Десятки літ визнаний класик дружив із Юрієм Пітрою
Відомий український письменник Іван Чендей належить до тієї когорти творців, котрі ніколи не обмежувалися суто одностороннім художнім процесом. Це була надзвичайно багата, неспокійна, глибока, багатогранна особистість.
В Івана Михайловича було багато друзів. Не виняток – і Іршавщина. Його дружба із відомим кукурудзоводом, двічі Героєм праці з села Білки Юрієм Юрійовичем Пітрою є яскравим свідченням того.
Спогадами про ці людські стосунки і саму постать Івана Чендея ділиться син знатного хлібороба, Петро Пітра.
−Петре Юрійовичу! Розкажіть, будь-ласка, як познайомилися Іван Чендей і Юрій Пітра, про їх взаємини між собою…
−Це було далекого 1948 року. Лютий місяць. Зима в Білках того року була м’яка, безсніжна, як ніколи.
Бідняки і частина середняків села вирішила стати на колективний шлях господарювання.
Мені тоді було 7 років, я ходив у перший клас – саме в цей час у нашому селі був організований перший у районі колгосп.
Білківчани жили думою про весну, а ініціативна група – про колективне господарство. І ось одного вечора зібралися у хаті мого дідуся Петра Сочки на збори, щоб юридично оформити артіль. Завідуючий земельним відділом окружкому Василь Михайлович Потушняк натхненно говорив про нове життя.
Один за одним піднімалися і виступали ініціатори колгоспного руху Петро Ігнатко, Петро Сочка, Марія Штефаньо, Марія Цібеленко, Юрій Пітра, Олександр Сочка, Юрій Квак, Йосип Мейсарош та інші. А всього було їх 17 чоловік. На закінчення виступив представник окружкому Жрецький, на грудях якого виблискували нагороди учасника Другої світової війни. Я це добре запам’ятав.
Так 15 березня 1948 року в Білках було створено колгосп із символічною назвою “За нове життя”.
З Ужгорода приїхав 26 річний молодий кореспондент газети “Закарпатська правда” Іван Чендей. Ночував у нашій хаті.
У селі Іван Михайлович довго розпитував про життя-буття селян, уважно слухав міркування ще вчорашніх власників наділів, а через кілька днів у обласній газеті з’явилася велика публікація “Підтримати ініціативу білчан”. Про створення в Білках першого в районі колгоспу, його ініціаторів. Екземпляр цієї газети зберігається в домашньому архіві – музею дотепер.
Тепер приємно усвідомлювати, що та перша зустріч з Іваном Чендеєм переросла з роками у дружні взаємні стосунки з відомим українським письменником, який, між іншим, ще не раз і не два писав про Юрія Юрійовича, його ланку кукурудзоводів, славне село Білки, його працьовитих людей. Зокрема, такі публікації як “У долині Боржави”, “Щедрість кукурудзяного лану”, “Справжній господар землі” та інші.
Іван Михайлович та Юрій Юрійович часто зустрічалися на різних форумах, конференціях в Ужгороді, які проводило обласне начальство. Про це свідчать численні фотографії.
…28 лютого 1965 року в Білках у переповненому залі Будинку культури проходило обласне свято культури. На ньому були присутні письменники і поети Іван Чендей, Юрій Керекеш, Василь Поліщук, Василь Вовчок, Петро Скунць, обласний функціонер Василь Керечанин та відомі люди села та району. Іван Чендей подарував батькові свою книгу “Птахи полишають гнізда”, яка щойно вийшла у світ з таким дарчим написом: “Дорогому Юрію Юрійовичу Пітрі, котрого люблю, як брата свого. Автор. 28.02.1965 р. с. Білки”. У домашньому музею батька Юрія Пітри зберігаються всі книги, подаровані Іваном Чендеєм. Зокрема: “Чайки летять на схід”, “Березневий сніг” та ін.
−Петре Юрійовичу! Яким був Іван Чендей журналістом? Що від нього може почерпнути сьогоднішня творча молодь?
−Теперішня мова молодих журналістів, на відміну від Івана Михайловича, надто суха. Для прикладу наведу вам його статтю про свято культури, яке проходило в нашому селі. Уже сама її назва говорить, що писав її справжній майстер пера: “Дзвенить село піснями”. І починається вона ліричним вступом: “Лани ще біліють пухнастим покривалом, ще срібними іскрами мерехтять сніжинки, ще кригою вкриті заваді казкової Боржави, а хода весни в Білках вже помітна. Вона − в праці хлібороба, що готується обійняти нові горизонти, в клопотах агронома і механізатора…
Не лише снагою нової весни дихнув день 28 лютого в Білках. День цей засвідчив силу нашої трудової і пісенної дійсності. В Білках проходило свято культури”… Звісно, так може написати тільки справжній майстер!
