Директор академічного Інституту української мови каже, що московити виростили собі якогось гомункулуса – Інститут української мови в Москві, – щоб, очевидно, ракетувати ним храм нашого слова. Гадаю, це одна з багатьох псевдоукраїнських структур, яких вони мали намір перевезти на танках до Києва, а тепер, певно, раді, не встигнувши, бо скоро вивозити бодай щось до свого болота не матимуть чим… (Так, змінилися їхні плани; уже всі плани московитів, якщо придивитися, зводяться до одного-єдиного плану: як, зберігши «зад», покинути Україну; це покидання, на жаль, може бути тривалим процесом…). Очільник найвищої мовної інституції висловився стосовно трьох особливо важливих речей (деякі терміни, визначення й аргументи мої): 1) проти навіть епізодичної «матоейфорії», адже психо-емоційний світ слова, як і людини, не терпить брутальності, що передбачає руйнівну дію чи прострацію; 2) сконстатував потужний природний саморозвиток української мови упродовж останніх десятиліть, особливо на селі, яке нині перебуває в одному інформаційному полі зі столицею; 3) нагадав, що вершиною піраміди рідної мови – над усномовною й літературною її формами – є мовлення сакральне, тобто мова Церкви, трохи занедбана в нас.
1–15 листопада 2022 року
Наближення до себе через стиль – основа творчого прискорення письменника.
У всьому є золотий перетин і золота пересічність…
Люблю вигадливі корисні речі. Давненько вже, як вперше побачив цю старшу пані на триколісному ровері. Десь раз на тиждень зосереджено й безперервно крутила педалі, позаяк шлях рівний, а з виїздом на середньоміську пряму ліворуч (мандрувала із Забужжя на базар) – то навіть під горбок. Серед людей за кермом автівок, з керівницями велосипедів чи мопедів видавалася мені завжди тією, що на коні… Декотрі її однолітки хіба що вели велосипеда, опираючись на нього, а вона повносило їхала собі. Якось межи базарних рядів таки провадила свого «коника» за «вуздечку», тож я ризикнув запитати, звідки ця веломашина і чи дуже дорога. Відповіла ухильно: чи то з Англії, чи то з Польщі, а найпевніше – з Англії через Польщу прибула на Камінеччину. Ціна – звела очі догори… За рік-два вже не бачив її. Пригадую, подумав тоді сумно: старість не об᾿їдеш і на англійському триколісникові… Відтоді, спливло ж літ зо п᾿ять, роверів таких не помічав. Ні в Камінці, ані у Львові. Й ось знову – о чудо-диво! – знову їде наша забуженка, знову налягає на педалі під гору. Я аж зітхнув з полегшею. Трапилася мені, як добра прикмета. Відчутно постаріла, та раду собі дає (певно, й ровер не потребує особливих зусиль). Такий час, що мусиш мати свого коня! Аж позаздрив їй легенько (а от у Львові, уздрівши старшого чоловіка на популярному серед молодих самокаті – розвівалося за ним довге сиве волосся – нікому не заздрив, тільки знітився й відвів погляд).
Напередодні зими вся Ісландія, а живе в ній понад триста тисяч осіб, взялася плести для українців теплі вовняні шкарпетки. Включно з президентським подружжям! Колись віддячимо турботливим ісландцям вовняними светрами власноручного сплетення. О! Вже нині насолоджуюся тими днями, коли й мене – серед сотень тисяч охочих – навчатимуть тримати в᾿язальні спиці в руках…
Патрони і люди. Наші завважують, що потенційних самовбивців із московитського боку фронту більше, аніж українських патронів. І що це не перебільшення. Страшна логіка підказує, що слід учитися класти по кілька нападників однією кулею…
З усіх осінніх незвичайностей найбільше вражає мене виноград. Листя кручене й короблене, ніби шматки розтерзаної бляхи, – ні для ока, ні для серця, – а тримається до останку. Може, в такий спосіб, через самоприниження, вирізняє й підносить здорову красу, дорідність грон синього винограду, що між ним. Ще не знаю, кому віддам більше уваги – ягодам чи листу, коли малюватиму їх…
Приватна ферма в одному з окупованих московитами сіл під Харковом. До навали – європейсько-американського взірця: з адаптованим освітленням для різних корів, приміщеннями для оздоровлення й відпочинку… Після визволення майже знелюдненого села – суцільні руїни ферми, десятки впалих від голоду животин, з висолопленими язиками, що намагалися крізь щаблі загорожі досягти хоч якої соломинки; деякі без ноги чи іншої частини тулуба – московити просто з живих зрізали їх для свого сатанинського барбекю; корівки, що вижили, навряд чи житимуть, бо втратили свою критичну вагу, про молоко від них не може бути й мови… Гадаю, маючи такі факти, Орвелл трохи доосмислив би концепцію своєї славетної «Ферми тварин», що побачила світ 1943 року (скажімо, міг би в якийсь спосіб персоніфікувати людей як другосортних тварин), але він такого, мабуть, не знав та й цілком резонно був перейнятий голодомором серед людей і глобальною політичною алегорією.
