Читачі – ближчі, дальші родичі письменника. Часто серед них нема жодного кровного родака. Може, тому, що дерево роду більше матеріальне, аніж духовне. А творче слово відшукує собі співтворців і поблизу, і поза осяжним часопростором. Тут не переселення – співпраця душ…
9–22 серпня 2022 року
Святого великомученика і цілителя Пантелеймона («всемилостивого»), насправді ж – Пантелеона («в усьому лева») (9). Мислю, що в усьому лев – ідеал духовності за рівної участі тілесного…
Чим потужніша зброя, тим менше пролитої крові – ще один, мовби найважливіший, парадокс сучасної війни. Віднині Штати у своїх поставках нам відкрито орієнтуються саме на нього.
Дуже бажана тимчасова «залізна завіса» на європейських кордонах для всіх московитів – це своєрідне металеве жалюзі воєнного стану, як ото на крамницях за мирного часу вночі…
Як автор цього діаріуша прагну «підключатися» до особистості друзів. Співроздумувати з ними і співвідчувати. Та це неможливо, коли розмова тільки ділова чи одностороння.
Поет для часу в усіх його вимірах утрачений, якщо його імені, його текстам знаходять зручну нішу. За таких обставин й утаємничена авторська шухляда перспективніша…
Спалені московські танки завоювали європейські столиці, а нині зайшли у Львів…
Полуднева коротка ПТ, на сирену якої накладалося грозове погримування десь за Бугом; дві вечірні ПТ, як непорозуміння стихій (11)…
Добре було б, щоби повноцінне документування кожним охочим із добротним смартфоном пам᾿яток української культури й історії, яке забезпечує тривимірне відтворення, хоч трохи відохотило московських зайд прицільно бити по оригіналах.
Українське читацтво на вічному святі красного письменства уявляє себе переважно гостем, якому наливають і якого припрошують випити й закусити… А правдивий гість – таки сам письменник.
День молоді (12). Беззастережно бути молодим хоче тільки молодий.
Звісно, у цих моїх нотатках трапляються фактові неточності. Намагаюся не стримувати динаміку щоденності за поли… Інформаційну похибку виправить уже найближчий час. Огріхи світоглядні невиправні, а моральні неможливі в силу своєї сердечної природи (сумління є або ні). Відомості ж завжди неповні.
Відповідальність за думки. Відповідальність за слова. Відповідальність за думки у словах…
Кажуть, що є випадки втечі поранених на фронт. Віднині (13) писатиму про одного такого втікача (з продовженням після трьох крапок на початку абзацу, що стосуватиметься й інших текстів-епізодів). У режимі живого відчування й передчування, мовби його особистий денник. …Так тиснути, стискати здатні лише час і біль. Реальний час, якого в реабілітаційному центрі мав, здавалося, більше, ніж усі разом у цій країні. Аніж другий уже хлопчик лікарки, котрий днями почав тупцяти. Почував себе крадієм чужого часу, а стосовно дитини – грабіжником. І це немилосердно гнітило. Світ довкола рухався, ходив, бігав, прощався, повертався легкома, ніби й на йоту не був обтяжений часом. Ніби час кожного важив менше за ковток повітря. Ніби кожен міг його взагалі не завважувати, забути про нього – відмовитись од часу. І це вже жахало. А тільки-но заплющував очі до сну, як величезні валуни його надмірного часу накочувалися на нього, і що не валун старався підім᾿яти під себе саме груди – зліва, де серце, – хоча грудей тих проти нього – яка грудка. Самé ліжко, розраховане принаймні на пару центнерів ваги, не витримало б цього камінного згромадження, то мусив брати його на себе і витримувати. Але не до сну було. Борсався під часовими брилами, звільнюючи то руку, то ногу, то бодай один палець тієї чи тієї. Незмінно вдивлявся в темні площини кімнати, а бачив, ніби на сплюснутому екрані, свою змаганину з важенними каменюками годин, хвилин та секунд, між якими й не було різниці. Коли ж нарешті забувався в передсвітанковій дрімоті – озивався, означувався біль…
