Моя найбільша війна / 2 (роздуми і відчуття)

Кожен має свою внутрішню війну, навіть якщо не визнає її перед ближніми. Бо неодмінний змаг людської душі за наближення до ідеалів добра і справедливості, за вдосконалення у вірі, надії й любові. А така надзвичайна подія, як війна, що її вже третій місяць провадить український народ зі своїм історичним антагоністом – Московією, з ворогом світоладу, здатна в рази употужнити наші найкращі особисті прагнення. 

14 квітня 2022 року

Нині у церковному календарі – святої Марії Єгипетської, жінки, яка, спершу зрікшись сорому за своє тіло (затято блудила), а потім, потрапивши на Святу Землю, в пустелі, скажу так, зріклася тіла як одежі. Іншої такої жіночої відданості Господу, яка не має нічого спільного з релігійним фанатизмом (фанатизм агресивний і не втікає від людей), годі й пізнати. І якщо святі – лицарі духа, то свята Марія – лицарка між ними.

П᾿ятдесят днів війни. Добрі натяки й ознаки. Звільнено сім областей. Пішла на дно плавуча мілітарна багатоповерхівка «Москва»…

Скатовані українські села проклинають руйнівників, переважно рідною мовою. Всеукраїнська сльоза за загиблими – дорослими, дітьми. За вивезеними силоміць на територію ворога.

Впіймали при спробі втекти до Московії найвідомішого українського продайдушу і провокатора. Сумновідомого ще з шістдесятих. Посипалися, заарештовані, його численні статки. Що ж йому залишать, крім кайданків? І що б йому залишив не раз підставлений ним Василь Стус?..

Пів дня готував «перший тиждень» цих записів для цифрового оприлюднення. Відчув потребу підкорегувати себе – бути більшим і в любові, і в ненависті, що, певно, й зумовлює доступну нам, людям, справедливість.

З очевидно живої матерії відразу за людиною, разом з людиною, а то й передніш неї, рятуємо з-під руїн, евакуюємо, утримуємо-годуємо, звичайно, тварин (культура, про яку вже писав подібно, від цього тільки збагачується). Їхні страждання в зоні бойових дій разюче схожі на страждання людей. У рубаяті Петра Сороки запримітив прикметне:

Я не тримав ніколи у неволі

Ні птаха,

ні вівчарки, дяка долі.

Тому надіюсь, Боже, що й мене

Ти не замкнеш у темному шеолі. 

Пес у нього, пригадую лісові оповідки, – друг і партнер у пізнаванні довкілля, завжди вільний заходити до помешкання і виходити з нього, власне жити в ньому з людиною. Та чи можливе подібне у великому місті? Нинішні наші реалії свідчать, що переважно ні. Чи Господь зважатиме на це? Гадаю, що так, принаймні у тих випадках, коли, ризикуючи здоров᾿ям і життям, рятуємо своїх домашніх улюбленців.

15 квітня

Пізнього вечора, затим о другій ночі – повітряна тривога. Як там?..

Ранок знову сонячний, ніби непричетний до великого болю, що охопив Україну. Пізніше, як показує комп, задощить, однак треба звикати до дедалі більшого прибутного сонця. Весна! Тепліє, м᾿якшає українська земля. Щодень легше копати – і грядку, і могилу…

Петро Сорока (ще його читаю, ще передумуюся з ним) у своїх лісових сагах час від часу, як перед прихованим у гущаках урвищем, застановляється перед жорстокістю в дикому світі тварин, навіть найменших. У такі хвилі більше схиляється серцем до світу рослин, не такого пажерного, у нас – то майже цілком альтруїстичного. Але ліс вельми оригінально приховує ті «урвища» – вони небезпечні, коли помічаєш їх, а не бачиш – наче перелітаєш над ними… У природі, як і серед людей, щоб зберегти очі душі, мусиш на багато що закривати двійко своїх очей…

Так, щодень легше копáти… Бачу, сусід – бадьорий словесний громовержець – уже порається з лопатою на городі. Для мене це знак. Та зазвичай чекаю грому справжнього – щоб глибше розрухав закляклу взимі землю, – а його ще не було.

Старша пані із прикарпатського села (певно, учителька) передає у постраждалі українські міста квіти і щепи зі свого саду-городу; передбачаю численних наслідувачів. Ось як весна точно входитиме й туди, де недавно були вирви!