Святого великомученика Димитрія (по-галицькому – Дмѝтра) Солунського – вродженого керівника й воїна, і великомученика Нестора – непоказного переможця, з благословення Димитрія, доти нездоланного цісаревого моцака (8). Йдеться про своєрідний варіант поєдинку Давид – Голіаф, описаного у Старому Завіті, але якщо це й копія, то життєва і пророча…
Захопився був простотою виготовлення й корисністю огрівальної окопної свічки; декілька міг би зладити, одначе ж мій шанець – серед записів і книжок, де не раз хоч і холодно, а зовнішнім вогнем не погрієшся…
День української мови й писемності (9). Зі Всеукраїнським радіодиктантом в осерді. Заздалегідь вирішив, що писатиму. Це моя чи не третя спроба. Чого? Певно, спроба вийти в лідери? Так, але цього разу своїм лідируванням – кажу як на духу – не цікавлюся. Не долучившись, шкодував би за втратою відчуття спільності із сотнями тисяч (передбачаю таку кількість, хоч торік було на рівень менше) родаків і симпатиків українського слова, причетності до всесвітнього кола мовної енергетики. Подякував Богу, що маю змогу сісти до столу у своїй надземній робітні, а не як – дай їм, Боже, усіляких побутових компенсацій! – одесити в катакомбах, інші по схронах в Україні. Хай це й переважно як застереження. Сам диктант видався легким і важким воднораз. Таким його вчинила насамперед тематика: втрата і повернення рідного дому, своєї домівки, звичного помешкання, даху над головою. Це потужний психо-емоційний складник. Трохи супротивною йому виявилася манера диктування – доволі швидка, з нечітким повторним проговорюванням речень. Якщо зважити на те, що інтернет відучив більшість українців швидко писати ручкою, то навряд чи бодай половина з учасників диктанту встигла його зафіксувати на папері цілком; я сам скорочував деякі слова, щоби потім, переписуючи, розгорнути, але два скорочення виявилися «проблемними» через розмаїття відмінків, часів, форм слова. Можна було зробити магнітофонний запис диктованого, а потім прослуховувати й щось уточнювати, – про це, певно, дехто подбав, та, гадаю, далеко не більшість. Зате, кваплячись писати, вдавалося легше відриватись од згаданої психо-емоційності. Текст добре скомпонований, хоч, як на мене, не без кількох невиважених словосполучень. А от пунктуація, яка так турбує учасників (казали про це до й по завершенні диктанту) і яка в більшості великих мов світу, принаймні Європи, доволі спрощена, – знову бентежить двозначністю написання: тире чи дві крапки, кома чи тире, крапка чи крапка з комою… Та це не час і не місце щось у ній змінювати. Треба просто писати і відчувати себе однією з літер цього глобального українського диктанту. Я вибрав літеру…
Лише з третьої спроби – спершу поліклініка, аптека велика, аптека маленька – вийшов на захисний противірусний, для внутрішньої частини ніздрів, препарат, учетверо-втричі дешевший за ті, що мені пропонували (10). І не такий дорогий, і чітко спеціалізований. Де ще не пробуємо грабувати своїх найменш забезпечених, але численних пенсіонерів? То майже так, як запускати руку в шапку сліпого жебрака…
Обличчя суспільства. Маємо на увазі якісь уніфіковані світоглядно-дійові домінанти. А якщо все-таки – достеменно людське обличчя? Осібне – як своєрідний підсумок накладання одного на друге мільйонів наших, таких несхожих, облич. Сучасним технологіям, з їх доступом до фейсбучної й медійної публічності, це цілком під силу. Яким би тоді воно виявилося – найбільш достовірне – не просто типове лице сучасного українця, що, власне, й уособлює обличчя суспільства? Які зморшки на ньому превалюватимуть – горя від воєнних утрат чи щастя від прожитого з іншими дня? Якої пильності наберуться його очі – сполошної чи любовної? Як поведуться його вуста –злютуються й видовжаться чи ледь заокругляться й розтуляться, чи ще якось? Тут запитав себе: жіночі то вуста чи чоловічі? Авжеж, обличчя суспільства – неодмінно два обличчя, а може, і три – ще дитяче. Це тільки запитання, відповіді ж наразі підходять…
Поєднання подробиці життєвої з подробицею мовною – те, поза чим немислима жива словесна образотворчість.