Тепер не одна продавчиня, особливо в невеликих крамницях, ніби пишається тим, що не має чим видати покупцеві дрібнішу решту. Ніби каже: «Ось тобі – віддавай назад мій порошок від головного болю, і хай тебе подвійно болить голова!..» То в аптеці. А де продукти: «Іди собі з Богом без хліба…» Декотра може й кільком людям підряд відмовити. Один мій знайомець навіть зібрав друзів і провів щось на кшталт тестування – час від часу заходили з більшою-меншою купюрою і просили щось дуже конечне. Всіх «виставила», а потім вийшла за поріг подихати і подивитися на потенційних покупців…
Московити завжди знаходять, чим тероризувати Україну і світ. Це нагадує безперервний ланцюг, яким вони намагаються обснувати все більш-менш живе і здорове, додаючи раз по раз нове кільце, а то й кілька відразу. Зараз ось «розмахування» блоками ЗАЕС. Та ланець направду є ланцем, бо всі нібито проминулі їхні підступи та злочини нікуди не діваються, залишаються в пам᾿яті людства. А саме залізо – таки на самих москалях. Однак пора відохотити нечестивців од подовження того клятого ланцюга брехні-убивств-терору.
…Коли ж нарешті забувався в передсвітанковій дрімоті – озивався, означувався біль. Він був глибинно внутрішнім, спершу ніби нерівним дзвіночком упалої на керамічну долівку дрібної монетки. Та вже за кілька митей луна цього падіння стрімко поширювалася на увесь всесвіт, яким і було його тіло. Воно, власне, ставало всім у міру просторового достосовування до луни в собі. Втікало від неї навсібіч, мовби перед автівкою. Ухилялося, падало, підіймалося, бігло далі… За катастрофічного браку секунд, які, однак, збивались у хвилини. І цю втечу, ці перегони можна було б ще витримати, якби не їх безглуздя. Його тіло ставало безмежним і все ж не могло позбутися переслідування звуком, що за нього «заплачено» якоюсь копійкою. І саме ця нісенітна, дика обставина породжувала біль, здатний уже не тільки переслідувати, а й, поглинувши довкілля, вдовольнятися собою. Щоб запобігти цьому, його єство висмикувалося з короткої дрімоти і якийсь час, ще коротший за неї, опинялося сам-на-сам із собою. Коли часові брили ззовні ще не накотилися. Коли пекельний біль всередині ще не перетворився у скельний моноліт. Мав віконечко, щоб визирити, вигадати якусь раду на те й те, знайти спосіб порятунку…
Як до занапащення світу найбільше надаються викрадені у добра, так до його порятунку – вирятувані зі зла. Перші засліплені, другі прозрілі…
Вчорашній (14) концерт наших виконавців популярної пісні, майстрів старшої генерації у столичному метро – підтвердження принаймні кількох істин: що мелодійно-добродійна душа українського співу перемагає час і простір; що покоління молодих українців схильні припадати до джерел і в естраді; що, так співаючи, поліпшуємо акустику душі… Вподобані багатьма українцями виконавці. Вони постаріли, а голоси й далі юні та чисті. Як ще одне підтвердження того, що мусимо бути уважніші до звукового образу світу, бо звуки вічні. Мабуть, левова частка втрат нашого єства не є фатально неминучою – втрачаємо передовсім через неуважність до фізичних тонкощів, які межують із метафізикою буття й забезпечують його повноту. Концерт виявив для мене й те, що не раз велика справжність – у поєднанні начебто непоєднуваного: молодості зі старістю, свята душі й підземелля, пісні про кохання й інформаційної стрічки про кров і сльози…
Лежить. Невисока. Все хилилася до землі, а то вже й нема куди. Вузлувата. Спрацьована… Ще кілька десятиліть тому так можна було б написати про пересічну стареньку селянку, колгоспницю. Нині ж трохи інакше. Нині рідко яка жінка на селі хоче і щось вирощувати на гряді, і самій вростати в неї. Нема аж такої потреби. Та й не дуже є кому. Попри всілякі труднощі український побут поволі позбувається надмірностей. Правда, вже з пів року, як і цей черепашачий темп під загрозою. Війна. Де більша, де менша, а де – у важкій щоденній думі. Люди вмирають нині не від перепрацювання. Та онде, у присадку, лежить. Невисока й вузлувата. Як стояла, так і впала навзнак. Не оступившись і на цаль. Значить, не буря й не пилá винні. Лежить під горою своїх великих – смарагд із карміном – яблук, що їх, певно, більше, ніж листя. Не інакше, як увірвався корінь. Не інакше.
