Нинішній президент України Володимир Зеленський, відчуваючи всенароднопротестний результат свого обрання на цю високу державну посаду за свою відмінність від колишніх криводушних, злодійкуватих попередників та й претендентів на неї, вирішив проявити і свою відмінну архиліберастичну європейськість, вдавшись по суті до законодавчого запровадження сумнівних вузьких мультикультурницьких прав етнолюдей і етноспільнот.
Адже робити це почав він після того, як десять років тому лідери провідних країн Європейського Союзу визнали всю провальність такої своєї було національної політики мультикультурного лібералізму. Незважаючи на це, з орієнтацією начебто на европейські «права людини», насправді ж – на уже провальний постєвропейський досвід забезпечення «прав етноемігрантів», з допуском нехтування ними інтеграційними обов’язками свого нового громадянства, за поданням нашого президента 1 липня 2021 року був прийнятий Верховною Радою України стратегічно невиважений закон «Про корінні народи України».
Цей закон в основному стосується кримських татар (самоназва «киримли»), заради яких, як потерпілих від «сталінської» депортації, в «перебудовній» суспільно-політичний атмосфері з легковажної згоди тодішнього президента уже Української незалежної держави Леоніда Кравчука, звичайна з 1945 року лише Кримська область референдумно отримала територіально-адміністративний статус аж Автономної Республіки Крим. Однак, десь 250 тисяч вже репатрійованих татар, прийнявши 28 червня 1991 року на своєму Курултаї «Декларацію про національний суверенітет кримськоратарського народу», бойкотували такий референдум і його результати, через те, що, мовляв, відновлення Кримської автономії лише як територіальної, а не як етнонаціональної кримськотатарської адміністративної одиниці, розглядається киримли «як спроба юридичного закріплення результатів депортації кримських татар в 1944 році і не визнається Курултаєм».
При цьому в своїй Декларації, вони зявили, що весь «Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій тільки він володіє правом на самовизначення», а тому «земля і природні ресурси Криму, включаючи його оздоровчо-рекреаційний потенціал, є основою національного багатства кримськотатарського народу». Саме для цього вони вимагали для себе статусу «корінного народу» території, а відтак ще й нереально-радикального етнонаціонального статуса півострову як Кримськотатарської Республіки, хоча серед тодішнього двохмільйонного населення Криму росіяни вже складали 58%, українці – 24%, а татари – лише 12%.
Відчувши демократично-байдуже ставлення держпосадовців в Києві до такої ситуації в Криму, місцеві росіяни-комуністи, які все ще продовжували домінувати в регіональній депутатській Раді АРК, прийняли на випередження політичних претензій кримських татар свою Республіканську конституцію, створили посаду президента Республіки, і затіяли адміністративне самочинне відокремлення Криму від України з приєднанням його до Росії. Запобігти цьому у 1995 році вдалося лише завдяки енергійному реагуванню на це колишнього першого голови Служби безпеки України Євгена Марчука і оперативних дій вже оновлених силових правоохоронних структур Української держави. Але за все це невдовзі президент-малорос Леонід Кучма цього патріотичного організатора притлумлення росіянсько-кримського сепаратизму взяв та й звільнив його з високої державної посади за сміхотворною причиною, що стала українським історіографічним казусом, як, мовляв, «за створення власного політичного іміджу».
Бо ж все ще постімперсько-номенклатурна влада України в цілому тоді так і не усвідомила всю потенційну небезпечність ситуації, що виникала довкола Криму, для територіальної цілісності України. Адже навіть і після агресивної прикордонної спроби у 2003 році «доточити» насипною дамбою український острів Тузла в Керченській протоці до території Росії, ці ж українські посадовці все-таки згодилася по суті на імперське захоплення Російською Федерацією Азовського моря, підписавши у 2004 році договір з нею про визнання Азовського моря внутрішнім морем лише двох країн, за яким правила судоплавства по ньому були таким чином виведені з-під міжнародної юрисдикції. Тому-то десь через двадцять літ, коли така сепаратистська ситуація повторилася, українська влада вже не спромоглася запобігти її розвитку, в результаті чого вона завершилася військовою окупацією Криму Росією, яку вона прикрила показушним постреферендумом.