Ріка виблискує, мерехтить на сонці усіма своїми рукавами, наче жилами чистого золота. Підводяться з-під води острівці, заплавні частини побережжя. Рудуваті й ослизлі, вони нагадують щось новонароджене. Підсихають на обігрітому вітрі. Але око квапиться до верб, без яких немислима тут жодна велика зміна. Верби вихваляються своїми котиками. А поряд щось зі сливового роду вже пишно розцвітає. Трохи далі, у дворах, любуються одні на одних квіти. Схоже на те, що усе це диво – від весняної ріки до крокусів – постало минулої ночі. Тривожні сирени йому не завадили…

Щойно згадав – і маєш: полуднева повітряна. Зайди горять жадобою поквитатися з нами за вчорашні втрати. Дивне бажання, адже вони мовби забули, де і що коять. Та кому здалися часткові квити – нас провадить неминучість повного розгрому болотної держави.

Такої кількості заліза – не в надрах, а на своїх дорогах-полях-подвір᾿ях, – Україна, мабуть, ще не знала.  І буде більше. То економіка по-московськи: убивці «експортують» нам свій смертоносний брухт…

16 квітня

Субота. День для тижневих (і не тільки) підсумків, для прибирання й, може, борщу… Розбудила ж тривога – по п᾿ятій, правда, і сну натурального не було, тільки чуткá до радіоповідомлень дрімота. Година у сховку. Поки-що не пояснені далекі розкоти вибухів. (По обіді дізнався, що на Львів летіли чотири ракети, випущені з повітря в білоруських Барановичах, – усіх грімко збито).

Пишу-друкую на компі, перекривши моніторовий відеоряд, але залишивши інформаційний фон. Це, звісно, аніскільки не стенографування – пишу поза факти, хоча деякі з них вряди-годи проникають у мій текст. Ось визволено Чернігівщину: Чернігів скривавлений, селянки плачуть на руїнах своїх домівок. І вже щось садять – чи не квіти? Подекуди зайди намагаються нагнути по-своєму нашу місцеву демократію, освіту, культуру – не вдається. Люди плюються. Для зайд українська душа таки загадкова; натомість на цілий світ розкручена «незбагненна» московська душа – усі бачать її виворіт! – виявилася смердючим лігвом слабкодухості, облуди й садистичних атавізмів…

Завжди вважав себе задіяним у всенародну корисну справу через літературну творчість, передовсім через неї. Інколи сумнівався – коли відчував несприйняття цієї життєвої максими в родині, бо, мовляв, від великого й високого – малий прибуток; коли мій читач натякав на можливість легшого для розуміння письма; коли колеги шкурно накривали мокрим рядном… Було все, та й зараз не без того. Однак ці сумніви миналися, а любов до рідного слова, як осердя красивого і доброго, вкорінювалася в мені дедалі глибше. Коли ж ставало нестерпно – думав і казав, що маю багато й інших справ (на дрібку лукавлячи, бо література, по суті, синтезує все, чим тільки може займатися гуманітарій). Для мене це означало: вже безпосередньо, ніби намацуючи живий пульс, дбати про розвій свого духа позаемоційного і надінтелектуального, що і є істинним самовдосконаленням (про це вже трохи писав).

Та ось війна України з давенною напасницею, ницою і до зубів озброєною Московією. Війна на виживання, через що для нас від першого її дня – переможна. Моя війна. Точніше: в ситуації, коли не можу, скажімо, зварювати протитанкових «їжаків» чи швидко зібратися із приятелем і поїхати на Київщину, щоб допомогти розбирати руїни розбомблених будинків, проте, гадаю, здатний на письмі сердечно міркувати і правдиво відчувати, – я переконаний, що енергетика цієї великої битви з розпаношеним злом якнайкраще улягає потребі самовдосконалення. Потребі моїй і багатьох інших. Вселенській!

17 квітня

Вчора опівночі і зранку о шостій – нагла, нагліша від попередніх сирена.

Нині Квітна неділя й католицька Пасха, тож сонце спершу зачервонило обрій за рікою, а далі, попри тривогу і вогку захмареність, осяяло Надбужжя. Не витримали й горлиці – так натхненно віддалися сердечним перегукам з голубами, що мелодійно перебили лящання «відбою».

Месенджер приніс відгук приятеля-музиканта на моє вчорашнє привітання з уродинами. Надіслав йому «бджілку». А ще привітав з уродинами приятеля-прозаїка, уродженця наших країв, котрий живе у Південному, що поблизу нарешті української Одеси.

