5 квітня 2022 року. Я народився невдовзі по Другій світовій війні, але «своєю» ніколи її не вважав. Певно, тому, що вона прийшла до моєї Кам᾿янки і з Німеччини, і з Москви. Зрозумів це досить скоро, приглядаючись до життєвого трибу своєї родини, сусідів та знайомих, які якось понуро дивилися на недавнє минуле і недалеке майбутнє. Наше із трьома сестрами напівсирітство, пов᾿язане з батьком, – «не прижившись», він повернувся на свою Хмельниччину, – тільки увиразнювало те розуміння. Рання підсовєтська пригніченість і побутова бідося моїх краян дуже скоро породили, як на мене, й популярну злиденність думки, бажань, намірів…

Чи стала війна повноцінно моєю у новітньому часі – з 2014 року – на Українському Сході? Геополітично – так, душевно – ні, бо мала вигляд позиційного обстоювання, зі щоденними жертвами, інтересів не до кінця української, корумпованої влади. Ніхто й не здогадувався, що була вона початковою фазою Третьої світової. Не знав цього і я. Та якби і знав – все одно не писав би про АТО (ООС), фігурально кажучи, сонетів, – хіба що антивоєнні верлібри. Продажність і нерішучість політично-військового керівництва, як і засилля бруталізованої мови ворога на українському боці, в моєму сприйнятті чіпко утримувало цю локальну криваву війну у просторі недовіри…

Й ось повномасштабне продовження Третьої світової – з 24 лютого 2022 року. Тепер це всім зрозуміло.

Того світанку я чув і бачив, як на близьке кам᾿янецьке запілля летіла московська крилата ракета. Одна із трьох десятків, що ними Московія розпочала своє вторгнення на українську землю. Обійшлося без жертв, але багато душ пронизала ураза. Мою – теж.

Щоб якнайменше піддатися цій війні, я мусив її прийняти. Впустити у своє єство, у творчість.

Відтоді минуло сорок – майже сакральних – днів і ночей, по вінця сповнених незвичайними, надзвичайними подіями. Перемогами і втратами. Не поразками, а таки втратами, – людей, жител, інфраструктури, довкілля. Від самого початку нищівної поразки зазнає саме зайда-нападник, повсюдно битий, уже немало деморалізований. Однак дедалі жорстокіший і небезпечніший, як поранений звір.

Тож маю свою війну? Чи ще ні?

Нині зійшлися дуже важливі для мене кінці й початки.

Нині чітко усвідомлюю, що змалку, десь одразу по батьковім відході, став на стежину вимоги справедливості й чутливості у ставленні до всього живого, насамперед людини. (З часом ця стежина завела мене в літературу). І це вже була моя найперша справжня війна. Зі злом. За добро. А в оці квітневі дні я-підліток із часто роз᾿юшеним носом стаю ніби до помочі українській теробороні. Звісно, у відчуванні, позаяк мені літ і літ…

Натепер, проживши сорок воєнних днів: довірився собі у сприйнятті інформаційного теле-радіовихору; знайшов спосіб долучатися до підтримки армії й інших потребуючих; навчився легко підпорядковуватися вимогам екстремальних оголошень; відклав звичні культурницькі засоби наснаження свого єства, навіть музикування й малювання; відкинувся од регулярного писання, хоча невдовзі таки злагодив дві цифрові публікації, а відтак вдався до цього щоденникування; невдовзі повернувся до спорадичного чуттєвого читання; продовжив упорядковувати, щось при тому вичитуючи, книги своєї книгозбірні…

         6 квітня. У цих записах добре було б вийти на часову динамічність і лапідарність мовостилю. І не так задля вчасної фіксації фактажу, з подальшим його розгортанням, як читабельності.

         Наразі ще мушу фізично вийти на «зараз», узгодити часи й події. І не тільки їх.

         І – нагода сказати про свою Найбільшу Війну.

Всі інші брані, хоч би як їх називати і трактувати, включно із Третьою світовою, що нині потрясає нами, – то її більші чи менші складові частини. І саме гармати і фанфари моєї війни вперше зазвучали мені ще в моєму дитячому серці. Вона – велика битва не на знищення, а на самовдосконалення. Того самовдосконалення, тенденцією, законом якого, мовлять мудрі, перейнятий Усесвіт, – від метеорів до космічних туманностей, від будь-якої планети з її власним життєвим статутом до Землі з розмаїттям живих істот на ній, серед яких, на жаль, тільки людина часто відмовляється улягати цьому законові поліпшення, збагачення й піднесення свого єства.

