Місто Косів розкинулось у казкових карпатських верхів’ях. Навколишня природа в різні пори року чарує своєю неповторною красою, зворушує первозданною чарівністю, збуджує піднесений настрій і якісь невимовні естетичні почуття. Лікувальний клімат і краса природи — не єдине багатство краю. Талановиті живуть тут люди. Їх мистецтво здобуло заслужене визнання не лише на Гуцульщині. Світову славу тутешнім майстрам принесли мистецькі вироби з металу, художнє різьблення на дереві, художні вироби зі шкіри, керамічні шедеври, декоративне ткацтво, вишивка, писанкарство. Народне мистецтво, ставши традиційним, передається, як галузь національної культури, з покоління у покоління. Тут кожен майстер – то унікальна творча особистість.
Колишній випускник Косівського технікуму народних художніх промислів митець-різьбяр Олександр Іванович Іщенко поряд з косів’янами Танасієм Баранюком, Михайлом Бернацьким, Осипом Балагураком, братами Володимиром та Дмитром Гавришами (перший з них був учнем В.Девдюка), Петром Корпанюком, Дмитром Лучуком, Іваном Смолянцем, Іваном Савченком, Миколою Федірком належить до найвидатніших митців гуцульської різьби XX століття.
Він уродженець Києва, але все своє творче життя пов’язав з Косівщиною, де знайшов себе як творець краси, як митець. У Косові Олександра Івановича вважали своєю людиною, відколи вступив на навчання до колишнього училища прикладного мистецтва. У Косові він поєднав своє життя із Зоєю Марченко, родом із Херсона. Її батько був військовим комісаром, тому сім’ю часто переводили з міста в місто: Миколаїв, Шепетівку, Бородянку, Бориспіль. За кілька днів до початку війни батька направили в Бориспіль військовим комісаром, де він загинув у віці 39 років, підірвавшись на міні. Зоя поїхала на роботу в Косів в 1952 році після закінчення бібліотечного відділу Київського культосвітнього училища. Працювала в читальному залі бібліотеки, який часто відвідував Саша, поки не підкорив її серце. В 1953 році вони одружилися.
Кажуть, що творчості справжнього митця немає меж. Це красномовно підтвердив своєю невтомною діяльністю Олександр Іщенко, косівський різьбяр, член Спілки художників тодішнього СРСР. Своїми золотими руками, фібрами серця й душі, слухняними різцями, фучками, долітцями, молоточком і дрилькою він творив в дереві власний мистецький дивосвіт.
Свої будні і свята він переважно проводив в рідній хаті, в домашній майстерні. Тут до нього приходили сокровенні хвилини натхнення, що спонукали на художні пошуки. Тут він черпав снагу до життя і творчості. Сюди приходили студенти, провідні митці, яким давав поради, настанови, ділився своїм досвідом. У майстерню, де був не гірший порядок, як у його дружини на кухні, де усе лежало на своєму місці: і заготовки, інструменти, креслення — навідувався і Ярослав Прокопик (пізніше також член Спілки художників України), який прислухався до мудрих порад і настанов різьбяра, що позитивно впливали на формування молодого художника-кераміка, закріплювали знання, здобуті в технікумі. І не даремно свої вірші «Диво – руки», «Спомин» (2008) він присвятив Олександрові Івановичу.
Я бачу, мов у сні,
різьці різьбярські.
Вони жили «по-царськи»
В минулі дні.
Тепер сумні…
……………………………………………
…Різці з долотами говорять,
гармонію чудову творять.
Тарілку різьбить дідо Саша…
…Як серця стук,
Ритмічний звук.
Тук-тук,
тук-тук,
тук-тук!…
При популярності його творчості мало відомо, як юнак з Києва торував дорогу до цих вершин. Шлях у мистецтво починався не легко, доволі не передбачувано, як крутий плай поміж гірського каміння.
Олександр Іванович Іщенко народився 10 березня 1923 року в м. Києві в родині простих робітників. Батько працював коком на теплоході, що ходив по Дніпру. Сашко виростав з братом Петром під опікою матері, бо батько помер молодим. Щоб якось утримати дітей, мати змушена була працювати прибиральницею. Ще коли навчався у школі, приглядався, як батько столярував, різьбив по дереві. Від нього вчився ремесла. Багато читав, а ще малював, учився самотужки. Любив малювати портрети Шевченка, Франка, козаків, про яких йому із захопленням розповідав тато. Закінчив 7 класів, навчався у фабрично-заводському училищі на слюсаря. З початку війни їх ФЗУ евакували в місто Куйбишев. Звідти призвали в армію. З 1943 по 1946 рік служив в рядах Радянської Армії, де був художником-оформлювачем. В 1946 році повернувся в Київ. Шукав себе в усьому, та мрія стати художником не покидала його. Вступив у Київське художнє училище. Відмінні здібності в юнака помітили і викладачі. Мистецтво різьблення — то було його стихією. Але оскільки цього відділу в училищі не було, то викладачі запропонували Олександру перевестися в Косівське училище прикладного мистецтва, директором якого тоді був О. Г. Соломченко.
