Нерідко можна почути імена вітчизняних літераторів, які “світяться” у зарубіжжі. З уст чиновників різного штибу. Мовляв, так варто писати й іншим… Але… Не хочеться. Ні, не тому, що існує ляк перед новітніми стилістичними прийомами. Причина є набагато серйознішою. Ні ці письменники, ні їхні цінителі жодного разу ще не згадали, що йдеться про літературу без національних коренів. (Не буду коментувати, бо тямковитий сприймач тексту і так все розуміє. Лише нагадаю, що твори німця Бенедикта Дирліха, поляка Богдана Задури, шведа Ака Вельсапара, яких теж знають у світах, цікаві і заглибленням у національну ментальність).

Очевидно, запитаєте: навіщо таке передслово? Тільки для того, аби підкреслити: мене, як і багатьох поціновувачів красного письменства, передусім цікавить національний колорит слова. І тішуся, що у збірці “Дольки днів” (2017) Надії Гаврилюк (свого часу мешкала у Теребовлі) він є.
Тому й хочу бодай коротко повести мову про виражальні засоби поетки. Радують, зосібна, метафори на зразок: “ця осінь досі сипле інвективи”, “цей листопад не змахує сльозу”, “розчулена душа тихенько хлипає”. Імпонують і порівняння: “колись була, неначе чорна вільха”, “та спогади, неначе ікебани”, “стійка, мов в Спарті”. Віднаходжу і цікаві образи: “долоні блакиті”, “вуст кармазин”. Не приховуватиму і того, що у поезії мене цікавить словогра. Не скажу, що Надія Гаврилюк є її великою прихильницею, але зацікавлюють слововживання з присмаками рідковживаності, неологічності чи термінологічності: “першоплід”, “цілопально”, “безконечник”, “двійко”, “переступ”, “стакато”…
Усвідомлюю, звісно, що не всіх можуть захопити ці вдатності. Бо є у нас категорія читачів, яких переймає тема твору, а не образність мислення автора. Співчуваю їм! Бо в моєму розумінні ці два поняття є невіддільними. Але це − теоретизування. Повернімося до метафорики, порівняльності, образності та слововживання у віршах Надії Гаврилюк. Зрозуміло, що можуть існувати певні елементи несприйняття. Бо кожен має свій смак. Та не про це думаю. Прагнеться іншого: помітнішої присутності цікавинок. Укупі з багаточисельністю деталей звичності це творитиме вибухову суміш.
Якщо метафори, порівняння, образи, літерогра однозначно говорять про слововиражальність, то є аспектики, котрі, образно мовлячи, бродять на помежів’ї її і тематичності.
Це, до речі, стосується і відображення Богошукань − однієї з віток розлогого древа філософської поезії. “І гукав Вас Вергілій, і укріплював Бог”, “Ці рани − Христові стигми”, “І ранок радістю вінчає Бог”. Здається, що тут не варто нічого додавати. По-своєму цікавими є і культурологічні наголоси. У творах можна знайти згадки про Вергілія і Миколу Зерова, Лаврентіївський та Іпатіївський літописи, Алкеєву та Асклепіадову строфи. А вірші “Двадцять сьомого року”, “Стрежев (Чорнобиль)” , “Час мов сп’янів” можуть бути своєрідними додатками до уроків історії…
Безперечно, мають право на існування й інші нюансики вищезгаданого перетину. І слава Богу! Та в мене виникає прагнення знову повернутися до питання про виражальність. Вірніше, до одного її аспектика. “Літають в небі чорні серпокрильці”, ” Мак у небесних волошках”, ” Місяця срібні монети” (Вдатності з поселення у вірші рослин і дерев, птахів і звірів, небесних світил і зірок можна множити. Національна ознака?).
І неозброєним оком помічаєш, що поетичних книг з вглибленням у ріднизни побільшало. Яскрава відповідь підспівувачам космополітизму? Втішно, що цю роль взяли на себе і “Дольки днів” Надії Гаврилюк.

Ігор Фарина,
письменник
м. Шумськ

One Response

  1. Богдан Дячишин

    ФРАГМЕНТ…
    Часто буває, що ми повторюємо закарбоване в пам’яті – щоденні думками-діалогами з собою… Кохання першим і останнім не буває – воно єдине і вічне. Людина ж так далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися: «Радість відчувши п’янку, узи сімейні нести» (с. 66), бо «У сфері духовно-практичного освоєння дійсності конструюєтья образ світу крізь призму людських потреб і цінностей» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»). Живімо духовним життям, не думаймо про тлінне – мозок людини формує світ, який навколо нас, світ живого, світ безсмертної ідеї…
    Так не хочеться закінчувати свої розмисли, але до цього спонукає поетка своїм завершальним віршем «Дольок…». Плекаймо свій інтелект, духовність в осягненні форми життя з Богом, бо – «Це голос Божий у нашій душі, що взиває до нас не зверху чи збоку, а з глибини (de profundis). Нехай не вмовкає, як цикада…» (Н. Г.): «Нарешті розквитавшись з давнім боргом – / Невдячності. Виповнюючись Богом» (с. 76). І далі: «Ділимо дні на дольки, / Доки скрапують сонцем (с. 72), бо «Сонце – мусить мати життя, душу» (Андрій Содомора, «Афористичні етюди»). «Do, ut des» – даю, щоб ти дав. У світі так мало тепла, любові – Сонце ж світить, дарує тепло, бо ж у ньому душа (дух) любові, й воно споглядає («око світу») на результати свого давання, на люд планети Земля, воно ж бо дарує нам «Дольки днів», дольки думок щодення…
    Що ще посутнього можна сказати про поезію Надії Гаврилюк: «Сила її творчого обдарування в тому, що вона наділена тонким відчуттям слова і мови, даром аристократизму, пише не рукою, а серцем… Місія поетеси такого світлого таланту – розорювати і засівати духовними зернами такі простори і осявати душі таким “світлом ангельським”, про які поети-постмодерністити та формальні експериментатори і подумати не можуть» (Петро Сорока, «З долин і надовкруж»).