Марія Маш. Сьогодні точно ні. Вірші. К.: Саміт-Книга, 2021. – 96 с.

Ми ж не сварились з тобою?

Сьогодні – точно ні.

«Привіт, ти спиш? Бо я не сплю»

Людська пам’ять короткочасна, тож іноді на табличці потрібно записати слово, думку, емоції, почуття, щоб зберегти їх для себе, а можливо, вони будуть корисними й для інших – адже записане залишається.

Прочитавши останнє речення цієї збірки віршів, подумки повертаюся до початку – хочеться перечитати її ще і ще… Щось таки  є притягальне в цих текстах: щирість, ніжність, скромність… Тож хай читач зуміє знайти для свого серця те, що живить дух нашого єства, який потребує щоденної поживи, бо «Наш ідеальний варіант – жити в серці, думках і голові…». Дослухаймося до свого внутрішнього духовного світу добра і любові:

Ви теж чуєте внутрішні голоси?

І відлітаєте думками в іншого виміру світ?

А повертає в реальність вас молоко,

Що збігло за той час на плиті?

Ліна Костенко у вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» стверджує, що «…всі слова були уже чиїмись». Саме так – наші слова, думки, але, звісно, щоразу по-іншому, особистісним розумінням речей і здебільшого про сьогодення сказані власним «Я». Наша пам’ять – основа нашого розуму… Слово записується в мозку, але здатне запам’ятатися й серцем. Оберігаймо дзвоник нашого серця, щоб будити словом інші серця, серце спільноти. Не біймося того, що можемо повторити не свою думку. Ще Горацій (65–8 до н. е. – провідний лірик Риму) радив, щоб те, що є спільним для всіх, ми силою свого таланту формували своє, рідне бачення, «приватизуючи ці думки» на український «ґрунт».

У кожної мислячої людини своя стежка до пізнання СЛОВА. Всі пишуть про одні й ті ж ціннісні речі людського життя: любов, ненависть, самотність, щастя, гармонію стосунків у родині, природу, зоряний Всесвіт із самотніми зірками (світами), яких ми не в змозі пізнати й дослідити, бо ж зіркову вись можемо відвідати лише подумки. За Куртом Геделем (теорема відома з 1934 року) людсто нездатне дослідити систему речей, в якій живемо, бо ми не в змозі вийти за межі системи, тобто Всесвіту. За його кінцем – початок. Хоча більшість авторів зорить у небеса, щоб душею і серцем пізнати непізнане – відмінність лише в тому, як вони це роблять, як розуміють, до якої межі поет осягає життя і з яким запасом знань зорить у ці небеса. Кожна людина – згусток енергії емоцій, переживань і знань: вона бачить те, що іншим не дано, описує все по-своєму, бо ж тільки їй притаманно вловити, відчути слово своїм, а не чужим серцем:

Усі слухають одне і те саме,

Але кожна проектує картину по-своєму.

Наше бачення закладене в генах,

Підлаштоване життєвим досвідом.

Не можу оминути думками початкового вірша книжки. Авторка стверджує, що Бог, створивши жінку, заповів чоловікові: «Люби її і будеш щасливий, / Мене любити більше не прошу». Але ж чоловік невдячний, він не усвідомив, який діамант життя Бог йому подарував. А що ж жінка? Яке запевнення одержала вона від Бога (так є по сей день)? – «Нічого не треба буде тобі, / Тільки любов чоловіка». А як воно насправді? Людство далеко відійшло від Бога. Але ж Ісус Христос дав найбільшу (велику) заповідь у Законі: «“Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою”. Це найбільша і найперша заповідь» (Євангеліє від Матвія 22:39-39). Думки цього вірша заохочують читача до роздумів і потребують нашої найпильнішої уваги, бо ж авторка мислить розумом серця і має право на особисту метафоричність потрактування основ життя…

Емілі Дікінсон стверджувала, що «Любов (я люблю слово кохання. – Б. Д.) – це все! І це все, що ми знаємо про неї». Авторка зуміла словами і почуттями свого серця передати таке загадкове і ніжне почуття ЛЮБОВ, і це її розуміння, її дорога до пізнання сповна непізнаного:

Налюбилася, накохалася сама в собі,

Виговорилася, написалася в листах тобі,

Надивилася доволі на палітру почуттів,

Виплакала, вичекала сотні кольорових снів.