Першого, чоловіка зі скрипкою, майже мого однолітка, знаю від середини дев᾿ятдесятих: брав участь у книжкових презентаціях, давав міні-концерти для письменників. Але зараз гостро проступають у пам᾿яті тих два-три печальні епізоди, коли літературно-мистецьким гуртом проводжалося в засвіти колег. Відхід відлякує, багатьох тримає на бодай парукроковій відстані, а треба… Швидко огледівшись, приятель передавав комусь свою скрипку (перед тим грав щось мінорне, був найближче до труни) і брав домовину за ширший кінець, я за другий, – так несли покійного до ритуальної автівки. Помагати не було потреби, бо рідко який письменник надміру тілистий.

Хтонічний жах у Ягідному на Чернігівщині: цілий березень зайди утримували чи не все село – жінки, діти, навіть немовлята, старенькі, – майже безвихідно, в задушливому підвалі, де люди спали стоячи і сидячи, справляли нужду у відра, по кількоро вмирали, а коли живі врешті отримували дозвіл винести і закопати загиблих, то гробокопачів ще над цими могилами обстрілювано…

Мабуть, подібне, перевершуючи побачене мною внутрішнім зором (писав вище), відкриється світові після звільнення Маріуполя. На цьому тлі згадки про відходини колег-письменників здатні викликати щось на кшталт небувало гіркої ностальгії…

Петро Сорока усією душею віддавався красі природи нашого світу, і найчастіше не мав уже іншої ради, як прохати у Господа дару земної вічності, а що життя самої натури переконувало його в неможливості жити поки й світло сонця, то просився буквально в позасвіття – з надією колись повернутися на прекрасну грішну Землю. Вимолював це прозою й віршами, особливо рубаями. Інколи й осмикував себе (то була, гадаю, гра у надмір щастя):

У лісі все – велике і дрібне –

Застерігає весело мене

Аж надто не впиватись небесами,

Щоб раптом не покинути земне.

Молитов про Перехід у нього значно менше, аніж пеанів і од тлінній неповторності (у його лісі мало не кожна рослина здобулася на них), проте гаряче благання найвищого сходження, тільки раз прозвучавши, буде конче почуте. Маю таке припущення, а через життєвий вік Петра – й пересвідчення…

Війна багато чого навчить нас, і передусім – молитися щиро й нелукаво. Хотів ще дещо додати до цього твердження, але рука спинилася,  ніби відчувши повноту і безмежну перспективу щирості-нелукавості…

18 квітня

Вночі, збудившись, слухав мелодійно-динамічні «Пристрасть» Гайдна і «Карнавал» Дворжака. За радіокваліфікацією – антистресові, – так, якщо вияв стресу помилково прив᾿язувати до душевного спокою… Але то, все ж, дрібниці.

А над ранок вслухався в розмову з одним із цьогорічних Шевченківських лавреатів, з яким ще замолоду мав гарну нагоду познайомитися. На рік-два молодший за мене. Особистість супердіяльна і талановита в письменстві, історіософії й геополітиці. Сам зі львівських сімдесятників. Мислення інтертекстуальне, розмова швидка і щільна. Євро-заатлантична. (Цілковита протилежність, скажімо, мені – подаю слово загайно, мить тому витягнувши його з якихось недовідомих і недопошанованих глибин). Саме він вивів украй важливу для нації розмову про необхідність санкціонування московської мови і  літератури, яка вже з тиждень перемелюється ЗМІ, у конструктивне русло. Його бачення стратегічне і тактичне (з моїм увиразненням): 1) перейнята імперськими ідеями література, ще й в оригіналі, не повинна засвоюватися українською душею, а якщо й вибірково вивчатиметься в Україні, то із зазначенням світоглядних маразмів московських письменників; 2) під час війни Московії з Україною навіть просто позитивна публічна розмова про літературу і мову держави-нападниці недопустима. Десятки мільйонів українців такий підхід, як видно, підтримують.

Стосовно нелюдяної літератури, а власне поезії, Петро Сорока написав дуже точно і проникливо (а тут ще – ані слова  про шовінізм):

У Бродського – формально новизна,

Але яка бездушно-крижана.

І думаєш із болем: як багато

У Господа поцупив сатана.

Когут за вікном вѝкликав – так і було! – сонце. І що дивуватися – наполегливий, бач, і голосистий. Інтригує його «кукуріку», з дуже юними модуляціями, хоча сам птах не може бути молодим – ті лише народяться влітку.

