Клец Микола. Logos – iмператив небесний і земний. – Хмельницький: Поліграфіст – 2014. – 48 с.
Десь наприкінці «перебудованого періоду» в одній із книгарень надибав тоненьку збірочку Миколи Клеца «Вечірній менестрель», видану «Веселкою». Прочитав залпом. Ті декілька етюдів, зібрані під однією обкладинкою, сподобалися, що в моїй читацькій практиці траплялося нечасто, зважаючи на максималізм молодості. Нічого не знав тоді про автора. Та й, чесно кажучи, мене це не цікавило. Вже у більш зрілому віці спробував дізнатися про нього у письменника і журналіста Петра Маліша з Хмельницького, з яким заприязнився ще під час навчання у Львівському держуніверситеті. Взнав, що Миколі Клецу 67 років. Живе одинцем у селі Малі Мацевичі Старокостянтинівського району на Хмельниччині. Деякий час газетярував. А потім його доля склалася так, що через догляд за старенькою матір’ю став кочегаром. Нині – на заслуженому відпочинку. І пише книги, які читачі не залишають поза увагою.
Це ще раз підтвердило видання «Logos – імператив небесний і земний». Те, що logos означає слово, знав давно. Та те, що письменник Василь Горбатюк у своїй передмові нагадав про це, не вважаю зайвиною. Як і його спостереження про вміння автора бачити цікаві деталі і осмислити їх. «Й ця невеличка збірочка під назвою «Logos – імператив небесний і земний» – немовби його хатина, що причаїлася в долині на околиці села, там, де воєдино сходиться небо і земля». Вторить йому і поет Іван Прокоф’єв у віршованій присвяті автору. «І ти яко перст серед поля один грудьми прогортаєш згорнілий полин – на голос глибин, на голос глибин».
Погодимося, що ці слова промовляють так багато. Але давайте більше не будемо говорити про біографічні чинники, а звернемося до розділів «Чую – янголи жебонять» та «Що серце бачило…», які є промовистими. До речі, такий висновок можна зробити вже після першого знайомства з творами.
Як слід зауважити, либонь, у першому з них зібрані тексти, написані у нинішньому тисячолітті. Це стає зрозуміло з дат під ними. Звісно, прискіпливі читачі зауважать, що під окремими віршами їх немає. Та вчитування у написане непошело ставить в один ряд.
«В блюзнірській окопавшись царині, з комп’ютерами (зброя вельми кльова) не раз ви вже стріляли по мені. Та замість куль з екранів лиш полова» (вірш «Моїм обмовникам»).
Що можна сказати про перший розділ книги? Якщо коротко, то маємо справу із замальовками почувань, в яких воєдино переплелися громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність. Ще, як мені здається, доцільно говорити по злободенність тем, які потрапили в поле зору. Тут є важливим той момент, що автор зачіпає вкрай важливі теми, осмислюючи та по-своєму узагальнюючи їх. Вигідно вирізняє написане і опотезування ситуацій. Зрозуміло, що цю думку можна поглибити. І кожен при бажанні може це зробити. Але автор цих рядків немає наміру вдаватися до подібного. Вважаю за потрібніше згадати про цитати, які не залишаються непоміченими. «Стид мирський долоньками прикривши, молиться над озером душа» (вірш «Ожиновий лейтмотив»). «Торкають об карниз дзьоби, мов друкарських машинок ряд – пишуть диханням голуби, що у них на землі є брат» (вірш «»Голуби над Бугом»). «Прощай і прости за філософський тон, який не дав про борщ поговорити» (вірш «Саперська філософія»).
Як бачимо автор, образно мовлячи, намагається сумістити небесне і земне. Чи не це надає книзі оригінальності? Тим паче, що вдатностей, які б свідчили про це, вистачає. «Кладу автограф бліц-пером на книжку не богиню – що не одну ще напролом здолаю зим пустиню» (вірш «Моє лелече шанування»). «Ще є місця в експресі часу на рейс «Поезії ковток» (вірш «Філологія від шпака»). «Й жовторотенькі віршики найпрекрасніші тут! – Горобця будуть тішити до наступного саміту» «вірш «Галасливий озимок»).
