Вперше почув про Петра Ходанича майже півстоліття тому. Про нього мені розповів мій односельчанин Андрій Синитар. Петро Михайлович був тоді відповідальним секретарем Закарпатської обласної спілки художників Закарпаття, а Андрій Андрійович працював художником-оформлювачем колгоспу “Верховина” с. Загаття, що на Іршавщині. Обидва – молоді, енергійні, завзяті, здібні і обдаровані – тільки починали торувати свої стежини у велике мистецтво, яке було для них незвіданим таїнством.
Небавом їх життєві шляхи – дороги розійшлися. Андрій разом із дружиною Людмилою подалися до Канади, в Торонто, а Петро почав випробовувати долю на теренах рідної матінки – України. Кожен із них шукав своє місце під сонцем. Та обидва прагнули зробити щось своє, особисте, оригінальне, вагоме, достойне, величне і неповторне, аби залишити слід в історії.
І доля усміхнулась їм…
Сьогодні мова піде про письменника, літературознавця і різьбяра Петра Ходанича. Скажу відверто: я по-доброму заздрю цьому чоловіку. А знаєте чому? Він уміє добиватися свого. Як свого часу – серце і руку молодої поетеси Лідії Повх із гірської Кушниці, що на Іршавщині. Разом стало краще і жити, і творити, бо завжди маєш можливість поспілкуватися із коханою дружиною, звернутися до неї не тільки за порадою, а й допомогти вирішити ту чи іншу проблему.
А то були непрості часи. ..
Мало хто тепер повірить у те, що Петро Ходанич заробляв на хліб насушний різьбленням по дереву.
– Гендляр із мене виявився нікудишній, – усміхається тепер Петро Михайлович. – Місію посередника змушена була взяти на себе дружина. Допитлива товарознавець комісійки, приймаючи мої витвори на продаж, допитувалася, чи це часом не з Румунії? Лідія ствердно відповіла. У Румунію таки варто їздити, наголошувала товарознавець, як швидко знаходиться покупець на румунську різьбу.
Звісно, Петро Ходанич тільки крадькома хитро усміхнувся, бо це був його власний виріб. Тоді, напевне, він вперше відчув, що гроші можна заробити і вдома… Потрібно мати тільки бажання. А він змалечку мав амбітні плани, завжди прагнув чогось більшого, намагався бути у вирі життя. Із раннього дитинства малював, пробував писати вірші, легенди, гуморески для серця і душі. Водночас любив слухати й записувати народну творчість. Із пером майже не розлучався. Постійно підвищував свою професійну майстерність.
А коли закінчив восьмирічку, довго не роздумував, що робити далі: вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва. Навчання в ремісничому закладі тільки додало йому снаги.
Потім була армійська служба. Саме в цей час ще більше почав захоплюватися прозою. А після звільнення в запас вступив до Літературного інституту імені максима горького, який закінчив 1980 року.
Друкуватися почав ще з-за шкільної парти. Його твори публікувалися на сторінках обласної та республіканської преси, у збірниках “Калиновий спів”, “Молодий день”, “Дзвінке джерело”, “Оповідання “83”, “Володарі долі”, у журналах “Київ”, “Січеслав”, “Дзвін”,”Малятко”, “Дукля”. “Дружно вперед” (Словаччина).
Петро Ходанич повсякчас мріяв про переміни в житті. Тому, зваживши всі “за” і “проти” пішов у політику: став депутатом Ужгородської міськради.
Хоча…
Шлях до “владного Олімпу” був не таким і простим…
Дотепер пам’ятаю першу зустріч як кандидат у депутати з виборцями в клубі кулінарного профтехучилища № 20, – усміхається Петро Михайлович. – Поруч сиділи троє конкурентів. Людей цікавили наші біографії, ставлення до партії, релігії, досвід професійної діяльності, передвиборні програми. Коли один з кандидатів сказав, що він лише рік тому поселився в Ужгороді і “город ему очень нравится, он готов жертвовать для его блага своим временем”, його не стали слухати. Літня жінка, здається, медсестра дитячої поліклініки, сказала:
“Вам ніхто не заважає любити Ужгород, але щоб зробити щось для міста, треба хоч десяток років тут прожити, вивчити нашу культуру, звичаї, мову…”
П. Ходанич переміг тоді на виборах. І донині гордиться цим. Бо то теж був неабиякий успіх у його житті! Політичне життя вирувало тоді в місті. Було створено РУХ, Товариство української мови ім. Т. Шевченка, Просвіту.
А хіба можна забути збори у письменницькому клубі? Зібралося майже двадцять п’ять поетів і прозаїків Закарпаття. Вели мову про приспану національну самосвідомість українців, роль письменницького слова у процесі національного відродження, розширенні українського книговидання, українізації шкіл.
Одним із приорітетним загальноукраїнським питанням на той час стало відродження історичної пам’яті міста над Ужем. Його у кінці вісімдесятих бурхливо обговорювали на зібраннях Народного Руху України і Товариства української мови. В обласному центрі воно трансформувалось у вигляді повернення до старих топонімів, перейменування вулиць і площ.
