництво політичної літератури України. 1972. Т.23.Стор.39-40.

306. Дрэпер Хэл «Теория революции Карла Маркса».Ньою-Йорк. 1977. – див. Блекледж Пол «Энгельс против Маркса».- «Спільне»,19.ХІ.2020.

307. Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения. М.:Издательство политической литературы.!974. Т.42.С.114.

  308.. Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения.Т.42. М.:Издательство политической литературы.!974. С.52.

  309 Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения.. М.:Издательство политической литературы.!974.Т.42. С.145-

310. Поппер К. «Открытое общество и его враги».Т.2. М.:Феникс, Международный фонд «Культурная инициатива».1992.С.409.

   311. Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения. М.:Издательство политической литературы.!974.Т.42.С.52.

   312. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения,т.25,ч.2. М.: Государственное издательство политической литературы. 1962. С. 381.

   313 Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения,т.25,ч.2. М.: Государственное издательство политической литературы. 1962. С. 381-382.  

   314.Маркс К. и Энгельс Ф.Сочинения,т.4.М.:Государственное издательство политической литературы.1955.С. 439.

   315. Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения. М.:Издательство политической литературы.!974. Т.42.С.114.

   316. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.Госполитиздат. 1962. Т 25,ч.ІІ.С.348.

   317. Слонимский Л.З. «Экономическое ученик Карла Маркса».СПб.1898.С.127.

   318. Смит А. «Исследование о природе и причинах богатства народов».М.: «Изд-во социальной экономической литературы».1962.С.332.

   319. Маркс К. Капитал.Т.1. М.Издательство политической литературы.1978.С.43.

   320. Маркс К. Капитал.Т.1. М.Издательство политической литературы.1978.С.6.

   321. Маркс К. Капитал.Т.1. М.Издательство политической литературы.1978.С.43.

   322. Слонимский Л.З. «Экономическое учение Карла Маркса».СПб.1898г.С.3.

   323. Рон Пол «Покончить с ФРС».М.2014. Предисловие Н. Старикова.

 324 Рон Пол «Покончить с ФРС».2014.

   325 Вязовский А. «Доллары – наши, проблемы – ваши».- «Литературная газета»,№ 29(6331), 20 июля 2011г.

   326. Иноземцев Владислав «Круговая порука» кризиса», в рецензии на книгу Мартина Вулфа «Как исправить положение дел в глобальных финансах».

   327. Кэмпбелл Р. Макконнелл, Стэнли Л.Брю. Экономикс. Москва. «Республика», 1992.Т.1, стр. 61.

   328. Кларк Д.Б. “Розподіл багатства”, 1899р., гл. У.

   329. Зайцев Ю.К. «Теоретико-методологічна спадщина марксизму у предметному полі сучасної політичної економії». // Збірник матеріалів Всеукраїнського Круглого столу. 25.ІV.2018р. Київ. КНЕУ.2018. С.66.

   330. Веллер М.И. «Еретик».ООО: «Издательство АСТ».2019.С.6.

   331. Кларк Д.Б.“Розподіл багатства”, 1899р., гл. ІУ.

332 . Журнал “Фінанси України”, 2002р., №6, стор.150.

333. Галин В.В. Запретная политэкономия.Революция по-русски. М.: Алгоритм.2006.Анотация.С.1.

334. Галин В.В. Запретная политэкономия.Революция по-русски.М.: Алгоритм.2006.Анотация.С.17.   

335. Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения. М.:Издательство политической литературы.!955.Т.3.С.4.

336.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения.Издание второе.М.: Государственное издательство политической литературы.1962.Т.25,ч.2. С.380.

337/ Маркс К. Экономические рукописи 1857-1861гг. Ч.1. М., Издательство политической литературы.1980. Стр.24.

338. Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения. М.:Издательство политической литературы.!955.Т.4.С.438.

339. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.: Издательство политической литературы. 1974. Т.42,стр.116.

340. Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.29. Київ. Видавництво політичної літератури України. 1972. Стор. 192.  

341.Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. М.:Государственное издательство политической литературы. 1962. Т.22,С.563.

342 Юм Давид .Сочинения в двух томах.М.:»Мысль».Т.2.С.142.

  343. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук,т.1. Наука логики. М. : «Мысль»,1974. С. 238.

344. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т.1. М.: «Мысль»,1974C.238.

345. Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.29. Київ. Видавництво політичної літератури України. 1972. C. 192.

346. Маркс К. І Енгельс Ф. Твори. Т.19.Київ: Видавництво політичної літератури України.1964.С.218.

348 .”Черная книга коммунизма: преступления, террор, репрессии».М., 1999г.

349. Глазунов Илья в интервью украинскому еженедельнику Дмитрия Гордона «Бульвар» ,№ 44 (392),30 октября 2012г.

350. Збірник матеріалів Всеукраїнського Круглого столу 25 квітня 2018р. «Економічна спадщина К.Маркса: погляд через призму століть». – Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана.Київ.КНЕУ.2018. С.230-231)

Леонід Климчук, почесний голова Коростенської            

організації ВУТ «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка.

Post Views: 110