Важко-тяжко прощатися із рідними по крові, важко проводжати на Той світ близьких по духу людей, із ким зрісся душами, особливо якщо це твої ровесники, про що я ще 25 лютого 1993 року написав вірш «Покоління з трьома вітчизнами», який присвятив воїнові-афганцеві, поетові Василеві Слапчуку, де є така строфа:
З афганських виріїв вернулися
Терпкі романтики без ніг…
Мої ровесники вже вулиці.
Мої ровесники вже сніг.
Моя Колега Ніла Зборовська уже легенда…
Знаючи наукові та художні публікації («Танцююча зірка» Тодося Осьмачки», «Моя Леся Українка», «Психоаналіз і літературознавство», антироман «Українська реконкіста»…) Ніли Вікторівни Зборовської, уперше захоплено почув про неї, гостюючи у світлої пам’яті Петра Сороки, який захоплено-боязко «подавав» мені її як фатальну жінку-мольфарку, яка також гостювала у нього, пристрасно розповідала про її духовного (чи й душевного…) побратима поета, художника, мандрівника Юрка Ґудзя, який помер у 2002 році і чию смерть вона боляче терпіла… Аз грішний тоді творив цілі поетичні язичеські цикли про мавок, русалок, відьом, кам’яних бабів, тому перейнявшись охудожненою розповіддю харизматичного літературознавця, поета із характерницькими флюїдами Петра Сороки, дещо демонізував цю жінку, не знаходячи їй тоді іще виразного місця у моїй світоглядній системі координат між міфологічними сутностями: то вона здавалася мені нашою поліською мавкою, то молодою київською відьмою з Лисої Гори, то мудрою пророчицею із кассандрівсько-клеопатрівським профілем, то відункою-шаманкою у казахській юрті (закінчила ж у 1991 році аспірантуру при Інституті літератури та мистецтва НАН Казахстану в м. Алма-Аті!..) шевченківських часів, адже із Казахстаном пов’язана доля нашого Кобзаря…
Але Ніла вже зацікавила мене і я хотів її зустріти, дещо побоюючись… як у дитинстві деяких казкових персонажів.
…І зустрів, коли прийшов на роботу в наш Інститут літератури якраз у відділ української літератури ХХ століття, де вона уже працювала. Її направду неординарні східно-єгипетські, заглиблені у карпатські висі, очі (недаремно ж містичним чином ім’я її пов’язане із міфічною рікою Єгипту – Нілом) вивчали мене, як стихія вивчає стихію, – і мовчали. Її виступи були неординарними, із тим замісом магічності, який притаманний людям, котрі мовлять про те, що люблять, що становить триєдину суть їх їства: духу-душі-тіла. Духом-душею-тілом і самовиражаються, комунікують з людьми, духами, Всевишнім.
Приглядалися ми одне до одного і мовчали.
Аж опинилися в одній палатці на Першому Майдані на Хрещатику.
Ніла була зосереджена, дієво патріотична.
Її Реконкіста вийшла на поле реальної битви, слово кровно ставало чином.
Ніла, як усі талановиті люди, була простою і надійною в бою.
Вона світилася націєтворчим артезіанським щастям.
Ми ділили із нею безслівні емоції повстання-бунту, хліб та чай.
Але ще не співали одну пісню… Бо шукали спільну октаву.
Пізніше, прочитавши мою відкриту рецензію на одну наукову роботу в нашому Інституті, Ніла Вікторівна несподівано вибухнула обуренням: «Я не погоджуюся з Ігорем! Він пише дивно!.. Про цю роботу не так треба писати!» Я, чесно кажучи, був драматично поранений у душу цим її несподіваним емоційним пострілом, проковтнувши його як гіркий трунок у тій дозі якраз, коли трута стає ліками… Тобто моя підсвідомість навіть зраділа з того, що я «дістав» цю загадкову… мавку-мольфарку-відьму-казашку-дивачку…
Вона навіть перестала, здавалося, цікавити мене, так необережно-різко скинувши серпанок таїни як жінка, і маску – як Особистість. І я поводився із нею при зустрічі так, як і з іншими колегами: стримано-доброзичливо.