Відтак мою війну, усі її батальні складники спрямовано, по суті, на крізьжиттєве самовиховання. На внутрішню боротьбу із власними усвідомленими недоліками і переступами. Гріхами «вольними», лише на дрібку – «невольними». У цій битві інколи почуваю себе геть виснаженим, інколи пораненим або й убитим, але ніколи – дезертиром із поля бою за власну душу, що, як і кожна чиясь, є вмістилищем квіту й будяччя тілесних бажань, цілого оберемку різних емоцій, найвищих і найнижчих розумових сплесків. Цілковитих перемог, зізнаюся, навіть позиційних, майже не маю.

Нині, за умов переживання небувалого змагу світового добра з абсолютним злом на наших українських теренах, уже очевидної перемоги підсонячного білого тіла над болотяним чорним, моя душа відчутно мобілізується…

         Отримав поштою із Києва і надіслав туди ж книжки. Уявив собі, що надіслані мої читатиме хтось у скинії (келії). Та, знаю, буде не так, бо то місце для Святого Письма.

         Минає третій день, як виявлено масові убивства у Бучі під Києвом. Попереду стражденні Бородянка, Маріуполь… Зайди мародерять, відбирають сільгосптехніку й насіння. На Московію суне ціла лавина осуду й обмежень. Нам, гадаю, прибуває зброя перемоги. Багато мовиться про систему фіксації злочинів, пошуку і покарання злочинців, про захищену країну після перемоги.

         Нині без повітряних тривог, але з постійною тривогою за Україну. Вчора ж дві ракети летіли на  Львів – збиті під Радеховом.

         7 квітня. Ці глобальні трагічні події багатьох змушують глибоко задуматися про себе у цьому світі, про цей світ у собі, про спектр правдивих цінностей. Фізичне виживання, – а загрожені всі, буквально десятки мільйонів, – передбачає неодмінний сплеск духовності. Бо як інакше підняти з руїн, оновити свій спосіб життя? Це насамперед там, де враз занепала матеріальність. А де «хата стоїть» – можна страждати, скажімо, через віддаленість од чужих утрат, чужого болю. Та й конче так страждати…

         У першій половині дня – дві короткі повітряні тривоги.

Зазвичай чую характерне лящання (голосове попередження накладається на стугін сирени) за вікном, а радіо підтверджує. Беру книжку, мобільника і йду до лазнички (мабуть, найбезпечніше в мене місце). Книжка вже друга, але того самого автора – Петра Сороки; це ніби двотомник – «Симфонія Петриківського лісу /лірична трилогія» (2015) і «Де свище Овлур» (2017) – обидві на прославу рідної природи. З натурфілософським і ліричним підходом.

Зáйди звідусюди стягуються до вирішальної битви на Сході, що розпочнеться за лічені, кажуть, дні. Вірю, тим більше, що цивільних із цих територій культурно виганяємо подалі від біди, в евакуацію на Захід… Маю велику надію на остаточну побіду. Дай Боже!

Вдруге за цей період проклюнулася, правда, у флері недостовірності, тривожна згадка про можливість атомного удару по столиці. Коли почув це вперше – здалося, що душа вже сама собі господиня… Ні дрібки ляку – рідкісна мить відданості Всевишньому. Радше її щира спроба.

Переглянув книжки від киянина: християнська містика, листи і рубаї того ж Петра Сороки.

Не роздягаючись, укладаюся до сну – під коц; так чиню від початку війни, крім одного чи двох разів, коли Львівщину ще більш-менш регулярно не ракетували. Радіо не вимикаю – даю йому значно більше свободи, аніж телефону. Слухаю, хоча не завжди уважно, не перебиваючи…

8 квітня. Збудився по третій, що, видно, стає звичкою. У кватирці ледь сіріло, дарма що до світанку ще шмат часу. Довго лежав у сліпій кімнатній тиші (про радіо якось забув), уявляючи простір всеукраїнської ночі, зруйновані села й міста; заходячи поглядом серця навіть у підвали, де чутливо спали люди; немовби погладив тим же поглядом стрижену голівку сонного бахурця…

Повітряна тривога зранку, недовга, але кави ковтнув у сховку. Там завжди кажу: «Прости, Господи!» Може, тому, що єство «соромиться» свого підсвідомого еґоїстичного прагнення вижити – «якщо летить, то щоби пролетіло…» Куди ж?

