Власне, про що мова? Знову оте моралізаторство? А докорам нема й краю! Так, вона майже відмовилась від сина! Ну і що? І кого то обходить? А у інший бік ви скерували свої погляди? Так, так… Те, що в юриспруденції називається “протилежною стороною”. А на тій стороні її колишній чоловічок Олежик, його батьки і уся їхня родинонька. Вони тут місцеві, здавен корінці пустили і стоять одне за одним, і захищають одне одного в разі потреби. А ти хто? Приїжджа аж зі степів! Приблуда така собі. І батьки твої невідь що! Ніхто за тобою не стоїть і не стоятиме! Отак… Хлебнула галицького щастячка!
Ще б нічого, коли б з Олегом все складалося. А з того і розпочалося. І коли її випихали з їхньої хати кудись у холодний та обідраний гуртожиток, то наче резонно постало питання: “Нехай Миколка залишиться з нами. Куди тобі?! Ти будеш навідуватись до сина по вихідних. Що ми – звірі? Дитині мати потрібна!”
І виглядало усе наче пристойно. Бо ж мати Олегова у міській раді працювала, а батько – конструктором на автозаводі. А нині – пенсіонери, то Миколка для них наче продовження їхнього існування.
І вона погодилась, і навіть якісь там папери попідписувала, не читаючи… І пішла у ніч, де не існує перспектив.
Поплентались, поплуганились дні за днями. У неї робота, та ще й яка- митниця. Роботи багато і грошей вистачає. Рівно через рік зуміла назбирати на авансну оплату двокімнатного помешкання у новобудові. Заробітчанство, нехай – митне, забирало багато часу, з”їдало вихідні. І вже Миколка, котрому ото виповнилось чотири рочки, не може ніяк збагнути, чому мама його не живе з ними разом?
Виривалась до сина як тільки могла. Оті зустрічі – то наче сповнення якогось обов”язку. А хіба то нормально – призначати зустрічі з рідним дитятком? Олег що? Він десь там за гаражами гарно забавляється з друзями. А їй усе болить – і син, і своєчасна сплата за квартиру. У тій квартирі житимуть вони удвох – вона і Миколка! Ото гарно буде!
Був виїзд на природу. Подруга Катя запросила. А ще Катя попередила, що буде товариш Антона, Антін – бой-френд Каті, якийсь Гліб.
-Я з Миколкою!
Катя невдоволено супиться:
-Не варто!
-Інакше не можу. Ми і так мало разом.
“Природа” – це огорожене у видолинку місце з озером, колибами і усім таким для приємного відпочинку. Зрозуміло – закуски і випивка, само собою зрозуміло – шашлик! Як без нього?
Перезнайомились швидко і майже напівсловами:
-Юля!
-Гліб!
-Антон!
-Юля!
-А це хто?
-Це – Миколка! Мій синочок!
-Ага!
Миколка сховався за маму. Йому чомусь стало страшно.
Вона кілька разів кинула погляд на Гліба. Крадькома так, аби не помітно було.
“А він нічого…”
Гліб попросив у неї номер телефону. Не мала нічого проти.
“На всяк випадок…”
А, власне, про який випадок йдеться?
Не буде приховувати – їй найперше підкупило те, що Гліб виявився російськомовним. Як і вона. То наче перепустка довіри! Як там галичани кажуть: “Свій до свого по своє!” Ну, вони по своє, а такі як Юля та Гліб мають також гуртуватися. І байдуже, що загалом це неправильно. Головне, що ми усі люди і кров у нас одного кольору. І он Катя рішуче того, щоб водити дружбу за ознакою геграфічною. Її Антон – западенець. А Катя з козацьких країв. Але ж кохання у них яке! Шалене! Отож…
Гліб зателефонував наступної днини. Вона очікувала на цей дзвінок. Попри все, Юля попросту стужилась за чоловічою ласкою. Молода здорова жінка також потребує свого.
Вона усе отримала через три дні. У ліжку Гліб розпочав розповідати про себе. Виявляється, він воював і уже відвоювався. Мав важке поранення, після чого його комісували. Був одруженим. Двійко дітей.
“Ого…”
Мати його працює в Іспанії. Гліб туди збирається. Його як комісованого пропустять без проблем.
-Поїдеш зі мною?