Подібні цитування підштовхують до окремих міркувань. По-перше, не секрет, що поезія має право на прямолінійність суджень. Бо суть полягає не в тому, які істини пропагує автор, а як він це робить. Якщо виходити з цього, то вірші Миколи Клеца яскраво підтверджують це. По-друге, багато для читачів промовляють і назви творів. Коли мати на увазі ту обставину, що більшість поетів миряться з власною банальністю в цьому питанні. І знову маю на увазі те, що Микола Клец тут у виграші. Проілюструвати це можна хоча б такими назвами: «Реквієм для хору бджолиного», «Ожиновий лейтмотив», «Філологія від шпака». Якщо мовимо про цей нюанс, то, либонь, треба сказати, що все це не було б таким привабливим, якби не посилання автора на те, що поява більшості віршів зумовлена життєвими реаліями. Це, –зокрема, стосується творів «Янголята писані», «До верби цвітоської», «До Збруча ріки»…
Дозволю собі провести одне порівняння, яке, як гадаю, пов’язане із попереднім абзацом. «Logos – імператив небесний і земний» – десята книга письменника. І той, хто знайомий з його творчістю, скаже, що вони є такими несхожими між собою. Наведу лише один приклад. В 2005-ому Микола Клец випустив книгу «Откровення від Бориса», в якій переплелися поезія і проза. Щодо перетікання одного жанру в інший, то тут проведу одну паралель. Різножанрові твори під однією обкладинкою, приміром, знаходяться у доробку Степана Бабія з Рівного, Валерія Кикотя з Черкас. А книги «Щем» Геннадія Щипківського з Одеси і «Відлуння» Ольги Яворської з Львівщини поєднують поезію і прозу воєдино, що робить їхні твори близькими до щоденникової прози. Мені здається, що ужинок Миколи Клеца ближчий до другого типу. «Лиш опромінена душа німою горлицею плаче» (вірш «Чорнобильська горлиця» з книги «Одкровення від Бориса»).
Звісно, розумію, що ці розмисли можуть мати наліт особистісних вражень. Не бачу у цьому нічого поганого. Впевнений, що відгук на книгу програє, якщо він відсутній. Та давайте більше не будемо балакати про це. Тим паче, що є, на мою думку, набагато важливіші питання. Скажімо, нині чимало балакаємо про різні рівні у сприйнятті справжньої поезії. Твори Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Леоніда Талалая, Ігоря Римарука є зразками неординарної поезії, яка назавжди причаровує сповідальністю, образністю та метаморфічністю. І, звісно, говоримо про напругу думки та неповторністю. А поряд з цим маємо добротне віршування Станіслава Чернілевського, Василя Кухти, Михайла Каменюка… (І слава Богу, що таких імен є чимало). Й цей список я б доповним ім’ям талановитого віршотворця із сільської глибинки на Хмельниччині. Адже відчування у творах свіжості думки і незаспокоєнність душі важать так багато.
Мова про поетичну справжність. Та не тільки розділ «Чую – янголи жебонять» ратує за неї. Поціновувачі красного письменства, напевне, зауважили, що в книзі є і розділ «Що серце бачило…», в якому зібрані ранні твори поета. Згодімося, що певні відсвіти літературного учнівства відчуваються, що є логічним. Зважаючи на молодість автора. Та набагато ціннішим вважаю те, що у цих текстах існують підступи до справжності. «Вітер червоним листям латає березам чоботи» (вірш «В гаю»). «Наступає зими білий полк і сніг у гай вечоровий прибіг» (вірш «Осіння балада»). «Горобця, як маленьку дитину, заколисує клен на руках» (вірш «На світанку осені»). Ще хотілося б згадати про поезії «Забутий покіс», «Сонет», «З голосу одинокої листівки».
Можна, звісно, балакати і про якісь зауваги. Та, чесно кажучи, не дуже хочеться. І гадаю, що автор сам підштовхнув до цього. Не бачу, наприклад, резону говорити про вади розділу «Що серце бачило…», враховуючи його специфічність. Навіщо оновлювати стару пісню? А щодо розділу «Чую янголи жебонять», то тут не все є таким простим. З одного боку ніби й доцільним є питання про різножанровість, адже мирно сусідують подорожні записки, мінірепортаж, паліндром. А чомусь хотілося б і сонета, і поетичної мініатюри. Тим паче, що Микола Клец показав творчу майстерність у цих жанрах. Мене, як читача, також не можуть задовольнити фрази на кшталт: «Я б дерунів тепленьких зїв з тепленьких рук Миколи» (вірш «Моє лелече шанування»). «Наблизивсь до писань його, а з них дзвенить енергія поезії тривожна» (вірш «Реквієм для хору бджолиного»). Щодо останньої цитати, то певна оригінальність є, але чомусь більшість думаю про банальну красивість.
…На цьому можна було б поставити крапку. Але чи не завчасно? Бо все більше думається, що голос людини з хатини у долині на околиці села неодмінно залунає у нових книгах. Тому й поставлю три крапку.
Ігор Фарина
член НСПУ
м. Шумськ
Тернопільської області