«Не убий!» – нині популярне і непопулярне водночас.

Багато хто визначається у своєму розумінні цієї сакральної максими. А це нелегко. Просто убивати чи просто не убивати, вважаю, недопустима однозначність. Мій патріарх (я греко-католик) каже про пропорційну відплату ворогові. Десь у параметрах цього є місце і для самозахисту, і для нападу. Але вважаю, що самозахист – основа-основ, він доконечний, на всі випадки, у нашому ж разі відмова од нього – зрада…

Петро Сорока (відійшов у засвіти два роки тому) у збірці «Духовний рубаят» (2017):

«Твій батько з переляку зброю кинув,

Як бій ішов…», – хихоче недруг в спину.

Згинь, сатано!

Він кинув не зі страху.

Він не хотів стріляти у людину!

…Щойно дізнався: на залізничному вокзалі у Краматорську – масова загибель (принаймні пів сотні) і поранення (ще більше) цивільних від «точкового» ракетування. Таке враження, що криваві зайди задумали зрівняти рахунок утрат своїх військових, прицільно вбиваючи українців, які евакуюються…

А ось я у збірці «Інтерлюдія» (2015):

Неможливо

захиститися

вбивши нападника

хіба що його й захистиш –

про це не знаю напевно

але відаю не за чутками

і навіть не від зернини вологої

що її розпитував пальцями

на власній грядці над Бугом

і навіть не при могилі розрівняній

сусідній із гробом моїх кревняків

яка заростає важким бур’яном

я знаю від себе – старе почуття

мусить конче спочити

щоб народилось новітнє

не інше – правдивіше

і думці також треба вмерти

в живісінькій голові

якщо йде до втілення-справи…

тому від життя тимчасового

через що й агресивного

захищатися буде найкраще

своєю пристойною смертю

і не інакше

І в Петра, і в мене – відвертий пацифізм.

Хочу думати, що нині, після Бучі-Маріуполя-Бородянки-Краматорська, він принаймні продовжив би своє відчування людини на порозі насильницької смерті.

Про себе скажу так: мені легше було б умерти за когось чи за щось, аніж так само убити…

Плекаймо велику надію на євангельську правду: впустивши у серце Святого Духа, знатимеш, що чинити.

9 квітня. Вчора почув, що зайди спалили меморіальний музей Марії Приймаченко в Іванкові, з картинами. На щастя, чудернацькі шедеври художниці вихопили з вогню іванківці.

До її веселково-химерних істот маю давній сентимент, кількома частково оздобив свої поетичні збірки «Шепіт вічного снігу» (2004) й «Інтерлюдія», перед тим  змережавши верліброво-асоціативний триптих «Маріїні звірі».

То, власне, не звірі – радше зображення світлих душ живої Божої тварі, що їх мисткиня «роздаровувала» людям, усім охочим в усьому світі. А справжні звірі – убивці й палії московити з пекельними душами.

Час від часу думаю про Софію Київську, про Тараса в Каневі.

Чи їхні небеса захищені так само надійно, як, припускаю, купол Верховної Ради?..

Ранкова поминальна Служба, сповідь, причастя.

Покаявся, що на декого з нетерпеливих у творчості приятелів надто тисну. Хоча не впевнений… Але ж після деяких принципових розмов – гидко, і найгидкіше, мабуть, не моєму телефонному візаві, а таки мені.

Якщо тіло йде на прю задля збереження й розвою духа (слово поступається ділу), якщо поезії не буває багато (а прози забагато), якщо поетичне слово потребує мистецького плекання (у будь-якому разі), – то поетові таки не варто гнатися «за темою», ще й  трагічною…

Днями отримав імейл від приятельки-львів᾿янки, яку дбайливий син довірив добрим людям аж на Балканах. Просила ознайомитися з чужим великим поетичним тестом. Тож принагідне: маємо новітні поетичні речі, що їх можна було б рекомендувати до паралельного вивчення старшокласниками –своєрідною альтернативою речам стовідсотково традиційної стилістики (скажімо, таким перлинам, як «Маруся Чурай» Ліни Костенко).

