Це все події одного ряду: перед приміщенням колишньої Коломийської гімназії відкрили пам’ятник Василеві Стефанику роботи скульптора Михайла Дмитріва. І тоді ж поет Василь Клічак опублікував поему-цикл «Стефаник» (Київ: Український письменник, 2023. 56 с.) з передмовою редактора книжки Василя Герасим’юка і післямовою Іванни Стеф’юк.
Не раз Стефаник ставав героєм поетичних текстів. Навіть без спеціального дослідження цієї теми пам’ять підкидає імена Івана Атаманюка, Ярослава Яроша, Мирослава Лазарука. Але правда творчості така, що кожен з митців має свою візію Стефаника. Має її й Стефаників краянин, виходець із Рудників на Снятинщині Василь Клічак.
У поемі-циклі автор подає власний образ Стефаника, відтворений на тлі декорацій його доби і в контактах із сучасниками. Це бачення Стефаника випливає з висоти власного досвіду поета, глибини проникнення у біографію і тексти знаменитого земляка. Можна б назвати ще цілу низку факторів, але тут не місце заглиблюватися у психологію художньої творчості.
Автор, аби не давати підстав до суперечки про жанрово-видові особливості твору, сам дає визначення: поема-цикл. Це очевидно, бо твір складений з окремих поезій, які є певними «острівцями» у поетичній оповіді. Читач, услід за автором, наче «перестрибує» з одного «острівця» на інший і відкриває собі Стефаника у Клічаковій художній версії.
Відправною точкою є образ Кракова. Пізнання давнього польського королівського міста для Василя Стефаника виливається у поєднання одухотвореності майстерно витесаного каміння із внутрішнім світом письменника. На рівні внутрішньому, крізь призму листування з небайдужими йому жінками, простежується зв’язок героя з ріднокраєм. Тут не стільки прагматично-точні й логічні оцінки ситуації, як по-синівськи наснажені думки про життя, в якому герой поеми-циклу «Не вірив жодній партії. / І зводив / храм мученицької / мужицької душі…».
Добре знаючи фактичний матеріал, поет іде шляхом розмислів над знаковими моментами біографії Стефаника. Оживлює написані і ненаписані листи, вбирає у поетичну форму явлені і не явлені раніше думки. Все це він робить на тлі реальних подій: депутатства Стефаника у Відні, поїздки Коцюбинського з Російської імперії на італійський острів Капрі тощо («Монолог перший»). Фрагмент листовної розмови з Коцюбинським («Михайловичу, друже, / я у Відні. / Із Капрі заїжджайте. / Жду вас тут») для поета стає зачіпкою для розмови про посольсько-парламентську діяльність Стефаника у Райхсраті – Державній раді Австро-Угорщини. Він говорить про того, хто допомагав Стефаникові триматися національних інтересів – Левка Бачинського («Підказував мені, / коли і як / там руку підіймати. / Наодинці / не зміг би я / орудувать ніяк»).
Майже невідомі штрихи з біографії Стефаника в поемі-циклі сусідять зі знаними ще зі шкільної лави фактами і висловлюваннями («так не пиши, бо вмреш»), майстерно введеними в текст поеми, даючи читачеві сигнал про достовірність мовленого поетом. Автор не просто йде «в ногу» зі Стефаником, переносячись у його час, а й випереджає цей час, інколи говорячи з позиції сьогодення. Наприклад, міркування сучасних літературознавців про розрив між першим і другим етапом Стефаникової творчості Василь Клічак ніби випереджає словами самого Стефаника: «Мовчав я довго так. / Ще будуть розглядать / моє мовчання. / Воно чомусь цікавитиме всіх». Він дає і свою версію такого мовчання: «А що тепер / тут може надихати – / каміння за відсутності / заграв?».
Василь Клічак у своїх художніх візіях виходить з традиційного Стефаниківського дискурсу і веде мову про райхсрат-парламент («Гість і посол»). Тут з’являється образ юнака, який прийшов малювати парламент, а спостеріг нецікаву, рутинну роботу органу влади цілої імперії: «Послів – як кіт наплакав. / Дехто спав»; «Окрім німецької, / звучать, немов на торзі, / якісь слов’янські діалекти». Несміливий юнак, який мріяв стати художником чи архітектором, у межах одного вірша стає тим, хто розпалив другу Велику війну. Це показано через бачення Стефаника: «У польській пресі / пишеться про німців. / Ось лідер їхній. / Та стривай. Стривай. / Де ж бачив ти / Ці очі? / Погляд вбивці […] А пам’ятаєш, / Як стояв з мольбертом / біля райхсрату / Хлопець молодий». Та все це принагідне, бо головне для Василя Клічака в цьому вірші інше: розуміння того, що народ має бути «озвучений» через національну політичну еліту: «Якби не жменька / русинів відомих, / освічених, затятих, молодих. / То етнос цей / лишився б невідомим / І зарахованим до етносів німих».