1947 року приїхав до Косова на навчання в училище прикладного мистецтва (нині цей навчальний заклад має статус інституту). Без особливих зусиль оволодівав секретами малюнку, живопису, скульптури. Навчаючись на відділі художньої обробки дерева, засвоював ази майстерності у відомих українських художників-викладачів В. Гуза, І. Савченка, Є. Сагайдачного, М. Варенні, Я. Очеретька, В. Лебедєва, які передавали свої знання і вміння молодим.
У 1952 році Олександр успішно закінчив училище. Державна комісія відмітила його образний творчий задум і відмінне виконання дипломної роботи. Випускник отримав диплом з відзнакою за роботу
«І мене в сім’ї вольній,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Не злим тихим словом»
і був направлений на посаду головного художника артілі «Гуцульщина»
м. Косова (10.12.1960 року артіль перейменована на фабрику).
В Олександра Іщенка в житті було більше натруджених, наполегливих буднів, ніж свят. Як кваліфікований спеціаліст, очолював творчу групу ВХО «Гуцульщина». Під його керівництвом працювали творчі майстри художньої обробки дерева, художньої обробки шкіри, керамічного та ткацьких цехів. На цьому підприємстві за 13 років праці (1952-1965) йому довелося створити багато нових зразків художніх виробів, які тиражувались і розходились по всій Україні та за кордоном. Вироби ВХО «Гуцульщина», і в тому числі роботи головного художника, експонувалися на багатьох всесоюзних та республіканських виставках, конкурсах і ярмарках, де неодноразово були відзначені медалями та дипломами.
16 років (1965-1981) О.І. Іщенко трудився майстром-різьбярем в Косівських художньо-виробничих майстернях (Косівські художньо-виробничі майстерні перейменовані в Косівський художньо-виробничий комбінат). З 1981 по 1985 рік працював різьбярем по дереву VI розряду.
Як різноплановий майстер О.І. Іщенко виявив себе й в асортименті різьблених виробів, який достатньо широкий — декоративні тарелі, скриньки, рахви, письмові набори, сувеніри, вази, альбоми, обкладинки до книг, тематичні панно. Допитливим оком митця він вдивлявся у навколишній світ і прагнув відобразити його, розширивши можливості дерева. Так в доробку з’являлися сюжетно-тематичні композиції в техніці інкрустації.
Основний напрямок його творчості в декоративно-прикладному мистецтві, а саме в художній обробці деревини — суха різьба, розпис, інкрустація тонованим деревом та бісером, рельєфна пластика. Улюбленим матеріалом, який митець використовував для своїх художніх виробів, було дерево груші, явора, сливи, черешні, горіха.
Карпатська природа, життя і побут верховинців, портрети відомих людей Гуцульщини, діячів культури, науки і мистецтва України, літературні та історичні образи — така тематика його творів.
Від твору до твору зростала майстерність Олександра Іщенка. Він не боявся складних художньо-мистецьких завдань, і тому сміливо брався за їх вирішення. Так з’явилася в його доробку розлога різножанрова Шевченкіана, розпочата в 1963 році. Завдяки силі свого обдарування митцеві вдалося створити довершені декоративно-тематичні тарелі з портретами геніального Кобзаря. Він виготовив тарілки та шкатулку з силуетом і портретом Тараса Шевченка, а також тематичний таріль «Шевченко в дитинстві». Ці твори експонувалися на ювілейній художній виставці, присвяченій 150-річчю з дня народження Т.Г.Шевченка, в 1964 році.
Олександрові Іщенку також вдалося створити портретну галерею видатних діячів української літератури, твори яких він неодноразово читав і перечитував. Серед них, крім Тараса Шевченка, Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Марко Черемшина, Василь Стефаник.
Як портретист виконував численні роботи у співпраці з колегами. 1957 р. різьбярі Микола Тимків (1909-1985) та Олександр Іщенко (1923-2000) виконали технікою різьби тематичну композицію — панно “Іван Франко” — для музею письменника у Львові.
Василь Кабин виготовляв творчі вироби до пам’ятних дат Т.Шевченка, М.Гоголя, Л. Українки, О.Кобилянської. Олександр Іщенко, допомагав йому майстерно виконував рельєфні портрети видатних ювілярів та виконував інтарсійні роботи.
Олександр Іщенко робив і вдалі спроби художнього випалювання в жіночих і чоловічих прикрасах, плакетках, декоративних панно.
Великим успіхом користуються високохудожні декоративно-орнаментальні й тематичні твори відомого майстра-різьбяра: тематичне панно «Іван Франко на Гуцульщині» (1958); декоративні тарелі — «Олекса Довбуш» (1960), «Леся Українка» (1961), «Тарас Шевченко» (1964); альбом «Ювілейний»; сувеніри — «Пастух і пастушка», «Гуцул і гуцулка», «Півники», «Курочки», «Котики», «Хлопчик», «Дівчина», «Ялинка», «Осел» (усі—1967). Його мистецький талант високо оцінений художньою громадськістю.