Вчора двічі телефонував старший приятель – працює над есеєм про духовну природу слова (моє визначення); просив його взятися за книжковий проєкт на зразок бестселера Бориса Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо»; йому це до снаги!..

Надіслав доні-уродинниці звукове привітання: життя від Бога цінне своїми митями, епізодами-діамантами.

10 квітня. Серед ночі розбуркала мене антистресова музична хвиля – «Літо» із циклу «Пори року» Вівальді! Не шквал вибухів, що їх часто передає радіоефір, а оте гармонійне, заспокійливе, тепле й солодке інструментальне диво. Одне з найбажаніших див, оскільки не думку бентежить – наснажує душу. А раз так – їй не до сну.

Відгукнулася, теж звуковим листом, доня: святкувала трошки вдома, більше на роботі (працює в зоомаркеті); мабуть, крихти смачненького перепали й котикам, папужкам і навіть білим мишкам… Надіслав їй свою «бджілку»…

Почав читати й другий рубаят-збірку Петра Сороки, «катарський» (2018). Обидва, кажу відразу, засвідчують добре володіння все-таки екзотичною для нас поетичною формою (попри відповідні речі Василя Мисика і Дмитра Павличка, які добре прижилися, принаймні в їхній авторській поетиці). Наразі так. Дочитавши другу збірку, напишу більше.

Тим часом ніби скучив за «лісовими» прозовими мініатюрами й образками Петра (і сміх, і гріх – другий день не чути тривожної сирени, а, знаєте, читаю їх у схроні лазнички). Це вже нагадує такий-сякий умовний рефлекс. Безперечно позитивний. Мало того, відчуваю, що нині, якраз у ці разючі дні, нічого іншого й не знайшов би до читання (рубаї тут незайвим додатком) – Петрові книги підійшли, як служба порятунку на руїнах… Мені вони спасенні.

«Важка енергія» (почуте від телеведучої). Важка енергія війни – наче «важка вода», без якої неможлива атомна бомба. Що ж позитивне користається з війни, власне з її важкої енергії? Чи є таке у принципі? Прем᾿єр Великобританії вчора, під час відвідин Києва, послався на мудрість античних: війна, мовляв, – передвісниця великих змін (мав на увазі відбудовчі), – дай Боже!

Йде до великого весняного тепла, здатного воднораз зрушити українську зелень. І як же вона входитиме до Бучі, Бородянки, Гостомеля? До зруйнованого, та все одно блокадного Маріуполя!.. Дерев там, певно, й не залишилося – згоріли. Зведеться, де-не-де, хіба що трава…

Петрові прозові акварелі приваблюють мене передовсім щедрим і не залежним від умовностей жанру, от як лірика, одуховленням. Узявши дуже високий, душевний, десь і наддушевний тон, коли змедитована емоція перевисає у позасвіття, автор ніколи не збивається з нього – скажімо, не зітхає на кшталт: «І навіщо мені це…» Так «проколотися» легше, мабуть, у вірші, а тут йому й листочок чи стебелина у велику духовну поміч… Однак одушевлення й одуховлення не заступає численних природних реалій, бо письменник живе у лісі, живе лісом, вивчаючи й пізнаючи його (так ставитися можна хіба, зрозуміймо, до сердечно любленої жінки чи навіть до друга, на ціле життя старшого й мудрішого, котрий замінив тобі батька…). Не наводжу цитат, бо важить враження від «хвилі», навіть цілої книги…

Телефонував приятель зі Львова, який, між іншим, свого часу кілька разів гостив у Петра Сороки на Тернопіллі. Трохи розповів про своє бачення його життєвого трибу. Багато з почутого, по-моєму, добре накладається на знаки долі, що їх залишив цей визначний письменник і літературознавець у своїх прозових і поетичних текстах.

Кажуть: хочеш відчути душу письменника – відвідай його бáтьківщину, я ж додаю: ще раз – уважніше – перечитай написане ним.

11 квітня. Перед світанковою п᾿ятою – півгодинна повітряна тривога.