Шкода, що й сирена не забарилася. Типова, але зловісно своєрідна.

Продовжив читання Петрового «Овлура», на хвильку відклавши, подумав: «У мирні часи культура міцно втримує в собі (у пам᾿яті, текстах тощо) хоч яку війну, у часи ворохобні – війна залюбки знищує найбільшу культуру, навіть її витоки. Все залежить від спромоги людини панувати над собою як культурою». А за  годину дізнався: Львів поцілено чотирма ракетами. Пожежі гасять. Що з людьми?..

У Львові – кілька вбитих, є поранені. Зайди, певно, вважають, що надолужили передучорашній недоліт. Сьогодні черга цивільних на військову перекваліфікацію значно зросте…

За якусь годину – новий повітряний, «повторний напад противника» (з голосового застереження). Мовляв, нате вам ще, бандери, що зробили бандерівцями цілу Україну! Додаю: плюс Європу й Америку… Після відбою: йшлося, мабуть, про ймовірний напрямок ракетування, згодом – версія про збиття спрямованих на Львів ракет.

Відомий провокатор, упійманий при спробі втечі з України, раптом запропонував себе Москві в обмін на звільнення всіх маріупольців. Що це? Фантасмагорія, антиутопія чи ще якась підступна малоймовірність?

Обговорювали із приятелем його великодні строфи, коли залунала вже третя за день тривога. На прощання сказав йому: «Ти став майстром тематично вивіреного вірша»; але він погоджується, що тісна тематика стримує поетичний розвиток…

19 квітня

Близько другої – нічна повітряна; уже б не рахував їх, та вони – щось на зразок межових життєвих ліній, водночас спільні для держави і всіх українців паралелі й меридіани, а не сняться тільки тому, що реально звучать серед ночі…

Ще одна тема злободенно-гарячого обговорення зацікавленим загáлом – любов і ненависть у дні визвольної війни, на війні. Ото мій погляд на цю світоглядно-психологічну ситуацію. Йдеться, власне, про другу із двох, ненависть,  адже перша, любов, в усіх часах і обставинах – як фундаментально-стала субстанція – залишається собою, тоді як ненависть є психологічно-ситуативною і засвідчує моменти нібито повної відсутності любові. Насправді ж, ненависть, у жодному разі не будучи зворотним боком любові, становить, по суті, вершинний почуттєвий вияв на її захист. Захищати любов треба завжди, не раз і ненавидячи, а під час війни – з подвійною ревністю. Але важливо, йду за Євангелієм, щоб сонце не заходило над нашим праведним гнівом, за Тарасом Шевченком, – щоб  сонце не стало… У протилежному разі ненависть стає руйнівною для любові, яка потребує її захисту.

«Ненáвиджу!» – казав Тарас. Колись нагадував це землякам, насамперед змосковщеним, юнак високого поетичного таланту, котрий у творчості перед своїм раннім відходом перейшов на українську, киянин Леонід Кисельов:

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,

Когда его держали в Кос-Арале,

И муштровали под казахским солнцем,

И запрещали даже рисовать.

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,

Когда он видел, как сквозь строй проводят,

И слышал, как с глухим и страшным звуком

Отскакивают палки от спины.

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,

Когда вельмож он видел украинских,

Своих же братьев, давящих и рвущих

Почище всяких турков и татар.

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко.

И, как его завет, я повторяю

Одно-единственное это слово:

Ненáвиджу!

Добре, що комп легко видає цей полум᾿яний текст, гірше – що зі сторонніми коментарями про нібито цілком соціальну природу Шевченкової ненависті. А вона передовсім національна, оскільки звернена до реалій і символів імперії народу-пригноблювача.

Нині твердо промовляє це сакрально-есхатологічне слово «ненáвиджу» й очільник української влади. Згадую понівечене вибухом, ще й прострілене, мабуть, снайпером, – звісно, в чоло, – погруддя Тараса в Бородянці, де зберігся урочий напис:

Свою Україну любіть.

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту 

За неї Господа моліть.

То чи не судилося всім нам у ці дні, перемагаючи, молитися перед Богом за Україну словом ненависті до московитів?! І так: «Розсій народи, що бажають війни» (Пс. 67).

