Найбільшими цінностями у житті є родина, Україна, Свобода, Воля, Любов, які роблять нас сильнішими, внутрішньо багатшими, захищенішими, здатними на краще змінити світ у собі та навколо.
Дотепер авторка з Дніпра Олеся Омельченко була відома як поетка, драматургиня, дитяча письменниця. Аж зараз її творчий доробок поповнився новаторською прозою – повістю «Аристократка без соціального статусу», у якій утверджується велич справжнього почуття Любові, чистого і безкорисливого – символом самого життя.
Екскурси в минуле, пов’язані з родом, юністю; форми розповіді – спогади, сни – допомагають глибше розкрити образ героїні Владислави, сильної і мужньої особистості. В якісь періоди життя вона – надломлена та слабка, але попри всі перешкоди бореться, змагається із силами зла і в гармонії з природою перемагає, доводячи цим, що людина не повинна впадати у відчай за жодних обставин, а діяти. Вірити в неосяжну Господню силу, в безмежні людські можливості, у невипадковість кожного жити на цій прекрасній планеті Земля… Одвічна тема кохання вирішується авторкою оригінально.
Ніякі важкі випробування долі не можуть убити в героїні повісті Владиславі Любов, не можуть примусити її скоритися обставинам, бо Любов – у ній, ажде людина сама є проявом Любові і живе доти, поки світиться і квітне Її Величність Любов.
Повість складається з 22 розділів та епілогу. Кожен розділ має свою струнку композицію, завершену думку. Перші десять – це емоційна казка про неповторну Любов Владислави, її юність, у якій відчуттями й душею залишається вона на все життя. Почуття то здіймаються до небес і тріумфують, то спадають водоспадами сліз.
Образ коханого, красивого, сильного, доброго і, водночас, жорстокого й нерозуміючого – це типовий образ юнака, якого лякають високі амбіції та вимоги до нього. Начебто, він і радий бути поряд з коханою, але відстань, душевна нерівновага та невизначеність змушують його зволікати.
Час невблаганно мчить вперед і нестабільність обставин призводить до трагедійного стану Вероніки. Але її почуття не спалилося. Воно пережило всі негаразди, всі перешкоди та час. Воно живе! І наша аристократка мусить це визнати. Вона, амбіційна й безпомічна водночас, рішуча та злякана непевністю, мужня та витривала, борючись, не бореться за тріумф своєї мрії – бути поруч з коханим, бо у неї є ще інша вольова субстанція призначення: творчість. Для героїні «бути поруч» означає не лише фізичний стан, а більше душевний: знати про нього, чути його, перейматися його проблемами. Тому і в снах (перший розділ епілогу «Я шукаю тебе поміж простору й часу»), і власних буднях самотності її коханий – реально поряд, невід’ємно, як дихання та серцебиття.
Авторка обережно леліє Вероніку (присутнє враження, що героїня – то опоетизований образ самої письменниці, що книга частково й автобіографічна). Як писав Володимир Сосюра «Так ніхто не кохав». І в такій незвично-земній магії Любові героїня проходить все своє життя. Вона, втративши, шукає коханого. Знайшовши, береже.
Навіть в часи сьогоденної нелюдської війни Владислава більше переймається Його долею, аніж своєю, бо вона відповідає за нього, як за власний витвір мистецтва, як за вірного Друга, як у казці Екзюпері «Маленький принц». Їй здається, що вона може його захистити своєю любов’ю від горя й зла. Я б сказала, вимріявши своє Кохання, Влада матеріалізувала його. Хоча… в останньому розділі епілогу «У феєричному сяйві Любові» реальність, переплітаючи фантастичні картини прильоту інопланетян та спалах із часом минулим, Олеся Омельченко стверджує: справжня Любов не помирає. Вона вічна, як вічне життя.
Незвичайним у повісті є і переходи в інші площини: Друга світова війна, трагедія роду Соколиків та Наталки, матері героїні; спогад про матусю з бабою Вірою (розділ «Спогад»), де бабуся Віра змальована як неповторний образ вольової самотньої жінки, яку тримає на землі Любов. У повісті оспівується любов до України, до роду, до життя. Розділи зі студентського життя героїні збагачують сакральний образ замріяної юності. Від нього віє теплом і затишком, як від маминої пісні.
У розділах, де гостро вимальовані проблеми героїні, де пригнічують її нерозуміння, заздрість та ненависть з долі, Вероніка, відверта та безстрашна, мужня і впевнена, безпомічна і самотня, перемагає саму себе не лише тому, що вона така стійка й сповнена віри, а тому, що велична її Любов надихає, тримає і, неначе Господь, не дає впасти.
Становлення «аристократки без соціального статусу», її крицевого характеру маємо у розділі щасливого дитинства «Та вона ж у тебе «баринька»… Авторка опоетизовує своїх батьків, бабусю, рід свій, сильний, козацький, який уміє перемагати. («Бо силу духу свою від мужніх, свободолюбивих та сильних духом батьків-дідів у гени ввібрали, які перемогу нашому поколінню вибороли…», підрозділ «Як ми практикувались»)
Останній розділ епілогу закінчується пророче і символічно: закохані знову разом. Час повернувся назад. Вічно молода Любов тріумфує під мирним небом рідної України: « Ти прекрасний! – злетіло понад рікою, понад роками, понад долею, в чисті та привітні небеса над рідним краєм…»
Хочу відзначити мовне багатство твору. Повість насичена афоризмами, прислів’ями, приказками, високохудожніми тропами. Оповідь чергується з роздумами, ліричними відступами, філософськими заглибленнями у народну мудрість. А ще повість відзначається не лише незвичною побудовою сюжету, а й поетичними рядками, цілими віршами, які завжди доречні, гармонійно вплітаються у твір.
Повість «Аристократка без соціального статусу» – новаторська як за побудовою сюжету, так і за тематикою, манерою письма. Об’єднані всі розділи (хоча, здається, на перший погляд,що вони різняться один від одного, як окремі новели) єдиною темою вічності справжньої, здатною на самопожертву, темою Надії на щасливе майбуття України.
Читаючи повість Олесі Омельченко мимоволі усвідомлюєш потужну сакральну енергетику Слова та думки. Твір спонукає кожного до осмислення цінності власного життя, до боротьби за своє та щастя України в цілому, вселяє віру в можливості Людини.
Гармонійно вписуються у повість оригінальні малюнки юної художниці Катерини Полтавець, уродженки села Вовніги, в минулому – учениці Олесі.
Переконана, що нова книга Олесі Омельченко є не тільки її значним досягненням у творчості, а і ціннісним вкладом у літературу України.
Еліна Заржицька