Де жили повір’я,
там без них живу.
Та почув од гір я
про розрив-траву.
Десь росте, забута,
десь росте, мала.
А бувало, пута
рознести могла.
Десь росте, несміла,
десь росте, ламка.
А звільнити вміла
правду з-під замка.
Вже було: про мене
не рости й трава!
А вона, зелена,
діяла дива.
Дотепер зберігається в моїй пам’яті трохи хриплий, але до глибини душі знайомий голос Петра Скунця. У ті часи він тільки набирав свій політ, ще далеко попереду були його поетичні Голгофи і Сейсмічні зони, границі епох і розрив – трава. Але вже тоді відчувався величний дух митця, творчість якого стала символом епохи і віри в майбутнє. Він завжди займав чесну громадянську позицію, був відвертим, аналітично сприймав події, мав раціональне мислення, завжди прагнув справедливості, переймався проблемами Вітчизни, як справжній патріот дбав про її національне відродження, утвердження значущості кожної людини.
На долю Петра Скунця випало немало. Відходила у минуле стара комуністична система, повсюди з’являлися паростки нового. Він по-своєму сприймав світ, намагався привнести в нього щось своє. Його бентежило таке сіре, нудне буденне життя, по-філософськи дивився в майбутнє міста над Ужем, верховинського краю, його людей, мріяв про переміни в Україні.
Водночас для нього як поетичної особистості були характерні інтелігентність ,висока філологічна культура, самостійність художнього мислення, щирість самовираження. Знавець культури минулого і гостро чутливий до нового, він у своїй поезії однаково ставився як до історичного досвіду людства так і до сьогоднішнього життя. Його лірика пов’язана з філософським осягненням світу, наданням йому гармонії, відвертістю в найпотаємніших почуттях. У своїх творах поет прагнув гармонії, спокою. Відчувається, що Петро Скунць постійно тримав руку на пульсі часу. Він ніколи не втрачав зв’язок з європейською і світовою літературою, водночас живився надбаннями вітчизняної. Захоплювався творчістю Олеся Гончара, Василя Симоненка, Василя Стуса, Валерія Марченка, Павла Загребельного, Степана Пушика, Михайла Слабошпицького, Івана Чендея, Юрія Шкробинця, Фелікса Кривіна… Радів за творчі успіхи закарпатських побратимів по перу. То були часи, коли поява у провінції відомого письменника завжди була знаковою подією. У бібліотеках йому влаштовували презентації книг, у школах і дитсадках запрошували на перший урок, дарували квіти, співали пісні, залюбки читали їх вірші.
Радісно зустріли вістку про приїзд на Іршавщину Петра Скунця і в редакції районної газети “Нове життя”. Не часто таке буває, щоб в провінційне містечко навідався такий поважний гість. Правда, завітав відомий поет до нас не сам, а разом із редактором обласної газети “Закарпатська правда” Степаном Вашем та відомим художником Петром Шолтесом.
Ознайомившись із колективом часопису, вони розповіли про себе, свої творчі здобутки і задуми на майбутнє. Відтак сказали, що у них на сьогодні запланована зустріч із хліборобами гірського колгоспу “Верховина”, центральна садиба якого знаходиться в селі Загатті. Це село пов’язане з іменем основоположника закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі – тут свого часу вчителював батько художника Іван Гриць. Однак ми не встигли навіть випити й філіжанку кави, як у кабінеті редактора вже почали збиратися члени літературної студії “Промінь”. Незважаючи на те, що тоді ще не було мобільного зв’язку, вістка про перебування в редакції районки іменитих гостей з обласного центру ширилася надзвичайно швидко, блискавично облетіла майже весь район. Найперше, вона якимось дивом завітала в домівки пишучої братії, яка, напевне, серцем, в мрійливих подумках прагне такої зустрічі. Спрацювало “сарафанне радіо”. Із уст в уста чутки ширяться миттю!