Витягнула з колодязя спогадів море води,

Вишукала в лісі емоцій папоротей чарівних,

Вислухала фестивалі космічних пісень,

Зіграла перед тобою багато ролей.

Перехворіла, переносила в серці своїм,

Вдихала і видихала образи і біль,

Тікала, ховалася і поверталася знов…

Я сподіваюся, що це і була любов!

Просто, ніжно і своєю дорогою осмислення словом і думкою вічних істин загадки любові. Такою є поезія класичної ясності. Але ж насторожує і така правда життя:

Зберігаємо терабайти інформації.

Чекаємо на оголошення рейсу до космосу,

А досі не вміємо говорити серцями.

Про любов мовлено багато, оригінально: «Як шукають вони любов, / З якою можна жити довіку? / … / Розкажи, як зберегти любов, / як плекати ту вічну ніжність?» Авторка сповна виконала записане в анотації. На її табличках емоцій і почуттів, шляхетно, вишукано, записано великими буквами ЛЮБОВ:

Дивлюся на твоє фото:

Все добре,

Ти є,

І я засинаю знову…

Пригадалося з давніше прочитаного: «Любила усіх, але не полюбила нікого» (Незнайома: Антологія української «жіночої» прози та есеїстики другої половини ХХ – поч. ХХІ ст. – Львів: ЛА «Піраміда», 2005. – 600 с.). Такій жінці можна хіба що поспівчувати. Бог наділив кожну людину майже мистецьким талантом кохати, але з досвіду знаємо про мистецькі твори чудові, добрі й посередні. Хай там як, а мистецтво є мистецтвом, і цього ніхто не може заперечити… Очевидно, що в описаному випадку відбувся непередбачений збій, обумовлений особистісним життям людини.

Писати про книжку можна й потрібно багато, бо віршотвори торкаються багатьох актуальних проблем сьогодення. Хай читач самостійно знайде своє, бо ж духовні крила людині дані для особистісного й неповторного польоту. Хоч я радив би акцентувати увагу на тонкому розумінні  почуття ВОЛІ, якою дорожить кожен українець. Пригадався фрагмент із книжки Андрія Чайковського (1857–1935) «За сестрою». Оповідання з козацької старовини: «Коли хочете, оставайтеся з нами (мовив Девлет-Герей. – Б. Д.). Приймiть нашу вiру, я вас за своїх дiтей прийму… – Спасибi тобi, могутнiй пане. Нiчого не бажаємо, лиш волi… Нам тут добре, та за Україною нам сумно»).

Цитую вірш без коментарів:

– Цього року ще випаде сніг?

– Не знаю… А чого ти питаєш?

– Думаю, як добуватиму їжу:

                    з-під снігу чи серед трави…

– Не думай про це. Птахам все під силу.

– А ти пробував перелетіти ту річку?

– Ні. Для чого? У мене все є.

– А може, на тому березі більше їжі?

– Просто не думай про це.

– Так холодно стало – мабуть, вечоріє…

– Ну, так, ось сонце зайшло.

– А нам сьогодні відкриють клітку?

– Не випускають, але не думай про це.

Хай слова авторки лише ніжно торкаються душі і серця, а книжка знайде дорогу до читача, який здатний пізнати всю особливість шарму написаного, щоб не тільки цікавитись думками, але й побачити цілісність людини у відчуванні визорілого світу поетичного слова ЛЮБОВІ, якої забагато не буває. Книжка Марії Маш починається й закінчується поетичною констатацією цього вічного й загадкового почуття: світ втомився від нестачі любові, якої так бракує в сучасному прагматичному світі…

Годинник на ратуші відбив

початок зими

Зберіть з дахів білий сніг

і зліпіть двох сніговиків

Двох холодних що з’єдналися у поцілунку

і чекають весни

Три місяці уповні рівно днів і ночей

будуть разом

На головній площі, нагадуватимуть нам

що світ врятує любов

Оберігатимуть наші життя

до часу поки не прийде весна.

Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент