Лірика поета Любомира Лесоніна багата на символи і жанрові за змістом функції. Це на мою думку, літературний феномен, що народжується від душі і прагне поділитися своїм уявний світом з іншими. Тому поезію Любомира Лесоніна супроводжують інтертекстуальні архетипи і містика. Якби сказав відомий український літературознавець Олександр Астаф’єв: «Це дискурс серця, якому підлягає слово в його різноманітній містичній формі та іпостасі».
Перечитуючи поезії Любомира Лесоніна на його фейсбук-сторінці, я звернув увагу на містичні елементи в творчості поета. Виразний філософський дискурс переплітається з непростим особистісним змістом. Прикладом може бути вірш присвячений Катерині Затулі «…коли із порожніх коридорів б’ють потужні потоки світла», який має риси інтимної лірики. Також привертає увагу виразно інтелектуальний твір, адресатом якого є поет літературно-мистецького андеґраунду Грицько Чубай. Цей вірш починається символічним рядком: «Ти помер у віці Христа». Вже на тих двох прикладах ми бачимо, що творчість Любомира Лесоніна характеризується поетичним вираженням і містикою, інтертекстуальними архетипами та міфічним мисленням. Це у творчому фонді, спроба переосмислення себе на фоні сучасної української літератури.
В творах поета заглиблення у сутність архетипів набирає рис таємничості, оскільки взагалі поезія Любомира Лесоніна виражає творче споглядання на дійсність. Формою цього споглядання залишаються непрості рядки, яким автор надає абстрактногоозначення. Поліфонічність міфічного мислення підкреслює розбудована філософія образів, які підлягають візуалізації.
Любомир Лесонін, шукаючи глибшої семантики слова, пропонує в поезії послідовне згущення змісту та образів. У творі, присвяченому Катерині Затулі, він говорить про кохання як глибоку духовну вартість. Тому у завершальних рядках, видно відкритість поетового серця: «Сяє сніг на долонях. Чи це / Перли од зір одсіклися й упали навзнак? / Вір мені. Вір мені. Вір мені. Вір мені. Вір.». Поетичні повтори «Вір мені» є інтимною формою комунікації, яку можна порівняти з шепотінням. Вони втілюють у текст ширший сенс духовності кохання. У вужчому значенні вони є записом емоційної структури поетичної вразливості автора:
…коли із порожніх коридорів б’ють потужні потоки світла – тоді ми
Пересікаємось, у темряві ловлячи
Праведні доторки, ждучи на розгріх
І сповідь, і любі нам райдужні погляди
Теплих небес. Тут немає смерти чи
Ліку од неї. Тут ми стираємо межі
Між вітром і штилем. Ідемо до променів,
І стане снаги нам не впасти, не піти
Спочивати, не захлинутись повітрям –
Таким чистим і білим, наче його зіткав
Сам Господь для своїх найсвятіших
Таїнств. Сяє сніг на долонях. Чи це
Перли од зір одсіклися й упали навзнак?
Вір мені. Вір мені. Вір мені. Вір мені. Вір.
Вірш «…коли із порожніх коридорів б’ють потужні потоки світла»
Любовна пристрасть стає у творі провідним мотивом інтимної лірики. Автор розкриває свої душевні переживання, втаємничуючи читача у заповітну тайну кохання: «Тут ми стираємо межі / Між вітром і штилем. Ідемо до променів, / І стане снаги нам не впасти, не піти / Спочивати, не захлинутись повітрям (…)».
Поетична мить, як дороговказ серця супроводжує також натхненний твір «Перевтілення». Поетичне перевтілення не означає лишень дії чи стану перетворити слово в образ, але залишається спробою поглянути на дійсність. Це філософське значення бачити суб’єктність дійсності і в особливий спосіб її переживати. Це також поетична здатність до усвідомлення відповідальності за крилату думку, мета якої вплинути на літературні процеси свого покоління.
Вицвів місяць, хитнувся – і впав
У мої помозолені пальці.
Визрів я – і стенув недолуго плечима,
Ніби себе відділив од похмурої в’ялої тіни.
Не настала година, потрібна для вісти –
Хтось украв її – прудко, навмисне,
Озлоблено – й вість залишив.
А краще б навспак. І тоді би пустився я
По розлогій, родючій, пахкій, синьоокій
Воді. Й не дізнався би, що то таке –
Перебутись і втрапити в себе – зчужілого.