З 1954 року Іщенко О.І. – активний учасник багатьох районних, обласних, республіканських всесоюзних та зарубіжних виставок, на яких його твори відзначалися умілим поєднанням орнаментики із сюжетом. Його майстерність милувала око поціновувачів народного мистецтва, захоплювала своєю ювелірною витонченістю і красою. У домашньому архіві художника зберігаються десятки подяк, грамот, дипломів за творчу роботу, участь у виставках, де експонувалися його роботи і справляли приємні враження на відвідувачів та оргкомітети цих виставок. У книгах відгуків — щирі слова про естетичну насолоду, яку дарували людям його твори.
Роботи О.Іщенка стали окрасою експозиції музеїв Києва, Львова, Івано-Франківська, Коломиї, Косова. Різьблені та живописні роботи О.І.Іщенка прикрашають інтер’єри осель, світлиць.
В 1971 році за участь у виставках, за діяльну пропаганду народного мистецтва його було прийнято до Спілки художників тодішнього СРСР.
Олександр Іванович і Зоя Денисівна виховали двох дочок. Людмила 05.08.1954 р. н., за спеціальністю майстер художньої кераміки, продовжила мистецьку династію. Дві внучки – Ірина та Віра також училися в художньому закладі. Правнучка Юля закінчила КІПДМ ЛНАМ в 2017 році, відділ дизайну костюма.
Іщенко (Прокопик) Людмила Олександрівна закінчила Косівський технікум народних художніх промислів в 1973 році. З того ж року по 1997-й рік працювала в Косівському художньо-виробничому комбінаті за спеціальністю. Була прийнята в ряди членів Спілки художників України. Учасник численних виставок, одна із них в Монреалі. Її твори – декоративні тарілки, миски, дзбанки, вази, посуд, кахлі, декоративні речі в традиційних для Гуцульщини кольорах та орнаментах. Застосовує рослинний та анімалістичний орнаменти, полюбляє стилізовані зображення птахів. Зараз займається розписом плиток, кахлів та тарілок.
Прокопик Віра Ярославівна 14.02.1980 р. н., – внучка, закінчила відділ ткацтва Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв в 1999 році, в 2008 — відділ дизайну. Виготовляє ексклюзивний одяг у романтичному етностилі за індивідуальним замовленням. Майстриня працює в техніці ручного в’язання.
Її роботи брали участь у багатьох показах і конкурсах. Ще студенткою була учасницею конкурсу «Печерські каштани», який проходив у Києві.
Своє мистецьке життя починала із моделі (демонструвала дипломні роботи). На щорічних фестивалях «Лудинє 2011-2016» Віра демонструє то ретроодяг косівських панянок 20-50-х років та сучасний дизайнерський одяг в етностилі.
На “Лудинє -2017” колекція Віри Прокопик — косівського дизайнера в’язаного одягу в стилі «бохо-шик» милувала око відвідувачів. У Косівському музеї народного мистецтва 5 вересня відбулася презентація виставкового проекту Миколи Стринадюка “КОКАфонія”. «Яскравим доповненням виставки та несподіваним приємним сюрпризом для гостей заходу став показ моделей одягу від Віри Прокопик, яка провела модне дефіле. Її красиві і стильні роботи демонстрували не менш чарівні і стильні моделі», – зазначала журналістка Аліса Мудрицька.
Віра неодноразово знімалась у кліпах композитора Остапа Гавриша, відеографа Руслана Трача. Вона взяла участь і у зйомках фільму про традиційні весільні обряди, які відбулися у селі Яворові Косівського району.
Справжній мистецький твір народжується з любові – до людей, своєї землі, Батьківщини. Усе своє творче життя Олександр Іщенко керувався цією істиною. Творив красу з любові, штрих за штрихом вирізьблював її на теплій поверхні чи то карпатської груші, чи горіха, чи явора. Продовжують його справу і талановиті нащадки – дочка, онуки та правнучка. Іщенкова родинна династія живе, творить, збагачує українське мистецтво і культуру.
Юрій ПОРОХ, провідний спеціаліст
Косівського інституту
прикладного та декоративного мистецтва
Львівської національної академії мистецтв,
м. Косів
Порох Юрій. Мистецька династія з Косова. / Ю.Порох// Слово Просвіти [Київ]. — 2017. — 12-18 жовтня. — Ч.41. — С. 12.
Порох Юрій. Мистецька родинна династія. / Ю.Порох// Гуцульський край. — 2017. — 24 листопада. — № 47. — С.5.
Порох Юрій. Мистецька родинна династія. / Ю.Порох// Німчич [Вижниця]. — 2018. — С.152-158.
Порох Юрій. Мистецька родинна династія. / Ю.Порох// Гарний настрій. [Рівне]. — 2020. — 4березня. — №1 (108). — С.11-14.
