«Великий тлумачний словник сучасної української мови» подає перше значення слова «облуда» як «злий дух». Це – лицедійство з метою обдурювання, приховування справжніх намірів, нещирість, вдавана доброзичливість… Синоніми до «облуди» – «фальш», «неправда», «лицемірство», «обман», «оман» («омана»), «ошуканство»…
Схоже, реалії сьогодення України на її четвертому році великої війни з росією підтверджують багатовекторне лицемірство. Прикметно, що «облуда» – той самий «оман» збігається з назвою держави Оман, де й відбувалася, ймовірно, таємна змова проти України. Цікаве ще одне значення слова «оман». З прадавньої нашої мови так називається рослина з наркотиковою дією.
Годі інакше спробувати змалювати ситуацію з облудою, що руйнує Україну…
Не лише путін…
Міжнародний терорист путін не приховує бажання переписати на користь російської імперії історію України, а також присвоїти її культурні надбання. Ми поволі зішкрібаємо вороже нашарування. Маємо справу з крадіями та фальсифікаторами всього українського. Ворога знаємо в обличчя, а як бути зі своїми ідеологічними облудниками?! З ними набагато важче, бо кажуть десять відсотків правди, а решта – суцільна брехня. Це так звана напівправда, або, як її ще називають, – дозована інформація з синдромом першості, що межує з оманливою. Вона є небезпечнішою, ніж очевидна брехня. Усесвітньо відомий письменник і філософ Франц Кафка, іменною міжнародною літературно-мистецькою премією якого дорожу за авторський проєкт «Війна хрестами чорніє», вважав, що «Найбільша брехня народжується з напівправди».
Замовчування правди, або «чисті аркуші” чи «білі плями», якими надто зловживали за радянщини, – все це шкідливо. І все ж завжди легше писати на вільних незаповнених сторінках, ніж виправляти свідомо замасковане оббріхування. Про це пишу не вперше. Цю тему порушувала в низці медіа конкретними фактами, зокрема в провідних виданнях «Політика і культура» («ПіК»), «Буковинський журнал», «День», «Галичина».
Послуговуюсь добрим правилом – розпочинати статтю з тематичного позитиву. Ним є фундаментальне історичне дослідження – «Втеча від соцреалізму і модернізм: українське шістдесятництво та його культурно-політичні трансформації (60–80-ті роки ХХ століття)» доктора історичних наук, письменника й літературознавця зі Львова Петра Шкраб’юка, який народився на Тлумаччині. Стиль знаного публіциста закорінений в українську ідентичність, він розгортає широке полотно творчих постатей. Автор монографії зі знаннями історичної достовірності, а також поваги до авторського права цитує і робить посилання на джерела, що додає значущості пошукової праці. Вдячна старшому досвідченому колезі – випускникові факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка – за згадку про мою книгу «Дзвін у храми серця» та фрагментарне цитування тексту, яка розповідає про легендарну родину дисидентів Січків та поета й священника Ярослава Лесіва.
Прикладом облуди (це слово повторюватиму як нагадування про свідоме перелицювання української історії на користь сусідньої ворожої країни) обрала один із сотні перекручених фактів Акіма Галімова – автора й продюсера історичних проєктів на телеканалі «1+1 Media», а також на YouTube-каналі. Назва «Реальна історія» якраз і присмачена прихованою зацікавленістю до нібито справжньої історії. Наміри, схоже, благородні, але, як відомо, вони майже завжди ведуть до пекла. Час підтверджує цю народну мудрість. Підступний намір псевдоісторика Акіма Галімова – випускника-журналіста Московського університету – став явним. І це непросто якийсь такий собі Акім Галімов, а, мабуть, спланована система на межі духовного геноциду українського народу у війні з росією та внутрішньою облудою, що визискує Україну.
Підтверджує системність знищення українськості виданий у березні цього року підручник для одинадцятикласників – «Історія України (рівень стандарту)». Серед авторів – той же Акім Галімов. Ця навчальна книга, видана з ініціативи Міністерства освіти і науки України, є руйнуванням зсередини. Перекручування подій початку великої війни росії проти України, звеличення президента Володимира Зеленського та його «ефективних 5–6 менеджерів» (хто вони, довідуємося щодня все більше й більше від антикорупційних органів НАБУ, САП і БЕБ, і не лише ми, а й світ), яких тепер називають «(д)ефективними менеджерами», – це і є фальсифікацією історії України та ймовірним створенням культу керівника держави. Така ситуація загрожує запровадженням диктатури разом із єрмаками, подоляками, литвинами, лещенками та братією провладних підлабузницьких медійників і брехунів на грантах від Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), яке через суцільну корупцію розформував його новообраний американський президент Дональд Трамп, й фондів Джорджа Сороса.