Вірш «Перевтілення»
Рядки «Не настала година, потрібна для вісти – / Хтось украв її – прудко, навмисне», можуть означати наполегливу антропологічну спробу змінити дійсність. Сама парадигма слова «перевтілення» домагається поглянути на світ інакше. Цього також вимагає сама дійсність, яка на наших очах змінюється. Те, що вчора здавалося важливим, за словами поета, може сьогодні означати «зчужілість». Але може бути і навпаки, про що засвідчує яскравий вірш про Грицька Чубая «Ти помер у віці Христа». Політично замовчувана літературна історія відомого співця літературно-мистецького андеґраунду 1960- 1980-х років починає на наших очах оживати і здобуває належне їй місце. Грицька Чубая пригадують молоді поети, він знову стає популярним, зачитуються його вірші чи, власне, присвячуються йому натхненні твори.
Вірш Любомира Лесоніна належить до того творчого дискурсу, який, ідучи всуголос повернення пам’яті Чубая, надає літературній історії міфічного значення. Співець літературного андеґраунду оживає в легенді і стає прикладом для молодих. З іншого боку стає цінністю своєї літератури, бо приходить до нас з жахливої епохи і стає її героєм, який зумів протиставитись поневоленню. У творі Любомира Лесоніна відкриваються «камінні ворота минулого» чи «згаслі вогнища», показуючи «зчужілість» доби і, сакралізуючи поезію того, хто «помер у віці Христа». Поет-бунтівник Грицько Чубай постає у вірші велетнем духу і переможцем. Тому твір може розглядатися в аспекті лаврового вінка, дарованого співцеві співцем, пам’ять якого не обтяжена минулим.
Твором володіє занурення в літературну історію, як категорію поетичної власності Лесоніна. Літературний Львів Грицька Чубая, стає крізь роки також власністю поета Любомира Лесоніна. Сповнюєтся отже категорія об’єктивності часу, як форма виявлення тривалості буття. Реалізується також міфічне існування магми поезії, незадежно від епохи її написання – як легендарної фортеці Камелот короля Артура. Тому автор присвяченого Чубаєві твору говорить:
Ти помер у віці Христа,
Як і волів,
Тричі відвоювавши небо
І стонадцять разів обійшовши
Камінні ворота Личакова,
Так і не відшукавши Причетного.
І воскрес – отам,
Де тіні моляться на Місяць,
Де Марс освітлює згаслі вогнища,
Й серед них – Твоє.
Ти – моя пастка. Мій біль.
Замкнуте джерело,
Що розпустило свої русла,
Зрошує трави –
Неписані, написані, неописані.
Усе вмістилося на лезі,
Мовби на лузі.
Мовби
На лузі.
Вірш, присвячений Грицькові Чубаю «Ти помер у віці Христа».
Захоплення життям та творчістю Грицька Чубая (23 січня 1949, с. Березини – 16 травня 1982, Львів), має глибокий літературний сенс. Чубай був відомим українським поетом. В українському підпільному самвидаві запропонував літературно-мистецький часопис «Скриня» (1971). Був автором посмертно виданих поетичних книг «Говорити, мовчати і говорити знову» (1990), «Плач Єремії» (1999), збірки віршів для дітей «Скоромовка не для вовка» (2008), «П’ятикнижжя «Вір мені» (2013).
Літературна апеляція до міфічного андеґраунду виражена Любомиром Лесоніном – це свідчення поетичної тяглості поколінь і зацікавленням творчістю видатного львівського співця. Для Любомира Лесоніна поет Грицько Чубай – це той український літературний витязь, що «Тричі відвоювавши небо / І стонадцять разів обійшовши / Камінні ворота Личакова, / Так і не відшукавши Причетного. / І воскрес – отам, / Де тіні моляться на Місяць, (…)». Світ поетичної уяви про трагічну долю творця Грицька Чубая набирає в літературному фонді Любомира Лесоніна архетипічної константи. Адже в період становлення української літератури шістдесятництва її справжність зустрілася з жорстокою відсіччю радянської ідеології. Влада всіляко намагалася боронити ідеологічні настанови соцреалізму, тому Чубай як особистість підлягав репресіям. Любомир Лесонін як представник молодого літературного покоління української літератури, замислюється, якою повинна бути пам’ять про дисидентів 60-70-х рр. Тому твір поета якби дає інтертекстуальну відповідь на запитання минулої епохи.
Реалізуючи літературну лінію з ознаками міфічних архетипів, Любомир Лесонін у творі «Коли гине прекрасне – мов тління із першоцвіту», говорить:
Коли гине прекрасне – мов тління із першоцвіту,
Мов пломінь пітьми у бездонному царстві тепла
Загорається – й гасне. І все,
Чим ти жив, що кохав, що любив
У місцях, де ти втратив себе,
Попеліє. Нема
Ані духу пречистого, ні вольової муки,
Ні серця, зітканого з гілля роси.