…Аж поки після чергової Вченої Ради Ніла підійшла до мене у кімнаті нашого відділу і сказала мені так само пристрасно, як тоді, коли критикувала:
− Твій вірш «Вона хотіла сина від Христа» − геніальний, навіть божественний, я цитую його у статті… і продекламувала мені його з пам’яті увесь (цитую тут лише першу строфу):
Вона хотіла сина від Христа.
З красивим болем долю проклинала.
Була весела, чиста і проста
І, як життя, ледь-ледь недосконала.
− То хочеш, я присвячу його тобі, − блискавично повіривши у її щирість, випалив я…
− Дякую, − уже стримано сказала Ніла, і розтанула у нашому довгому, як Дао, коридорі.
Так і не знаю, у якій статті Ніла процитувала цього вірша…
Може, хтось бачив?
Я у цей час мав уже кілька віршів про Христа, як і вірш про Перуна, якого навіть новітні волхви читали на Великій раді Перуна у Києві, але ні рідновірівцем, ні оцерковленим християнином себе не вважав… Просто писав вірші із любов’ю до всіх і всього, бо це було моєю сердечною потребою… Це аз грішний пізніше дізнався, що Ніла мала задум написати книжку про Христа…
Через якийсь час випадково (?) зустрів Нілу на Хрещатику.
− Ідемо на каву, старий, − запропонувала вона, взяла мене під руку, і повела… довірливо розкривши переді мною історію своєї підступної хвороби, як розкривають тайну найближчим людям: як вона лікувалася у карпатського мольфара-травника, як тепер змушена іти в лікарню… Мені хотілося плакати, обійнявши її як людина людину, втішити, пройнятий її історією, мов скіфською стрілою, не знаючи нічого перед тим про її хворобу…
− Я цитую тебе як поета знову, − перебила вона моє екзистенційне мовчання, − у статті про Соломію Павличко «Новорічна життєсмерть Соломії Павличко (психопоетичний портрет)». Цього разу у контексті Шевченка: «Як пише сучасний поет Ігор Павлюк у поезії, присвяченій Шевченкові: «Як знімають вінок терновий − це болючіше, ніж вдягають»… Соломія знімає вінок терновий з Шевченка…» (http://zborovska.name/main/index.php; http://zborovska.livejournal.com/4771.html).
Потім ми часто телефонували одне одному.
Вона попросила мене зібрати для неї мої вірші про мавок та відьом, що я і зробив надіславши їй окремий файл, бо у мене цього «добра» на цілу книжку, де особливо, про Нілу, здається оце, із вірша «Остання мавка»:
Умирають ліси.
Не вмирає лиш вітер… поети…
Мавка тілом гнучким
Мені душу свою розповість.
Вона зв’яже із трав,
З того вітру смарагдовий светр
І мені подарує,
Хоч я в її лісі лиш гість.
−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−
…Після того минуло уже
Дев’ять років і місяць.
Я давно був у лісі.
Все більше в метро, в НЛО…
А як час перелітний крізь кров мою
Гірко пронісся –
Сумне вербенятко
Над серцем моїм розцвіло.
Одного разу зустрівшись в Інституті, я зробив її фотосесію мобільним телефоном, який відразу ж украли у мене в магазині. Не так шкода того телефона, як тих фотографій красивої Жінки…
- Як усі Особистості, Ніла Вікторівна Зборовська мала свій стиль у всьому: від манери одягатися – до відкриття і розвитку свого напрямку в літературознавстві, метафізично та алхімічно поєднавши його із психоаналізом. Як усі Особистості, які йшли Христовим Шляхом, як Христос, були биті, іноді підло, продажною юрбою та заздрісниками-колегами, розмаїтими.
Пам’ятаю, як несправедливо тяжко через конкретних недоброзичливців Ніла Зборовська захищала її докторську дисертацію…
Так не мало би бути!
Але так є.
Людство, на жаль, розвинувши техніку, не змінилося духовно від часу, коли Христос ходив Землею, маючи свого Іуду, Пілата, Хому Невіруючого, фарисеїв, кровожерний натовп, який у понеділок кричить «Осанна!», а вже у п’ятницю «Розпни його! Розпни його!..»