Про згаданий новий підручник з історії України ґрунтовно й справедливо пише блискучий публіцист головний редактор обласної газети Прикарпаття «Галичина» Василь Мороз у циклі статей «Нездоланна неминучість–2: панування «слуг»…» під рубрикою «Трагедія України: спроба осмислення» («Галичина» за 26 червня та 3 липня 2025 року).
Проєкт Акіма Галімова «Реальна історія» потребує окремої розлогої розмови. Сьогодні спробую проаналізувати в зв’язку із 160-річчям митрополита Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) Андрея Шептицького його розповідь – «Праведник чи посібник нацистів? Реальна історія. Андрей Шептицький».
Маніпуляція розпочинається із заголовка. Автор не дає однозначної відповіді на хитро закцентоване запитання, яким інтригує і водночас кидає тінь та сіє сумнів. Звісно, право автора обирати штрихи до теми висвітлення історичної постаті. А. Галімов зосередився винятково на захисті священником єврейських родин від німецьких фашистів. Він робить наголос на голокості й у його контексті дуже мало каже про голод як геноцид українців. Не розповідає про штучний мор українського народу, який навмисне організувала радянська влада на чолі з комуністами-євреями, що є доконаним історичним фактом, підтвердженим абсолютною більшістю країн світу. До слова, держава Ізраїль – одна з небагатьох, яка не визнала геноцидом голод в Україні 1932–1933 років. Так само, як і досі митрополита Андрея Шептицького немає в списку Ізраїля з почесним званням «Праведник народів світу» за врятування життів євреїв від нацистів під час Другої світової війни.
У внука Акіма Галімова – кримського татарина, дідуся якого російська імперія депортувала з Криму – мала б пульсувати в крові справедливість. Натомість вийшов надто куций портрет митрополита Андрея Шептицького. Ні слова про нього як моноліта нації, як видатного релігійного та культурного діяча, а також про його історичну працю «Як будувати Рідну Хату»… Схоже, автор виконав завдання – забалаганив перед численною авдиторією великого українця з його непересічною долею християнина. Добре, що світлої пам’яті професорка, громадсько-політична та культурна діячка Ірина Фаріон залишила нам унікальний запис про митрополита Андрея Шептицького в проєкті «Велич особистості», в якому на повний зріст постає образ українського будівничого.
Митрополит Андрей Шептицький з Божою допомогою чітко розрізняв добро й зло. Він часто вживав вислів «фарисейська закваска», коли йшлося про облуду. Як міг, так старався остерігатися духовного лахміття.
Непросто передати повноту постаті митрополита Андрея Шептицького. Я прагнула хоча б наблизитися до контурів його особистості за творчістю (журнал «Перевал») і за плідним меценатством («Буковинський журнал», «Галичина»). Надто ж цікавим і благородним він є для мене після вивчення архівів і написання есею про художницю із священничої родини Галину Захарясевич – дружину лікаря Української Повстанської Армії (УПА), письменника, публіциста й філософа Юрія Липи, якого енкаведисти закатували 1944 року. Власне коштом митрополита Андрея Шептицького Галина Захарясевич з Рахині, що на Долинщині, здобула фахову вищу освіту у Віденській академії мистецтв. Фундаментальні праці про українську державність Юрія Липи «Призначення України» (1938) і митрополита Андрея Шептицького «Як будувати Рідну Хату» (1941) – послання нам крізь роки. Ось як писав митрополит Андрей Шептицький: «Ключ до перетворення України знаходиться у ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Його роздуми адресовано нам, нині сущим, на роздоріжжі війни й миру…
Але як би ж то один Акім Галімов! На YouTube-платформах розвелося стільки «істориків», що лячно стає за оббріхуваний ними національний спадок. Вони керовані не лише з москви, але, на жаль, і з Києва також, щоб вихолостити нашу історію, піддати сумніву її демократичний поступ. Є ще онлайн-видання, яке заснував Вахтанг Кіпіані. І в нього, як і в А. Галімова, доволі велика авдиторія майже з однаковими коментарями для просунення монетизованого YouTube-каналу. Не оцінюватиму всі медійні розповіді. Достатньо було послухати про письменницю Наталію Кобринську з фактологічними помилками, щоб викреслити його з кола історичних зацікавлень. Це обурило також науковців-краєзнавців зі старовинного міста Болехова, на місцевому цвинтарі якого покоїться її прах.