І тепер уже йдеш у полон
Добровільно. Отак,
Наче все, що було, було тільки для щасної
Миті, коли гине прекрасне
І ти розпадаєшся пасмами вітру
В розпачливу тишу
Трави.
Вірш «Коли гине прекрасне – мов тління із першоцвіту».
В творчому мисленні поета архетипи праобразів «вітру», «тиші» і «трави» є тими миттєвими спалахами, що ведуть до спонтанного визначення змісту твору та підкреслення його фінальної сутності: «(…) все, що було, було тільки для щасної / Миті, коли гине прекрасне / І ти розпадаєшся пасмами вітру / В розпачливу тишу / Трави».
У творі «Я сплю», як і в попередніх віршах, відбувається вербальна комунікація між уявними образами та дійсністю. Поет виражає суть особистих емоції, щоб описати явища і події, які бачаться йому в оніричному просторі сновидінь. Це такі образи як «в моєму сні зринає твоя кімната», «Стіни чекають на тіні. Тіні ждуть», чи «неприкаяні руки вогню» у яких спалахує оніричний простір підсвідомого. Ліричний герой твору Любомира Лесоніна спроможний зняти окови реального світу та тягар існуючих проблем і перебувати у світі казкової та містичної дійсності:
Я сплю.
І в моєму сні зринає твоя кімната.
У тій кімнаті ти читаєш книгу.
А поруч із тобою бовваніють дзеркала
Зі слізьми на шклах.
З-за вікна стеляться пасма смерку.
Стіни чекають на тіні. Тіні ждуть,
Доки ти згорнеш читво й подасишся
У неприкаяні руки вогню.
Дощ – бліда, соромітна юнка – холодить притрушений попелом комин.
Цокіт краплин відносить тебе
Перстами тремтливими
В рай.
Вірш «Я сплю».
Сакралізована територія знайомої кімнати, перетворюється в підсвідомий простір сновидіння. Внутрішній образ сновидіння трансформується в індивідуальний стан душі. Це зрозуміло, бо зміст твору набуває тоді інтуїтивної присутністі.
Авторська інтуїтивність помітна також у тексті «Діждися – і ми проллємось ослоном». Вірш поета має любовний характер і розповідає про довгоочікувану зустріч. До такого розуміння, наштовхує нас слово «діждися». У творі відбувається вербальна сакралізація чуттів та спроба назвати істину мовою поезії. Ось крилаті приклади: «(…) нами / Насититься ніч», «огріті багром піднебесного / Збіжжя, розплеснутого по ріці, / Найдемо хрестатий камінь»:
Діждися – і ми проллємось ослоном
На щербату підлогу. Відтак нами
Насититься ніч. Ми зникнемо,
Мовби останній пташиний лет.
А на ранок, огріті багром піднебесного
Збіжжя, розплеснутого по ріці,
Найдемо хрестатий камінь,
Поточений болем розпуки.
І не буде свідків нашому тихому спокою.
Вірш «Діждися – і ми проллємось ослоном».
Поетична творчість Любомира Лесоніна, відповідаючи на виклик літературного сьогодення, займає важливе місце в сучасному просторі української літератури. Твори поета, писані верлібром, привертають увагу своєю глибинною апеляцією до філософського розуміння дійсності. Те, що видається поетові особистісним, набуває інтертекстуальної міфічності.
Любомир Лесонін в своїй поезії опосередковує особистий досвід і духовність, абстрактність і реальність. Тому в його поетичному досвіді зустрічаються різні світи, близькі, віддалені, протилежні або наближені. Це закономірно, адже поет шукає найбільш відповідної літературної форми для своєї творчості. Згадаймо, що поезія автора презентується на його фейсбук-сторінці, назагал непростому фонді для натхненної поезії. Адже досі ми бачили поезію в змісті літературних журналів чи на презентаціях у бібліотечних приміщеннях.
Тадей Карабович
Національна спілка письменників України
Любомир Віталійович Лесонін народився 17 лютого 2002 року у місті Броди, що на Львівщині. З дитинства цікавився літературою різних жанрів, загадками, конспірологією, наукою. Зараз поет навчається на філологічному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка. У вересні 2017 року у львівському журналі «Дзвін» було надруковано його перше оповідання – «Самберлерові рукописи». Відтоді у «Дзвоні» він стає постійним автором. У 2018 році ввійшов у сотню, а згодом і у «двадцятку» найталановитіших дітей України на Першому міжнародному дитячому літературному фестивалі “Literature Future” (Чернівці). Отримав звання «Кращий юний автор України та майбутнє України». Дипломант літературно-мистецького конкурсу «ТЕРНОслов» (м. Тернопіль, 2019 р.) у номінації «Проза». Дипломант конкурсу «Молода КороНація» (м. Київ, 2019 р.) у номінації «Повість».
