Наталя Федько народилась 5 грудня 1986 року в селищі Межове Дніпропетровської області. У 2009 році закінчила Дніпропетровський національний університет (факультет української філології та мистецтвознавства). Авторка п’яти поетичних збірок – «Велич життя» (2004), «Зорепад серця» (2005), «Прощавай, срібна вежо!» (2006), «Пишу на пергаменті неба» (2007) та «Дві долі грали дощ» (2008).
КВІТКОВА САГА
Білокур Катерина
Акровірш
«Без малювання я загину» – говорила
І царство квітів на полотнах ти творила.
Любові щирої так прагнула. А світ
Облудним реготом стрічав. Ти – майже міт.
Красою вперто захищалась від зневір.
У світі – тиша. Всі принишкли… Навіть Звір.
Ранковий промінь засіяв, і полилась
Квіткова сага – в космос. А безкрилим – зась!
Але ж… Ціна, яку ти мусила платить,
Така висока. Йдеш крізь хащі самоти.
Елегій люди не складуть тобі. О ні!
Ричали ниці. Зловтішалися дурні.
«И-и-и. Нащо жінці малювать цю дивину?
Не кинеш?» – «Ні». Твою журбу і таїну,
Amor al arte* тільки квіти розуміли…
21.07.2018
*Любов до мистецтва
.
*****
Джордано Бруно
Акровірш
Дякую, що ти був нескореним. Творив. Мислив. Дякую, що ти був.
Жаль, не тримала тебе в той останній день, мов сестра, за руку.
Ой, як важко жилось тобі! Пошук істин – табу.
Радість – табу. А кохання – мука.
«Джордано, єретиком ти себе визнаєш?»
Абати, єпископи, друзі лукаві. Слова, повні глуму.
Не зрікся ти своїх дум і пошуків… Зболене серце моє
Одного дня закричало: «Світе! Ти втратив більше, ніж думав!»
– Бруно, вас вже не врятують ні розум, ні ваші зв’язки.
– Рай – це свобода. Там будуть літати думки мої, мов ластівки.
У той день ти згорів. І Бог – не олюднений, справжній тебе Душею обняв.
«Неможливо обрати світло й добро без волі, любові, знання».
Ось і я здригнулась і озирнулась, наче твій голос почула.
02.08.2018
.
*****
Стів Джобс
Акровірш
Синє небо зітхнуло, і ти полетів з журавлями,
Ти завжди відчував: марнувати час – це вибір невдах.
І жив чуттями, справами, мріями. А проблеми – це неминучі плями
В зошиті Долі. То нащо впускати у серце страх?
Дивак. Шукач. Майстер величних рішень. Усе це – про тебе.
Жив, поспішаючи. Мабуть знав: скоро вирій покличе.
Одного дня прочитала твоє інтерв’ю, і бризнули сльози з неба.
Біль твій обпік, і на плесі Часу побачити встигла твоє обличчя…
Слухаю шепіт зірок, що прийшли на серпневе віче.
2018
.
*****
Шарлотта Саломон
Акровірш
«Шарлотто, я прилечу до тебе янголом» – шепотіла зневірена мати.
А ти ще не знала: вона – не єдина, хто з власної волі пішов за Обрій.
Рід твій таїв чимало страшних таємниць. Ти мусила обирати:
Лишити безсмертне щось по собі, чи крок в небуття зробити.
«О, Даберлоне*, тебе я кохаю!
Ти сильний, мудрий, хоробрий.
Та чому мовчиш? Як не станеш моєю долею, стань моїм мітом!»
А доля уже зірвала для дівчини жовті (із запахом розпачу) квіти.
Сліпа ненависть творила хаос… Біля дому човгала смерть оката.
А ти взяла фарби, папір – і створила п’єсу свою.
Любов. Туга. Прощання. Де опори шукати?
Одна ти, й окрадений світ. Обидва ви – на краю.
Мить щастя. Весільна пісня. У тебе під серцем – дитина.
Однак вороги не дрімали… Харон* ударив по хвилі чорним веслом.
Не стало тебе. Говорять з душею моєю твої картини…
201
*Даберлон – так Шарлотта називала Альфреда Вольфсона, чоловіка, який став її першим коханням, наставником і другом.
*Харон – у давньогрецькій міфології перевізник померлих у царство Аїда
.
*****
Життя – у нотах
Пам’яті Джузеппе Верді
Акровірш. Гама
ДО щастя я лечу… Під зойк туману.
РЕвуть вітри і моляться моря.
МІлорде, де ж ви? Долі не горять!