На цьому інформаційному ресурсі недавно з’явилася розповідь наукового співробітника Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького Антона Кістола – «Міф та апологія Дмитра Яворницького». Знову ж свідоме маскування, щоб лише нашкодити історичній правді. Ніби апологія, що означає «виправдання», а насправді – озвучення російських наративів з авторськими міркуваннями на зразок: «На жаль, перевірити цей факт не видається можливим…».
І це в ювілейний рік людини високого духу! Дмитру Яворницькому цьогоріч – 170 років і минуло 85 літ, коли відійшов у вічність.
Але і це ще не все. Є онлайнова платформа – «Локальна історія». І вона, схоже, підпорядкована меті сфальшування, зокрема про якусь «русскую Русь». Постає слушне запитання до автора – того ж Антона Кістола – це для путіна чи від путіна?! І ті ж оманливі його роздумування: «Сьогодні важко сказати, чи міг український історик уникнути вихваляння російської колонізації…».
Не можу оминути також «Історію без міфів» зі списку руйнівників української ідентичності. Веде програму на YouTube-каналі Владлен Мараєв, також історик і кандидат історичних наук. Звісно, відеоблогер у вишиванці, багато разів наголошує, що це «історія без міфів», натомість сам хвацько видумує їх, як це він зробив, наприклад, під час етеру про святого Володимира Великого. Саме цей ведучий і разом з ним ще один історик Олександр Алфьоров цього року до Дня журналіста отримали з рук президента Володимира Зеленського державну нагороду – орден «За заслуги» ІІІ ступеня. 27 червня 2025 року Кабінет міністрів України (КМУ) призначив демобілізованого зі Збройних сил України (ЗСУ) військового, кандидата історичних наук Олександра Алфьорова головою Українського інституту національної пам’яті.
Ледве пересилила себе подивитися програму із заманливою назвою «У ліжку» за участю цього посадовця. Навіть у ній він знаходить можливість хвалити Володимира Зеленського. Картина нагадує штучний «коридор слави», що на камеру супроводжує в частих поїздках за межі України її керівника та Верховного головнокомандувача ЗСУ.
Шість місяців тому О. Алфьоров зібрав собі подібних істориків з нагоди 5-річчя авторського відеоблогу – «Перша зустріч істориків українського YouTube». Враження неоднозначні, попри звичні однакові схвальні коментарі ботів одного з «(д)ефективних менеджерів» із Банкової. Почула думку, що «Русь – це росія зі столицею Київ». Ось так!
З-поміж спікерів зустрічі зацікавив письменник і журналіст з Івано-Франківська Олег Криштопа. До того ж він є автором програми на YouTube-каналі «Історія для дорослих». Прикарпатець 14 років, за його словами, досліджував радіо УПА «Афродіта». Завдяки пошуковій праці написав документальний роман – «Радіо Афродіта». Згадала світлої пам’яті краєзнавця зі Старого Мізуня, що на Долинщині, Михайла Крупчина, який перший зацікавився цією темою і висвітлював її у місцевій пресі.
Погоджуюся з думкою Олега Криштопи, що президент Володимир Зеленський у своїх публічних виступах допускає історичні помилки. І винуваті в тому, як він вважає, ті, хто йому готує їх, як це було, наприклад, під час святкування Дня Незалежності щодо гетьмана Богдана Хмельницького.
Обурює Данило Яневський, який перейшов на мову ворога, бо, як каже сам в інтерв’ю Наташі Влащенко – подружці «підставок для мікрофона” Яніни Соколової та Наталки Мосейчук, виховувався в сім’ї російської культури. Не забуває хвалькувато нагадувати, що є «єдиним доктором історичних наук і водночас заслуженим журналістом України». Він видав понад двадцять книжок з історії України! Це ж треба стільки часу та сил, щоб вичистити всю сплоджену ним брехню про українських лицаріа історії та культури!