Викладає поезії, різноманітні міркування, есеї та статті на власній фейсбук-сторінці. Тут також презентує свої музичні композиції.
По цих фрагментах неможливо оцінити… Хіба можу сказати, що це не моє… Я ж думаю! Поезія – це не гра слів і римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, це виховання читача. Думки ж бо живі й розумні істоти: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». – У кн. «У фокусі віддзеркалень»). Герман Гессе називав поезію грою в бісер, хоча детального опису цієї гри в романі нема, відомо лише, що для її опанування потрібні ґрунтовні знання музики, математики та історії культури. Гра є синтезом мистецтв і наук, в якій людські цінності переплітаються, утворюючи складні асоціативні візерунки. Таку інформацію можна прочитати в роздумах про роман «Гра в бісер».
Пане Богдане, не треба випити море, щоб зрозуміти, що воно солоне. А воно таки солоне! А Любомир Лесонін талановитий! Достатньо прочитати кілька рядків. Інша річ, що досвіду житейського ще малувато, і в літературних бувальцях ще він не дуже побував, не обтерся. Але це все у н ього попереду! І Рільке писав про це в Листах до молодого Зате яка інтуїція, і яка тонкість відчуття і сприйняття світу в молодого поета! Яка образність при зображенні любовної пристрасті, причому у вірші слово любов навіть ні разу не вживається. Це високий пілотаж, і то на самому початку літературного шляху! Згадаймо, що писав Райнер Рільке в “ЛИСТАХ МОЛОДОМУ ПОЕТУ” про літературну критику, про усвідомлення себе як людини пишучої
Цей перший лист “Про основи” такий прекрасний, що я дозволю собі навести його повністю.
“Париж, 17 лютого 1903 року.
Милостивий пане,
Ваш лист я отримав лише нещодавно. І хочу подякувати Вам за Вашу велику і зворушливу довіру. Навряд чи я зможу зробити більше: я не можу судити про те, що таке Ваші вірші; мені вкрай чужими є всілякі критичні наміри. Слова критики можуть менше за все зачепити Творіння мистецтва: тут критика завжди приводить до більш-менш щасливих непорозумінь. Не всі речі такі ясні і виразні, як це нам зазвичай намагаються подати; багато подій – не дають себе виразити, вони стаються в тій області, куди ще ніколи не ступало жодне слово, і найбільш не окреслені Творіння мистецтва, – загадкові істоти, чиє життя, поряд із нашим, тимчасовим, триває вічно.
Зробивши таке коротке зауваження, я можу Вам сказати лиш одне: у Ваших віршах своєрідності ще немає, але в них потаємно і тихо намічається щось своє. Ясніше за інше, я відчуваю це в останньому вірші “Моя душа”. Тут щось особисте намагається промовити вголос, хоче знайти образ і слово. І в чудовому вірші “Леопарді”, схоже, виникає щось ніби споріднене із цим Великим і самотнім духом. І все ж ця поезія ще небагато значить, в ній немає самостійності… Ваш щиросердечний лист, яким ви її супроводжуєте, не обминув пояснень щодо тих недоліків, які я відчував, читаючи Ваші вірші, не в змозі їх перелічити виразніше.
Ви задаєте питання, чи добрі Ваші вірші. Питання задано мені. Раніше Ви запитували інших. Ви відсилаєте їх до журналів. Ви порівнюєте їх із чужими віршами, і Вас турбує, що інші редакції повертають Ваші спроби. Так ось ( раз Ви вже дозволили мені дати Вам пораду), я прошу Вас усе це покинути. Ви шукаєте публічного успіху, а саме цього зараз Ви робити не повинні. Ніхто Вам не може дати поради чи допомоги; ніхто. Існує лише один засіб: заглибитися в себе. Досліджуйте причину, яка спонукає Вас писати, визначте, бере вона початок у самій заповітній частині Вашого серця, признайтеся самі собі, померли би Ви, якби Вам заборонено було писати? І, перш за все, спитайте себе – в саму тиху нічну годину, – чи повинен я писати? Шукайте в собі глибокої відповіді. І якщо буде відповідь ствердною, якщо є у Вас право відповісти на це важливе питання просто і сильно: “Я повинен”, – тоді все Ваше життя Ви повинні творити заново, за законом цієї необхідності; Ваше життя – навіть у саму меншу і байдужу її хвилину – має стати заповітним свідоцтвом і знаком цієї творчої волі. В такому разі – будьте ближчим природі. Спробуйте, наче перша людина на землі, мовити про те, що Ви бачите і відчуваєте, і любите, і з чим прощаєтеся назавжди.