Іван Чендей та Юрій Пітра обоє були з багатодітних сімей. Батьки їх мали по 9 дітей. Тому вони під час розмови часто називали себе братами.
Буваючи у Білках, Іван Михайлович дуже полюбляв сільську їжу. Кухарки в “чайній” (сільська їдальня) і моя мама Йоганка йому з радістю готували смачні наїдки. Наприклад, лишки з тіста з молоком, кукурудзяний токан з молоком або овечим сиром (бринзою). І ще дуже любив рисильованки (так він називав деруни). Ну й домашній хліб печений на дровах. І на кінець мелайний (кукурудзяний) корж з молоком, до якого додають перо цибулі та іншу зелень. По-білківськи – начинка.
Мені дуже запам’ятався приїзд Івана Михайловича у Білки 12 липня 1990 року. Я був тоді головою виконкому Білківської сільської Ради. На базі сільради проводився обласний семінар, організований Сергієм Івановичем Устичем − заступником голови Закарпатського облвиконкому та Василем Степановичем Габорцем – завідуючим відділом культури облвиконкому з участю всіх представників районів області, які займалися питанням культури (завідуючі відділами культури в районі). Вивчали досвід проведення свят День села, початок і закінчення жнив, свято урожаю та ін.
Спочатку нараду було проведено в актовому залі сільради. На цій нараді також був присутній і виступив Іван Чендей.
А потім всі учасники форуму перейшли до центру села, де відбулися урочистості з нагоди Дня села та храмового свята Петра і Павла. Тут зібралися тисячі односільчан, гостей з усієї області, учасники художньої самодіяльності.
Після служби Божої дві великі колони вірників – православних і греко-католиків із церковними павісами, іконами та молитвами зійшлися на головній площі села.
До учасників дійства промовляли представники влади, священники православної та греко-католицької церкви. На святі були присутні владики обох конфесій – о. Іван Маргітич та о.Євфімій.
Попросили до слова й Івана Михайловича Чендея. Він привітав присутніх із великим церковним святом і державним Днем села, подякував за те, що нарешті кожній людині гарантовано право віросповідання.
Завершив свою коротку промову такими мудрими словами:
«Бог один на небі, і всі ми кожен по-своєму величаємо його та молимось йому – як православні віруючі, так і греко-католики. І сонце своїми теплими променями з ранку до вечора однаково обігріває як православних, так і греко-католиків. Усі ми діти одного батька – Всевишнього Господа, а для батька завжди найбільшою радістю і втіхою є мир та злагода між дітьми, братами і сестрами. Тож будьмо гідними цієї великої Господньої ласки».
Промовець зійшов із імпровізованої трибуни. Натовп якусь хвилину мовчав, роздумував над почутим, схвильований простими, але мудрими словами письменника, а потім вибухнув шквалом оплесків.
Чендеєве слово поставило своєрідну крапку в тій багатолюдній примирливій розмові двох релігійних конфесій.
По обличчях вірників було видно, що задушевні та зворушливі думки письменника припали їм до душі.
А я, як представник влади на селі, розмірковував про те, що талановитий письменник своїми творами, ідеями, думками завжди промовляє до народу, і в його душі завжди знайдеться для цього потрібне слово.
…Іван Михайлович проживав в Ужгороді, на вулиці Високій, 8, напроти готелю “Дружба”. Мав там просторий будинок, власноруч посаджений сад та виноградник. Завжди радо і привітно зустрічав гостей зі своєю дружиною, Марією Іванівною, фірмовим словом: “Моє вам шанування!”.
Батько був у нього не раз в оселі, розповідав, що він теж любить сади і виноградники. Привітав його із 70-ти та 76-ти річчям від дня народження та присвоєння Державної премії імені Т.Г.Шевченка.
Помер І.М.Чендей 29 листопада 2005 року. Прожив 83 роки.
Він був неординарною людиною, відданий син нашої Срібної Землі, котрий так багато зробив своїм непересічним талантом і натхненною працелюбністю задля блага людей.
Особистості на зразок Івана Чендея не помирають – вони живуть у тих добрих і невмирущих справах, які залишили нам і нашим нащадкам за життя, живуть і вічно житимуть у пам’яті сучасних і майбутніх поколінь.
Розмовляв Василь ШКІРЯ,
Член Національної спілки журналістів України, м. Іршава, Закарпаття