У черговий раз узятися за перо я була змушена після того, як мені до рук потрапила книжка перекладів українською (білінгва) з Арсенія Тарковського, автор перекладу Світлана Орел (Світлана Орел. М. Кропивницький. «Імекс-ЛТД» 2020).
Перше питання, яке виникло: навіщо перекладати Тарковського українською, та ще й на батьківщині поета, де його творчість шанують, а вірші читають в оригіналі? Якщо перекладати наших, україномовних поетів, російською є сенс, аби донести наше слово до російськомовної аудиторії, а надто, на терени РФ та за рубіж, де читачів на порядок більше (що фактично є експансією нашої літератури в зарубіжжя), то перекладати з російськомовних поетів українською – справа проблематична. Хоча можуть бути і меркантильні інтереси. А надто – спроба здобути міську премію імені Арсенія Тарковського. А це – престиж і гроші!
Тепер поведімо мову стосовно якості перекладів.
Поетичний переклад регламентується Хартією перекладачів. Тобто тут нічого придумувати, тож для самодіяльності немає місця.
Основні вимоги до поетичного перекладу:
- збереження ритму, стилістики;
- збереження образного ряду;
- збереження думки автора, емоційного забарвлення.
А щодо перекладів зі споріднених мов (наприклад, з російської – українською), то, за можливості, збереження рим.
Переклад зі споріднених мов містить підводні камені, які проявляються в різних наголосах, у різному значенні слів. До того ж часто слова в українській мові коротші від слів у російській.
Та головне, щоб не зникла поезія за намаганнями точно перекласти.
Йосип Бродський вважав, що в перекладі можна зберегти не більше, ніж 80 відсотків оригіналу. З цими мірками й підійдемо до оцінки тексту лише одного перекладу зі збірки (якщо аналізувати всю збірку, то це вийде цілий том досліджень, чого автор статті зовсім не бажає робити, бо в аналізі одного перекладу, як у краплі води, можна розгледіти суть і зробити висновки про всю книжку).
Почнімо з аналізу твору оригіналу, після чого очевидними стануть достоїнства та вади перекладу.
Арсений Тарковский. Отрывок
А все-таки жалко, что юность моя
Меня заманила в чужие края,
Что мать на перроне глаза вытирала,
Что этого я не увижу вокзала,
Что ветер зеленым флажком поиграл,
Что города нет и разрушен вокзал.
Отстроится город, но сердцу не надо
Ни нового дома, ни нового сада,
Ни рыцарей новых на дверцах печных.
Что новые дети расскажут о них?
И если мне комнаты матери жалко
С горящей спиртовкой и пармской фиалкой,
И если я помню тринадцатый год
С предчувствием бедствий, нашествий, невзгод,
Еще расплетенной косы беспорядок…
Что горше неистовых детских догадок,
Какие пророчества?
Разве теперь,
Давно уже сбившись со счета потерь,
Кого-нибудь я заклинаю с такою
Охрипшей, безудержной, детской тоскою,
И кто-нибудь разве приходит во сне
С таким беспредельным прощеньем ко мне?
Все глуше становится мгла сновидений,
Все реже грозят мне печальные тени,
И совесть холодная день ото дня
Все меньше и меньше терзает меня.
Но те материнские нежные руки —
Они бы простили мне крестные муки —
Все чаще на плечи мои в забытьи
Те руки ложатся, на плечи мои…
[1947]
Твір написаний 1947 року після відвідин автором рідного міста Кіровоград (яке на час народження поета мало назву Єлисаветград, потім – Зінов’євськ, потім – Кірово, потім – Кіровоград, а з недавнього часу – Кропивницький). У вірші згадуються дитячі роки, у концентрованій формі передані зорові відчуття тощо. На час написання твору матері поета вже не було (вона померла в 1944 році). Тож автор бачить сучасне місто, яке лежить у руїнах, і згадує місто своєї юності, яке він покинув у 1923 році. З глибин пам’яті постають образи, про які ми вестимемо мову.