− Один із останніх пам’ятних днів у товаристві Ніли на ювілейному дні народження нашого директора Миколи Григоровича Жулинського 7 вересня 2010 року у нього вдома. Жартували. Палили багаття. Зосталося фото: короткострижена Ніла вудкою ловить рибу у присадибному ставочку, поряд стоїть, палить цигарку Борис Черній, сидить на бережку також уже нетутешній світлої пам’яті Григорій Матвійович Сивокінь із паличкою та я…
…Потім був дзвінок з нашого Інституту, що Ніли нема…
Передати відчуття після отримання такої інформації словом нереально, тут потрібен Логос.
А Логос не має голосу.
Логос мовчазний…
Тому хвилина мовчання.
На сам її похорон зі Львова я приїхати не встиг…
Та й колодязною луною дійшла до мене чутка про те, що Ніла не хотіла, щоби її запам’ятали у труні…
Микола Григорович Жулинський організував ритуальну поїздку на свіжу могилу нашої Ніли Вікторівни Зборовської уже пізніше – 1 жовтня, на сороковини, коли квіти на вінках уже прив’яли, а почуття-відчуття охрестилися…
Серед тих, що організовано поїхали на маленьку батьківщину Ніли і місце її останнього спочинку тіла − село Рубаний Міст Лисянського району Черкаської області – сам Микола Григорович, Віталій Григорович Дончик, професор Михайло Кузьмович Наєнко, той же поет, журналіст Олександр Сопронюк, журналістка Анна Лобановська… Зустрів нас професор Черкаського університету Володимир Трохимович Поліщук…
Висловлювали співчуття рідним і близьким, говорили з Нілою та Богом біля могили.
Сказав кілька слів і я, процитувавши строфу із вірша Ліни Костенко «Гілочка печалі на могилу Бориса Пастернака»:
Лужечок з травами нежатими,
Останні промені навскіс.
І цвинтарик, де я лежатиму,
обнявши корені беріз…
− Геть як у вірші, − торкнув мене за рукав Віталій Григорович Дончик, − і трави, і берізки…
Дорогою назад надривно й тихо говорили про людські несправедливості буття, яке так передчасно забирає таких молодих і талановитих… «Як мою двадцятисемирічну маму через десять днів після мого народження» − серцем подумав я і непомітно, як мені здавалося, заплакав…
Сльози чесніші за слова.
Душевно-талановито написав про цю нашу сакральну подорож і про Нілу Зборовську загалом Олександр Сопронюк («Українська реконкіста. Пам’яті Ніли Зборовської: http://ygoodz.blogspot.com/2012/03/blog–post_16.html?m=1), попросивши дещо пізніше мене написати передмову до книги його віршів «Туман», що я і зробив, присвятивши цьому Нілиному щирому побратиму свого вірша «Поліський вовк» із рядками:
Капкани обминав.
Ішов на запах волі,
Що на його очах бриніла, як сльоза.
Життя – саме капкан.
Ідуть у нього ж голі
І голими вертаються назад.
Далекий горизонт.
Полісся.
Білі коні.
Безпутство і сніги.
Тонких дерев хрести.
І плаче вовк старий тихенько, як ікона.
І хочеться сказать йому «Прости…»
Ніла трохи також – поранена самотня вовчиця, подумалося мені, яка «називала себе випадковою людиною в літературному процесі, жартуючи, що якщо доживе до старості, то «купить хату під Києвом» і буде замовляти хвороби душі «народним українським психоаналізом»…
Їй також постійно хочеться сказати «Прости…»
Вона ішла від язичества до християнства. Як і я.
А цей мій вірш із Христом, який поєднав нас, − також про Неї (цитую останню його строфу):
Вона хотіла сина від Христа.
Вона хотіла мудрості від злота.
Вона була небесна і проста.
Вона сміялась з мого анекдоту.
Зустрінемось на Небесах.
А наразі – молитва.
Амінь.
Ігор Павлюк
На фото (зліва направо): Борис Черній, Ігор Павлюк, Григорій Сивокінь, Ніла Зборовська.