Рая поставила у букетик свіжозірвану мати-й-мачуху і замилувалася: після довгої неживої зими кожна квітка здавалася їй надзвичайно красивою! Момент тихої радості розрізав навпіл телефонний дзвінок. Він був міжміським – довгим і настирливим. «Мати померла, – повідомив молодший брат. – Приїзди, Раю, будемо хоронити». Жінка, забувши долити у квіти води, стала біля вікна, притулилася лобом до холодного скла і заплакала – тихо, беззвучно.
Раї заледве минуло десять років, як поховали її маму – справжню, котра народила їх чотирьох і щойно-щойно розвела по кімнатах новозбудованої хати. Із того гарного дня вхідчин дівчинці запам’яталися на все життя свіжий аромат дерев’яних стін і пофарбованої підлоги, щасливо-умиротворена усмішка на маминому обличчі, татові припросини біля численних гостей… А через півроку в хаті знову було багато людей і – непорушна мама. І тато цього разу просив: «Випийте, люди добрі, за упокій моєї Кароліни, хай добре їй там ведеться»…
Минуло ще півроку, і тато одного дня з’явився на порозі їхньої засмученої оселі з молодою односельчанкою.
– Ось, дітки, – звернувся він до Раї, Івана, Стефи й Грицька, – тітка Оксана житиме відтепер у нас. Це ваша друга мама, слухайте її та поважайте.
Троє старшеньких (пам’ятали ж бо ще добре маму Кароліну) зирили з-під лоба на чужу тітку, а трирічний Грицько, зголоднілий за теплими обіймами напівзабутої неньки (радий був, здавалося, абикому, лише б можна було назвати когось отим найсолодшим «мама») кинувся до жінки, зашепелявив їй про якісь свої малюцькі інтереси, потягнув за рукав до хати. Розпогодилося батькове чоло при погляді на малого; гірка складка прорізалася коло вуст, коли поглянув на своїх старших:
– Пробачте, діти, винен я перед вашою матір’ю, але важко мені самому з вами…
Після того дня, через місяць потому, життя у родині Кострубків різко змінилося: Раю, Стефу та Івана віддали до інтернату, а найменший, Грицько, таки, напевно, умудрився здобути якусь прихильність мачухи, бо його одного залишили-таки рости у батьківській хаті.
Діти, кажуть, до життєвих перемін звикають швидко. Нікуди було подітися Кострубкам: гуртиком трималися в інтернаті, хоча й по різних класах навчалися. Домашнє завдання ж завжди готували разом – як там, колись, удома…
Додому дітей батько забирав нечасто. Випивати почав, та й мачуха не вельми приязно приймала пасинків. Якось Рая попросила у неї молока (тримали у господарстві батьківському дві корови). «Нема! – сердито відмовила тітка Оксана. А з-за спини жінки у той час визирала її племінниця з молочними «вусами» над губою… Більше дівчина мачуху нічого не просила.
Діти виросли, поодружувалися, пішли усі четверо по роботах. Проте приїздили до батьків (таки звали Оксану матір’ю усі четверо), допомагали їм як могли і чим могли. Взамін не просили нічого: чули якось, як мачуха натякнула батькові – мовляв, претендують вони на спільно нажите добро, та й на хату оком накидають… Проте, виховані змалку, ще рідною мамою, у пошані до старших, не одцуралися батьків і після того випадку. І навіть по смерті батька навідувалися, мов до рідної, до постарілої мачухи, розуміючи, що важко їй на схилі літ, самотній. Хоча ні теплого слова, ні поради материнської, ні співчуття так і не довелося почути від неї жодному із чотирьох.
Мачуха померла. Хата, якої так було їй шкода, хоча й не доклала до неї рук, стала враз нікому не потрібною, а діти, які плекали стільки надій на гарне у ній життя, зазнали там лише прикрощів.
…Раїса витерла сльози і почала збирати дорожню сумку. До краю навантажила її продуктами, захопила заощаджені собі «на чорний день» гроші. Поїде хоронити матір.
На столі залишився в’янути самотою букетик мати-й мачухи…
Леся Гудзь