Завше з теплотою в серці згадується тернопільський цикл життя мого. Тут, у пишному Тернополі, куди емоційно й духовно долітають коливання дзвонів Зарваниці й Почаївської лаври, топтав ряст од 94 минулого століття та п’ятого року 21 століття. Як срібна стріла, випущена з золотого лука, промайнуло під Божою опікою це насичене незабутніми подіями десятиліття.
За цей час промандрував кременецькими горами, полюбувався неперевершеними Дівочими скелями, поплескався в сльозочистих цілющих водах джерела Святої Праведної Анни, благословився чудотворним місцем Божої гори, милувався Франковими скелями, Гострою Горою, Горою Любовня, казковими Заліщиками – коштовним перснем у ще коштовнішому окладі. Направду, не злічити низку приголомшливих місць сонячного Тернопілля.
Мешкав на смарагдовій Дружбі, не поодаль Тернопільського ставу, а також гідропарку «Топільче». Дотепер сняться диво-сни, що броджу його лабіринтами стежок.
У світлиці моїй господарями були книжки, картини, зільники-вазони, папужка Чіка, синички взимку за вікном, які цвірінчали, клюючи підв’язане на нитці сальце. Мусив не раз відлякувати нахабних сойок і чорних дятлів, що вже в люті бралися до моїх пестунок, синьо-голубих і зелено-жовтих вертихвісток.
Стіни світлиці моєї улюбленої стали свідками й бачили чимало поважних гостей, з якими лилися приємні розважливі бесіди. Вони приїжджали у Тернопіль на наукові конференції й жодного разу не відмовлялися од моїх запросин.
Головно, всі гості були філологи – літературознавці й лінгвісти. Серед них згадую мовницю-професорку Світлану Ломакович. Струнку, вродливу, шляхетну слобожаночку.
Із Слобідської України побував теж славнозвісний поет, дисидент, лавреат Шевченкової премії, уродженець Чортківщини Степан Сапеляк. Люблю його такі рядки: «І терном святим, і осіннім сутінням, У тім безіменні і в тім сповитті… Виспівую, мамо, цим Словом сумління Жалю Благовіст лантушком самоти».
Із козацького Січеслава любив часто приїжджати професор Анатолій Поповський. Його статечний баритон, припильновані акуратні вуси, плавно-впевнені жести, чорні вдумливі очі, мабуть, є яскравим типажем козака з Наддніпрянщини.
Закоханий у діалекти нашої мови, неперевершений у всезнанні народної мови – надихав нас новими ідеями, збагачував необхідними практичними поглядами професор із столиці, директор Інституту Української Мови Павло Гриценко.
З недалекого Франкового Дрогобича гостювали тут мої колеги та друзі, на жаль, спочилі нині професори Михайло Шалата, Гаврило Шило й Костянтин Іваночко.
Мені є за що долі дякувати. Зі мною були і є поруч ті, хто від усіх найдорожчий! Мені є кого любити! Мені повезло!
Зиновій Бичко