Навчитися б нам частіше самим зашивати собі роти, – однак не білими, а нитками розважливо-мудрого мовчання…
День повернення українського Херсону (11). Звуки війни заглушено звуками великої радості містян, котрі натерпілися від московських зайд. Цікаві принагідні зізнання й висновки. Старша херсонка розповідає, що тільки матюкаючи їх, можна було хоч якось на них впливати, – розуміли винятково брутальну мову… А відомий експерт стверджує: логіка визволення цього міста – нищівний удар по явищу освітньо-культурницької окупації українських теренів, оскільки розхолоджує відповідних московитських фахівців їхати до нас…
«Ухилися від злого і чини добро, шукай спокою і прямуй до нього» (Пс. 33).
Заявлена московитами експериментальна зброя – то, певно, щось на зразок тих ракет, що, спрямовані на нас, вибухають уже на їхній території.
Нині котра вже масована зайдівська атака на наші енергетичні вузли (15). Збито понад 70 із понад 90 стрільн. До Львова не долетіло 10. Як наслідок – багатогодинна ПТ від полудня, а після неї – відключення світла майже до півночі. Загалом же з початку місяця – шість ПТ: у різні години доби, в неділю конче зранку, в День української мови й писемності невдовзі по написанні радіодиктанту.
Завіз до місцевої бібліотеки, за годину перед сиреною, кілька сотень книжок зі свого книгозбору. Близько половини того, що маю. Це видання добротні й різні, безперечно корисні. З тих, якими роками не послуговуюсь. Є й локальніші причини. Спланували цю передачу з директором бібліотеки ще до повномасштабної війни. Чимало з переданого має шанс потрапити у філіали бібліотеки на Камінеччині. Коли із власником автівки, моїм давнім приятелем, вивантажували книжки, почули дружню репліку знайомого камінчанина: «Що, повертаєте книжки?!.» Одразу й не засміялося, а жарт, слід визнати, вартий пошанування…
Мова наказів убивати українців стає їм осоружною. Особливо постраждалим і душевнішим. Багато хто відмовляється од неї, не хоче нею розмовляти за логікою «так треба». А як інакше повернути собі пристойне майбутнє?..
Ще про набуток втрати. Найкращим збіркам поезій новітньої української доби зчаста доводиться наздоганяти своїх зацікавлених читачів. Кажу не про питомий рух поетичного слова в часі, що поєднується з еволюційною поступальністю, – акцентую збірку як перевізницю образної мисленно-відчуттєвої енергії. Добре вписується в цю парадигму й доволі повне вибране львів᾿янки-лучанки з високим музичним вишколом Анни В. «Поезії» («Сполом», 2012). Воно сформоване за принципом «єдиної в житті книжки», який має свої певні переваги і цілком виправдовує себе в умовинах турбулентності українського соціуму кінця 20-го – початку 21 століть. Та саме цей принцип і зумовив її деяку повільність у читацькій, зокрема літературознавчій рецепції. Книга репрезетує ліричну суб᾿єктку виважено-наполегливих розмислів і складних рефлексій, з інтенцією гармонії як абсолютного ладу. Циклічність її крізьчасових переживань – від весни до провесни, від першого кохання до пізньої закоханості, від рідного до незчужілого, від тілесного до одухотвореного, від цільного до цілушки й окрушини etc – частково відбита в циклах вибраного; втім, останні не завадили поетичному самопортретуванню авторки, оскільки вона присутня у власному вірші завжди більш ніж достатньо. І не раз поруч із нею осінь – її екзистенційна опонентка:
Над втомленою щедрістю землею
Сповняється щорічний ритуал:
Знов Осінь, як біблійна Саломея,
Розпочинає танець покривал.
