З вінка спогадів: «…десь там, у голубому піднебессі, простивши нам і собі, часто ведуть спокійну й зрівноважену розмову два мої куми (Теодозій Старак і Вячеслав Чорновіл – Б. Д.), як дві зорі… Як дві зорі України серед мільйонів українських зір. Бо життя і добро вічні» (Ірина Калинець, «Серед мільйонів українських зір»). Це інформація для роздумування українцям, які здатні критично мислити, якщо ще є такі…
Минуле не має права мовчати, воно мусить промовляти до нашої пам’яті, щоб не закам’яніли наші серця, не зростали безбатченками наші діти і внуки. Ми пережили і переживаємо ганебний історичний шлейф невдячності, безпам’ятства. Без вдячності нема історичної пам’яті. Пам’ять – це основа нашого розуму, духовності, фундаментом якої є те, що тримаємо в душі, збереження відчуття вдячності самовідданим борцям за нашу свободу, які жили Україною, працювали для України. Правдою, тільки правдою має думати, жити людина: «Для мене вже не існує “тепер”, не існує “колись”, я живу поза часом, форма й сутність мого існування – пам’ять, власне, я і є пам’ять, і тому я вічний» (Павло Загребельний, «Я, Богдан»). Памʼять – безсмертя людини в духовному вимірі…
Декілька слів про Ірину Стасів–Калинець (6.12.1940—31.07.2012. Українська письменниця, поетеса, шістдесятниця, багаторічна політувʼязнена радянських таборів, діячка дисидентського руху, активістка українського національного і правозахисного руху, філологиня) і Теодозія Старака (12.08.1931–1.10.1999. Сталінський політв’язень [1949–1955 рр], громадський діяч, філолог і дипломат. Перший посол незалежної України у Польщі, який організував там перше дипломатичне представництво нашої новопосталої держави [значною мірою за власні кошти]).
* * *
А я дивлюсь, однако ж я дивлюсь
в німій тривозі на степи і гори,
і на тополь химерний візерунок,
і на ліси, що тишею сповиті,
ховають біль і таїну ховають
розкиданих могилок без наймення
і без хреста. Лише замшілий камінь
нагадує, що тут є кров жива.
і я стою над ними на колінах,
і я не знаю, що сказати їм,
якщо спитають. Вже питають:
чому бездомні ми на нашій же землі?
(Тут і далі цитовані вірші з книги Ірини Калинець «Шлюб із полином»)
Життя ж людини подібне до свічки, яка за сприятливих умов догоряє до кінця, але в цьому тимчасовому світі все залежить «від часу й нагоди» (Екклезіяста 9:11б). Важливо, не скільки людина прожила, а що зробила і, чи було її життя доброчинним та доброчесним. Людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих людей… Пам’ять… Пам’ять – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі: «Дай мені, Господи, / хоч єдину сльозу!», бо
Ми ще живі, коли нас хтось кохає,
коли на вічну пам’ять споминає,
хустинку прикладаючи до віч.
Дуже важко подумки повертатися в ті часи, але маємо великий обов’язок бути вдячними, щоб не закам’яніли наші серця, й зуміти передати історичну пам’ять прийдешнім поколінням про звитягу борців за Незалежну Україну.
Теодозія Старака 6 листопада 1949 року арештовують (Карлаг, табір «Пєсчаний»); 1955 рік – звільнення з табору й повернення до Львова (вул. Щорса, 10, кв. 4 [нині Русових] – цю адресу знала вся Караганда); в 1956 році вступив на слов’янське відділення Франкового університету (серед однокурсників, молодших за віком, були Мирослав Тимочко, Ірина Стасів, Ігор Калинець, Іван Сльозко, Євген Осєчкін, Микола Старовойт, Богдан Завадка)… Дмитро Онуфрійчук з Івано-Франківщини (колишній сталінський політв’язень, табірний товариш Старака), який кілька місяців не дожив до святого Дня Незалежності, останнім своїм подихом звернувся до друзів, які стояли в його узголов’ї: «Хлопці, чи буде Україна?» Серед тих «хлопців» був і Теодозій Старак, якого його товариші слушно вважали наріжним каменем свого кола і вдатним до всього…
Щоб збагнути й оцінити весь масштаб діяльності Теодозія Старака, Його подвижницьку активність, титанічну працю, достатньо лише прочитати-перечитати єдину статтю (цитую фрагмент): «Амбасадор Т. Старак відвідав Державний департамент у Вашинґтоні, відвідав розмови із Збіґнєвом Бжезінським, був у Пентагоні, дав інтерв’ю для “Голосу Америки”, відвідав польську та українську амбасади. Т. Старак відвідав провідників УГКЦ Митрополита Степана Сулика і єпископа Василя Лостена, відвідав осідок УНЦ у Бавнд-Бруку і там же музей, але, на жаль, не застав Патріарха УПЦ Мстислава. Достойний гість мав доповіді в НТШ у Нью-Йорку, у Філядельфії, Ньюарку, Пассейку і Вашинґтоні, відвідав Екзекутиву Українського Народного Союзу і “Провидіння” як Філію Українського Католицького Університету у Філядельфії» (Уродженець лемківщини – перший амбасадор України. – «Свобода», США, 24 листопада 1992 року).
Ще й за три місяці до смерті писав статті, бо не міг стояти осторонь подій… Зміїне жало підступних ворогів проникало в усі сфери пропаганди й зомбування населення: «Я не міг розгадати загадку: що сталося з великою кількістю етнічних росіян, чому вони так змінилися? Звідки взялася в них ця імперська агресивність, яка межує з чистим расизмом? Просвітив мене ґаспадін Свистунов. Виявляється, є “просто росіяни”, а є ще “росіяни України”. Ось ця друга група, яку в масштабах всієї України очолює Валентина Єрмолова, а на Західній Україні Алєксандр Свистунов, заражена бацилою імперського шовінізму.
В Україні проживає приблизно 11 мільйонів осіб російської національності. Хай живуть серед нас як вільні, рівноправні громадяни і чесні будівничі Української держави, хай розвивають свою культуру, плекають рідну мову, освіту, зберігають тісні зв’язки з етнічною батьківщиною, але хай це будуть просто росіяни, а не “росіяни України” на подобіє ґаспадіна Свистунова і його шовіністичної компанії» («Художній свист ґаспадіна Свистунова» [«За вільну Україну», 18 червня 1999 року]).
Вічна пам’ять і слава борцям за Незалежність України! Їхні діла йдуть за НИМИ й не зітруться зі скрижалів сьогодення, майбуття…
Я на день воскресіння прийду.
Я ж бо дня того, Боже, чекаю,
бо пекельний вогонь не здолає
зжерти людську всевічну сльозу…
Ірина Калинець і Теодозій Старак запитають не Бога – запитають нас, присутніх на цьому дійстві: де були, що робили, щоб вибороти, зберегти для вічності Україну, волю для прийдешніх поколінь…
Гадкують, що Україна переможе, бо з нами Бог. Хибна думка. Україна переможе, коли ми будемо з Богом. Чи можна пояснити світ без Бога? Тут і всі проблеми наших поразок і страждань: «Прагнемо істини, а знаходимо в собі лише непевність… Якщо людина не створена для Бога, чому щаслива вона тільки з Богом? Якщо людина створена для Бога, чому вона так супротивна Богові?» (Блез Паскаль, «Думки»).
Памʼятаймо, бо памʼять – фундамент душі нації, запорука майбутності, коріння, яке тримає і живить нашу українськість. Памʼятаймо, борімося, працюймо і благаймо ЄДИНОГО ЖИВОГО БОГА, щоб темрява не пожерла наші серця і душі, не затьмила незрячим і сіромашним політикам крихтинки розуму…
Оце єднання в слові та у крові,
оце єднання дай нам днесь!
Не просим, Боже, вічної любові,
але єднання, що сильніш над смерть…
Єднання… В єднанні – наша сила, і слово рідної мови об’єднує народ в міцний непереможний п’ястук.
Слава Україні! Героям СЛАВА!
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, м. Львів