Кожен має свою внутрішню війну, навіть якщо не визнає її перед ближніми. Бо неодмінний змаг людської душі за наближення до ідеалів добра і справедливості, за вдосконалення у вірі, надії й любові. А така надзвичайна подія, як війна, що її вже четвертий місяць провадить український народ зі своїм історичним антагоністом – Московією, з ворогом світоладу, здатна в рази употужнити наші найкращі особисті прагнення. Тому-то зараз пишу щоденникову прозу, правда, трохи нетрадиційну. Це записи автономні, документальні й художні, інколи поєднані темою чи асоціацією, але насамперед форматом прожитого дня. З кожним записом намагаюся бути питомішим. Така річ завжди в дорозі…
14–22 червня 2022 року
Полуднева ПТ; постраждав знову райцентр – Золочів на Львівщині, є поранені. Наразі така наша недоля, як і доля…
А взагалі, чи не від боїв у зелених житах та пшеницях, як тепер на Донеччині, зеленувато-брунатний колір хакі?.. І якби жерла знешкоджених або кинених гармат і танків стриміли вгору, то бузьки й на них мостили б собі гнізда…
Приятелів завжди менше, аніж днів року. В декого їх тільки два – на Різдво і на Великдень. Я щасливий, бо маю прихильних до себе людей принаймні кільканадцять. Замолоду помічав, що серед них переважають жінки, далі було навпаки, а коли сягнув піввіку й на диво швидко копѝ – повернулася жіноча більшість, і лише тепер, здається мені, маю точну пів-на-пів…
Нема нічого смачнішого за осібно варену
велику, найбільшу із сущих у тебе, бульбину в мундирі
(з огляду на стан воєнний, не добираю іншого слова),
але так, щоб вона перемліла в сóбі до останньої краплі окропу,
і припеклася з одного лінивого боку,
і вчасно – хутчій! – покликала до себе, розпахнувшись,
і стала м᾿якою й солодкою, ніби подущина,
на яку що завгодно з поживного покладеться,
і зразу, щоб хукав, не давалась би в руки…
Найбільше, що багато хто може нині робити для спільної української справи, – це плекати щиру надію на перемогу над московськими нападниками. У відчутті, думці, слові. Нібито дещиця, а якого емоційного і розумового самоконтролю потребує, якої чистоти сумління, якої незалежності від мінливого настрою й випадкового болю! Якого переконання, що Бог ближній тільки в доброму і що від Нього не приховаєш, наче від звичайного знайомця, свою руйнівну байдужість чи безнадію.
Надіслав на сайт восьму низку своїх щоденних записів. Маю вже звичку ущільнювати кожну подачу, залишаючи найсуттєвіше. Але що таким є? Зрозуміло, що не фактаж, навіть винятковий. Такого в житті завше небагато, а коли трапляється, то стараюсь конче так чи так підкреслити й осмислити його винятковість, позаяк без цього, наодинці з собою, він – як і будь-що інше. Те, що не входить у сайтівський текстовий варіант оприлюднення, можливо, побачить світ якось по-іншому…
День захисту літніх людей (15). За нашим академічним тлумачним словником, доповненим уже в українську добу, слово літній має два основних значення – 1) як прикметник до літо і 2) який починає старіти, немолодий. Нас цікавить друге. Звертаю увагу: не молодий, але й не старий – на межі. Мало того, є ще й чомусь призабуте, але варте повернення в активний вжиток значення: досить дорослий. Ці розуміння переконливо й колоритно відбиті в ілюстраціях із прози класиків. Так, у Нечуя-Левицького: «Він був вже літній чоловік, високий, широкоплечий»; Яновський пише про генерала: «Літній, навіть старий», а Панас Мирний про Івася, якому за двадцять: «Парубок літній – час би вже й про жінку подумати». Тому роблю висновок: літній у першій фразі цього абзацу неточне і близьке до недоречного, оскільки, не визначившись у більш-менш конкретному віковому діапазоні, ніби поглинає, затушовує всі значеннєві нюанси цієї лексеми. В кожному разі, маємо пам᾿ятати, що осердям її соціалізованого значення є літо як тепла пора року, а воно належить, воно бажане як сімнадцятилітнім, так і сімдесятилітнім. Не пропоную замість цього «літнього» щось вдаліше – замінників не забракне. Цілковито профанує назву Дня неоковирне тут «захист». Воно може стосуватися матеріалів, речей тощо, наділених душею тварин, але не людей – істот, здатних до духовного самозахисту. Про суто соціальний аспект цього Дня, його відчутну декларативність щодо обтяжених літами й обділених усталено-належним матеріальним забезпеченням багатьох українців нічого й казати. Особливо тепер.
Передобідня коротка ПТ (16); був на місті, ще встиг купити кілька червоних яблук, а з купівлею стограмової кави вже запізнився. Як сатисфакція за незахищеність перед учорашнім Днем захисту літніх людей – роздум Петра Сороки: «…старше покоління приречене на поразку, сама природа і час на стороні молодших. Але старші приречені, так би мовити, на локальну поразку. Однак, програвши з погляду свого часу, вони виграють з погляду вічности» (тут мова насамперед про досвід). Щоправда, не вважаю вже себе літнім, бо пішов далі. Нині літні – це переважно молоді (згадаймо тлумачення словника) та середнього віку люди, і більшість їх направду потребує бодай спорадичних підтримки й захисту.
Альфа-державці Німеччини, Франції, Італії й Румунії в Ірпені «мацали» рани, завдані Україні московськими зайдами. Як писав поет (Володимир Лучук), «Я з села: не помацаю – не повірю, Дайте в руки мені невагомість…» Село тут – обмеженість гуманістичного світогляду центральних і західних європейців, а невагомість – біль та страждання…
Життя без назви. Справді, те, що відбувається нині на неозорих українських теренах, нелегко звести до чіткої характеристики й однозначної назви. Це безперечно життя, але немислимих донедавна амплітуд і конфігурацій. Життя, в якому смерть уживається не за численними земними уявленнями, переважно стерпними, і не так оригінально, як у романі Сарамаґо – там вона, втомлена, однак ще дуже приваблива, здається, блондинка бальзаківського віку, «взяла відпустку», щоб, гадаю, відчути нарешті не страх перед собою, а доконечну потребу в собі, – бо в теперішньому українському житті смерть напрочуд багатолика. Навіть, сказав би, багатоособа, адже приходить до багатьох в один і той же час, численних лише зачіпає – ранить, забирає немовлят, десятою дорогою обминає столітніх, мовби позбавляє душí «гради» нападників, водночас одушевлюючи такі ж «гради» в руках захисників рідної землі. На очах многоти дітей комфорту трощить на цурпалки їхні житла, гонячи їх самих у світи тільки з поліетиленовими торбинами, розпухлими, одначе, від людської вдячності – врешті-решт – Творцеві за те, що ті поліетиленові торбини – не чорні мішки… Дозволяє вмирати, вирятовуючи з полум᾿я канарку, наказує жити навіть без рук та ніг. Створює враження, що на кожного одного живого українця існує конкретний московський убивця. Кладе останніх несіяними покосами, що, впавши, лише догнивають. Дарує першим пам᾿ятливе забуття, рятівне і, здається, спасенне…
Життя без плану – це коли людина спить із псом-безхатьком під боком; п᾿є дощівку, поглядаючи на горобців; варить борщ просто неба, ніколи не чувши закличного «Падай-падай дощику, зварю тобі борщику…»; ховає близьких, де торік садила картоплю; розрізняє те, що летить, як антиакорди; покидає рідні місця, щоб лише не покинути світу; повертається навіть на запах диму від спаленої домівки…
Опівнічна ПТ (17) – криваво-болотяна північ не спить…
Стрепенулося серце – легендарний український футболіст, нипаючи пустирищем колишнього стадіону, закликав спортовців світу не мовчати на злочини московитів, а краян відроджувати в собі бажання до легендарної гри. Сила моменту в тому, що був то заклик чудовою, без найменших чужомовних шумів українською мовою, а ми вже призвичаїлися було любити цього спортсмена навіть з московським україноцентричним словом на вустах. Тож не звикаймо до програшних світоглядних паліативів…
Всі вузли зазвичай розв᾿язує час. Оскільки ж він для нас надто стиснений, важкий, гарячий та гострий, то доведеться нам їх розрубати…
З моїм гарним приятелем-ровесником, котрий живе театром і відданістю класичному читанню, інколи обмінюємося потрібнішими комусь із нас книжками. Маю від нього й кілька капітальних подарунків, передовсім тритомник Вінграновського. Він мені бажаний, як і відповідні давніші видання; саме він є для мене взірцем сучасного текстового огрому, якого не лякаєшся… А це тому, що любиш чи не кожне слово цього письменника, поетичне і прозове, – воно твоє, могло б стати навіть буквально твоїм, однак не стало, бо Господь довірив бути його сіячем не комусь, а саме отому Миколі. Відтак. Якби ж то й сучасну книжку не тиражували і була вона в одному примірнику, як і людина, і їхалося б на зустріч із нею, знаною з каталогів, аж на край світу!.. Дивовижна мрія. Мрія про неоціненність внутрішнього світу людини, переданого словом. Уже не має жодного шансу на здійснення. Не обійтися ж без капітальних поступок духові. І, може, сталося б, та не відступить комп…
