Хтось колись мою бабку поправив, що той салат, який вона все робить, називається польський. “Не знаю – в мене в хаті самі українці”, – бабка не дуже любила, як сторонські її вчили. І добре мала.

– Бабко, чуєте, я хочу салатику.
– Йкого, з піря?
Тут певно треба пояснити, що салат не з курячого пір`я, а з пір`я молодої цибулі. Бо таке, всєчіно може бути.
– Ні.
– Помідоркового?
– Та ні, хочу того найліпшого салатику.

А найліпший салат був у нас один – барабулька в мундирах, заправлена смаженою і сирою маринованою цибулею, посолена і поперчена. Всю інакшу їду я могла з`їсти дві-три ложки і совгатися по кріслі. “Ти ші не зголодніла”,- констатувала бабуся і відсувала вбік. “Зголоднієш – тогди меш їсти”.
А от отой мій салат я не могла просто так лишити в спокої, бо він – найліпший.
Найсмачніше, певно, що може бути, – це після горєчого салату випити стакан студеної кирничної води.

– Та де таку студену воду пити, вуводе ти малий.
– А дідик п`є ти й я хочу.
– Я тому дідикови твому покажу де раки зимуют…

Тепла вода вже так не смакувала навіть приблизно.
Доки бабка прибагає мені “найліпший салат”, дідик докосив сад, сів на перевернене і накрите дошкою відро (бабка брала назбитки то “сідало”, але дідика не цікавив ніякий інший стілець, лиш ото відро). Дід сперся на коліна і розглядає сад.
– Вставай, Митре.. Ти сів ти й з тобов все сіло, – каже собі і поволеньки іде шукати собі якоїсь інакшої роботи. Бачить, що я біжу – аж на носі барабуляний салат, а в руках книжка – то я зібралася котові “Пригоди Синдбада Мореплавця” читати.
– Іване, ну і шо ти маєш робити в школі, єк на тебе відтепер книжок не настачішси.. Ой, дівко-дівко, – жартома бореться зі мною, ніби пробує відібрати книжку.

А тоді очі такі хитрі робляться:

– А газ-води мої хоч?

Усміхаюся. Ще питає..

…Дід іде в хату, у півлітровий слоїк кладе ложку-дві смородинового варення і розводить водою. Робить вигляд, що то вода дуже студена, інакше не схочу пити.
Але раз дід сказав – студена, то так і є – дід пустого не даст…
Потрохи зачинається ранок. Днинка лиш вгрівається. То поки не припікає -зараз дід мене візьме “на обхід” – ми будемо іти лісом, туда вгору,аж коло матки Віде`нської, я буду роззирати чічки, а дід – казати мені їх назви. І так – до самого полудня..

Іванна Стефʼюк, членкиня НСПУ

Автор фото Ірина Крижанівська