Таки нерозважливі ми люди, якщо не перестаємо розводити садовину вздовж доріг – під чад, гар та свинець, і коли вона родить – толочимо її цінний плід ногами й колесами, іґноруємо його, кажемо, що це пташкам, хоча пернаті теж страждають від отруєння й перебиваються не ягодами єдиними…
Опівнічна ПТ (16) – з і далі поетично безсмертними, а їм уже зо пів століття, рядками Валерія Іллі:
приходить ніч із цвіркуном у теплій руці
я обтулений нічними пташиними криками
і непевним світлом власного мовчання
виповни Боже білим
всі проміжки між віршами моїми
Здавна двоїстість поетового життя приваблює, відштовхує, стає причиною великого страждання й великої радості, а загалом – засадничою умовою поезотворення. Для когось вірші є лише проміжками між верстами життєвої дійсності, для когось – навпаки. Варіант другий найпродуктивніший, проте й найбільш загрозливий. Поет здатний сатаніти, коли не пишеться. Це, звичайно, крайність. Бо часто все-таки він вдається до щиросердої молитви, яка мимоволі стає високою поезією: «виповни Боже білим…»
…Мав віконечко, щоб визирити, вигадати якусь раду на те й те, знайти спосіб порятунку. Володів собою, незважаючи на гостре передчуття нової атаки часового і больового свавілля. Абстрагуватися б від них настільки, щоб зосталися сам-на-сам. Щоб зіткнулися лоб до лоба, з розгону, адже рухливості їм не бракує. Брила б у брилу – і на друзки!..
Пообідня ПТ, під час якої мій львівський найвигадливіший приятель переконував, що писати про життєву конкретику, як це роблю, але не називаючи прізвищ живущих сучасників, безпредметно. Не згоден. По-моєму, предметність усього вартісного в людському світі лише побільшується, коли спрацьовує принцип гуманної, християнської анонімності. Це одне, а друге – більшість творчих людей (саме про них найчастіше згадую) гіперчутливі до чужої думки про себе й інших, через що найкраще обходитися мінімумом відповідних оцінок, у разі необхідності – завуальовуючи профілі особистостей. Хай же свідчать за себе наші добрі справи, думки-справи, слова-справи, óбрази-справи! І мною зафіксовані. Зрештою, це вже третє, мій текстово-щоденниковий ракурс – роздум і сердечне відчуття. Справедливо було б хоч якоюсь «анонімізувати» й себе. Саме задля цього вдаюся до епізодів белетристичних, ліричних і цетера.
Сімох святих отроків, що в Ефесі (17). Житійна історія з часів, коли Господь частіше вдавався до очевидного чуда, оскільки старожитні люди, гадаю, мали чистіший, аніж ми, погляд на речі і дивовижу сприймали як найбільшу, остаточну реальність. Тому-то юнаки-християни, завалені сарацинами в печері, сповнили волю Божу задля віри: прокинулися по двостолітньому сні, зустрілися з людьми нового часу і через седмицю відійшли у вічність.