Що й казати! Петро Скунць – відомий український поет. Він автор поетичних збірок “Сонце в росі”, “Верховинська пісня”, “Полюси землі”, “Погляд”, “Всесвіт, гори і я”, “Розп’яття”, “Розрив – трава”, “Сейсмічна зона”… Його поезії часто з’являлися в обласних та республіканських газетах, журналах “Дніпро”, “Прапор”, “Жовтень”, “Вітчизна”, “Ранок”, “Київ”, “Дукля”, “Дружно вперед”, в альманасі “Карпати”, колективних збірниках “Лицем до сонця”, “Голоси молодих”, “День поезії”, “Живи,Україно”, “Сталь і ніжність”, “Солдати миру”, “Батьківщині”, “Ми за мир” та ін. А тут така нагода! Початкуючі автори – письменники і журналісти повсякчас мріяли показати комусь із відомих майстрів слова свої нові твори – поезію, прозу і газетні публікації. А ті, хто видавав свої перші книги, бажали мати його передмову чи післяслово. Авжеж! Сам Петро Скунць долучився до видання!
Добре знаний на теренах Закарпаття і художник Петро Шолтес. Першим його вчителем був відомий педагог Золтан Баконій. Свого часу основний імпульс стати майстром пензля йому дали Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Гаврило Глюк, Федір Манайло. Він брав активну участь в обласних, всеукраїнських і міжнародних виставках, за що удостоєний багатьох відзнак. Мав персональні виставки в Ужгороді, Будапешті, Ніредьгазі і Дебрецені. Твори ужгородського митця зберігаються також у приватних колекціях багатьох країн світу – Чехії, Німеччини, Угорщини, Польщі, Італії, Ізраїлю, США. Він в основному малював історію рідного краю. Його картини несуть у собі облагороджену людяністю і поетичним почуттям простоту, щирість, що доходять до будь-яких, відкритих та добрих помислів, сердець. Повсякчас вважав своїм обов’язком зворушливими, сповненими любові і тривоги картинами боротися за збереження чистоти й невимовної краси природи рідної землі. Карпати стали для нього тим своєрідним творчим стимулом, який ще в дитинстві вклав до рук чарівного пензля, спонукав спочатку боязко, а згодом усе впевненіше оспівувати те, що завжди вражало його уяву. Пошук засобів виразності в осягненні таємниць поетики верховинського краю безперечно відбився на всій творчості Петра Шолтеса.
У відрядження із Петром Скунцем і Петром Шолтесом подався і редактор найбільш популярного видання краю Степан Ваш. Тираж газети “Закарпатська правда” складав понад 100 тисяч примірників. У обласній газеті працювали такі відомі журналісти як Олександр Сенинець, Юлія Зейкан, Михайло Бабидорич, Ярослав Ядловський, Олександр Підгорний, Микола Рішко, Борис Кушнір… Щоразу після таких поїздок з’являлися розлогі фоторепортажі, які не тільки збагачували газету, а й робили її значно читабельною.
Про роботу літстудії “Промінь” говорив на зустрічі із поетами, прозаїками і майстрами пензля редактор районного радіомовлення, голова творчого об’єднання поет Михайло Ціцак, який наголосив, що її підвалини закладали такі відомі українські письменники як Федір Потушняк, Василь Феннич, Юрій Станинець, Юрій Мейгеш.
У різний час у літературний цех творців художнього слова ввійшли вихованці літстудії Степан Жупанин, Дмитро Кремінь, Іван Петровцій, Михайло Ціцак, Михайло Ломага, Василь Ковач, Василь Шкіря, Василь Кузан, Іван Шмулига, Юрій Петришинець, Василь Ловска, Марина Михтонюк (Кухар) – до речі, тепер телеведуча “Єдиних новин”, Ганна Кливець, Світлана Свистак. Їх твори періодично з’являлися на сторінках районки.
Літстудійці понад десятки літ своїм художнім словом прагнули не тільки відобразити перетворення на Іршавщині, а й своїм життям, своїми творами бути причетними до цих важливих соціально – політичних явищ. Багато з них стали лауреатами обласних, всеукраїнських та міжнародних премій. Зокрема, Дмитро Кремінь із села Суха став Шевченківським лауреатом, а Степан Жупанин став лауреатом всеукраїнської премії імені Лесі Українки.
