«На початку було Слово і Слово в Бога було…» Й те Слово, що було в зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає в новому світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля: «Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою» – писав про долю Шевченко.
«Згадаймо Жорж Санд: “Любов, це почуття, яке Бог дав для всіх, відоме лиш незначній кількості людей”. А що, коли замінимо “любов” – “мовою”?.. Хіба ж не вона – “душа народу”?.. Хіба ж душа – не даність?.. І чи кожен так уже поривається відкрити для себе якусь нову струну народної душі, що у незліченних наших піснях?..
Справді, з мови, з закладених у ній потенцій, кожна доба (як і людина в тій добі) бере стільки, скільки може взяти, і те, що хоче взяти; а буває – що бере вкрай мало, лиш необхідне, для побутового спілкування… Прислухавшись до мови нашої доби – погодимося з Сенекою: “Яке життя – така й мова”. Можемо й продовжити цю думку: якою є наша мова нині – такими будемо й ми, завтрашні, й наше, у тому “завтра”, життя. Адже мова – багатострунний (тим струнам і ліку немає) нерукотворний інструмент. Як до нього поставимось, у якій мірі ним володітимемо, таким і буде наше щастя» («Primus» – лат. Перший. У кн. Андрія Содомори, «Про що писати…»).
Рідна мова – це слова, якими наше серце спілкується зі Всесвітом речей видимих і невидимих, а насамперед – із Творцем усього сущого. Дух, дарований нам при народженні, живить мозок через уста материнського серця правдою життя. Правдою, тільки правдою має думати, жити людина, бо ж у «Мові кожного народу закладений і шлях до Правди, і шлях до Істини» (Павло Мовчан). «А ти, пречистая, святая, / … / Учи неложними устами / Сказати правду! Поможи / Молитву діяти до краю» (Тарас Шевченко, «Муза»). «Чи не дурні люди й народи, які силкуються більше захватити замість горнутись до Бога від захвату, який цей світ чудовий! Про український “імперіалізм” каже народна приказка: “Від краю до краю – усім добра бажаю!”» (Богдан Чепурко, «Сотворення світу). Від краю до краю спостерігаймо видиме, впиваймося його красою, тоді осягнемо бодай крихти життєвої і Божої сутності, пізнаємо ваготу добра, щоб не блукати в лісі невігластва, а наше серце жило «вірою, надією, любов’ю», щоб побачити те, що відбувається всередині нас самих…
Завдання те, хай що там, непросте –
воднобіч спрямувати серце й розум:
воно – притьмом у лірику веде,
а він розважливо – в житейську прозу.
Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»
Живемо в часи-звичаї, коли духовний рівень людської цивілізації і рівень науково-технічного прогресу – протилежні речі. Людству, так виглядає, нібито й невтямки: за все, що маємо в цьому житті і в своїй душі – мусимо вести постійну духовну й фізичну боротьбу. Людське щастя здобувається важкою щоденною працею: «Хто ти – щастя? Впрягайся в хомут, / Будем разом тягнути орало» – закликає Микола Петренко. Яке глибинне розуміння сутності речей: «Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає!» (Тарас Шевченко). Бог помагає тоді, коли ми самі діємо, працюємо, докладаємо зусиль: «І не треба ніяких зітхань, / І не треба ні крихти печалі» (Микола Петренко, «…А милість та – правда для тих, хто оре добро…»).
Пам’ятаймо просту істину: щоб почуватися людьми, мусимо розширювати своє коло спілкування, зосереджено й старанно доповнювати свої знання мудрістю інших, читанням книжок. Дослухаймося до порад майстра й знавця слова: «На малому – зосереджуймося. Не тільки оком – душею.., щоб – повернутися до себе. Принаймні – озирнутися, прислухатися. Сказав же древній філософ: “Жити – то наче у війську служити”» (Андрій Содомора, «Наодинці зі словом»). Щоб, мандруючи вулицями старого Львова, чути музику каменю, дух минулих епох – у задумі минувшини, у спочинку від швидкоплинного світу, який руйнується на наших очах, у розмислах пам’яті серця, з найпотаємнішими порухами того, що не стирається, не кане в небуття – це здатність мислити, шукати перспективу, аби зберегти рідне слово в процесі мовної конкуренції, позбутися стереотипів мислення, не триматися за старе, оскільки на передній план виходить компетентісний ценз, інтелектуалізм людини…
Пригадалася думка: «По світло йду до темного покою» (Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»), бо в ньому фортеп’ян – Форма, яка об’єднує світло і темряву, сльозу і усміх, журбу і радість… Форма – об’єднує, творить цілісність і допомагає людині позбутися стереотипів (стереотип – метафора, щодо мислення, що прийшло з друкарської справи. Усталене ставлення до події)…
Фортеп’ян
Долонями по пригорщу хвилин –
І проступає поміж ліній долі
Фортеп’ян віденський одним один
В отіненому, темному, покої.
………………………………………..
У retro розкрутилися роки:
До клямки ледь дотягуюсь рукою.
Хай сонячно на дворі, а таки
По світло йду до темного покою.