Багатофункціональний, у теперішніх обставинах – бойовий московський буксир, поцілений сучасною зброєю, пішов на дно. Ніби поспішаючи стати чимось справді корисним, скажімо, основою підводного коралового рифу…
Доня береться почитувати «Мою найбільшу війну». Суто кам᾿янецькі епізоди допоможуть їй бути і ближчою, і спокійнішою. Хоч як знати – інколи ностальгія за найріднішим висумовується-виплакується впродовж усього життя. А зараз те найрідніше ще й під загрозою нищення. Добре, що, читаючи, вона завжди знатиме, чим переймається та як живе її тато…
Нам видали квиток на потяг у європейське майбутнє, але потяг той лише щойно прибув до перону в Краматорську на Сході, а зайди обстрілюють його з усіх жерл, а колія за пару діб дороги до західного кордону не стане вужчою, під європейський стандарт…
Передобіддя (18). Сонце ще з надбузького сходу пече-припікає – млинці можна пекти, мов на блятах відкритої печі, якої тепер не видати. Старенька з тільки-но визволених українських теренів каже про млинці, «чи щось», на червоній черені, не загашеній «градом»… Але кам᾿янецькому сонцю не до випіконів – переймається, це очевидно, вишнями. Майбутні кулясті ягоди на довгих черешках щодень рум᾿яніші. Задля них сонце мусить топтати стежину довкола кожного плідного дерева. А що не завжди йому це зручно, то кличе на поміч вітерця, – щоб розхитував, обертав вишневі височки, щоб розхиляв густолистя. При тому деякі вишеньки, зачервонившись, опадають, немов не витримують випроби дозріванням… А небо – навіть не знаю, як його трактувати: блакить і лише кілька хмаринок білявих, ще й у різних кінцях надземного простору. Нагадують розсварену родину. Чи знають що одне про одного? Може, вітер дещо їм переказує, хоча сумніваюся – надто ж високо… Ось могутній ясеновий пнище мені по рамена – і велик, і не дурень – необійменний хоч трійцею, та зараз його, звісно, ніхто не обіймає – що пень-бо і що навпіл посідає кавалок хідника й кавалок палісаду за сітчастою огорожею. Його приємно обходити краєм тротуару, майже бордюром, як дуже повного перехожого, якщо ж доторкнешся долонею – проймає жаль. Треба рукотворного пня цього, від загрозливо столітнього древа над хатою, якось підтримати… Коли скерувався додому, за мостом, у густім та глибокім сплетінні вербового, кленового, вишневого й каштанового віття, а наче в усі, мелодійно затрелив й одразу заплескав собі соловей, – я просто зирнув туди і побачив на мить – о диво! – самого маестро пташиного – вороновану іскорку в темно-зеленім затоні…
Тяжко постраждала від московитів Богданівка Броварського району, що на Київщині, а її сестриця-тезка Яготинського району, освячена пензлем Білокур Катерини, зайшлася нестримним плачем, і сльози ті – гіркі густороси з богданівських піль…
Хай не здається нікому, що то неприцільний московський вогонь – по середохрестях шляхів українських, де є неодмінно небесний блокпост, по наших полях золотожитніх, по наших водах солодких…
Прощання в Києві з молодим майданівцем, громадським лідером, волонтером, фронтовиком. Так гаряче брався за все для людей, що й мама його крізь сльозу: безбашенним був… Ратушний, отже. Ця смерть надзвичайна, особливо болісна, і єднає всіх в Україні…
Неділя всіх святих (19), коли чуємо й кажемо про доступність святості кожному, хто припильновує свій обов᾿язок, – у подружжі, перед дітьми, перед ближніми і далекими. Перед своєю Вкраїною. Перед Всевишнім. То шлях не згори визначений, бо ж є і такий, а здобутий трудами. Життям. Як і смертю за праведність… Коло церкви дізнався про загибель на фронті молодого репрезентанта жертовної родини львівських учених і громадських діячів Крип᾿якевичів. Хай з Богом спочине – у святості…
День медичного працівника. Щиро вітаю-здоровлю медиків, зичу їм якнайкращих умов для виявлення фахової відданості й майстерності (поки є умільці проливати кров – мусять бути й майстри зупиняти її). Бажаю й, може, найважливішого – щоб усі люди, всупереч закоренілій іронії загалу до навіть згадки про це, таки завжди були здорові!
Так, людство хворе, вельми-вельми хворе.
І річ не в тім, що тіло подається.
Що леденіє кров і рвуться жили.
Що кості не витримують вантаги.
Що ризикує кожен, хто живий.
Що не вдається дуже довго жити.
Не в тому річ, бо неміч наша – в думці:
Як бути і не бути водночас
Людиною. А думка ця руйнує
Нас ізсередини, провадячи у безум
І рук, і ніг, і мізків, і сердець…
І хворі ми, що кличем лікарів,
Вони ж приходять з повним саквояжем.
І хворі ми, штурмуючи аптеки.
І хворі, як не хочемо терпіти
Ні ближнього, ні дальнього. Ні болю.
О лікарю, зцілившись сам, не станеш
Нас лікувати всує – лиш на фронті…
День батька. Важливо бути не тільки батьком, а й татом. Така теорія. А практика дуже й дуже різна. Якщо рідко яка мама позбавлена змоги опікуватися своїм дитям, то зате рідко який тато має змогу дбати про цінності вищі за прожитковий мінімум родини. Так у нас ведеться здавна. Нині батько, попри смертельний ризик, радо воює з московитами. Звичайно, за рідну землю й родину, але передовсім – за відновлення свого здорового авторитету в сім᾿ї та суспільстві…
Прочитав у титрах, що ми готові до ядерного удару московитів. Як саме? Не думаю, що йдеться про надійність засобів захисту й укриттів. До цього нам ще далеко. Тож як саме готові ми протистояти найстрашнішій зброї – ядерним зубом за ядерний зуб?..
Недавньої ночі знову літав уві сні. Знову – це після кількох місяців. Літав невисоко, гадаю, що з метр над землею. Значить, не був ні Ангелом, ані Ікаром, а швидше посередником між людьми й людьми, більш удатним, аніж інші, вісником. Літав, як звичайно, без крил, та якби вони й були – то не на плечах, а ногах, вище п᾿ят. Ніби шпори. Інші дивилися й дивувались, бо не вміли літати. Але я не зважав на це – може, вирішував, чи є сенс блискавично розносити вбивчі новини…
Деякі фантасти минулого століття переконували, що століття наступне, тобто теперішнє, стане часом заселення людьми глибин Світового океану. Ні, суші не забракне – просто людство запрагне ближче пізнати свою, по суті, колиску. Та ось надворі вже третє десятиліття по міленіумі. І в Європі четвертий місяць точиться кривава московсько-українська війна. А війна – не органон пізнання, то досконалий інструмент нищення. Випалення. Всього, що трапиться. Грудки землі передовсім. «І неситий не виоре На дні моря поле», – застерігає Тарас. Таки не виоре, бо не вміє ні орати, ні сіяти, а тільки палити. Якщо не мені, то нікому! – виголошує. Нині у світі все добре доступне людині, навіть під товщею вод, однак не неситому…
Глянув з місточка, а річка Кам᾿янка мовби пересохла – просто очей напівболотяна виспа, обабіч неї щось схоже на продовгуваті калюжі (20). То як же?!. Але придивився – течія, повужчавши, змістилася ближче до правого берега, під захист тінистого верболоззя. Зрештою, – звична справа для річки, яка влітку може прикидатися й потічком, позаяк завше має великого рідного брата, що зветься Бугом.