До редакції на зустріч із Петром Скунцем завітав двоюрідний брат поета Степана Жупанина, Василь. Він працював у одній із художніх майстерень міста над Іршавкою. Давно мріяв зустрітися із Петром Миколайовичом. У чоловіка була феноменальна пам’ять. Він майже назубок знав “Кобзаря”. Але був дуже скромний. Коли йому надали слово, почав напам’ять декламувати “Розриту могилу”:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок невинних
Звичаю не вчила?
“Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчила.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі, –
Панувала… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати”.
Начетверо розкопана
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? – Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили, –
Не плакали б діти, мати не журилась.
У кабінеті редактора настала тиша. Від подиву ніхто не міг зронити й слова. Літстудійці дотепер знали Василя Жупанина як обдарованого майстра пензля, який майже ніколи не брав участі в районних та обласних художніх виставках, хоча малював непогано – не гірше інших. Однак був надзвичайно скромний. Ніколи не задирав носа.
Першим зронив слово Петро Скунць. Він не міг збагнути: “Хто цей чоловік? Як він взявся тут? Звідки він знає напам’ять “Розриту могилу”? Адже в шкільній програмі цього вірша не було. І взагалі, за цей твір ще не так давно можна було загриміти за грати. Тоталітарна держава дуже доскіпливо ставилася до найменших проявів вільнодумства і виходу за межі ідеологічних норм, вбачаючи у цьому пряму загрозу своєму існуванню. Вважалося шкідливим впливати на маси. Влада завжди намагалася приручити митця, зробити його своїм, зручним і правильним.
– Василь Жупанин – друг редакції, – заступився за нього редактор газети Іван Печора. – Двоюрідний брат поета Степана Жупанина, який свого часу трудову біографію почав писати у редакції. Він добре знаний у нашому місті. Талановитий чоловік! А те, що напам’ять знає Шевченка, теж довідався вперше!
Усі погляди були звернені на Василя Жупанина. Не часто таке буває. Він і справді здивував усіх. А ще коли мова йде про заборонені твори Кобзаря.
.- А ви не переймайтеся! – на обличчі Василя сяйнула радісна усмішка. – Я з дитинства прагнув пізнати творчість Шевченка. Його поезії пронизані вірою в завтрашній день, щасливе майбутнє, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, а рабство ніколи не стане для неї за норму існування. Його поетичне слово виростало з національного грунту.
Майже напам’ять вивчив “Кобзаря”. А сталося це так. В армії у вільний від занять час разом із друзями заходив до бібліотеки. І завжди щось нове, незвідане шукав для себе. І як бачите, таки відкопав, – так би мовити, знайшов. Це була в комуністичні часи заборонена книга -“Кобзар”, який був прихований від людського ока. Хоча український народ поставив його на перше місце серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів. А одного разу я крадькома навідався у архів бібліотеки. Там, серед “хламу” (списаної літератури) і знайшов цю “закинуту” бібліотечними працівниками книжку, де була “Розрита могила”. Я два чи три рази прочитав текст і мені досить було, аби вивчити назубок. Звісно, солдати теж хотіли послухати Шевченкового слова і тому доводилося для них читати пізно вночі, у “підсобці. На щастя, командир військової частини був із Західної України і він із розумінням ставився до нас, хлопців із Закарпаття, які ніколи не підвели його.
— А ще щось можете прочитати? – брала цікавість Петра Миколайовича.
– Звісно, що можу, – упевнено мовив Василь. – Ось послухайте!
Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине
За вітрами холодними,
В хмарі пропадає.
Над землею летять літа,
Дніпро висихає,
Розсипаються могили,
Високі могили –
Твоя слава… і про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв? чого стояв?
І на сміх не скаже!
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра? засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось?
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
А я юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу: заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала…
А надію…
Вітер по полю розвіяв,
Хвиля морем рознесла.
Нехай же вітер все розносить
На неокраєнім крилі.
Нехай же серце плаче, просить
Святої правди на землі.
Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси
І всю Україну.