За часи його каденції на площі перед будинком Народної ради було встановлено пам’ятник Тарасу Шевченку.
Чимала заслуга депутатів міськради і в тому, що в Ужгороді почала виходити демократична преса. “Карпатську Україну” редагував відомий поет Петро Скунць, “Карпатський край” – прозаїк Іван Долгош, а “Срібну Землю” – прогресивний журналіст Василь Ільницький.
Петро Ходанич теж не сидів склавши руки – він взявся за написання творів про нові форми господарювання на землі. Для цього поїхав на Івано-Франківщину, зустрічався з тамтешніми фермерами, які робили перші кроки самостійного ведення сільського господарства. Нових українських землевласників змалював у книгах “Портрет орендатора”, “Тиждень у горах” та “Степанова земля”.
Книги, як і люди, мають свою долю.
Доречно нагадати, що майже всі молоді таланти беруться за поезію. А він наразі взявся за “малу прозу”. Публікації Петра Ходанича в колективних збірниках молодих, у всеукраїнських та обласних газетах звернули на себе увагу. Працюючи в Закарпатському художньо-виробничому комбінаті Художнього фонду України, він брав участь у виставках, показуючи то різьбу на дереві, то скульптуру. Водночас продовжував творити “малу прозу”.
Ось що писав про Петра Ходанича у передмові до першої його книги “Тиждень у горах” відомий український письменник Юрій Керекеш: “У Ходанича-прозаїка чіпке, спостережливе око художника, він допитливо вдивляється в людей і фіксує в пам’яті побачене, почуте. Прототипами його героїв стають в основному ровесники-односельці, лісоруби, колгоспники, побратими-художники. Життя цих людей, їх радощі та незгоди, більші й менші драми, постійно хвилюють молодого автора. Здебільшого він показує своїх героїв у такий час, коли вони шукають простого людського щастя”.
Хоча вміщені в цій книжці твори, на думку автора переднього слова “Герої шукають щастя”, належать до “малої прози”, та в жанровому відношенні вони різноманітні. Є тут і новели, і психологічні оповідання-мініатюри, і справжні оповідання, у яких події зображуються ширше, де діє більше персонажів (“Спека”, “Тиждень у горах”). Це, мабуть, свідчить про те, що автор у процесі становлення настирливо шукає ті жанри, які найбільше відповідали б його творчій індивідуальності.
Юрій Керекеш був переконаний, що “для своїх оповідань автор (П.Х. – В.Ш) відбирає нібито буденні події, незначні епізоди, але такі, у яких розкривається внутрішній світ персонажів. Подеколи здається, що молодий прозаїк пише про те, що трапилося з ним чи його близькими, знайомими. Однак це речі не суто біографічні, бо оповідач здатний виходити за межі самого себе, бачити навколишність поза власними відчуттями”.
Прозаїк постійно у творчому пошуку. З-під його пера побачили світ книги “Степанова земля”, “Міст через Тису”, “Знак дракона”, “Таємниця капища Перуна”, “Косіння трави”, “Свобода під заставу”, “Віденське дзеркало”, “Втеча, або тиха моя вітчизна”, “Біженка”, “Жінка в зеленій сукні”…
На життєвому календарі Петра Михайловича вже сімдесят п’ять. Або тільки сімдесят п’ять. Прожито немало.В його долі було чимало подій, які вкарбувалися в його пам’яті на все життя. Ніколи не забуде 24 серпня 1991 року, коли було оприлюднено Акт проголошення Незалежності України? Він із сусідом Анатолієм сиділи тоді перед телевізором і плакали, як діти, від радості. Дружина Лідія наразі стримувала сльози, але коли у хату увірвався схвильований кум Іван, який нещодавно перебрався у редакторське крісло видавництва “Карпати” і потягнув їх на мітинг на Театральну, не втримала сліз. “Плакали в той день від радості і щастя не ми одні”, – згадує тепер Петро Ходанич. – Здавалося, справжнє життя тільки починається.
Хоча…
П. Ходанич чимало добився у своєму житті. Він – Відмінник освіти України, заслужений майстер народної творчості України, лауреат літературних премій ім. Федора Потушняка, ім. Зореслава, ім. І. Вільде, “Карпатська корона” (Україна – Румунія) та обласної премії в галузі монументального мистецтва імені Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі. Нагороджений відзнакою Закарпатської обласної ради “За розвиток Закарпаття” та медаллю СП України “Почесна відзнака”.
У нього й справді все ще попереду…
Багато творчих задумів залишаються нереалізованими. Він не ганяється за сенаціями, а пише про наболіле, загострює увагу на тому, що хвилює суспільство. Попри все, йому вдається створювати виразні, зримі, цікаві характери, навколишній світ бачить поза власними відчуттями. У його творах домінують достовірність пережитого, лірична інтимність та задушевність.
Його твори не залишаються поза увагою читача. Вони пройняті глибоким ліризмом. Критика жваво реагує на них, обговорює, дає оцінку.
У нього – чиста совість. А чиста совість – небесне почуття. Без нього і королівський престол – пустеля. З ним і безодня не страшна!
Василь ШКІРЯ,
м. Іршава,
Закарпатська область
Leave a Reply