Не пишіть віршів про любов, уникайте, на початку, тих форм, що давно осягнуті й відомі; вони найбільш важкі: необхідна велика і зріла сила, щоби створити своє там, де у множині існують хороші, і, нерідко, захоплюючі зразки. Шукайте порятунку від загальних тем у тому, що дає Вам повсякденне Ваше життя; пишіть про Ваші печалі і жадання, про перебіжні думи і про віру в яку-небудь красу, – пишіть про це з глибокою, тихою, покірною щирістю і, щоби виразити себе, звертайтесь за допомогою до речей, котрі Вас оточують, до образів із Ваших снів і спогадів. Якщо ж бо Ваші будні здаються Вам бідними, то не виніть їх; виніть самі себе, скажіть собі, що у Вас занадто мало від поета, щоби Ви могли викликати усі багатства з цієї повсякденності: бо для творчого духу не існує бідності й немає такого місця, яке було би не цікавим і бідним. Навіть, якщо були би Ви і в тюрмі, чиї стіни не доносили до Ваших відчуттів жодного відлуння світу, – хіба і тоді Ви не володіли би своїм дитинством, цим безцінним, царським багатством, цією скарбницею спогадів? Зверніться до нього подумки. Спробуйте викликати з пам’яті цього великого часу все, що Ви призабули, і Ваша особистість відшукає себе, Ваша самотність буде не окреслена і буде будівлею в сутінках, повз яку прокочуються хвилі людського гаму, докучливо не наближуючись. І якщо від цього звернення до самого себе, від цього проникнення, заглиблення у свій власний світ народяться вірші, то Вам навіть у голову не прийде розпитувати кого-небудь – чи добрі вірші народилися. Ви не бажатимете більше зацікавлювати своєю працею журнали: Ви бачитимете в них Вашу кровну власність, голос і грані Вашого життя. Продукування мистецтва добре тоді, коли це відбувається із внутрішньої необхідності. В такому, особливому, походженні повністю міститься і вирок йому; ніякого іншого не існує. Ось чому, вельмишановний пане Каппус, я можу дати Вам тільки одну пораду: ввійдіть у себе, вивчайте ті глибини, в яких Ваше життя бере свій витік, і ви знайдете біля цього витоку відповідь на питання, чи потрібно Вам творити. Може статися, виявиться, що Ваше призвання бути художником. Тоді прийміть цей жереб, несіть його тягар і його велич, ніколи не питаючи про нагороду, що може прийти ззовні. Творчий дух зобов’язаний бути світом у собі і все знаходити в самому собі і в природі, з якою він утворив союз.
Утім, імовірно, Вам і після цього самозаглиблення доведеться відмовитися від думки стати поетом (достатньо, як я вже й казав, відчути, що можеш жити і не писати, і тоді вже й зовсім неможливо стати поетом). Але й тоді, ця розмова наодинці з собою, про яку я Вас прошу, не буде даремною. З цього часу неминуче піде Ваше життя своїми особистими шляхами, і я Вам бажаю, щоби ці дороги були добрими, щасливими і дальніми, бажаю більше, аніж можу і сказати. Бо що можу ще сказати Вам? Здається, все сказано так, як потрібно, а в кінці хіба тільки пораджу тихо і серйозно пройти призначену Вам дорогу… Вірші, що Ви їх мені дружньо довірили, я Вам повертаю. І ще раз приношу подяку Вам за Вашу велику і сердечну довіру. Відповідаючи Вам щиро і чесно, як міг, я намагався стати хоча би трішки більше бути вартим такої довіри, якої я, сторонній, можливо і не вартий.
Зі всією відданістю і участю,
Райнер Марія Рільке.”
Пане Богдане, Тадей Карабович ставиться до свого внутрішнього поетичного голосу і до літературно-критичного саме так, як радив Рільке. І вміє розгледіти і підтримати молодий талант зі всією душевною щедрістю, на яку тільки здатен. В Україні і в нашому літпроцесі так мало добрлозичливості у ставленні пишучих людей одне до одного, що ми мали би вітати такі дискурси між поетом і літкературним критиком. До того ж молода поезія нині зовсім не та, що була за Тичини чи Вінграновського: геть немає зовнішнього пафосу, зате є тонко завуальовані образи, які викликають захват.
………………………………………………….. З повагою – Леся Степовичка