Після кількох недоспаних ночей на годинку приліг удень – надрімався щирий студентський товариш Ярчик Лишеґа, котрий давненько вже відійшов у засвіти. Нібито я пішов шукати джерело, щоб – не згадаю точно – напитися чи освіжити лице, його ж попросив зачекати. Забрів у якісь житлові нетрі. Вертаю назад, переживаю, чи добре вийду. Але Ярчик – за якимсь рогом, сидить на розпутті. Кажу до нього: «Ти знаєш, де мене переймати». А він про своє: «Ти любиш сухий статут?». «Ні, – відказую. – Мені до вподоби те, що є живою сутністю і наснажує». (Про себе завваживши, що знову вжив чомусь слово «сутність»). Хотів ще взяти у нього номер телефону, але розплющив очі, завдяки чому, певно, й запам᾿ятав усе це…

Цікаво, що нині чинив би Ярчик, позаяк і в часи, коли волонтерством у нас ніхто не займався, він був правдивим, природженим волонтером? Що постачав би на передову (був звиннішим від мене, та й Київщину добре знав) – набої чи харчі, чи, може, навіть цигарки, хоча завжди ганив курців? Однозначно – не писав би, як я, хроніку своєї внутрішньої битви за добро, що перемежовується з подіями дійсної війни українців за високе виживання; а якщо й писав би, то знову напівтаємно, довго виношуючи й поправляючи, щось дуже ліричне і воднораз патріотичне. Та хто зна…

Мив своє подвійне робітняне вікно, яке виходить на північ, старосвітське дерев᾿яне, надовго клеєне-переклеєне супроти задувів. Мив і запитував себе, чому саме цього року зайнявся цією марудною кількагодинною справою. І раптом: бо час такий, що й вікна українські мусять просвітліти (перед сонцем великої радості; та навіть розбійним розбиттям…).

20 квітня

Нині святого Георгія, єпископа Милитинського, до чиєї церкви забіг був дикий вепр і вмостився на святому місці. А також монаха Серапіона Синдоніта, тобто Свитника, який не тільки останню одежину віддавав потребуючому ближньому, а й запродувався єретикам до праці на два роки і відходив од них, уже ним охрещених.

(Гранично тривожні й напружені ці дні-ночі…).

Дик, правда, забіг до української святині ще наприкінці лютого, вже тоді будучи і передвісником, і творюгою тяжких часів в одній особині. Натепер ми його майже вполювали… Та перед кончиною він перекинувся в іншу почвару – зараз нагадує міфічного острівного циклопа Поліфема, з дубиною, однак зроду темного-сліпого, що його привело в обжитий край зістарене дияволя-гуманоїд і наказало геть-усе бити і трощити. І той старається. Нам нікуди втікати зі свого українського острова, дарма що довкола лежить дружній океан суходолів… Нам випадає перемагати. Втрачаючи і вмираючи – все ж перемагати!

Московському ворогу Бога святий Серапіон навряд чи наважився б запродатися навіть задля подвигу навернення цієї душі, бо пропаща…

Попри те згадую недавні телефонні розмови зі значно старшим і значно молодшим щирими приятелями.

Першого переконував, що старість – не низинний, а вершинний вік людини, на виході з якого залишаються кристали мудрості. Саме про кристалізацію, сказати б, особистісних істин і варто дбати, можливо, й ігноруючи багато з попередніх важливостей, буквально забуваючи те, що забувається, відкидається як спалені ступені ракети. (Щоправда недавно з᾿явилися й ракети-кораблі, але вони, мабуть, – ще не для міжгалактичного  лету…).

Другий приятель надіслав мені коротке відео з атлантичного побережжя: тепла тропічна ніч, напівосвітлена, заставлена столиками місцина-кафе, що, відкрита до океану, тягнеться уздовж прибою, з безліччю переважно усміхнених людей, які сидять, снують, перегукуються, виходять глянути в очі безмежних вод, заходять задивлятися в чорне око кави, а на передньому плані – художник, роботою якого ніхто й не цікавиться, позаяк, усі це відчувають, жоден митець не спроможен перевершити на полотні безпосередності й чару цієї  надокеанської реальності. Може, то образ титаніка (гадаю, слово це вже заслужило написання з малої літери і без лапок) людства, його престижна палуба, яка ще не знає або, знаючи, не усвідомлює смертельної загрози під собою. А там, у величезному багажному відділенні, розірвало сталеву кліть страховище, що його хтось із «титанічних» пасажирів, чи навіть група таких, перевозив у майбутнє. Навіщо? Припускаю, – щоб стратегічно знищити лапами звільненця майбутнє людства в зародку, а тактично – щоби під побоїще й розруху підлаштувати швидкі світові зміни на користь рабського минулого. Чому глобальні зловмисники не остерігаються затонути разом з усіма? – Бо знають певний спосіб свого порятунку… (Так, розфантазувався, але винятково задля того, щоб, якнайшвидше «прокрутивши» можливий негатив, уже тепер, у цю мить зажити інтенціями оптимізму…). Другого приятеля якщо й переконував, то тільки в тому, що кожен із нас у цю мить стоїть на своєму, визначеному Всевишнім місці. Хоча він це знає, мабуть, ще змалку…