Митри – як у кіріла…
Руйнівникам України замало спаскуджувати її історію. Під час війни вони маскуються під рятування віри, обрядів та звичаїв, а насправді розсварюють людей, розмивають святість, знищують правічні обереги…
Після закінчення війни Україна й світ будуть ошелешені прихованою правдою про територіальні центри комплектування і соціальної підтримки (ТЦК СП). У народі називають їх «територіальними центрами катування» через те, що окремі працівники ганьблять ЗСУ в Україні та перед усім світом. Саме вони дискредитують мобілізацію, порушуючи права людини й громадянина, і дають ворогам поживу для смакування кричущими непорядками. Так само окремі військо-лікарські комісії безчестять себе корупцією, про що свідчать офіційні інформації правоохоронних органів. Загалом вони свідомо знеславлюють національну медицину. У суспільства до них є справедлива вимога, якою нехтують президент Володимир Зеленський зі своїм офісом, очолюваним Андрієм Єрмаком. Саме з їхніх дій українці, не зазомбовані провладним «Телемарафоном», означили нашу країну офісно-президентською республікою, яка за Конституцією України є парламентсько-президентською. Нічим іншим, як шизофренією, фахівці з психіатрії називають схвалення ВРУ законопроєкту президента В. Зеленського про скорочення повноважень НАБУ та САП 22 липня цього року та повернення їх 31 липня. Дивує й те, що ті два законопроєкти, крім їх авторів і депутатів-«кнопкодавів», ніхто в очі не бачив, оскільки їх не було на офіційних інформаційних платформах.
Словник історичних означень поповнять слова та поняття на зразок «до останнього українця з лопатою», «коаліця охочих», «урок щастя», «закриті кордони», «коридор слави», «корумпанти», «Конституція на паузі» тощо. Іще багато про що довідаються українська й світова спільноти…
На мою думку, до облуди під час великої війни ввійде перехід на новоюліанський календар Православної Церкви України (ПЦУ) та Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) під проводом митрополита Київського і всієї України Епіфанія і отця та глави блаженнішого Святослава. Вважаю, що зміна церковних дат має більше політичне забарвлення, ніж є релігійною потребою. Тому дає сенс для розмірковування. Означу декілька моментів на підтвердження, зокрема про деякі президентські укази. Мета їх, як багато іншого за останній час, чого не приховати, – підозріле ймовірне народження культу особи.
Відомо, що 24 травня 2023 року Архієрейський собор ухвалив рішення про перехід з 1 вересня того ж року на новоюліанський календар. Завершальне рішення затвердив Помісний собор 27 липня 2023 року. Цей собор очолював митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Спочатку українські греко-католики розходилися в думках. Дещо стримувала їх пам’ять про те, що свого часу не ініціювали календарну реформу ні митрополит Андрей Шептицький, ні патріархи УГКЦ Йосип Сліпий, Мирослав Іван Любачівський та Любомир Гузар, котрих важко запідозрити в любові до росії і її церкви. Надто хистка названа причина – мовляв, таке бажання продиктоване необхідністю синхронізації літургійного календаря з цивільним і частково – через російське вторгнення в Україну. Логічне запитання: новоюліанському календарю (1923) – понад сто років, то чому лише тепер, у час воєнного лихоліття, запровадили його? Астрономічні впливи теж не нові, вони й далі тривають без зміни календаря в багатьох країнах. Якщо й зміщуються дні, то чого лише для церковних дат, а не для всіх, зокрема й наших народжень?!
Дискусія світових релігієзнавців не вщухає, і вона, очевидно, триватиме з усіма «за» і «проти». Долучилися до неї також нумерологи. Вони мають свої пояснення про 13-денне зміщення в календарі.
Сьогодні розмірковую про два ключові, на мою думку, аспекти.
Перший аспект. Він є узагальненим про відокремлення держави від церкви. Про це застерігає 35 стаття Конституції України. День пам’яті святого рівноапостольного Великого княза Володимира в Україні реформатори перенесли з 28-го на 15 липня. Відзначення Дня хрещення Русі-України 28 липня на вшанування Володимира Великого було запроваджено за президентства Віктора Ющенка (2005 – 2010). Цей день ще був Днем української державності. Але вже два роки поспіль це історично щасливе для українців 28 липня президент Володимир Зеленський переніс на 13 днів раніше, тобто 15 липня, за законопроєкт якого проголосувала ВРУ. А як бути із 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада в складних політичних умовах схвалила історичний документ – Декларацію про державний суверенітет України. Цей акт став важливим кроком на шляху до Незалежності України, яка офіційно проголошена 24 серпня 1991 року.