Певно, найтяжчим для поета є намагання зрозуміти вчинки і мотивацію Стефаника («Монолог другий»). Світ навіює розпач і зневіру, а сучасники, перейняті іншим, не розуміючи митця, кличуть його на творчий вечір до Львова – читати свої твори і слухати похвали.
У поетичному баченні Стефаника Василь Клічак виходить з розуміння того, що людина не може бути самотньою. Василь Стефаник у нього поданий у колі сучасників. Сумним епізодом є поетично осмислена розповідь про відхід у засвіти Леся Мартовича («Монолог Леся Мартовича»). Побутова оповідь про останні години життя автора «Винайденого рукопису про руський край», одного з трійці (про підстави об’єднувати у творчу цілість, «Покутську трійцю», Стефаника, Мартовича, Черемшину науковці сперечаються досі). Та от життєві шляхи-дороги, де було багато між ними спільного, дотичного, аж ніяк не суперечать життєвій правді. Мартович у викладі Василя Клічака – письменник, який у розпал Великої війни, отримавши картку на мобілізацію, опинився між світами. «Відійшла до Господа душа» письменника у чужому селі, поміж полонених москалів. У такого чоловіка, як Мартович, не мало бути приземлених думок. За версією Василя Клічака, він думає про Стефаника: «Ти жалівсь, що я тиснув на тебе, / мій талант пригнічував тебе. / Це неправда. Друже мій…».
У поемі-циклі «Стефаник» Василь Клічак творить не лінійну розповідь, а своєрідну мозаїку з крупними елементами, які можна розглядати і окремо, і як цілість. Через деталі побутової картини («На базарі») автор показує обшири рідного Стефаникові і його побратимам світу покутського села. Бувальщина із Заболотівського базару. Він, як і сотню з гаком років тому, щотижня досі клекоче в лозах на зарінку над Прутом. Письменник збирає враження, ловить соковиті слова. А життя посилає йому побутову сцену: чоловік б’є дружину.
Знаковими в образі Стефаника з точки зору Василя Клічака є не моменти кар’єри або творчих здобутків, а люди, спілкування. Саме вони те орамлення, яке не дає загубитися самому Стефаникові. Таким є декілька фрагментів поеми, де мовиться про Черемшину («У Марка Черемшини», «Серце», «Друзі»). Автор перебігає, ніби по камінцях через бурхливий Прут, тими епізодами їхніх стосунків, на яких би інші зупинилися і смакували («Приємна Семанючка / у розмові. / Підозри, / Несподівані плітки. / І друзі, / що заглиблені / у слові, / порозумілись, / як чоловіки»). Взагалі цей вірш поеми-циклу «згущений», насичений деталями, які мають декілька рівнів прочитання. Вони стають зрозумілішими, якщо знати біографію не лише Стефаника, а й Черемшини, та й загалом бути посвяченим у чар покутського літературно-культурного середовища кінця ХІХ – першої третини ХХ століття, а заодно – в історію суспільно-політичних рухів і державно-політичних реалій. Австріяки, москалі («Їх так багато, / як трави і листу, / Їх зупинити / сили замалі […]. / Як гірко думати, / казати, що колишні. / Невже колишні / січові стрільці?».
Інколи поет «чіпляється» за якусь деталь Стефаникового тексту і ставить її у центр власного твору («Бучок»), що входить до циклу-поеми. Щоби читач не заблукав, епіграфом стає рядок зі Стефаникової «Новини»: «Гандзя взяла бучок і пішла лугами». Або інший текст («Портрети»), що з’явився як реакція на Стефаникову новелу «Вовчиця». Тут для Василя Клічака важливою є роль поета (у новелі мова про портрет Шевченка), який вивищується над суєтним (монархи і революційні вожді, які змінюють один одного на стіні). У круговороті маєстатних парсун незмінним є лиш поет під покровом Матері Божої.
