Яворська Ольга. Шукає серце досконалий світ…Вірші. – Дзвін. 2016. №7. Ст. 110-116.
Нині на сторінках літературних видань і на сайтах не уздрієш літературо-знавчих оглядів журнальних публікацій того чи іншого жанру. Справжньою рідкістю стали навіть побіжні аналізи окремих друків. Воно й зрозуміло. Не кожен має можливість придбати усі часописи, тому й почали літературні критики писати рецензії на книги видавництв держави, стати власниками яких набагато простіше. Але потяг до журнальних ужинків все ж зостався. Принаймні в автора цих рядків. (Тільки за останній час мною оприлюднено відгуки на добірку віршів киянина Олександра Астаф’єва у «Літературному Тернополі» і роман львів’янина Левка Різника у «Дзвоні»).
І ось – добірка віршів тир у сьомому числі «Дзвону» за нинішній рік. Ніби й не варто вважати чимось надзвичайним оті, тридцять дев’ять поезій, та справжність прозирає крізь філологічну вправність словопотоку поєднану зі сповідальністю. За моїми спостереженнями ефект виходить неймовірним. Із великим захопленням перечитуєш такі твори. Ймовірно, магія слова? «Згустки болю про надвисоке»!
Та, напевне, досить загальникових розміркувань, хоч до них і спонукала вищезгадана добірка віршів. Ліпше поговоримо про найконкретніше, зосередившись лише на двох моментах. Маю на увазі тематичну спрямованість текстів і приналежність поетки до тієї чи іншої літературної течії. Розумію, звісно, що деякі читачі цих розмислів можуть зробити спробу натякнути, що автор знову йде второваним шляхом. Та не гадаю, що тут є якась заковика. Бо суть полягає в тому, що важливішою слід вважати не форму висловлювання думки, а відповідність написаного загальнолітературним тенденціям всеукраїнського штибу. «Метафори плачуть, згоряють слова у вогні».
Спершу – про громадські мотиви у поезії Ольги Яворської. Підхід зобов’язує. Та це не означає, що тут панує однозначність висновків. Вже хоча б тому, що громадянськість, в інтерпретації поетки з сільської глибинки ділиться на два ліричні струмені. Перший з них – римований відгук на болі сучасності, а другий – образне занурення у непросту історію рідного народу. Новизни, звичайно, у даному випадкові немає. Так чинять чимало майстрів пера, сідаючи до письмового столу. Нині, скажімо, чи не кожне видання вміщує твори, автори яких по-своєму відгукуються на воєнні події на східних рубежах нашої держави. Це – вірші поетів, які волею долі опинилися в зоні АТО в ролях воїнів чи волонтерів. Це твори тих, кого тема по-справжньому зачепила, хоча вони й не стали учасниками подій. А присутність жіночого начала додає неповторності. Про це зокрема думається, коли читаю вірші «Тривога висотує силу», «Ой сину, сину…», «Смарагдово місяць зійшов», «Незакінчений вірш у душі заболів передчасно», «Так важко «Новини» криваві до серця впускати».
Та образи сьогодення, либонь, не вийшли б такими привабливими, якби не пов’язаність з минувшиною. Упевнений, що тут немає ніякого перебільшення. Така гадка напливає сама собою після знайомства з творами «В Нагуєвичах сірі дощі», «Гук битви», «Молитва без тепла», «Горять бажанням очі звільнитися від пут».
Акценти, звісно, є цікавими. Непростість в іншому. Якщо вищезгадані твори однозначно вказують на певну тематику і їх було б грішно не віднести до громадянських, то водночас маємо твори з переплетенням мотивів. Чи не найяскравіше це бачимо на прикладі текстів, де авторка розмірковує про джерела словотворчості, про важливість слова у житті людини. Давайте згадаємо хоча б про твори «Про слово», «Так було споконвічно», «Бо стремління прорватись крізь непрохідний чагарник буденності – невмируще».
Громадянськість та філософічність. І те, і те. А ще – пейзажність. Чи не це проступає з усією очевидністю у віршах, де поетка поринає у власний всесвіт богошукань: «Серпень», «Покрова», «Шпитальний вірш», «Душа у храмі щулиться смиренно, маліє перед величчю Творця».
І варто, очевидно, зауважити, що переплетення тематичних мотивів у ви¬конанні Ольги Яворської (якщо до такого висновку підштовхує лишень одна добірка, то чи не можна балакати про позитивну симптоматичність?) виглядає дуже органічно. Хіба про щось інше подумаєш, коли починаєш перечитувати щемливі зразки пейзажної лірики? Як багато вдатностей є у віршах «Зима», «Осіннє», «Передгроззя», «Попрошу в гордих зір сріблястих літер і вірш найкращий у житті напишу».
Та не лише ці теми домінують. Було б навіть дивним, якби зір не натрап¬ляв на інтимну лірику. Немає серед поеток жодної, яка не відгукувалась на тему кохання. «Бо я з тобою на семи вітрах немов за теплою, надійною стіною».
З вищезгаданих поетичних мотивів добірки (а точніше, з текстів) видно, що поетка тяжіє до сповідальності. Своєрідна традиція, що є характерною для багатьох поетів (стать не має значення). Відсвіт українськості? Хто заперечує? Але загальновідомо, що в європейській поезії солаботоніка не є такою популярною, як у нас. Можливо, потрібно це враховувати? Водночас не може існувати якогось єдиного рецепту: кожен віршотворець мусить вирішувати сам. Лише не втратити б справжності! Не думаю, що Ольга Яворська не замислюється над цим архіважливим питанням.
Сумніваюся, що вона вже знає відповідь на нього. Шукання, шукання… Мене цікавлять не лише вони. Приваблює (дуже, дуже!) та обставина, що авторка продовжує вдосконалювати свої твори і після їх оприлюднення. Проілюструвати це можна, мабуть, на прикладі вірша «Осіннє», який кілька років тому з’явився уперше в книзі «Відлуння». Мене буквально зачарували рядки на кшталт: «навпочіпки дими в прив’ялих травах блудять». Доповнення? Так, але дуже образне. Знаєте, після отаких чарівностей, якось дивовижно й органічно сприймаються знахідки на зразок: «скроні вірша», «обличчя небокраю», «відчай полину», «наструнене серце»…
Дехто, мабуть, скаже, що варто звернути увагу й на інші аспекти. Не буду заперечувати. Скільки читачів – стільки й думок. І кожен може їх висловити. Як і зробив автор цих рядків, думаючи, що дуже прагне зустрічей з творами поетки. Переконаний: якщо журнальна добірка пробудила читацьку зацікавленість, то вона виконала своє завдання й не існує вищої оцінки поетичності.
Ігор Фарина, член НСПУ,
м. Шумськ на Тернопіллі.