Декілька днів поспіль виходив – у справах – на місто без копійки в кишені, щоб не було спокуси зробити бодай мінімальну передчасно-майбутню покупку. В такий спосіб, гадаю, можна трішки зекономити. А вже мав би відкласти хоч раз на оплату газу взимі…
Генсек ООН, стривожений катастрофічним вимиванням атомів тверезості з авторитарного московитського мозку, особливо стосовно ЗАЕС, наразі прибув до Львова… Запрошено до галицької столиці, всміхнімося, й мене, – звісно, в цілком іншій справі: взяти участь у нагородженні цьогорічних лауреатів премії поетичної патріотики, де йтиметься теж про своєрідну атомарність, однак – щедротної творчої любові до рідної землі.
У Харкові зайди воднораз, влучивши в гуртожиток людей із вадами слуху, вбили кільканадцять осіб (18). Тож скорботний ранковий метроном не здатний перерахувати навіть малу частку полеглих у цій війні, за кожним його ударом – уже тисячі відійшлих українців…
Московити знищили або суттєво пошкодили в Україні понад 130 тисяч будівель, з величезною перевагою житлових. Але парадоксальна істина полягає в тому, що наші руїни не стануть історичними на зразок давньоримських, які засвідчили зникнення певної цивілізації, – не стануть історичними і тому, що, поставши переважно в добу втрати духовних цінностей, не варті музеєфікації, і тому, що мають призначення взивати, як попіл Клааса, до небес і низин.
Преображення Господнього, Спаса (19); Ісус Христос показує найближчим свою Божу велич, і її підтверджує словом сам Отець; цього, звісно, виявилося замало для твердості первинного увірування, але досить для подальшого утвердження віри. Спаса – один із кам᾿янецьких, власне мій, храмових празників. По Божій літургії численно, вдячно й щедро освячували кошички з дарами садів, а садовина цього року вродила надзвичайно.
Отримав од луцького колеги, знаного в Україні майстра великої прози Володимира Л., примірник його роману-триптиха «Вифлеєм» («Дитя», «Вогонь», «Дім»), виданого «Фоліо». Не кажу, що нового, бо це неможливо взагалі, – роман, як жоден інший жанр, стає відчутним життєвим часом автора. Додаються ще й видавничі перестанки, про які можу лише здогадуватися. Та попри поліграфію найвищого харківського взірця, як ото гаварецького чи опішнянського для кераміки, попри дуже зручні в читанні формат, палітурку і шрифти, які воєнного 22-го року варто вважати суперновітніми, ця книга запахла мені часом нероз᾿єднаним (з авторського). Його можна було б уявити у вигляді все нових кіл, поширюваних у простір біблійним першоколом, яке наснажує всі інші енергією буття. І в цьому плані роман лучанина старий як світ… Читаю поволі, сумісно з іншим чтивом – прозовим-поетичним-документальним, вслухаючись у перебіг гарячих подій в нашій Україні, і все це – з проекцією на майбутній діаріушний текст; радію і доречній тематиці твору, і догідній для синкретики мого сприйняття романній структурі. Маю змогу відгукнутися на кожну частину триптиха окремо. Ця обставина вабить ще й можливою інтриґою, пов᾿язаною з відкриттям для себе початкових моментів, що конче оприявняться у книгах подальших. Тож наразі – про засадничу книгу першу, роман «Дитя».
Ризики поета великі. Завжди більші за його людські спромоги. Втрачаючи тілесно-матеріальне, він стає мало захищеним, безборонним. Ступивши на шлях речистості, не здатен мовчати. Пророкуючи для інших, утрачає змогу пожиткувати проречене. Часто підходячи до межі, мусить у неї стукати…
Привітав уродинника Михайла, мого ровесника, львівського художника, котрий зараз у Нью-Йорку (20). «Тримаймося, перемагаймо, жиймо вперед! З Богом», – так завершив короткого звукового листа.
Псалом 125: «Ті, що сіють у сльозах, пожнуть у радості».
