Най буде так… (новела)

Молода мати , що знадвору увійшла до світлиці, у розпачі: де Христика її? Як так сталося, га?.. Відлучилася, може, на якихось п’ять-шість хвилин — і на тобі! Ніби і не на довго, а сталося горе — страшне і немислиме…

У розпачі не лише Марина, але й бабуся дитини — Килина.Очима,  повних сліз, питає невістку:

— Як так, доню, сталося, га? — витерши сльози, додала: — А хіба дитину одну можна лишати? Без нагляду, так?

— Мамо, я лиш на хвильку, знаєте… — невістка взялася плачем.

— Еге, на хвильку, кажеш… Хіба?!. Могла б мене покликати, ні? А ти… Я-бо недалечко живу.

Марина руки ламає, очима, повними сліз, по ліжечку водить, в якому недавно спала її маленька кровинка. Ну, що їй, бідоласі, тепера робити, га? І що має свекрусі сказати? Винна — і все!.. А хіба знала, що якихось тих п’ять-шість хвилин стільки горя усім принесе? Ні, не знала, не відала…

Та все ж, де дитинка її, де? Де мацьопку шукати?!. — жінка надвір вискочила. Сюди-туди позаглядала. Нема! Ні в сінях, ні в коморі, ні в пивниці*, ані, не дай, Боже, у студні… Нема і нема!.. О, Господи, хоч би її на органи не викрали? Ходять же чутки, що сякі-такі бандити не лише дорослих крадуть, але й дітей — аби себе збагатити…

Свят-свят, Маріє, хоч би не вбили Христику, — це єдине, що її, вдову, ще на світі тримає.Так-так, живою щоб залишили. А може,  поцупили, щоб удочерили, га? Багато, знає, є таких сімей, яким Бог дітей не післав… Еге ж, є — і немало! О, коби вже сталося так, а не інак, — якщо чиясь така воля…

Вона лише до склепу* пішла, що недалечко оце, а таке горе її ніяк не минуло. Ну, як їй  тепер жити? Не везе їй у всьому, аякже. Батьки повмирали, чоловік, що був на заробках в Іспанії, десь там, може, загинув… Вже рік — як від нього, Івана, ні слуху, ні духу, — навіть українське посольство нічого розвідати не змогло: безвісти пропавший, казали.

Тут Марина поміж хати побігла: може, щось-десь вивідає?..

Бо ж не може так бути, аби хтось не видів, як на її подвір’я якійсь незнайомці заходили?

Марина навколішках перед образами. І під час молитви гірко ридала: “О, сохрани Христю, Господи, порятуй, Святая Маріє, Покровителько наша, порятуй нас — дитину, її бабусю й мене…”

Настав вечір. Як на зло — світла не стало. Скрізь темно — у хаті і, звісно, в душі… Ридання і сльози усю темінь і душу сповняють. Хата — порожня, сумна, чужа…Недавно усіх гріла вона, а зараз — холодна, наче той лед. Що робити? І як далі жити, га? Хто скаже?!.

Зранку хтось раптом у шибку вікна постукав: пук-пук!

  — пальцем ледь-ледь. Це —  тітка Орися, ровесниця бабусі Христинки. В один рік народилися, разом “семирічку” скінчили, у колгоспі свої сили лишали… А що жила поодаль, то рідко коли у гості навідувалась.

А нині, знала, день народження Христинки,  онучки подруги. Ну, як, скажіть, було, не привітати? Сяке-таке зладила і прийшла, аби дитя пригостити. Прийшла, а тут, крім Христинки, нікого. Ні в хаті, ні на подвір’ї, ані в коморі — ніде! У ліжечку, простягаючи рученята, дівчинка гірко плакала. Усе голосила: “Мамо, мамочко, мамо!”

Як взяла на руки Христинку, то дівчинка  міцно-міцно обвела рученятами її шию, не даючи  змоги де-небудь покласти.  Ну, що робити — чекати? А що в господі, як для дитини, було захолодно, то дівчинку вирішила на якийсь час додому взяти, де трохи тепліше.

Ні, ще трохи зачекає. Чекає, чекає — і все даремно: ні мами Марини нема, ні баби Килини. А тут, як назло, крізь вікно  двох циганок побачила. “О, це вже небезпека! “– подумала. Закралася думка: зможуть й дитину хапнути… Таке, кажуть, не раз вже було, й тому поодаль од гріха!.. Не цигани, то бандити можуть поцупить дитинку…

Не думала, не гадала, що знайомим, може, горя завдасть… Та, головне, Христинка з нею — спокійна, у повній безпеці. А там якось буде!.. Видить Бог, що вона все це не на зле затіяла. Може, за Христинку подякують їй, а як ні — най буде так! Можливо, так треба було!.. Господь якось та розсудить: похвалить її або помилує… Марина й Килина — також!

   *Пивниця — підвал