«Покоління відходять, й покоління приходять, а земля віковічно стоїть!» (Екклезіяста 1:4) і слово правди повік пробуває, як і трава. Коси не коси – вона не реагує, їй важливо, щоб неушкодженим залишилося коріння, тож і надалі буде рости. Така її природа, яку, як і менталітет України, «шаблинний» генотип українців, нездатна знищити жодна сила…
Але «Коли ставить життя навколішки, / Котиш камінь. Ой, котиш камінь», стверджує Світлана Антонишин, бо ж її покликання СЛОВОМ ЛАМАТИ МУРИ НЕДОСКОНАЛОСТІ СВІТУ: «Все людське життя – це суцільний вибір, від ранку й до вечора… Хоча, легше вибирати тим, у кого серце, мов камінь (і навпаки). “Вибиратимеш чин, а потрапиш / В полон марноти”, “Втратиш волю!” (До… волі), “Зухвалі посивілі діти, / Себе збагнули? Вбили морок?!”, “Яку дорогу обрав його татко?: / Праворуч? Ліворуч? Просто?”. Я неспроста цитую авторку, бо тема, якої вона торкається у згаданій поемі – дуже болюча. Навіть те, що поетеса “озвучила” її саме через Слово, це також її власний вибір, одухотворений Творцем» (Валентина Семеняк, http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2021/04/04/212314.html).
Мислителі стверджують, що устрій світу – це устрій мови. Хоча мені здається, що в цьому устрої ми ще несповна усвідомили ДІЮ СЛОВА: «…меч заховай до часу… але слово / наче стрілу випускай його вчасно» (Ірина Калинець, «Шлюб із полином»).
Пригадаймо Нагірну проповідь Ісуса Христа. Він дев’ять разів сказав «Блаженні» (Євангеліє від Матвія 5:3–11). Читаймо також перший розділ Книги Буття (дев’ять разів: «І сказав Бог: “Хай станеться …! І сталося …”»). Мати виношує дитину дев’ять місяців…
Кожен читач має право поставити собі запитання: Народ України мусить подолати минуле чи знати минуле? Фрідріх Ніцше стверджував, що «Ми живемо, щоб зберігати своє минуле». Розмислюю над думкою Григора Тютюнника: «Література – велика неправда про Правду». Слово передає думку. Пам’ятаймо, що сказані, записані слова володіють нами – будьмо правдомовцями, пильнуймо своїх слів, діймо у відповідності зі сказаним словом, оберігаймо рідну мову, бо «Арістотель вважає, що думка і мова відповідають одна одній, тобто зі структури мови можна дійти висновку щодо структури дійсності» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»).
Книжка – формує Націю, Держву, бо література має здатність доносити інформацію до народу. Просвіта (МАТЕРИЗНА українського слова) – знищити кайдани, побороти стереотипи мислення – це під силу тільки тому народові, що власними руками творить свою долю щоденною важкою працею. Мусимо працювати вдень і вночі, щоб наша НАУКА зростала на грунті рідної української мови…
Засоби самопізнання, осягнення своєї ідентичності – у мові, в рідному слові, дослухаючись до якого, робимо наш поступ очевидним, а діла наші свідчитимуть: ми пізнали себе і йдемо, горді тим, що вистояли!.. Любов до України – це любов до рідної мови, бо ж вона серце України, наше серце, вічність. Адже українське слово, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж форми (краси), руху до єдності забагато не буває… Мене ж переслідує емоційно-болючий сплеск-спогад про вірш-присвяту Петрові Морозу Василя Махна в «Антологія української поезії XX ст.: від Тичини до Жадана. Упорядник Іван Малкович. – К.: А-БА-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018. – 2016 ст.», в якому він «посилає читачів на три крапки»: «український поет / мусить писати римовані вірші / пішли ви…»
…………………………………………..
Нема в минуле нам повернень,
але майбутнє освяти
буянням пісні, сплеском слова
в євшанннім запаху степів!
…Зерно, відсіяне з полови –
ласкавий засів моїх днів,
коли скажу: я так любила
і ненавиділа я так,
що словом зраненим спалила
свої заковані вуста!
За кожну квітку на могилах,
за кожну втоптану сльозу…
Коли скажу: я так любила
святої волі чистий звук!
………………………………………………..
Ірина Калинець, «Шлюб із полином»
«Що дає мені читання ПОЕЗІЇ? Смакування мовою і навчання мови. Але найголовніше – це як цілюще джерело, яке не дає рутині перетворити мене в соляний стовп» (Євген Баран, «З “Книги живих”»). Поетичних друків (це слово любить Ігор Фарина) багато, але я втомився від пошуку того, що може заворожити серце: «Якщо ви не чули, як олені плачуть, – / Ви нікого іще не кохали» (Михайло Саченко, «Коріння»).
Просто, ніжно і своєю дорогою осмислення словом і думкою вічних істин загадки любові. Такою є поезія класичної ясності. Але ж насторожує і така правда життя:
Зберігаємо терабайти інформації.
Чекаємо на оголошення рейсу до космосу,
А досі не вміємо говорити серцями.
Марія Маш, «Сьогодні точно ні»
Пишучи про Жан-Жака Руссо, Володимир Єрмоленко сотає думку: «І навіть коли приходить біль, людина має свободу пустити його собі (й іншим. – Б. Д.) на користь. Мідь перетворити на золото» («Далекі і близькі»). Тому Боецій вважав, «що розумна людина не може бути нещасливою чи страждати. Адже вона своім розумом, силою волі, глибоким розумінням власного земного призначення може переносити будь-які тяжкі удари долі, осягнути найвище благо і наблизитися до нього» (Володимир Кондзьолка, «“Останній римлянин” Северин Боецій». У кн. «Северин Боецій, «Розрада від Філософії»). Щось у тому є від істини: дорогу, мовляв знайдено… Далі: «Руссо хотів навчити своїх читачів не читати книжок. Він прагнув, аби його література імітувала життя…»; я ж прагну заохотити читача до читання, до роздумів через мої думки від пережитого-перечитаного, щоби показати життя в моментах, які залишаються в пам’яті на все життя. Щоб життя кожного збагачувалося схожими моментами, їх у моїй пам’яті, в моєму житті засіяв, зокрема Маленький принц; отже, через моменти особистістного – до повноти буття читачів…
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів