Олег Бородай – поет-фронтовик, який із 2014 року боронить Україну від російських окупантів. У його найсвіжішій поезії так багато замилування життям і вдячності за ще одну квітучу весну, як далеко не в кожного з тих, які перебувають подалі від першої лінії вогню, в умовному тилу. Читаючи цю світлу поезію, сповнену ніжного ліризму, переносишся у дійсність довоєнну:
Налилося віття соком,
відіспавшись до пуття.
І, немовби ненароком, –
прокидається життя:
забуяє цвітом скоро –
вже проклюнулись бруньки,
їх вітають дружнім хором
щебетушки залюбки,
тишу будять без упину…
І на мить забувся аж.
Настання весни подано через метафору пробудження (“прокидається життя”; “відіспавшись до пуття”). В малому текстовому обсязі читач бачить зміни природи від маленької бруньки до буяння цвіту (“проклюнулись бруньки”, “налилося віття соком”, “забуяє цвітом скоро”). Час ущільнюється, кожна зміна природи відлунює в радісному співі пташок-щебетушок.
У поета прокидається не тільки дерево чи кущ, не лише птахи. Навіть тиша. Не зникає зі звуками пташок, а стає промовистою і виразною, щоразу повносило звучить у миті, коли хор замовкає. О. Бородай зізнається, що в таку мить серце забуває про музику свинцю. Та все-таки повністю забути реалії війни не виходить. І це проступає у поетичній метафорі, винесеній у фінал пейзажної замальовки:
А весна ось-ось накине
свій зелений камуфляж.
Зелений лист, що його одягнуть весною дерева, нагадують поетові-фронтовику камуфляж. І справа не тільки в тому, що посадки весняних дерев допомагають маскуватися від ворогів українським воякам. Сама весна в О. Бородая в камуфляжі. Вона воює зі смертю і з музикою зброї, що ту смерть сіє. Більше – весна ніби стає непомітною, вона “ховається” від нищівного вогню, аби щоразу поставати незнищенною серед руїн, нагадуючи про силу і красу життя.
Війну, яка і досі не вповні війна (оголошено лиш воєнний стан – не війну), О. Бородай застав у 2014-му році під абревіатурою АТО і атестував її терміном “невійна”. Проте, які б псевдоніми не обирати для українських реалій останнього десятиліття, ім’я їм зостається незмінним. І жах, пов’язаний із війною – теж, і “надвисоко-болюча ціна”, що зростає щосекунди, з кожним обірваним і понівеченим життям. О. Бородай пише:
Не забуду нізащо, довік
материнські згорьовані сльози
і хлопчини обірваний вік,
смертоносних артобстрілів грози –
той свинцевий російський “привіт”,
що летів по домівках у гості…
Поет узагальнює жахіття війни, беручи за основу українську родину так, як її подає Т. Шевченко в поезії “У нашім раї на землі”: “У нашім раї на землі / Нічого кращого немає, / Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим”. В тексті О. Бородая спершу згадано матір (“материнські згорьовані сльози”), далі молоденького сина (“і хлопчини обірваний вік”). Якщо поезію “У нашім раї на землі” Т. Шевченка можна вважати відповідником ікони Матері Божої з Дитятком у період радісний, то в поезії О. Бородая “Не пробачу за цю “невійну”” вбачається ікона оплакування Богородицею Сина (“П’єта”). А верхівкою знищення сім’ї стає знищення домівки артобстрілами, що набуває масового характеру, масштабується…
Від українських реалій погляд О. Бородая переходить до світу, що описується єдиним прикметником – наляканий: “Знов здригнувся налякано світ / від московської хижої злості.” Окупанта ж поет характеризує як хижака, підкреслюючи його нелюдську сутність. І хижа злість, і скажена ненависть, і скажена лють уже не залишають підстав для ілюзій про будь-які домовленості з ворогами:
Ту ненависть скажену та лють,
що у них виклика українське –
це ніколи мені не забуть…
Тож, – не вірю ніяким вже Мінськам.
Щодення війни не озирається на погоду (“від холоду зводить судоми”, “від спеки чоло заллє піт”), на щосекундну загрозу життю (“від кулі нам дихає в груди”), на важкість і втому (“загрубіли від зброї вже руки, / а від “броника” – ниє плече…”). Витримати жах війни допомагає певність у тому, що жде родина, чекають діти, що рід матиме продовження.
Ліричний персонаж, за яким упізнається автор, звертається до вісників смерті (круків), відганяючи їх вірою в перемогу, у власну духовну силу, силу чистої творчої душі:
Не кружляйте голоднії круки,
прийде мир, буде свято в нас ще.
Ми всотали з землі силу духу,
ми боронимо сім’ї, свій край;
зберегли совість чисту і душу…
Грай, сопілонько… Сумно – заграй…
Мабуть, саме ця душа, чутлива на красу, робить людину здатною і серед мороку руйнувань і смерті бачити світлі миті життя, схоплювати їх у вишукано-ніжні рядки. Наприклад, у вірші “Пора відлиги – міжсезоння”:
Пора відлиги – міжсезоння.
У затінку сховався лід.
Здіймає голову спросоння
блакитно-свіжий первоцвіт.
Невдовзі пролісок розквітне
весну вітати вочевидь.
Як це цвітіння первоцвітне,
життя прекрасна кожна мить.
На війні гостро, як вперше (первоцвітно), відчуваєш красу кожної миті життя. Нехай життя кожного нашого захисника, попри жах війни, привітає переможну українську весну.
Надія Гаврилюк