Зайди активізуються на Сході, інших досягають спорадичними ракетами. Можливо, то вже їхній, заздалегідь анонсований нашими ЗМІ, великий наступ. Дізнаємося, що можливості ворога корисно завжди перебільшувати. У такому разі логічно свої сили применшувати; ні, щоб не викликати надмірного занепокоєння, – оцінювати їх «посередині», що й спостерігаю.

Чи маю моральне право сьогодні, коли ллється кров і гинуть люди, говорити, ще й писати про тонкі, навіть не просто високі (понад мову про перемогу обстоювачів ріднизни), «матерії»? Маю, бо якщо продовження життя тілесного під час війни (шлюби на передовій, народження у бомбосховищах) вітається на «ура», то – як не розвиватися духові?!

Прорецензував автору, приятелеві зі Львова, у комп᾿ютерно-телефонному режимі його «воєнні», медитативні й ліричні, вільні й ритмізовано-римовані вірші. Нагадав про потребу трьох «В» – виносити, виплекати, відшліфувати. Не квапитися, не втікати від діла у слово темарійне. А ще – відірвавшись од себе довоєнного, художньо йти вперед. Чудова ж нагода!

Як передати записам свою сльозу болісного розчулення й гіркого жалю? І чи це можливо? І чи слід це робити? Адже при настійливих спробах «осльозити» писане слово, реальна гаряча сльоза, здається, зникає з ока…

Дедалі частіше мовиться про культуру. Це знак добрий, хоч і трагічний: зайди сплюндрували багато пам᾿яток і закладів культури, продовжують нищення. Та ось уже загрожені пам᾿ятники отримали свої «бронежилети» – їх обклали мішками з піском тощо. В загалу відроджується усвідомлення, що найбільша цінність одразу за життям людини – життя національної культури. Дуже голосно й оригінально звістував про це «васильківський півень» на дивом-не-дивом уцілілій шафчині з бородянської руїни.

А смішливий очільник Миколаївщини в публічному спілкуванні, здається, перейшов на українську мову. Цікаво, що конкретно заохотило його до цього?

«Давайте не даваймо…» (подаю загостривши) – те, чим нині, серед іншого, переймається (телефонував) мій старший приятель, пишучи про культуру рідної мови.

12 квітня. Ще раз нагадую собі й іншим, що моя війна значно довша за будь-який збройний конфлікт, що його можу якось відчувати, і не має жодного впливу на тривалість московської інвазії в Україну. Мені боротися за Бога в собі до кінця свого віку – нам усім, переконаний, судилося відкинути московитів до північного кордону вже ближчим часом.

Петро Сорока мав, звичайно, свою війну. І, певно, масштабнішу, аніж моя. Його численні тексти (поезія, проза, моральна філософія, літературна критика, публіцистика, листування) – їх можна видати  багатотомником, – більше чи менше є «фронтовими» зведеннями і репортажами. Тож розвиваю батальну аналогію.

Десятиліттями найпотужнішою зброєю письменника була невтомна праця – щоденне багатогодинне писання, яке мусило якось поєднуватися з побутовою матеріальністю. Знаю, тяжка то, чи не найтяжча земна справа. Звідси багато душевного болю, хоча й сердечної втіхи. Звідси, час від часу, гострі запитання до Всевишнього, нестандартні відповіді собі ж замість Нього. А також подальша втеча у (не на, що властиве більшості з нас) природу. Обійстя, особисте й суспільне, було для нього простором бойового маневру, ліс же, передовсім, став середовищем, у якому він прагнув сховатися, повністю «розчинятися» (саме цим словом не раз писав про своє прагнення). Чи вдавалося це йому? Так, принаймні – позбуватися безлічі своїх тривог серед дерев і трав, вивірок і птахів… Ніби розчиняти в живому Божому розмаїтті добру – емоційно-тілесну – половину своєї істоти. Тому, коли читаю лісові розповіді Петра, відчуваю, як у них кожна дрібка, подробиця – буквально листочок, галузка, жучок і т. д. – переймають на себе, усотують і нейтралізують мою екзистенційну безпритульність. А що вже казати про спромогу могутніх дубів, до яких можна тулитися серцем, про зіркого яструба у проймі конарів і вовка у проймі хащі, якому можна зазирнути в очі. Тут йому писалося, може, й більше, аніж вдома, але не втомлювався, бо то, казав, сама природа писала ним… Розділена з незнищеною природою самотність, переконуєшся, – це велика сила!