Володимир Великий – державотворець, який прийняттям 988 року християнства засвідчив цивілізований вибір Русі-України. Росія згадує нашого князя 28 липня (окремі ранні архіви Новгорода вказують і на 15 липня). Це не означає, що українці повинні відступати від історичної дати 28 липня під будь-яким приводом, зокрема й надуманим. Хай вона, росія, переходить на 15 липня. Не можна, повторюю, нехтувати історичними датами України – зокрема тим же 16 липня 1990 року, коли за Декларацію про державний суверенітет України проголосували 355 народних депутатів! Уперше народні обранці демократичного скликання, серед яких були В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Степан Пушик, Степан Волковецький, Лесь Танюк, Іван Заєць, Іван Драч, брати Горині – Богдан і Михайло, Дмитро Павличко, Ірина Калинець, Дмитро Захарук, Михайло Косів, Ярослав Кендзьор, Сергій Головатий, Степан Хмара, Ігор Юхновський та інші знакові постаті, на весь світ заявили про незалежність України від москви.
Схоже, без облуди й тут не обходиться. 28 червня 2023 року президент Володимир Зеленський вніс до ВРУ законопроєкт, у пояснювальній записці якого наголошував, що метою зміни дати свята, зокрема, є «відмова від російської спадщини» і «нав’язування відповідних дат Росією». 14 липня 2023 року в звичному «турборежимі» «слуги народу» в парламенті встановили 15 липня Днем української державності.
Вважаю, що президент Володимир Зеленський та ВРУ віддали наше свято росіянам і фактично відмовилися від святого Володимира Великого, його духовної спадщини для розбудови України, оновленої крізь століття 16 липня 1990 року.
Не поділяю думку голови Держслужби України етнополітики та свободи совісті Віктора Єленського, яку він висловив у етері «Укрінформу» 15 липня 2025 року, про втішні очікування від зміни церковного календаря.
Вражає і такий факт. 6 липня цього року отець і глава УГКЦ блаженніший Святослав передав мощі святого Володимира Великого до храму Святої Софії в Римі. Нетлінні останки українського князя для цього віддав 25 січня 2025 року колишній архієрей Української Православної Церкви Московського патріархату (УПЦ МП – до 15 грудня 2018 року) Олександр Драбинко, який перейшов до ПЦУ. Мотивація такого неоднозначного вчинку – мовляв, цей храм будував патріарх УГКЦ Йосип Сліпий. І знову слушне запитання: невже святі мощі нашого князя-державника повинні зберігатися у Римі, а не в Києві?! Дотепер ними розпоряджалися в УПЦ МП на чолі з Онуфрієм, поводирі церкви якої підозрюються у співпраці з ворогом. Тієї церкви, координованої патріархом московським і всієї росії кірілом, який благословив путіна та його військо на війну в Україні.
На цьому тлі дуже прикро, що митри (корони) – майже однакові в провідників церков як в Україні, так і у росії. Вони обрамлені коштовним камінням, як і весь священничий одяг, що виблискує розшитим золотом-сріблом. Війна, що чорніє хрестами, не зупиняє їх у щоразу нових дорогих шатах…
Другий аспект. Українська Повстанська Армія (УПА) офіційно обрала 14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці – своїм днем створення. Він зафіксований у всіх світових та вітчизняних джерелах. Історична дата – 14 жовтня 1942 року. Покрову Божої Матері, тобто 14 жовтня, обрало також українське козацтво, про що з-поміж багатьох інших істориків та краєзнавців розповідає Олекса Воропай. 1 жовтня, зміщене на 13 днів за реформованим церковним календарем, не є датою створення УПА! Армії, яка боролася за самостійну Україну проти німецьких фашистів і московських рашистів! До того ж це спричиняє суспільний хаос, чого не хочуть помічати світська й церковна влади і той же Віктор Єленський з відірваністю від реалій. На це, мабуть, і розрахована бісова тринадцятиднівка! А ще вона дає тим же російським історикам нахабніше фальсифікувати нашу історію!