Вірш побудований чотиристопним амфібрахієм (трискладовий ритм з наголосом на другому складі) з дворядковим паралельним римуванням; в основному закінчення чоловічі (склади під наголосом), але є й жіночі (без наголосу). І перекладачеві конче потрібно зберегти цю структуру.
Тож наводимо текст перекладу:
Арсеній Тарковський. Уривок (переклад Світлани Орел)
А все-таки жаль, що юнацькі роки
Мене повели на чужинські шляхи.
Що мама в розлуці сльозу витирала,
Що рідного я не побачу вокзалу,
Що гілкою вітер востаннє махав,
Що міста нема і розтанув вокзал.
Відновиться місто, та серце не хоче
Ні нового дому, ні запахів ночі,
Ні лицарів кутих, що піч прикрашають.
Про них нові діти нічого не знають.
Кімнату жаль мамину, вогника скалки
І ледве вловимий в ній запах фіалки.
А ще пам’ятаю тринадцятий рік,
Що біди і втрати тяжкі нам прорік.
Хвилястих розплетених кіс безпорядок…
Що гірше наївних дитячих здогадок,
Пророцтва які?
Бо тепер вже стократ
Я збився з рахунку гірких своїх втрат.
Кого я покличу з дитячих тих далей
З такою нестримно гіркою печаллю?
І хто коли-небудь прийде уві сні,
Безмежне прощення даючи мені?
Темніше з роками імла сновидінь,
Все рідше приходить минулого тінь.
І совість холодна – що день промине,
Все рідше і рідше терзає мене.
Та рідні одвіку ті мамині руки –
Що здатні зцілити усі мої муки,
І болю мого передчувши краї,
Частіше лягають на плечі мої.
Розглянемо логічно пов’язані між собою рядки.
Оригінал
А все-таки жалко, что юность моя
Меня заманила в чужие края,
Что мать на перроне глаза вытирала,
Что этого я не увижу вокзала,
Что ветер зеленым флажком поиграл,
Что города нет и разрушен вокзал.
Переклад:
А все-таки жаль, що юнацькі роки
Мене повели на чужинські шляхи.
Що мама в розлуці сльозу витирала,
Що рідного я не побачу вокзалу,
Що гілкою вітер востаннє махав,
Що міста нема і розтанув вокзал.
Головне завдання перекладача – виділити з тексту і зберегти знакові образи. У цьому уривку це «юність», «чужі краї», «мати», «перон», «цей вокзал», «зелений прапорець», «грайливий вітер», «зникле місто», «зруйнований вокзал».
Початок у руслі оригіналу, та далі мова йде про «юність» як пору людського віку, а не про «юнацькі роки» як певний період життя. Ніби схоже, та відтінки різні. «Заманила в чужие края» не те ж саме, що «повела на чужинські шляхи». Заманити чимось, завлікти кудись. А повести – це фатум. «Чужие» – це чужі, а «чужинські» – це іноземні. Нібито синоніми, а відтінки і значення різні. В оригіналі юна пора заманила автора в чужі краї, а в перекладі юні роки повели на іноземні шляхи, що є нічим іншим, як викривленням змісту, нісенітницею.
Автор описує, що мати на пероні (1923 рік), прощаючись із юним сином, очі витирала, тобто витирала сльози, а в перекладі кардинально зміщений акцент з конкретного перону в «розлуку», що випадає з контексту твору, бо автор доводить основну тезу – жаль за тим, що покинув рідний край, залишив матір у розпачі, через що карається все життя, бо не побачить того вокзалу, який був зруйнований під час війни, свого рідного будинку, який був знесений і який являє собою образ цілого міста (раз немає рідної оселі, то немає й рідного міста).
Звідси й недоречності перекладу. Немає в оригіналі «мами», а є «мати», вокзал зовсім не «рідний», а відчужено «цей». І вітер не гілкою махав, а грався зеленим прапорцем!