Спадають ниць її розкішні шати,
Багряно-жовте царське покриття.
Стою. Дивлюсь. Очей не відірвати.
І ще чогось чекаю від життя.
Воно ще буде лагідним до мене,
Я прозирну найглибшу його суть.
Це не мою ще голову шалену
На блюді закривавленім несуть.
На тлі цього і схожих поетично-деміургічних автопортретів, через розмаїття форм традиційного ритмо-римованого вірша – короткого, багатострофного, фраґментарного, ораторійного, колізійного – ритуалізується й певна частотність глибоко- і гостробачення поетеси, сприйнятих і пожиткованих нею справжностей. І насамперед – легітимізованого для себе ще в юності відчуття конечної втрати, коли «…Лежати під травами в рідній землі…» значно цінніше, аніж «у травах». Звідси й подальші світоглядні недопізнаності- метафори: нібито байдужість при чеканні на страту Марусі Чурай; бентежне зазирання у прірву між словом на вустах старенької матері і змережаним її далеким сином-поетом, між вогником натхнення початківця і протягом редакторського професіоналізму, а відтак – між словесною кількістю («Вірші лавиною течуть, застигнуть – лавою») і поетичною якістю («Рядком грішу – покутую рядком»). Психологія втрачання, навіть добровільного й радого, доволі неочікувана і пластична. Вмикається механізм підсвідомого знецінення (іронія, сарказм, інвектива) особистого й суспільного втрачуваного, що в поетичному варіанті зумовлює надлишкову, хоча ніколи не зайву образність. Знецінення, звісно, по-своєму виправданого. І вже отча земля – планета, що «…На бульбашку мильну схожа!», «А люди горді і веселі Щодня примножують пустелі», «…Хліб для нас насущний Історія на крові замісила». Вже вивищується самоуневинювальне: «Сіяють святістю ікони. Внизу автограф: «Многогрішний…», однак над усім – гірка самоіронія:
Я доберусь до крові вогняної,
Переконаюсь в тому, що жива;
Покаюсь в серці, іменем любові!
Як буде час.
А часу вже нема.
Ця критична констатація самої себе така безоглядна, що допускає, як творчо бажаний виняток, густе неточне римування. Помітне хіба аналітикам. Книгу марковано знаками ментальних ризиків, що взагалі-то існують у поезії ніби за промовчанням, засвідчують спромогу поетичного вислову та його позиціонування щодо певних меж, і нерідко вив᾿язуються пасіонарною метафорикою. Приміром: «О Боже правий, Боже правий, Нащо давав мені життя?», «Смачна вода у річці забуття, А люта спрага висушила губи», «…Твої цілунки обираю, Мені не треба вічного життя…», «Меч духу вашому! Отак! Двогострий меч!», «В порохівницях – порохно», «…Людинонько! Самотня ти, як Бог Ще до початку творення природи», «…В безодню бажаного болю Пропащим ангелом лечу!», «…Я до свого полину полину»… Тут утрачувачка й утрачене мовби міняються місцями, позиціями споглядання, і, мабуть, це здатне піддати ризику ментальну стоїчність першої… А проте, маркерами поетичної сили у книзі стають як ці минущі сутності, так і явно щоденні:
Не спіть! Чувайте над душами!
Коли у листопад рушили,
Коли на щодень насущними
Стають не хліби – окрушини –
Не спіть! Чувайте над душами!
Не дайте онемощіти,
Хай інколи будуть як діти!
Хай черствістю не стриножені,
Злостивістю не знеможені,
Не даючись спустошенню
Ходять під Богом і осінню.
Богдан Смоляк
Листопад 2022 р.
Замість ілюстрації – гуашевий етюд «Дніпро не пускає».