Ліс для письменника став чимось на взір, сприймімо, духовного космодрому…

Моя ріка Буг зараз середньовесняна, мовби трохи втомлена. Не надто повна. У небі й на землі – природні ротаційні рухи й відрухи. Північ і захід стемніли, схід і південь прихоплені сонцем. Прохолодний вітер шугає навсібіч, що найкраще видно по хмарах. Сонячному вітру-промінню не вдається наздогнати і зігріти бодай крайку надземного.

Вийшов на місто, щоб купити хліба тощо, і враз – повітряна тривога. Молода продавчиня каже, що має де сховатися, і сирена їй уже остогидла, але все в Божих руках… Мовлю на те, що особливо нам, на Заході, бо на інших напрямках багато залежить і від людей – воюють… Не відреагувала. Мабуть, не варто чогось подібного говорити людям, зайнятим суто життям.

За хвилин десять швидким кроком прийшов додому. (Йдучи помітив, як жінка-мати з трьома дрібними дітьми забігали у браму подвір᾿я, де є сховок). Не встиг перевдягнутися – відбій.

Страхітлива радіозвістка: у Бучі зайди зґвалтували двадцять п᾿ять дівчат і вагітних юнок. Потоптано квіти, і з пуп᾿янками… Такої наруги не зазнала навіть стократ оплакана нами Катерина з однойменної Тарасової поеми.

Хто ще не прокляв  москалів як антижиття – ось найбільш слушна для цього мить!

13 квітня. Спозаранку сонячно. І хоч садово-кущовий смарагд ще й не визирає, та все одно – відповідна сцена для прем᾿єри (або гастролей) гарного настрою. Для багатьох корисних вікторій.

Цього, а чи подібного дня житійний святий Іпатій вивів і запровадив у вогонь змія, що поселився у царській скарбниці. Певно, щоби скарби ті більше прислужилися добру; інакше навіщо було б, позаяк мамона і спокусник – ідеальні партнери…

Хтось із волонтерів хвацько примірює бронежилет.

Хтось щодня носить його, сталевого, наче сплетений матір᾿ю светр…

 Мені не до них, молодших-завзятіших, але маю, можливо, одну перевагу – вмію, як письменник спочутливої уяви, поставити себе на чиєсь місце. Зараз волів би примірити на себе не новочасні бойові обладунки, а… безвихідь маріупольців, загнаних вогнем зайд під руїни колишніх багатоповерхівок. Вони вже без хліба, та й без води, що найстрашніше. Молодші, здоровіші якось вийшли або виїхали – залишилися ті, кого життя й до війни м᾿яло. Найслабші відходять, не покидаючи свого темного куточка, без попередження. Люди спершу плакали, розтираючи по щоках брудні сльози, нарікали, тепер же мовчать; гірка правда: не пивши, не поплачеш, хіба що сухими очима. Щось пригадують. Не кожному вдається пригадати бодай кілька райських митей свого життя. Та коли згадають – усміхаються. Ці дивні усмішки, наче довільні спалахи залишкового струму, підсушують леп на щоках, і він одпадає сірими клаптями, відкриваючи білінь шкіри, надто жіночої. А літніх жінок тут – більшість. З юних літ російськомовні, вони, певно, добувають із пам᾿яті якісь особливі слова і фрази рідною українською, почуті, як нині, від своїх здаленілих батьків. І враз мова дитинства, ніби вода із замуленого, ще й закопаного джерела, пробивається до їхніх спражених уст, і вони починають нею говорити – до себе, про себе, щоб сусідка не почула, бо так самовиховалися. А проте у схові здіймається легке гудіння, як у вулику, де ще є бджоли. З рідною мовою до них повертається й Бог. Скоріше схиляється над ними, бо ніколи не покидав їх – лише чекав, коли підкличуть…

У свої шістдесят дев᾿ять я міг би між ними бути.

Ця жаска уявна картина мені – власяницею…

Богдан Смоляк

Квітень 2022 року

Замість ілюстрації – фрагмент гуашевого етюда Б. Смоляка «Лик скорботи».