Навмисне змінено рядки…
Люблю творчість відомого поета й філософа Ігоря Павлюка, котрий каже: «Іду собі за Христом – і все…». Не знаю, чи він молиться за оновленим перекладом Ісусового Слова. Вірю, що промовляє молитву так, як вона звучала первинно. Це комуністи-безбожники (і не лише росії, але України також) навмисне переінакшили рядки в найголовніших священних текстах «Отче Наш» та «Богородице Діво». Причому від імені церкви застерігали вірян не змінювати їх. Дотепер від насаджених канонів войовничими атеїстами моляться у храмах ПЦУ та УГКЦ, як і в усіх російських (РПЦ), не за справжньою Божою наукою. Вслухалася до молитви отця й глави УГКЦ блаженнішого Святослава в Римі, бо хотіла чути «Отче Наш» і «Богородицю Діву» так, як навчав Папа Римський Франциск. Святійший Отець, який виховувася на молитвах українського священника Степана Чміля в Аргентині (цій події раніше присвятила окрему статтю), досліджував історичні релігійні документи і ділився висновками 7 грудня 2017 року в етері «Радіо Ватикан», розвитком якого опікувався Папа Римський Іван Павло ІІ і яке поширює вчення Католицької Церкви в усьому світі.
«Коли молимося «Отче Наш», говорити про Бога, який «вводить у спокусу», є свідченням неточного перекладу», – таку думку висловив світлої пам’яті Папа Франциск, який нагадав, що у Франції, низці інших країн благають, схрестивши руки: «Не дай мені впасти у спокусу». Бог не «вводить у спокусу». «Той, хто «вводить у спокусу», – сатана, це його заняття», – пояснював Папа Франциск.
Молитву, яку Ісус Христос залишив людям, я промовляю, звертаючись до Бога: «Не дай увійти в спокусу».
Християнський часопис CREDO роз’яснює, що «Бог не схиляє нас до зла». І Папа Франциск повернув правдивий текст. Працював над ним 16 років! Відроджений переклад він запровадив 22 травня 2019 року. Але не всі сприйняли Божу молитву, якою вона була насправді. Це ті, хто сьогодні молиться без розуміння, що Бог завжди є добром й світлом. Але чи не найбільше критикувала Святійшого Отця російська церква, яка, за історичним дослідженням у Ватикані, й переінакшила рядки молитви. Член біблійно-богословської комісії РПЦ протоієрей Андрій Новіков сказав агенції РИА «Новости», що їх влаштовує стара версія. Можливо, і в цьому також прихована жага росіян до людської крові, усіх, хто розпалює війни, не прагне миру, по-сатанинському ігноруючи заклик Ісуса Христа жити в мирі.
Неправильно перекладено й текст молитви «Богоролице Діво». Та ж РПЦ намагається начебто з позицій давньої церковної мови залишити слово «ізбавителя» в рядку «душ наших». Натомість треба, замість «ізбавителя», – «визволителя». Бог не «ізбавляє» наші душі, а визволяє їх від гріхів.
…Я, як і багато інших мирян, тихо промовляючи молитву до Пресвятої Богородиці, звертаюся до Її Божого Сина Ісуса – «визволителя душ наших»…
Підступний суржик, і не тільки…
Про давність української мови свідчать писемні пам’ятки. Директор Інституту української мови Національної академії наук (НАН) Павло Гриценко вважає, що «Нам треба припинити дивитися у бік російської мови. Це нав’язаний нам сюжет». Лаконічно й зрозуміло, з пам’яттю про первинність української.
Свого часу монетизований на YouTube-каналі мовознавець Олександр Авраменко хвалився, що консультує президента Володимира Зеленського. Не так давно культовий філолог виїхав з України і живе в придбаному розкішному помешканні за кордоном. На критику українців відповів відомою притчею про муху та бджолу, вважаючи себе останньою, хоча не всі так думають, – більшість сприймає його як муху.
У соціальних мережах стільки «філологів», що тьмяніє від їхніх заголовків «Як правильно казати». Майже всі такі «уроки» не мають наукового підґрунтя. Чи, бува, зумисне не калічимо цим українську мову, начебто з бажанням допомогти?! Чи не збіднюємо її благим завзяттям без повноти знань історії?!
Або таке. Під час згадуваного свята Покрови Божої Матері 14 жовтня вшановували українських захисників. І ось з подання таких осучаснених авраменків 2021 року в указі президента Володимира Зеленського до слова «захисників» додалося «і захисниць», що є грубим мовним порушенням. Воно свідчить про неповагу до її правил. Так, є «захисник» і «захисниця». Але в контексті «захисників і захисниць» слово «захисників» у родовому відмінку множини! Такий недоречний у цьому поєднанні фемінітив навіть може відохочувати до святкування через свідому зневажливу помилку, на що, можливо, вона й розрахована.