…Тож наразі – про засадничу книгу першу, роман «Дитя». В осерді вищезгаданих кіл – євангельська, насамперед від Матея, розповідь про народження Ісуса, зорю-провідницю, страх і кровожерність царя Ірода, втечу святої родини до Єгипту, повернення… Діапазон використання цієї історії у світовому письменстві широченний – від переповідження й переспіву до оригінальних інтерпретацій. Адже письменницьке сприйняття найвищого і найнижчого – завжди перцепція показова. Дещо з цих текстів містить Інтернет. Виповнення міленіуму, що попри все зорієнтований на збереження здорового людського єства (нині за це навіть вмираємо на фронтах) наче «розв᾿язало пера». Чисто житейське потрактування освячених колізій вийшло на перший план. Відтак португалець-нобеліант Жозе Сарамаґо видав щось дуже людяне, проте докрайнє – реалістично-притчовий, зі значним доважком натуралізму, роман «Євангеліє від Ісуса Христа», в якому природу Божественну, сказати б, пошлюблено з природою людською. Збурення було велике, та й воно, трохи влігшись, триває досі. І саме в цю ситуацію талановито втрутився автор «Дитяти», і, гадаю, доклався до усунення цивілізаційного ступору, читацького й письменницького, у такій важливій сакральній тематиці. Він як людина мудра, гуманна словом і ділом запропонував варіант погодження глобально порушеної тут рівноваги глобальних – земних і вишніх – інтересів.
За чотири дні поспіль – три нічні, дві денні ПТ (21); то нічниці (тяжке безсоння), але, мабуть, не денниці…
І хто б міг подумати, що слово «ровер», яке в повоєнній Галичині сприймалось як чистокровний галицизм, у лексиконі нинішніх телевізійників посуне в затінок свого синонімічного брата «велосипед»?! Маю спогад із раннього дитинства: писав до родичів батька на Хмельниччині, що мрію про ровера, а вони не розуміли, чого хочу. Та галицизмом тут і не пахне, позаяк обидва слова глибоко закорінені в європейськість (мови латинська, англійська).
…Він як людина мудра, гуманна словом і ділом запропонував варіант погодження глобально порушеної тут рівноваги глобальних – земних і вишніх – інтересів. Причому вигадливо ускладнивши сюжет, збагативши його елементами історичного детективу і трилера, тонко – через долі й дії персонажів – вивівши, що прикметно, за межі Палестини, навіть у Праукраїну. В романі паралельно розгортаються, не перетинаючись, історії двох родин із Вифлеєма – звичайної пастушої і святої. Обидві рятують від Іродової підозріливості й помсти своє дитя, однак невдовзі друга щасливо дістається до безпечного Єгипту, а перша, яку хтось назвав би псевдородиною (і взяв би на себе гріх усвідомленої помилки!), зостається в межах царства Ірода Великого і, вважаймо, піддається випробам долі за двох… Тут і втрата найрідніших, і втеча жінки з малям, і ризики переховування в пустелі, і вагота налагодження спонтанного порозуміння зі світом переслідувачів задля порятунку сина, і найважче – правдива… вдячність цьому світові. Сама оповідь – це власне канва пошуку Дитяти, розшуків на найвищому рівні, організованих царем-маніяком, котрий не знає про єгипетський сховок, , позаяк він дорого оплачує високопоставленому намісникові цезаря в Сирії послуги його безцінного в багатьох відношеннях раба-розшуковця. Ним виявляється нагло захоплений і проданий у неволю молодий скит. Але той, знайшовши утікачів, невдовзі відпускає їх, натомість передаючи себе спершу розлюченому володареві Юдеї й потім глибоко враженому вчинком свого раба панові-римлянину. Як гнана родина з-під вифлеємського даху переймає на себе домесійні злигодні родини святої, так невільник із наших сторін задовго до Голгофи стражденно виходить на неї… Із часових глибин зринає переконання, що смертній людині судилося в добу доісторичну, суджено й тепер, надто в умовах узаконеної абсолютним московським злом різні дітей, дбати про Боже безсмертя, а тому порятунок ближнього – порятунок Бога в собі.
