Ерос і Танатос зійшлись у смертельнім герці. Саме так можна охарактеризувати дійство, що відбулось 10 жовтня 2021 року на сцені Франківського Драмтеатру у рамках показу драми за романом Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки», останньої на сьогодні частини з триптиху вистав театру за творами письменниці. Режисером вистави виступає Ростислав Держипільський, а її прем’єра відбулась у жовтні 2012 року.
«А що нам треба. Штири дошки, землі трошки та від Бога – спасіння». Слова героїні, що лунають на початку драми, ніби відтіняють подальший вир подій, замішаний на людських пороках та пристастях, у тенетах яких жевріють любов та милосердя. Без перебільшення, режисеру та акторам вдалось передати весь глибокий психологізм цієї саги про життя гуцулів. А чи тільки гуцулів?
Насамперед варто сказати про сценічне оформлення, яке як не можна повно відбиває аскетизм життя горян, суворість їх побуту та повсякдення. Величезне дерев’яне коло-сцена, що ділило площину дійства на постійно взаємодіючі верхній та нижній яруси, уособолювало собою і колообіг часу, і тісну нерозривність потойбіччя з цим світом, і рипуче колесо млина, залежно від контексту того, що відбувалось.
Таке рішення дозволило значно розширити візуальний ряд та підсилити емоційний вплив на глядача. Чого тільки варті моменти, коли зі сцени постають хрести і умовно видкривають могили, у яких перебувають ті чи інші герої і до яких промовляють їх візаві. Сильною у цьому ряді виступає сцена монолога героїні біля «відкритої» могили Дмитрика, молодого парубка, збитого до смерті через кохання до Петруні, іншої героїні драми. Хоча насамперед, збитого через давню психологічну травму та комплекси її чоловіка, повязані із його «нездалістю до жінки». Дмитрик з могили дивиться угору на дружину свого старшого брата, Доцю, що доглядала його перед смертю, слухає її і на його спокійнім, осяянім обличчі починає грати легка юнача усмішка. Тільки їй він перед кінцем життя відкрився у таємниці того, що з ним сталось і через що. Навіть не панотцю. Цей потойбічний гіпноз сприймається одночасно як зворушливо, так і моторошно. Він долає внутрішні табу, бар’єри та захист, бо безпосередньо торкається найбільш інтимного та особистого у кожного глядача у залі.
Нашарування психологічних мотивів буквально занурює глядачів у потік втаємничених трагедій чужого життя, яке згодом перестає сприйматись, як таке, оскільки подекуди, чи багато у чому, перегукується із долями загалу. При цьому трупа жила цим, так би мовити, на повну, передаючи цю енергетику до зали. Забігаючи наперед скажу, що чи не вперше побачив при виході на уклін у фіналі драми настільки виснажених цією грою акторів. Просто фізично відчувався той втілений ними важкий тягар гріхів, що «спати не дають».
Сцени повернення з «вОйни» Грицька, та сповіді його дружини Теофіли у згвалтуванні черкесами та народженні байстрючат, спільного фатального побиття Дмитрика Іваном, та тим же ж Грицьком, його хресним батьком, наповнені такою обеззброюючою брутальністю, маскулінністю та кількістю тестостерону, що, мабуть, викликали підсвідоме скорочення м’язів у готовності до дії чоловічої частини залу та змушували тамувати подих у жіночої.
Ще одна доля, що у повній мірі вкотре відбиває місце жінки у традиційному суспільстві – Петруня. Оббріхана у день весілля, зганблена, проклята батьком, сирота без матері, без дітей, з нездалим до любови чоловіком, вона пережила покарання у вигляді фактичного вбивства на власних очах свого коханого Дмитрика. Безмежна самотність, що у відчаї вигукує до Бога «Де я маю взяти дитину?! Де?!!». Єдине, що ще тримає її на цьому світі, це її любов, яка надала їй сили зневажати думку оточення та тиранію чоловіка, приходити на могилу до коханого і так само, крізь отвір від піднятого хреста, говорити з ним. Тим, що дивиться угору на неї, слухає і мовчки всміхається.
Ну і, звісно, зрада. Зрада заради. Землі, худоби, статків. Зрада через. Страхи, комплекси, жадобу. Зрада, бо отак краще, бо так має бути, бо так завжди було. Брат на брата, кум на кума, хресний на похресника. Це варто дивитись хоча би для того, щоби позбутись пасторальної уяви про життя втаємничених гуцулів, а також бойків, лемків, подолян тощо.
Сьогодні це актуально ще й через війну та повернення з неї. «Я не винна, що ти так довго був на тій війні!», як останнє виправдання і водночас, як докір. І хто зна, чи не вбиватиме потім, після докору, хресний батько свого похресника, бо «вбивав не його, а того черкеса та його байстрюків». Бо для скривдженого чоловіка з покаліченою війною душею той хлопчина, що кохав чужу дружину, сам став подібним до чужинця, що лишив у його оселі своє чорне сімя. «Я сам знаю, як там на тій вОйні!», кидає Грицько дружині. Отже, він знає. Най знають і інші.
Крізь усе дійство, як уособлення суміші народних вірувань та забобонів з християнською вірою, проходить образ ясновидиці Мариньки Богодухи, який, у поєднанні з живим співом акторами народних пісень, посилює занурення глядача у глибину метафізичних споглядань пращурів. Вона є символом одвічної народної мудрості, якої не конче дослухається громада, занурена у міжособистісні чвари та внутрішні психологічні конфлікти. Саме вона у завершальній частині драми підіймає хрести над могилами, з яких виходять всі герої драми. Кожен до свого. І майже ніколи не навпаки.
Варто окремо зазначити гру акторів. Придушена агресія Грицька Кейвана (Олексій Гнатковський), чоловіча затятість Івана Варварчука (Іван Бліндар), юнацька безкомпромісність та запал трьох братів Павла, Оксентія та Андрія (Євген Холодняк, Юрій Вихованець, Олексій Лейбюк), тягар прокляття їх батька Кирила (Роман Луцький), благість Мариньки Богодухи (Олеся Пасічняк), милосердя Доці (Надія Левченко), жертва та спокута Теофіли (Галина Баранкевич), відчайдушна веселість Василини (Мирослава Гусак) тощо. Попри формальний поділ дійства на три новели, гра кожного актора фактично творила свою, окремішню новелу життя. Кожен веде свій двобій із долею.
Особистим відкриттям для мене стала також і гра Тетяни Гірник у ролі Петруні. Правдиво та гармонійно. Як і гра всієї трупи на сцені.
Олександр Кухарук
Фото з сайту та сторінки театру у Фейсбук.