Прийнятий же аж після всіх цих подій «Закон про корінні народи України», уже, вважайте, «заочно», все-таки надав кримським татарам отой бажаний ними ще з 1991 року статус «корінного народу», який самообгрунтовувався тим, що вони, мовляв, «не мають власного держутворення за межами України». Хоча це не зовсім так. Адже локально існуюча в Україні нечисленна народність киримли, має крім цього десь аж біля семи мільйонів своїх етноплемінників, які проживають в Туреччині, що, як стверджує досі діюча кримськотатарська Декларація 1991 року, «змушені все ще в своїй більшості перебувати поза межами своєї історичної Батьківщини».
Схвально, що в такій дипломатичній ситуації уряд сусідньої Туреччини осудив окупацію Криму Росією, зобов’язавшись збудувати на півдні України 500 квартир для сімей кримських татар, які змушені були виїхати з окупованого у 2014 році росіянами Криму. Однак, заявляючи про підтримку територіальної цілісності Української тержави, ця ж турецька влада заявляє і про підтримку національно-самодержавних прагнень кримських татар, які тепер з позицій наданого українською владою статусу «корінного народу» апелюють до світової громадськості про задоволення легалізованих таким чином їхніх політичних прагнень на власну етноцентричну державу. Адже стаття друга цього закону дає їм вже право на «встановлення свого політичного статусу» та «зміцнення своїх особливих політичних інститутів». Бо що ж насправді означає ця дозволена їм законом «політичність», та ще й повага української влади не до етнонаціональної, а просто «до їхньої національної символіки», як не право створення ними на території України своєї етноцентричної держави.
Тож, коли їхній Меджліс, виконуючи доручення свого Курултаю, почне «добиватися, – як записано в їхній Декларації 1991 року, – визнання за кримськотатарським народом статусу народу, який веде боротьбу за своє національне звільнення, і діяти згідно з цим статусом», – навряд що він «добиватиметься» цього з оглядкою на зауваження в цьому Законі, що їхня «політичність» має проявлятися в рамках Конституції і законів України. Та й вони самі ніде не обіцяють в такому разі поводитись як лояльні громадян Української держави. Тож, коли вони перейдуть від своїх громадських заяв до їх практичного втілення, ще невідомо, хто з ким буде возз’єднуватися: ота турецька «більшість» з кримською національною меншиною чи навпаки.
Тож все це потенційно дуже небезпечно. Адже Росія, окупувавши Крим і перетворивши його у військову базу, загрожує сьогодні з нього Україні періодичними маневрами своїх збройних сил. У відповідь Україна почала посилювати захист своїх південних рубежів. Почастішали маневри в Чорному морі військових кораблів НАТО. Збройний конфлікт може виникнути під час будь-якої демонстрації сторонами своїх військових мускулів, що призведе до втягнення світових держав в локальну етновійну набагато кривавішу за Югославську. Бо нинішня Московська владна верхівка в своїй імперській зашкарубленості поводить себе імпульсивно-безвідповідально, не адекватно своїм термоядерним амбіціям на світову державу. Складається враження, що від огрому своєї безмежної євразійської розпростореності вона ладна пожертвувати своїм за сучасними глобально-космічними мірками «калюжним» Чорноморським флотом, а заразом, незначною, як для неї, територією Криму разом з його населенням, перетворити його, якщо «не свого», в пустелю. І тоді вже під патронатом ООН відроджувати цей півострів не проти прийти тарнснаціональні фінансові компанії.
Такими сьогодні можуть бути страхітливі результати всього лише кількахвилинної другої Кримської війни. На відміну від колись дворічної першої Кримської війни (1854-56 рр.), яка закінчилася тоді знищенням російського Чорноморського флоту, капітуляцією перед європейськими державами всієї Російської імперії і самогубством її імператора Миколи І.
Все це не може не тривожити українську націю, яка, сама недавно вирвавшись з такого репресивного Радянського Союзу, категорично засудила «сталінську» депортацію татар і, незважаючи на складну постдепортаційну ситуацію в самому Криму, все-таки розпочала було по-державному доброзичливу їх реінтеграцію. На жаль, цей процес раптово було перервано збройною окупацією півострова Росією і перетворенням його в агресивне мілітаризоване підчерев’я території України. Така анексія Російською імперією українського Криму викликала політичний осуд і антиросійські санкції світових держав.