По восьмій вечора – повітряна тривога, примітна тим, що якраз тоді зателефонувала кам᾿янецька приятелька, старша пані; про цю повітряну не знає; радив зважати на попередження, молитися за всіх; «зрештою, турбота про свою безпеку – теж своєрідна участь у всенародному спротиві зайдам»; кажучи це, звісно, усміхався, але то більше до себе, бо сам трохи ритуалізую свою «тривожну» поведінку…

21 квітня

Ранок, здалося, непроникний для радості. (Якби й для ракет, снарядів, бомб!..). Та то мені; ось, каже месенджер, уродини аж у трьох одразу знайомих українок – привітав їх, сьогодні особливо сонячних.

Вчорашні гострі й важкі думки поціляють і нині: Маріуполь, Харків, Луганщина… Кожні день-два підносять на п᾿єдестал трагедії усе нових страждальців. Тепер вони. Щоправда, Маріуполем як своїм, рідним болем живемо вже багато днів і ночей. Але зараз він на грані. Як Помпея, під постійним вогненним дощем. Єдина відмінність – у цьому українському, із грецьким коренем місті є й військові, які ціною неймовірних зусиль і жертв стримують лаву. Лаву московських убивць. Захисники міста готові як жити, так і вмерти. А Харків… Близькому до кордону з Московією, йому, як і Чернігову, здавна судилося бути найпершим маркером української ідентичності. Нині тим паче, адже зайди лютують, що ніби апріорі «їхнє» місто закрило перед ними свою браму. Харків неприступний, проте дуже багато втратив і втрачає. Але харків᾿яни повертаються, дбають, щодня загрожені, про лад нинішній і завтрашній. Захоплює перейнятість харківського міського голови, попри все інше, ідеєю новітньої, по-справжньому європейської відбудови міста. Розумію його: саме так можна стискати час, робити його конструктивним. Луганщина – по суті, суцільне поле де бою, де очікування бою. І в тотальних умовах зруйнованості там і там живуть – сумарно вже вісім років – дивні залишенці, люди, які навідріз відмовляються покидати свої домівки, мовби інакше, як «під гул гармат», і не можуть жити…

Чистий четвер. Зранку і якраз до початку пообіднього дощу – на цвинтарі: пофарбував, підготувавши, фігуру Матінки Божої на своїх стареньких (бабця, дід, мама), а недалеко – й могила середульшої сестри; всюди прибрав, посадив кілька кущиків чорнобривців. Порався довго, а «поговорити» з ними, як бувало, не встиг. І за роботою, і за думотою… Треба було б їх врешті сповістити про навалу москалів на Україну. Мама з бабцею на те зойкнули б: «Господи, знов вóйна!», вмить згадавши, як згоріла хата, як прийшли німці – «всякі». І те їхнє «знов» знесло б усі десятиліття міжвоєнного спокою, яким так і не нажилися, бо часами був пекельним… А дід, на Першій світовій – австрійський кавалерист, потім полонений в Італії, по-чоловічому допитливий, запитав би щось таке: «І які тепер канони?», та відразу б перевів мову на всеукраїнську ситуацію. А я постарався б якнайшвидше закінчити ті перемовини, щоб… На звороті зайшов до крамниці, що в житловій багатоповерхівці над річкою Кам᾿янкою, купив більшеньку куликівську паску. Як і торік.

Дві вечірні тривоги, з інтервалом три години. У сховку дочитав лісові образки, почав читати третій розділ книжки Петра Сороки «Де свище Овлур» – прозові казки і притчі. То Овлур уже викликав автора з лісів, провадить  між люди…

Богдан Смоляк

Квітень 2022 р.

Замість ілюстрації – фрагмент гуашевого етюда Б. Смоляка «Сонце надії».