Ядерна загроза світові, не лише Україні, з тероризованої московитами ЗАЕС – то вже прочинені двері для натівської рішучості…
Ніжність – найгостріший бік буття. Не порівнюю її з ножем, бо ніж тільки ріже, а, скажімо, з гострішою за «фінку» німецького виготовлення гранню аркуша фінського паперу. Ти про неї не думаєш, можливо, й не знаєш – ти просто пишеш, або читаєш, або малюєш, тобто відчуваєш буттєвість, і враз – шурх – врізався, хоч мить ця складається з кількох передмитей, – і майже всі вони, крім болісної останньої, повні незбагненно вершинного задоволення, – ото і є ніжність. На свою ніжність чекаємо ніжного відгуку, однак він, якщо і трапляється, то завжди з краплинами крові, що, джерельно просочуючись, засвідчує глибину ніжної урази…
Надвечірня залітна ПТ (22)… Й ось що написалося:
і коли жайвір випадково зімітував
свист падіння гріховного ангела
поле сховалося в грудку
голос у горло
дерево в корінь
а ріка спершу забігла у краплю води
та згадавши що має ще власну молекулу
безпечнішу й затишнішу
перебралася в неї
і мусив той жайвір усіх заспокоїти
поле особисто
голос через бджолу
дерево через дятла
а до ріки просив завітати чайку і бузька
на дві адреси одразу
…Із часових глибин зринає переконання, що смертній людині судилося в добу доісторичну, суджено й тепер, надто в умовах узаконеної абсолютним московським злом різні дітей, дбати про Боже безсмертя, а тому порятунок ближнього – порятунок Бога в собі. Маючи це на думці й перед очима душі, не прагнеш якомога швидше прочитати роман «Дитя». Та й він, попри задіяні автором засоби пожвавлення читацького інтересу, принципово не надається до смакування лише сюжетом. Колізіями, безперечно захопливими. Приваби цього твору треба, розвиваю аналогію, не просто ковтати, а – розкушувати і ковтати. Загалом їх можна віднести до секретів літературної творчості, але питомим ґрунтом тут – високий хист автора в царині глибинного мисленного зондування й образно-сюжетного, навіть поетичного бачення. Добре знаючи й кілька інших масштабних речей прозаїка, завважую, що це притаманність більшості з написаного ним, особливо ж у ключі історіософському і… фантастичному. Першу книгу триптиха прочитано, пишу про неї, а проте й досі ніби самодоосмислюються в мені пласти романних архетипів, над якими беруть гору ті душевно-психологічні, що набувають людської характерності й діють цілком автономно – Страх, Лють, Сміх і цетера, і ті персональні, що здобуваються на міфологічне трактування – Пан, Раб, Ірод, Жінка, Дитя й цетера. Оскільки чи не за кожним персонажем – таємниця більша, ніж доступна, то цар Ірод і наш історичний земляк Скитій видаються сумірними багатством внутрішніх спонук до дії, руйнівної в першого і творящої у другого; архетип Пилата, з перспективою повного навернення до людяності, проглядає в образі римлянина, цезаревого намісника в Сирії Квірінія; блаженний пастух Сихем, батько суто земного дитяти, по-людському виправдовує біблійне безплотне зачаття, його ж дружина з ім᾿ям жертовної цариці Естер, народивши Ісусового ровесника, робить царську послугу святій родині, а їхній син Кедар через тридцять три роки стоїть серед небагатьох перед Христом розп᾿ятим… У цілому ж роман «Дитя» – вельми складна сюжетно-образна конструкція з елементами певної незбагненності, що додають йому ориґінальності й, певно, зорієнтовані на його творче зчеплення із другою та третьою книгами триптиха «Вифлеєм». До зустрічі!
Богдан Смоляк
Серпень 2022 р.
Замість ілюстрації – фрагмент гуашевого етюда «Пером жайворонка».