Щойно відстугоніла тривожна сирена. Десь на Слобожанщині, а як під серцем, земля болісно розверзлася. Минає третій тиждень найбільшої війни України з напасницею Московією. Стоїть наїжачений сталлю Київ; наче й ранами затуляє своїх дітей Харків; воліє вмерти з голоду, замість піддатися обложений Маріуполь; багатотисячно протестує окупований Херсон…
Тут потужно гартується бойовий український спротив. Але й по цілій Україні не бракує зброї, не бракує ні рук, що стискають її чи горло зайди, ані рук всенародної допомоги і сприяння армії й постраждалим. Неозоре закордоння, загрожене цивілізаційним виплодком, спершу вражено завмерло, вхопилося за голову, а відтак стало жвавіше доправляти нам усілякі «джавеліни» й гуманітарку, прихищати в себе українських жінок і дітей. Перемога – вже як сонце над весняним пругом, та ще вона мусить заглянути у віконце кожного українця. Численний ворог приречено вмирає, кинувши своє мале й велике залізяччя, тікає, здається в полон. У передчутті неминучої поразки вдається до пекельної практики убивства з повітря цивільних, нищення міст і сіл, усього живого й цінного. Зраджує «відкрите» небо, однак наші втрати обраховуються стоїчно-жертовними смертями й мільярдами доларів, вражі – всесвітньою зневагою й індульгенціями небуття…
Ще місяць тому написане можна було б сприйняти як абзац із книги про героїзовану альтернативну історію України, нині ж кожному зрозуміло: йдемо до перемоги у битві з історичним сусідом-вампіром, що затяглася була на кілька століть. Напередодні цих подій спочив навіки Герой України, ревнитель українського духа Іван Дзюба, який зараз міг би, відкинувши вагання, найавторитетніше засвідчити вже не те що народження – ініціацію української нації. І в її осерді – безоглядний патріотизм достеменно мільйонів, помножений на бажання повного розгрому врага-супостата із близькою перспективою відбудови і креативного життя у мирі та спокої.
А що ж поезія?
Як одна з вершинних сутностей людської душі, надто ж української, у ці дні вона більше в дії, аніж у слові многоти свідомо чи інтуїтивно причетних до неї, – у крові, у смерті, у сльозі, у прокльоні, у людянім ставленні до ближнього, ба – у рідкісній зібраності найвищого посадовця. Вона, поезія, не квапиться, – хіба щоб, облетівши соцмережі, талановито зафіксувати надовше момент особистого і всенародного геополітичного прозріння:
З міста, що ракетами розтрощене,
До усього світу прокричу:
Цього року у Неділю Прощену
Я, здається, не усіх прощу!
Світе-світе, гарно ж ти нас кинув!
Та у пеклі цих страждань-терпінь
Все ж стоїть золотоверхий Київ,
Буча, і Гостомель, і Ірпінь.
Ми усе здолаємо і вистоїм!
Потім ще і рештки приберем
Тих усіх, котрі були тут прислані
Вузькооким лисим упирем.
З вами й я і вистою, й вцілію,
Як у землю рідну міцно впрусь.
Я ніколи не прощу Росію.
…Чом відводиш очі, Білорусь?
(О. Ірванець, 5. 03. 2022 р.)
Поезія не поспішає, бо сила поетичного слова – не так у зовнішній емоційності, як у внутрішньому русі й відрусі очищення, акумуляції духа; навіть, тим більше у вкрай небезпечних для життя обставинах, бо, знаємо, смерть завжди й усюди чигає над людиною, поезія ж – як її ангел-охоронець; образне слово окрилює, а тому повинне бути надійним, по-своєму досконалим, виплеканим, не раз блискавично, у глибокій творчій тиші…
Такі рядки-строфи-вірші читаю вже у машинописі майбутньої антології за результатами конкурсу у Львові на здобуття літпремії імені поетки-упівки Катерини Мандрик-Куйбіди, що об᾿єднує патріотичні прагнення поетів кількох різних поколінь, світобачень та стилів. Випадково чи ні – швидше волею новітнього українського історизму – тут проступає чітка лінія життєво-буттєвої тяглості. У найближчому націєтворчому минулому сьогоднішньому «часові урочому», заповіданому ще 1952 року патронесою премії, передують: зойк мудрого серця «Невже нам сорок п’ятого замало?!» (Петро Остап᾿юк); завзяте топтання гнилої з голови риби під кулями-осами «у серці Шевченкокраїни» і передчуття зачатих пілотів (Ірина Мельник-Мостепан); хірургічно гострий діагноз сучасності – «Постмодерно кричить у безтямі нація, Виродки-сусіди лащаться до пітьми. Та чи скоро настане інавгурація Людей і богів за єдиний мир?», – коли «ран не загоять пальців моїх набої» (Галина Іванова); крізьчасове відчуття нездоланності людини «на своїй землі» (Ігор Трач); діти, що «ганяють м᾿яча» буквально на лінії фронту (Олена Іськова-Миклащук); сатирично-абсурдистські відповіді на вічні запитання полишених історією рабів (Олег Андрішко); зрештою, нині стражденний Ірпінь – «Метафора безсмертя – це Ірпінь. По вулицях його блукають вірші. І кожен з них – чиясь прозора тінь, Яку не прочитав ти…» (Олесь Гордон), – саме такого Ірпеня вже й чи «прочитаємо»…
Оце стрімке перевисання – попри недавні сумніви і невдачі – наших днів, дій та слів, наших доль в українське майбутнє, що почне свій відлік з остаточною вікторією української спільноти над московською чумою, перемогою підсонячного білого тіла над болотяним чорним, – воістину надихає. І годі перебільшити. Щодо життя чи смерті задля життя.
Передбачаю наближення миті, коли й сучасний український поет – і ямбом, і верлібром! – говоритиме до народу, від імені народу.
Богдан Смоляк,
член журі Премії
Березень 2022 р.
Замість ілюстрації – фрагмент акрилового етюда Б. Смоляка «З вогню та полуміння».