Тож українці очікують на обов’язкове з міжнародною допомогою повернення Криму в Україну. А заодно сподіваються, що й оті сприйняті українцями з прикрою тривогою вищезгадані докупаційні націоналістичні декларації кримських татар з часом теж будуть приведені ними, як етнонаціональною меншиною, в Конституційне поле толерантного співіснування в єдиній Українській державі. Досить усталена світова система держав, вже навіть як Організація Об’єднаних Націй (ООН), спонукає і українців, і кримських татар саме до такого співіснування як єдиної політичної нації.
Так воно сьогодні є і так буде й надалі в Україні, незважаючи на прадавні протиборчі взаємовідносини ще русь-українців Київської Русі з кочовим плем’ям половців, так високохудожньо описані в славетній давньоруській поемі «Слово о полку Ігоревім». Саме десь нащадки отих кочовиків і заснували Кримське ханство, отримавши після занепаду татаро-монгольської Орди загальну назву татар. Перетворившись в сателіта тодішньої зачорноморської Османської імперії, це ханство своїми майже щорічними з ХУ до першої половини ХУІІІ століть грабіжницькими кіннотними набігами на міста, села і хутори землеробського українського народу, за підрахунками історика Ярослава Дашкевича, захопило в полон і продало тоді в рабство як «ясир» на рабських ринках Османської імперії біля 3-х мільйонів українців.
Такий агресивний сусід дошкульно заважав землеробському українському народові освоювати чорноземи південного причорноморського степу, який через це і отримав назву Дикого поля. Та українці показали, що, незважаючи на свою вимушену бездержавність, вони народ настирний. Уникаючи польсько-шляхетського закріпачення, застосувавши соціально-економічно найефективнішу на той час хутірно-фермерську систему землеробства, українці почали самочинно освоювати грунти степу. Як іронізував з такої тодішньої експансистської поведінки українців Тарас Шевченко:
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тільки наймали
Татарам на пашу.
(«Стоїть в селі Суботові»)
Саме ці вільні землероби і стали реальною соціально-економічною базою і козацькою войовничою силою по захисту свого українського маєтного життя. Так виникла Запорізька Січ по упередженню набігів кочівників, звільненню захоплених ними в рабський полон українців та й в свою чергу для організації у відповідь нападів козаків і на поселення татар в Криму, а то й самої Османської імперії.
Так Запорізька Козацька Республіка перетворилася в політичного організатора національно-визвольної боротьби (1648-1654 рр.) православного українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти потенційно-імперської Речі Посполитої і Османської імперії. І щоб вистояти як народ в такій аж глобально-цивілізаційній загрозливій ситуаці, так звана тоді Козацька республіка Війська Запорізького з ініціативи українських православно-релігійних діячів змушена була автономно приєднатися до Московської держави, з православним царем, але зі значним різноетнічним неслов’янським населенням. Це потребувало договірного обумовлення при входженні в таке царство етнонаціонального статусу українців як народу. Але православно-церковні ініціатори такого входження знехтували тоді цим. Для них приорітетним було передусім поширення православного християнства як наднаціональної релігії.
Тож документальна необумовленість цього в Переяславській угоді негативно позначилися на культурологічній долі українців як народу уже в Російській імперії, в розбудові якої вони взяли тоді найактивнішу участь: починаючи від релігійно-політичної діяльності Феофана Прокоповича до державно-дипломатичної – вважайте, канцлера імперії Олександра Безбородька, який, до речі, і був реальним організатором написання чомусь досі анонімної патріотичної «Історії Русів», що стала для Тараса Шевченка «Біблією» історії українського народу.
Саме О.А.Безбородько разом з тодішнім українським козацтвом внесли помітний вклад по притлумленню Російською імперією все ще існуючих зазіхань Польської держави на бездержавну Україну та все-таки повернення її на береги колись Руського-Чорного моря, організувавши заодно добившись відновлення незалежності від Османської імперії Кримського ханства, а відтак і притлумлення його номадичної агресивності та забезпечення таким чином уже безпечного освоєння українцями причорноморського степу.