У такому самому ключі, через занурення в Стефаників текст, а потім його переосмислення, подає автор і свою алюзію на новелу Стефаника «Сини» («Де мої сини?»). Написаний у день народження Стефаника 2020 року текст, у реаліях сьогодення має особливу глибину: «Я їх підвіз до колії. Вони / Поїхали тоді у нічку темну. / На Україну повела їх путь. / І ось нема ні їх, ні України». А останні рядки тексту вражають глибоко трагічним змістом: «І кожної зими, а чи весни / чи в літню спеку, чи у дні осінні / звучить синхронно: / «Де мої сини!» / Й розноситься повітрям / Як насіння…».
Написання поеми-циклу – не одноразовий творчий акт, а наслідок тривалого в часі періоду осмислення і праці. По суті, Василь Клічак живе у контексті Стефаника. Поет цього і не приховує: подає дати під віршами, написаними окремо, а потім введеними у полотно циклу-поеми.
У прагненні створити свого, незатертого, незбаналізованого Стефаника поет знаходить можливість подивитися на свого героя через «причетників». Наприклад, у текст циклу-поеми вписано ім’я українського літературного критика, мислителя, ідеолога українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Він автор двох есеїв про Василя Стефаника: «Поет твердої душі» (1927) і «Май 1871 – май 1931» (1931) у «Літературно-науковому вістнику». Стефаник у тлумаченні Донцова – людина з пророчим баченням. У вірші «Монолог Дмитра Донцова» Василь Клічак показує як критик бачить новелістику Василя Стефаника крізь призму залізної історії першої третини двадцятого віку: «А мнєкому гет не варта бути!».
Таких точок обсервації Стефаника з віддалі – у поемі декілька. Зокрема й через призму постаті одного з ранніх дослідників Стефаникової творчості – Остапа Грицая, автора брошури «Василь Стефаник. Спроба критичної характеристики» (Відень. 1921). Грицай протиставляв ліричній м’якості України невмолимий трагізм Стефаникових героїв: «в Стефаника, мов у творах великих трагіків Гелляди, царює драматична невмолимість». Ну а Василь Клічак подає, по-поетичному містке, але водночас прозоре пояснення живучості Стефаникових героїв: «недовго з серцями мнєкими / міг би вижити русівський рід».
У поемі-циклі з’являється людина, яка не мала особливого стосунку до Стефаника. Фотомитець Левко Янушевич («Монолог фотокора Левка Янушевича»). Вони, може, бачилися лиш цей єдиний раз, але Янушевич залишив фотознімки Стефаника. Виходець із Житомира, Левко Янушевич жив в Одесі, потім воював за державність України під проводом Симона Петлюри. Ну а згодом опинився у Львові, де мав фотостудію і співпрацював з пресою. У поемі-циклі маємо художнє опрацювання Василем Клічаком факту приїзду фотокореспондента Янушевича до Снятина і до Русова, його спілкування з Черемшиною і Стефаником. Автор дбайливо створює і образ гостя, й образ самого Стефаника, який не пише, лиш зрідка щось надиктовує, але мріє про Україну («Ось ми і вдома. Полудне. Василь / Знову говорить, що мріє про Київ»).
У числі монологів поеми-циклу і «Монолог Святослава Гординського». Гординський – письменник, художник, мистецтвознавець, який вийшов з Коломиї, був своїм для Європи й Америки, і власною творчістю наводив культурні мости між народами. Можливо, Василь Клічак має на увазі думки Гординського про Стефаника, висловлені у статті про село і літературу: «Залишив читача / ти по суті на півдорозі. / Показав. / Зачепив, / щоб поринути у співчуття. / З того кола і сам / вирватися не в змозі / довго був. / Поки вивертом перекрутилось життя». Мав Святослав Гординський і своє бачення Стефаника як художник. На замовлення Романа Купчинського Гординський 1934 року для Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка намалював «Шарж на Василя Стефаника»: босоногий селянин, у білих сорочці і штанах. Василь Клічак виходить за межі світоглядної суперечки. Він просто констатує, що село у своїй суті не змінити, бо воно незмінна форма виживання людської спільноти у бурях і катаклізмах: «І куди йде село? / І чи йде воно / взагалі?».
Узагалі ж, текст поеми-циклу Василя Клічака «Стефаник» схожий до сліпучих спалахів магнію, після яких на фотопластині лишається умовний відбиток реального світу.
Микола Васильчук,
письменник, літературознавець