Спи ж, повитий жидовою,
Поки сонце встане
Поки тії недолітки
Підростуть гетьмани.
Присутні слухали мов заворожені. Такого від Василя Жупанина не чекав ніхто. Він і справді мав Божий дар. Напам’ять знав десятки творів із “Кобзаря”. Читав вдумливо, виразно, з інтонацією, дотримуючись паузи, наголосу, підвищення й зниження тону. Він був чудовим декламатором. Але жодного разу його ніхто не бачив на сцені.
– Я, Петре Миколайовичу, давно мріяв про зустріч із вами. Налаштовувався на неї, прагнув зробити вам щось приємне. Тому пропоную із вашого творчого доробку… “Мій скарб”.
Петро Скунць лише погоджувально кивнув головою, а присутні привітали новоспеченого читця дружніми оплесками. Звісно, на такий успіх він не сподівався.
– “Мій скарб”
Тим, що школу життєву пройшли,
що зі смертю стрічалися близько,
тим, що в праці відраду знайшли,
я готов уклонитися низько.
В них я вчуся і в бурю, і в сніг
не коритись дорогам далеким.
Та й між ними в житті, як на гріх,
сперечатись доводиться з деким.
Правим я виявляюсь ,бува,
ну, а дехто перечить одначе
й замість доводу кине слова:
Ти ще надто зелений, юначе”.
Я образи бокал пригублю,
та вино в нім не дуже приємне.
Спалахну, не стерплю, закиплю,
щось у відповідь кину нечемне.
А тоді на адресу мою –
і обурення, й гострі насмішки:
“Ми вже билися, хлопче, в бою,
як ти лазив під лавою пішки”.
Тільки згодом образи смішні
вже не колють ні душу, ні тіло.
Я щасливий за те, що мені
вісімнадцять лише віддзвеніло.
На укуси подібних образ
в мене є протияддя могутнє:
“Скарб надійний – минуле – ув вас,
але в мене дорожчий – майбутнє”.
Потім Василь Жупанин на прохання членів літстудії подарував присутнім ще кілька віршів Петра Скунця – “Найземніше”, “Розлука”, “Вітчизна мрій”, “Тиша. Гори. Я” .Після цього Петро Миколайович міцно потис руку і щиро подякував йому за все, з чим прийшов назустріч.
– У вас, Василю, воїстину феноменальна пам’ять! – резюмував Петро Скунць. – Ви нагадуєте мені Івана Франка, який володів чотирнадцятьма мовами. Мені теж легко давалася наука в школі. Я теж вчився сумлінно. Тепер мало хто повірить, що в одній кімнаті у нас навчалися водночас аж чотири класи, то й учився я всі чотири роки всього, що вивчали у всіх чотирьох класах. Запам’яталося й таке: мене на рік раніше взяли до школи, а потім із першого автоматично перевели до другого.
Знайомство Василя Жупанина із Петром Скунцем видалося напрочуд вдалим!
Однак Петро Скунць та Степан Ваш і Петро Шолтес змушені були чимскоріше закінчувати рандеву, бо на сьогодні у них була запланована зустріч із хліборобами, які в ці липневі дні приступили до збору збирання зернових культур. А я якраз родом із цього села. Саме тому, напевне, редактор районки Іван Печора й представив високоповажним гостям мене і виділив для поїздки автотранспорт – старенького “бобика”, який уже об’їздив сільськими дорогами десятки тисяч кілометрів.
Коли уже зібралися виходити із редакції, Петро Скунць поцікавився, як у мене справи, що нового, над чим працюю тепер, адже я часто навідувався до обласної організації Спілки письменників України, спілкувався з ним, обговорювали різні питання. Ми вже давно добре зналися з Петром Миколайовичом. Я на радощах подав йому рукопис нових казочок, які він згодом із своєю передмовою опублікував у обласних газетах “Молодь Закарпаття” та “Новини Закарпаття”, редакторами яких були Василь Горват і Віталій Ящищак.
Я почував себе на сьмому небі.
Василь ШКІРЯ,
м. Іршава, Закарпатська область
Leave a Reply