Влучно з цього приводу в інтерв‘ю виданню «Високий Замок» із нагоди свого 95-річчя сказала авторитет мовної спільноти України, доктор філологічних наук, академік АН Вищої школи України Олександра Сербенська: «Усе це штучне і якесь дике».
На порядок денний знову постає проблема із засиллям суржику. Воно викликане війною та переселенням громадян України з тимчасово окупованих росією територій, які здебільшого розмовляють російською. Виправдання суржику – це ще одна облуда, спрямована на руйнування національної ідентичності. Тому навряд чи можна схвалювати це явище, як це робить певним чином письменник Остап Українець в інтерв’ю на YouTube-каналі «Інтент», називаючи суржик «своєрідним транзитом». Вважає, що суржик, ота мішанина російської та української мов, не завжди є злом. З іще одного інтерв’ю, цього разу такому собі “Крапівному” на YouTube, довідуємося, що суржик може врятувати українську мову. Отакої! Вигулькнулі дослідники мови мали б знати, що суржик – це смітник, він не спонукає до вивчення української мови. Це найстрашніше, що можна очікувати. Він її калічить, пізніше потрібен тривалий час для розчищення словесної каламуті. Потурання суржикові – означає свідомо закидати підводні камені.
Обурюють також ті «знавці» мови, що з українського художника Іллі Рєпіна роблять «Ріпина». Вони також, на мою думку, зумисне знеславляють ім’я у світовій культурі начебто з добрих намагань. У відомої художньої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» є автор, і він – Ілля Рєпін.
На жаль, ми не вміємо належно шанувати своїх геніїв, яких перехоплює росія. Ілля Рєпін – один і тисяч талановитих українців, котрих ми віддаємо ворогові-сусідові. Як з’ясувала, в росії більше назв вулиць та установ, що носять ім’я Іллі Рєпіна, ніж в Україні. Риторичне питання: хто винен у цьому?
Тарас Шевченко був академіком грав’юри Петербурзької академії мистецтв, яка носить ім’я її випускника українського геніального художника Іллі Рєпіна. І десятки знаних у світі архітекторів, скульпторів та художників з України, від яких не треба відмовлятися тільки через те, що свого часу вони здобували там вищу фахову освіту.
Недавно, 5 серпня 2025 року, в середмісті Києва з’явилася п’ятиметрова жовто-динна скульптура Тараса Шевченка, яка повторює перший бюст поета авторства Володимира Беклемішева – також випускника згаданої академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, встановленого в садибі родини мецената Олексія Алчевського в Харкові. Тодішнє вшанування Тараса Шевченка було нелегальним, через що згодом «царська охранка» вбивством розправилася з його ініціатором.
Про теперішній сучасний постамент у столиці під час війни думки розділилися. Підтримую оцінку видання «Інформатор», інших медіа про схожість художнього задуму автора Сергія Западні з аналогічним проєктом, виставленим у французькому місті Лілль 2019 року погруддя жінки, і також жовто-динного кольору, який створив художник з Ліона Ксав’є Вейлан.
Навіщо у час війни ця споруда, нехай і Тарасові Шевченку? Люди обурюються. Стріли гніву летять і ні в чому невинуватого нашого Пророка. Невже знову злий дух, що від слова «облуда»?! Погруддя радше комерційне з рекламою для міжнародної платіжної системи VISA, що синіє літерами над лівим плечем поета. Можна втішатися інтерактивною виставкою про пам’ятники Тарасові Шевченку в світі, але в очах роботи Сергія Западні в українського велета духу немає вічних народних дум, які 125 років тому відтворив український скульптор Володимир Беклемішев у білому мармурі…
Оксана РОВЕНЧАК.
Лавреатка премії НСЖУ «Золоте перо» та міжнародних літературно-мистецьких відзнак імені Пантелеймона Куліша, Олександра Довженка й Франца Кафки.
1.Пам’ятник князеві святому Володимирові Великому в Києві.
2.Свята Книга з добром і світлом.
3. З молитвою до Бога. «Руки того, хто молиться». Автор: Альбрехт Дюрер.
Світлини з відкритих джерел.
Leave a Reply