Що це за «зелений прапорець»? Усе стає зрозумілим, коли ми подивимося на історію залізниць. У 1923 році, мабуть, ще діяли сигнали з дореволюційних часів, які подавалися зеленим прапором (прапорцем). Оскільки рейкові шляхи в основному були одноколійними, то поїзди розминалися на перегонах. Вивішений на станції чи на перегоні зелений прапор означав, що їхати можна, але зі зниженою швидкістю. А зелений прапорець, прикріплений до останнього вагона, указував, що позаду йде експрес, якому на перегоні слід уступити колію.
Як бачимо, вітер «грався» саме «прапорцем», а не «махав гілкою»! Образ геть спотворений.
У автора вокзал зруйнований, а не такий, що «розтанув». Де розтанув? Знову прокол…
Йдемо далі. Оригінал:
Отстроится город, но сердцу не надо
Ни нового дома, ни нового сада,
Ни рыцарей новых на дверцах печных.
Что новые дети расскажут о них?
Переклад:
Відновиться місто, та серце не хоче
Ні нового дому, ні запахів ночі,
Ні лицарів кутих, що піч прикрашають.
Про них нові діти нічого не знають.
У цьому уривку знакові образи: «місто, яке відбудується, те, що «не потрібне серцю» – «новий дім» та «новий сад, «лицарі», «пічні дверцята», «нові діти».
Йдеться про те, що місто таки відбудується, відновиться, та серцю не потрібне це нове. Автор підкреслює, що в новому немає потреби, а не бажання, як у перекладі. Акценти зміщені. У чому ж немає потреби? У новому домі, у новому саді, у лицарях, які прикрашали пічні дверцята, бо хіба нові діти зможуть розповісти про них (у них інші нахили, інші інтереси)?
У перекладі чомусь зник «сад», зате звідкілясь з’явилися «запахи ночі». Щодо «лицарів»: взагалі-то пічні дверцята – взірець ливарної майстерності, вони не виковані, і прикрашали пічні дверцята, а не просто слугували якоюсь декоративною прикрасою печі. Тобто образи різні в оригіналі і в перекладі.
У перекладі останній рядок із «зовсім іншої опери». Щось розповісти новим дітям про лицарів, і нічого не знати про них – зовсім різні речі.
У двох останніх рядках не збережений ритм оригіналу.
Далі. Оригінал:
И если мне комнаты матери жалко
С горящей спиртовкой и пармской фиалкой,
И если я помню тринадцатый год
С предчувствием бедствий, нашествий, невзгод,
Еще расплетенной косы беспорядок…
Что горше неистовых детских догадок,
Какие пророчества?
Переклад:
Кімнату жаль мамину, вогника скалки
І ледве вловимий в ній запах фіалки.
А ще пам’ятаю тринадцятий рік,
Що біди і втрати тяжкі нам прорік.
Хвилястих розплетених кіс безпорядок…
Що гірше наївних дитячих здогадок,
Пророцтва які?
У цьому уривку знакові образи: «материна кімната», «спиртівка, яка горить», «пармська фіалка», «тринадцятий рік, «передчуття», «біди», «навали», «негаразди», «розплетена коса у безпорядку», «шаленство дитячих здогадок», «пророцтва».
Автор перелічує, за чим найбільше жалкує. За кімнатою матері – зі спиртівкою, на якій, вірогідно, мати нагрівала плойку чи варила кофе, із запахами саме «пармської фіалки», а не просто якоїсь фіалки (домашні фіалки не пахнуть, запах мають весняні фіалки, але не про них мова!). Звісно, що перекладач «не в темі», тому є сенс пояснити, що таке «пармська фіалка».
Parma Violet Пармская Фиалка Pokrovka Trading House – це аромат для жінок, він належить до групи квіткові. Парфюмер: Marina Nikitina. Верхні ноти: Апельсин і Лимон; середні ноти: Фіалка, Троянда і Жасмін; базові ноти: Ірис, Амбра, Кедр і Сандал.
