Неопалима купина. Рідний вітер поетичного слова.

Нерідко можна почути імена вітчизняних літераторів, які “світяться” у зарубіжжі. З уст чиновників різного штибу. Мовляв, так варто писати й іншим… Але… Не хочеться. Ні, не тому, що існує ляк перед новітніми стилістичними прийомами. Причина є набагато серйознішою. Ні ці письменники, ні їхні цінителі жодного разу ще не згадали, що йдеться про літературу без національних коренів. (Не буду коментувати, бо тямковитий сприймач тексту і так все розуміє. Лише нагадаю, що твори німця Бенедикта Дирліха, поляка Богдана Задури, шведа Ака Вельсапара, яких теж знають у світах, цікаві і заглибленням у національну ментальність).

Очевидно, запитаєте: навіщо таке передслово? Тільки для того, аби підкреслити: мене, як і багатьох поціновувачів красного письменства, передусім цікавить національний колорит слова. І тішуся, що у збірці “Дольки днів” (2017) Надії Гаврилюк (свого часу мешкала у Теребовлі) він є.
Тому й хочу бодай коротко повести мову про виражальні засоби поетки. Радують, зосібна, метафори на зразок: “ця осінь досі сипле інвективи”, “цей листопад не змахує сльозу”, “розчулена душа тихенько хлипає”. Імпонують і порівняння: “колись була, неначе чорна вільха”, “та спогади, неначе ікебани”, “стійка, мов в Спарті”. Віднаходжу і цікаві образи: “долоні блакиті”, “вуст кармазин”. Не приховуватиму і того, що у поезії мене цікавить словогра. Не скажу, що Надія Гаврилюк є її великою прихильницею, але зацікавлюють слововживання з присмаками рідковживаності, неологічності чи термінологічності: “першоплід”, “цілопально”, “безконечник”, “двійко”, “переступ”, “стакато”…
Усвідомлюю, звісно, що не всіх можуть захопити ці вдатності. Бо є у нас категорія читачів, яких переймає тема твору, а не образність мислення автора. Співчуваю їм! Бо в моєму розумінні ці два поняття є невіддільними. Але це − теоретизування. Повернімося до метафорики, порівняльності, образності та слововживання у віршах Надії Гаврилюк. Зрозуміло, що можуть існувати певні елементи несприйняття. Бо кожен має свій смак. Та не про це думаю. Прагнеться іншого: помітнішої присутності цікавинок. Укупі з багаточисельністю деталей звичності це творитиме вибухову суміш.
Якщо метафори, порівняння, образи, літерогра однозначно говорять про слововиражальність, то є аспектики, котрі, образно мовлячи, бродять на помежів’ї її і тематичності.
Це, до речі, стосується і відображення Богошукань − однієї з віток розлогого древа філософської поезії. “І гукав Вас Вергілій, і укріплював Бог”, “Ці рани − Христові стигми”, “І ранок радістю вінчає Бог”. Здається, що тут не варто нічого додавати. По-своєму цікавими є і культурологічні наголоси. У творах можна знайти згадки про Вергілія і Миколу Зерова, Лаврентіївський та Іпатіївський літописи, Алкеєву та Асклепіадову строфи. А вірші “Двадцять сьомого року”, “Стрежев (Чорнобиль)” , “Час мов сп’янів” можуть бути своєрідними додатками до уроків історії…
Безперечно, мають право на існування й інші нюансики вищезгаданого перетину. І слава Богу! Та в мене виникає прагнення знову повернутися до питання про виражальність. Вірніше, до одного її аспектика. “Літають в небі чорні серпокрильці”, ” Мак у небесних волошках”, ” Місяця срібні монети” (Вдатності з поселення у вірші рослин і дерев, птахів і звірів, небесних світил і зірок можна множити. Національна ознака?).
І неозброєним оком помічаєш, що поетичних книг з вглибленням у ріднизни побільшало. Яскрава відповідь підспівувачам космополітизму? Втішно, що цю роль взяли на себе і “Дольки днів” Надії Гаврилюк.

Ігор Фарина,
письменник
м. Шумськ