ФА-нотою бринить моє світання…
СОЛдати Часу – горді, працьовиті
ЛАд навести готуються у світі.
СІвілли сіють зерна слів на Ниві…
Та нива зветься Ерою Прозрінь.
20.02.2017
.
*****
Несподіване прозріння
Ніч шептала нам: «Ключ до Істини – ви самі,
А замки – це страхи, що вп’ялись в серця голками».
Як відсунути в безвість страх найгіркіший мій?
Я вже чую, як причаївсь він поміж рядками,
Щоб ужалить когось. Здригаюсь, кричу: «Не смій!»
Тих, хто в Вирій полинув – знаю я – не вернуть.
Але ж страх розіп’яти може і ту весну,
Що лише народилась. Меч у руці стискаю.
Б’ю свій страх і спливаю кров’ю… Невже світає?
Тих, кого я тримала, мушу віддати Раю.
Пролетіли жалі крізь мене, мов зграя птиць,
І пощезнув навік мій страх. Я зцілилась вранці.
Книги хочуть на бал. Втекти зі старих полиць
Їм дозволив сам Хронос. Бачу: слова-повстанці
Захищають від світу сад моїх таємниць.
І вогненна сльоза прозрінь спопелить потвор,
Тих, які намагались долю мою прогризти.
Заспівають вітри. Це буде могутній хор –
Стоголосся надій… Світанок з очима Ліста
Посміхнеться мені і мовить: «Додому йди!
Там, де був склеп жахіть, буяють пізнань сади».
2017
.
*****
Підслухані голоси квітів
Долоні землі теплотою і сумом налиті,
Ярило вслухається в шепіт замріяних квітів.
Що скаже йому пелюстково-духмяне дитя?..
– Я – пролісок ранній,
Я – келих чекання.
Долаючи зиму,
Плету дивні рими.
– А ми – першоцвіти,
Наївні, мов діти.
Ніхто не вкраде в нас
Довіру до світу.
– Знайомтесь – тюльпан!
Я поважний, мов пан.
Шаную сміливих,
Бо страх – то бур’ян.
– Я – білий нарцис,
Зовсім не егоїст!
Весни вірний друг я,
Печальний артист.
– Я – горда лілея,
Мрійлива, як фея.
Ненавиджу блазнів
І несмаку в’язнів.
– А я… я волошка.
Соромлюся трошки
Всіх поглядів пильних.
Я скромна і вільна.
– Я – діва-ромашка,
Смілива, як пташка,
Бентежна і щира…
Люблю світ без міри!
– Я – мальва розкішна,
Весела і ніжна.
Ловлю мрій краплини,
В самотності – гину.
– Троянда я, друзі!
Посестра я музі,
А вітру – коханка.
Я – гордість світанку.
– А ми – чорнобривці,
Відважні мисливці
За щастям, пізнанням.
Ми – сповідь кохання.
– Я – жовта жоржина,
Ярила дружина.
Лірична, смілива
І трохи примхлива.
– Я – айстра хоробра,
Сувора і добра.
Вітрів не цураюсь,
Росою вмиваюсь.
Вони говорили, журились, і так не до речі
Сховався Ярило. Упала ніч квітам на плечі…
.
*****
По той бік мого кохання
Навіяно музичною композицією Ivan Torrent «Beyond Love»
По той бік мого кохання – пекельна одинокість Ван-Гога,
Нечутний стогін Бетховена, спів Чураївни терпкий.
Моя любов – це клич амазонок і Кассандри остання тривога.
Коли мені страшно – гості з Вічновирію приходять в мої рядки.
По той бік моєї волі – вогнище, яке забрало Жанну Д’Арк,
Люті вогні інквізиції. Страшно… Бо Звір був так близько.
Зрячість моя – це туга Стівена Гокінга і… порожня колиска,
Де мала б бути дитина Шарлотти Саломон… А кохання – це дар,
Який ти береш з рук Всесвіту. Або – не береш.
Іменем Ярила. Зі згоди Ріки. З благословення дерев.
Якщо вибір зроблено, то… ні кроку назад.
І байдуже світові, де впаде твоя остання сльоза,
І байдуже всім, де впадеш ти сам (або – сама).
Любиш? Значить іншого Храму, окрім відваги, в тебе нема.
Нема іншого захисту, іншого прихистку, іншої долі.
Щире кохання – театр, де не смієш зіграти жодної ролі,
Окрім однієї, своєї – котру завчаєш іще в Раю.
По той бік Кохання – пригорнувшись до тебе, стою
Я – твоя потаємна ніжність…