Усяка мова є, без сумніву, як та річка, що живиться потічками. Якщо їх більше – вона тоді направду повноводна. Коли більше джерел мовних – вона, , дуже багата. Одним із таких джерел, що живлять нашу мову, є діалектні «ключі» чи ще інакше по-народному «дзюркотала». Власне такими потужними мовними джерелами і є територіальні говори, або діалекти.
В історії нашої мови часто її, зрозуміло, недруги, називали діалектом: малоруським, малопольським. Як нищівною відповіддю завжди звучали Франкові слова: «Діалект. А ми його надишем міццю духа, силою любові. І нестертий слід його запишем самостійно між культурні мови».
Уся народно розмовна українська з погляду територіального окреслення групується в три наріччя: північне, південно-західне й південно-східне. Останнє наріччя стало в кінці 18 століття основою для формування української літературної мови. Кожне наріччя поділяється на діалекти чи говори. Так, у північному нараховується 3 говори: наддніпрянський, волинський і поліський; у південно-західному – 7: наддністрянський, подільський, бойківський, буковинський, закарпатський, покутський і гуцульський; у південно-східному – степовий.
Вивчення української діалектної мови почалося з кінця 17 століття. Основоположником вітчизняної діалектології є Яків Головацький. Можна назвати чималу когорту наших діалектологів. Це: Євген Желехівський, Іван Франко, Ярослав Рудницький, Олекса Горбач, Іван Зілинський, Йосип Дзендзелівський, Федот Жилко, Степан Бевзенко та багато-багато інших.
Сьогодні українські говори вивчають студенти філологічних факультетів, написано безліч підручників і посібників, укладені діалектні словники усіх говорів української мови.
Важливим є той факт, що лексичний, фраземний, синонімічний склад говорів багатший порівняно з літературною мовою. Наприклад, у літературній мові брат батька чи матері називається «дядько». У говорах побутують назви: «вуйко», «стрийко» «нанашко»; ціла низка діалектних назв на позначення грибів: козарі, червоноголовці, калічки, губи, маремухи, білі; взуття: шкарбани, ескімоси, пантофлі, румунки, кірзаки, сандали, бурки; посуду: ринка, пательня, рондель, вареха, виделець, путня; холодцю: студенець, гижки, студина, драглі, заливне тощо.
Сучасні говори української мови свій початок ведуть від старожитніх племінних діалектів ще до Київської Русі. І тепер літературна мова активно ними живиться й поповнює свій словниковий запас.
Зиновій Бичко,
вчений-мовознавець,
м. Львів