Пармська фіалка, яка стала одним із важливих культурних символів XIX ст. – а її образ з’являвся всюди: у літературі, моді, образотворчому мистецтві тощо, – завжди пов’язується з романтичною історією про другу дружину Наполеона Бонапарта, Імператриці Франції (1810 – 1814 рр.), а потім, після повалення Наполеона, Герцогині Парми, П’яченци і Гвасталли (1816 – 1847 рр.) – Марії Луїзи Австрийської. За переказом, Марія Луїза, яка тяжко переживала печальні події свого життя – звинувачення в невірності своєму чоловікові Наполеонові Бонапарту, заворушення в Пармі, смерть річної дочки, – часто знаходила заспокоєння у висаджуванні та доглядом за своїми улюбленими квітами – фіалками. Легенда проголошує, що цими квітами були прикрашені її кімнати і сукні, а також вбрання наближених герцогині. За допомогою монахів Собора Благовіщенння (Convento dell‘Annunciata), які дистилювали ефірне масло фіалки, герцогиня стала використовувати і парфуми з ароматом улюбленої квітки. Fragrantica.
Перекладач недолуго побудував першу фразу. Виходить, що ліричному героєві (далі –
ЛГ) жаль «вогника скалки». Звідки взялися ці «скалки» (будемо вважати їх іскрами)? У автора йдеться про «спиртівку», яка горить! У перекладача спиртівка взагалі зникла. А далі йдеться про запах фіалки, який до того ще й «ледве вловимий».
Як бачимо, у перекладі перекручені відчуття ЛГ, зник знаковий образ «спиртівки», образ «пармської фіалки» як знакового на той час парфюмерного виробу взагалі відсутній.
Тепер щодо «тринадцятого року». Тоді авторові було 6 років. З тих часів він пам’ятає відчуття тривоги, яке передувало наступним трагічним подіям. І він чітко перелічує, що прорікав цей рік: «біди», «навали», «негаразди». І саме ці три лиха мають бути переліченими і в перекладі! «Біди» збереглися, а замість «навал» і «негараздів» звідкілясь з’явилися «втрати», та ще й «тяжкі». Це суттєвий ґанж.
Та найголовніше (що вплинуло на подальше життя ЛГ) – це здогадка малюка, що мама не тільки моя!.. Безпорядок розплетеної коси привів ЛГ до тяжких роздумів на цю тему. І хіба з цим можна порівнювати якісь абстрактні пророцтва цього фатально року?! Тому автор підкреслює, що ці здогадки «шалені», а не «наївні», як у перекладі.
Знову зміщено акценти, що призвело до зниження напруги в перекладі в порівнянні з оригіналом… Виходить, що малюк не шаленіє від маминої зради (як він вважає), а перебуває в наївному стані, що докорінно порушує логіку авторської думки.
Далі. Оригінал:
Разве теперь,
Давно уже сбившись со счета потерь,
Кого-нибудь я заклинаю с такою
Охрипшей, безудержной, детской тоскою,
И кто-нибудь разве приходит во сне
С таким беспредельным прощеньем ко мне?
Переклад:
Бо тепер вже стократ
Я збився з рахунку гірких своїх втрат.
Кого я покличу з дитячих тих далей
З такою нестримно гіркою печаллю?
І хто коли-небудь прийде уві сні,
Безмежне прощення даючи мені?
У цьому уривку знакові образи: «тепер», «лік утрат», «заклинання», «хрипла, невтримна дитяча журба», «прихід когось уві сні», «безмежне прощення».
І напруга, яка зникла в попередніх рядках перекладу, нівелюється і в подальшому. Автор наголошує, чи когось ще він так «заклинав»? А перекладач, не надто роздумуючи, пише, що ЛГ когось кличе «з дитячих тих далей». В оригіналі мова про «дитячу журбу». наголос, що чи когось іще ЛГ закликав «хрипло, нестимно»? У перекладі знівельована емоція одним терміном «гірка» печаль. Взагалі-то, емоції журби і печалі мають різні відтінки. Тож якщо в оригіналі «журба», то місця для «печалі» немає!
Далі автор наголошує, чи хтось іще, окрім матері, приходить (у теперішньому часі!) до нього? Хоч автор і не вказує, як часто це трапляється, очевидно, що дуже часто, про що й піде мова в наступних рядках. У перекладі знову зміщено акцент: мати з’являється «коли-небудь», тобто інколи.
Слід подивитися на складну будову речення в оригіналі. Автор констатує, що хіба тепер, коли він збився від ліку втрат, хтось до нього приходить з прощенням? Для цього він вводить дієприслівниковий зворот – щодо втрат.
Чи зберіг стилістику перекладач? Ні! Зате, мабуть, для рими втулив «стократ», якого не могло бути в Тарковського, бо той надто делікатно ставився до вживаних слів. Тому перекладач і розбив складне за структурою речення на два, чим збіднив авторську лексику.
Далі. Оригінал:
Все глуше становится мгла сновидений,
Все реже грозят мне печальные тени,
И совесть холодная день ото дня
Все меньше и меньше терзает меня.
Переклад:
Темніше з роками імла сновидінь,
Все рідше приходить минулого тінь.
І совість холодна – що день промине,
Все рідше і рідше терзає мене.
У цьому уривку знакові образи: «імла, яка глухішає», «погроза», «печальні тіні», «холодна совість», яка «менше терзає».
Тут ніби все просто. Приглушується імла сновидінь, рідше погрожують журливі тіні, а совість з кожним днем усе менше терзає ЛГ.
Але й тут перекладач «накрутив». Імла чомусь «темнішає», а не приглушується. Терміни мають різні відтінки: «темніший – світліший», але «глухіший – ясніший».
В оригіналі ЛГ страхають «нерадісні тіні», а в перекладі вони просто «приходять», та ще й з «минулого».
Далі перекладач втулив абракадабру про те, «що день промине»? До чого тут день, який промине? Хіба через це ЛГ терзає совість? Нісенітниця розбила просту констатацію, що холодна совість терзає ЛГ, бо усе пережите безповоротно відходить у вічність.
І звідки з’явилося це дурне слово «промине»? Для рими! «Промине – мене»…
У двох перших рядках не збережений ритм оригіналу.
І знову доводиться констатувати, що перекладачеві не вдалося передати думки і емоції автора…
Далі. Оригінал:
Но те материнские нежные руки —
Они бы простили мне крестные муки —
Все чаще на плечи мои в забытьи
Те руки ложатся, на плечи мои…
Переклад:
Та рідні одвіку ті мамині руки –
Що здатні зцілити усі мої муки,
І болю мого передчувши краї,
Частіше лягають на плечі мої.
У цьому уривку знакові образи: «ніжні материнські руки», «прощення», «смертні муки», «забуття», «плечі».
Як бачимо, автор наголошує, що, коли він перебуває в забутті, усе частіше ніжні материнські руки лягають йому на плечі. І ці руки готові простити йому смертні муки, які він пережив і які ще очікують на нього.
Чи вдалося все це передати авторові перекладу?
У автора руки «ніжні», тобто такі, що втішають, а не пестять, а в перекладача – «рідні» та ще й «одвіку». Рідні одвіку вони апріорі, бо належать матері! Наголошую: Тарковський дуже обрежно ставився до вживаних слів, тому руки матері він і не називає рідними, натоміть підкреслює їхню головну якість – ніжність.
В оригіналі «руки материнські», тобто це узагальнений образ, а не уособлений до примітивно-дитячого «мамині руки», як у перекладі.
Далі по тексту оригіналу йде вставне речення щодо прощення смертних мук. «Крестные муки» – це смертні муки, муки Христа, розіп’ятого на хресті, а не якісь абстрактні «усі мої муки»! До речі, поет рівня Тарковського не став би вживати пусте слово-зв’язку «усі». Бо якщо всі, то всі, без винятку. А може, не всі? Може, перекладач перелічить ці «всі муки»?
Далі автор «удосконалює Шекспіра» – придумує те, чого немає в оригіналі. Ну немає в Тарковського того, що мати передчуває «болю краї»! Матері немає в живих – жива вона лише у хворобливій уяві ЛГ! І ні про який біль в оригіналі не йдеться.
Щодо побудови речння в перекладі: тут порушена логіка і стилістика. Якщо вже не витримана авторська, досить складна стилістика, то слід було б речення побудувати так, замінивши дієприслівник «передчувши» на дієслово «передчути»:
Та рідні одвіку ті мамині руки,
Що здатні зцілити усі мої муки
І болю мого передчути краї,
Частіше лягають на плечі мої.
Та перекладач пише «навпростець», ніби поганий учень, якого до того ж ще й погано вчили. Невже це про автора перекладу, журналіста за освітою, з величезним досвідом роботи за фахом?!
До того ж, автор перекладу «не дружить» з орфоепією, інакше не робив би орфоепічних помилок у словах «нОвого», «нОві», «прийдЕ», «даЮчи».
Насамкінець зазначимо, що поетичний переклад – складна і надзвичайно відповідальна справа. Перекладати твори геніальних поетів можна тільки геніально!
Не-поет буде перебріхувати, аби якось передати суть, у якій він сам до кінця не розібрався. Поета може «понести» – і він почне додавати щось своє і тлумачити текст по-своєму. Та слід триматися золотої середини: і за можливості точно перекладати, і писати яскраво, зберігаючи емоцію автора. Чи кожен здатен на це?..
Чи може слугувати цей переклад взірцем літературної творчості? Як виглядає Тарковський у такому перекладі – як геніальний поет чи недолугий писака? Чи збагатилася українська література з виходом цієї книжки з таким за якістю перекладом? Питання, питання…
Тож за Бродським скільки відсотків авторського тексту збереглося в перекладі?
Відповідь на питання, що з того вийде, коли кухарка візьметься за шиття чобіт, очевидна: нічого хорошого, бо кожен має займатися тією справою, на якій знається.
P.S. Як уже не раз бувало, аби авторові статті не виглядати занадто прискіпливим, аби довести тезу Й. Бродського щодо 80 відсотків, працюючи над статтею, я звернулася до знайомого літератора Олександра Архангельського, який має певний досвід у галузі поетичного перекладу, аби він зробив переклад цієї поезії. Він люб’язно погодився. Тож наводжу його переклад.
Судити читачеві, чи можна перекласти, не спотворивши текст, зберігши образний ряд та енергетику автора?
Арсеній Тарковський. Уривок (переклад Олександра Архангельського)
А все-таки крають до болю жалі,
Що юність зманила в чужії краї.
Що мати сльозу на пероні втирала,
Що більше цього не побачу вокзалу.
Що вітер зеленим погравсь прапорцем,
В розрусі вокзал й зникло місто оце.
Хоч місто зведеться, не треба нічого –
Ні дому нового, ні саду нового.
Ні лицарів тих на дверцятах пічних.
Що діти нові перекажуть про них?
Хоч жалко кімнати матусі й домівки –
З фіалкою пармською, з жаром спиртівки,
Коли рік тринадцятий знову сплива
З біди відчуттям, негараздів, навал,
Розплетених маминих кіс безпорядок…
Що гірш від шалених дитячих здогадок,
Які ж то пророцтва?
А зараз невже,
Із ліку утрат навіть збившись уже,
Хіба ж хоч когось заклинаю з такою
Дитячою – хрипко, без стриму – журбою,
Хіба ж хто приходить до мене вві сні
Й дарує безмежне прощення мені?
Глухіше, глухіше імла сновидіння,
Все рідше страхають нерадісні тіні,
І совість холодна уже з кожним днем
Все менше і менше терзає мене.
Та руки оті материнські – готові
Пробачить мені навіть муки Христові –
Частіше на плечі мої в забутті
Утішливі руки лягають оті.
Оксана Грановська