Нині текстом мало кого здивуєш. Навіть грамотним, сенсаційним чи вишуканим. Грамотність обов᾿язкова, сенсаційність навпаки, а вишуканість перехідна. В цьому колі властивостей бачу будь-який жанровий текст. Але річ у тому, що здивування при сприйнятті – не зовсім та реакція, на яку має розраховувати добре авторське слово. Як не дивують джерельна вода і домашній хліб, справжнє вино або червонобоке яблуко з батьківського саду, глибина зацікавлення якими залежить від безлічі факторів, хоча всі вони зводяться до абеткового: п᾿ємо, коли змагає спрага; їмо, коли голодні; приймаємося за доброї нагоди. А коли переймаємося чимось іншим – хліб і вода, та вино, та фрукти не стають через те непотрібними чи гіршими. Вони чекають свого часу. Добрими текстами повняться чарунки світової культури – бери й читай! Інтерпретуй його мірою своїх внутрішніх потреб і можливостей. І коли візьмеш із нього, здавалося б, усе, що тільки можна взяти, – він, інколи просто на очах, виповниться джерелицею нових сенсотворних формозмістів. Що, власне, відбувається? Або ти, як читач, заглибився, або текстові глибини невичерпні. Найкраще, коли те і те. Однак добрий текст невичерпний від моменту створення, тобі ж ніхто не перечить дедалі зростати у своїх запитах до нього. То хто він насправді, той добрий текст? Без сумніву, він тільки мистецький, художній, істинність якого ґарантується єдино можливою земною істинністю – багатством людського єства.
Може, я чогось посутнього не знаю й не тямлю, бо коли парламентарії кількох країн Європи досі не схвалили, а українські депутати недавно сумнівалися в необхідності схвалити закони на підтримку жінки в родині й суспільстві, то хочу запитати: «Що, так важко позбуватися предковічної чоловічої пихи?!.» (21). Невже не зрозуміло, що спосіб стихійної локалізації стихії нині непродуктивний? Що замість обмеження, навіть звичайним іґноруванням, прав жінки у сферах, де без неї аж ніяк не обійтися, чоловікам варто більше й більше перейматися поліпшенням середовища існування і цих, і багатьох інших, переважно спільних сфер, бо саме в цьому вони найсильніші…
Стоп, чи можливо у принципі знищене природне (тут і одвічне довкілля, і пристосоване до нього людськими руками, і що увійшло в єство людини як часова еманація створеного) замістити чимось? Чи коштовності і кошти, окрім спільного словесного кореня, мають ще щось спільне? В наших воєнних умовинах, коли московити переводять на кубометри будівельного сміття цілі міста, а то, правда, впереваж збіговисько «хрущобок» і «пенальників», залишається єдина конструктивна надія – на незабарне реформування свідомісних основ жителів цих міст. Незабарне-швидке навіть при тому, що часові рекорди руйнування ніколи не перескочити рекордами творення…
Вважаю, що наш людський досвід – конкретний досвід життя кожного з нас – може бути основною умовою нашого народження на цій планеті і запорукою нашого впливу на майбутні земні появи. І тому його слід не просто набувати, запозичувати і т. д., а – творити. Як твориться все нешкідливе у природі. Як твориться добрий текст. Ось війна одриває від однієї творчості, але десь майже силує до другої. І досвід захисту рідного – завжди корисний…
Не один українець нині запитує, передовсім у себе самого, бо інформації море, що то за птиця – москаль. Адже вбиває, ґвалтує, краде, руйнує, смітить, засмерджує… Не знати за що вмирає. Своїх покійників покидає в рові. Про людську крилатість навіть не чув… Тут очевидна «гойдалка»: зневага до тіла викликає зневагу до душі, зневага до душі викликає зневагу до тіла. Одне другим зумовлюється, ба – вже й обумовлене в генах. І все, навіть якась невибагливість, – насупроти християнських засад…
Той котик, що про нього я писав навіть поетичним словом, знову посеред хідника вмивався собі (22). І тепер я йшов його боком, і дощу не було, тож на хвильку спинився – так і є: темно-охровий, але з легенькими поперечними, як у тигра, смужками, а сам хребетик – ніби спав-катулявся на котячому ложі з жовтцю золотистого…
День скорботи.
Тут її подостатком.
Три світових війни на крижах – це більш ніж біль.
Велика скорбота – для тих, що вижили.
Найбільша скорбота – для тих, що не народилися.
Скорбота скорбот – для тих, що й не мали прийти у життя…
Богдан Смоляк
Червень 2021 р.
Замість ілюстрації – гуашевий етюд Б. Смоляка «З Гераклітом».