На жаль, українцям не вдалося тоді відстояти уже було зароджену козацьку хуторянсько-фермерську соціально-економічну систему агротехнічного освоєння чорноземних степових грунтів, бюрократично-кріпосницька імперія відразу ж нав’язала євразійські способи передусім привласнення відвойованих територій. Саме на таку виниклу соціально-економічну постситуацію з глибинною українською іронією і відгукнувся Микола Гоголь своїм художнім твором «Мертві душі», вивіши на загальнолюдський осуд пробраз паразитичного колезького радника Павла Чичикова, що наживається не на агротехнічному освоєнні земель, а на чиновничо-корупційному привласненні і спекулятивній продажі їх. Так цей тоді геніальний малоросійський письменник своїм прозорливим твором і сьогодні звертає увагу сучасних українців на афери, які виникають із законодавчим введенням з 1 липня 2021 року в ринковий обіг земель сільськогосподарського призначення з правом привласнення до 100 гектарів їх фізичними особами, а з 2024 року – аж до 10 тисяч гектарів вже і юридичними особами.
Отож з врахуванням всіх вищезгаданих обставин глобально-цивілізаційного становлення Української національної держави такий «Закон про корінні народи України» міг бути не написаним взагалі, або бути іншим, але цього не сталося. Єдине що правильно зробили автори цього закону, що все-таки не назвали «корінним народом» і росіян в Україні. Проти чого відразу ж з позицій своєї імперської міфологеми про «єдиний російсько-український народ» запротестував для чергової політизації росіян в Україні своїм персональним опусом президент Російської Федерації Володимир Путін.
Та такі претензії агресивного глави сусідньої держави для уже самоодержавлених українців абсолютгно безпідставні. Після розпаду Російської імперії навіть і під назвою Радянського Союзу, і виходу України з нього, вона постала нарешті як суверенна держава, і українці розпочали своє самооблаштування в ній як державотворчий народ нації. Від цього росіяни в Україні і справді стали відчувати певний культурологічний постімперський дискомфорт. Адже, якщо до цього вони почували себе і поводилися в Україні як представники великоросійського народу імперії в її колонії, то перетворившись водночас на громадян лише Української держави і на національну меншину в ній, зобов’язані тепер, не затягуючи, перелаштовуватись в своєму суспільно-політичному і культурно-освітнньому житті у відповідності уже з толерантними і ощадливими вимогами Конституції Української держави. І щоб там не затівала Москва зі своїм імпер-реваншистським спекулятивним захистом «російськомовних» в Україні, ми, українці, тепер маємо горде право самі у себе своє робить.
На жаль, така недолугість закону про «корінні народи» не знайшла поки що належної уваги й оцінки політологів і громадськості. В результаті чого Президент України анонсував введення замість національно-демографічної категорії «національних меншин» у тому ж мультикультурницькому дусі ще й закон про «національні спільноти». Все це засвідчує, що в оновленої влади досі немає виваженої стратегії національної політики, тож і виникає така лише чиновнича метушня.
Яким точно буде цей новий закон ще невідомо. Тож на цю нову етнонаціональну законодавчу ініціативу президента обмежуся поки що лише своїм майже дослівним фейсбучним зауваженням на інформаційну статтю про це на сайті «Української правди» за 13 липня 2021року. А саме: «Пане Президенте, не вносьте «законодавчий» етнорозгардіяш в «нашій українській», а не особисто лише Вашій державі. Людські «спільноти» бувають дуже різні, постокупаційні, бандитські і т.д., а інтегруюча національна спільнота в Україні є лише одна – український народ. Всі інші «спільноти» є «етнонаціональними меншинами», тобто передусім громадянами Української держави, що дотримуються її законів і шанують цивілізаційні особливості її державотворчого народу. Нація – це самоодержавлений народ, як єдина політична спільнота із законодавчими правилами співжиття людей в строго визначених державних кордонах території свого цівілізованого проживання і розвитку, а не розмазана по території манна каша «рівноправних» етноіндивідумів і локальних етногруп, яких деякі сусідні держави, зловживаючи аморфною національною політикою нинішньої української влади, не проти підгорнути під себе разом з територіями Української держави, на яких вони мешкають. Чим поки що і відрізняються від реваншистсько-імперських зазіхань сусідньої Росії, яка за своєю міфологемою «єдиного народу» прагне підгорнути під себе гамузом все і всю українську націю.
Отож, шануючи свого всенародного Президента, обраного все-таки в непевній стихійно-протестній атмосфері, пильнуймо тепер, щоб він, як і обраний було в загрозливій ситуації його попередник, не наробив чимало дурниць; впевненіше оберігаймо свою українську національну гідність. Будьмо і будемо!
Леонід Климчук,
почесний голова Коростенської ВУТ «Просвіта» ім.Т Шевченка