-Так відразу?
-А що тут відкладати? Ти мені подобаєшся.
-Ти мені теж.
-Тоді у чому річ?
-Моя робота. Дитина – син. Забув? Потім – оця квартира! Я щойно сплатила за неї кредит. Тепер ось ремонт треба.
-Та махни рукою на ту роботу. В Іспанії більше заробиш. Квартиру можна здавати в оренду. Знову – прибуток. А син? Син і без тебе виросте! От побачиш. У будь-якому випадку – жодної подяки. І не розраховуй. Це я по собі знаю. Без батька виростав. І щоб я зараз тому старому козлові ще й вдячним був?! Та хай здихає під плотом!
-Як ти можеш таке говорити? Він твій батько!
-Значить, можу! Можу, коли кажу…
Юля вільна-превільна, з роботи може звільнитися хоч завтра, усі борги погашено… Що ще? Миколка? Тулиться, обнімає і усе в очі зазирає:
-Мамо, ти мене не покинеш?
-Ні, синку!
-Ніколи, ніколи?
-Ніколи!
Збрехала!
Автобус, величезний, спеціально прилаштований для таких рейсів, вирушив з кінцевої зупинки у Кам”янець-Подільському, аби через усю Європу доставити пасажирів у Більбао. Юлія уже знала, що це в Іспанії, що Більбао – найкрупніше місто “країни басків”, столицею вважається місто Наварра. Але їм з Більбао ще належить добиратися до містечка Сібура, де й проживає та працює мати Гліба Олександра Сергіївна. До Сібури з Більбао якихось тридцять кілометрів. Хіба то віддаль?
-Чим займається твоя мати?
-Прислуговує! Чим вона ще може тут займатися?!
-А раніше?! До того?
-Раніше – науковий співробітник одного дослідного інституту у Дніпродзержинську. Ми там проживали. Мати у мене інженер-металургійник.
-Ого, як грізно звучить.
-Нічого аж такого. У нас там усі – як не шахтарі, то металурги. У нас Брежнєв народився. Йому там пам”ятник стояв. Містові повернули стару назву – Кам”янка.
-І Віра Брєжнєва – ваша?
-Наша! Тільки її справжнє прізвище – Галушка!
-Он як!
-Ну, артисти – вони такі! Нема на світі речі, які б не годились їм у прізвище.
Вулиця, на якій стоять суціль одноповерхові будиночки – довга, здається – до безкінечності. Одним кінцем вона спадає кудись донизу, утворюючи крутий схил. Там десь має протікати невеличка і мілка річечка. Хвіртка, кнопка дзвінка, на фасаді будинку добре видніється номер “45”.
-Тут?
-Саме так!
З будинку їм назустріч виходить жінка.
-Мамо!
Обійми, привітання… Усе як завжди.
-А це, певно- Юля?
-Юлю, моя мама – Олександра Сергіївна.
-Дуже приємно…
Знову звично…
Тільки з “невісткою” Олександра Сергіївна обійматись не поспішає. Пильно видивляє, хто така і що їй тут треба?
Перший тиждень у Іспанії й справді можна назвати медовим. Персики соковиті до неймовірності! Виноград – наче налитий медом. Дині та кавуни! Страви з риби, баранини, соуси вишуканих смаків і безліч різноманітної трави на приправу! От чому люди тут такі здорові та веселі! Але… Усе те коштує гроші. А ще – комірне з водою, електрикою і прибиранням. Десь на двадцятий день їхнього здавалось би такого безтурботного перебування Олександра Сергіївна повідомила за сніданком про те, що їй не впоратись з оплатою усіх їх трьох. Шукайте роботу і постій.
-Я знав, що рано чи пізно вона про це скаже!
-І що нам робити?
-Так як каже мати.
-Але яка робота для мене? Я митниця!
-Юлю, для тебе я вже домовилась. Підеш швеєю.
-Добре, тільки я у тому нічого не тямлю.
-І не треба. Там шиють торби. Прості операції. Ти впораєшся.
А її російсько-іспанський розмовник тут ні до чого. З”ясовується, у басків – своя мова. Називається вона еускара і не схожа на жодну мову світу. От тобі й на! Доведеться усе розпочинати спочатку.
А розпочинати особливої потреби і не існує зовсім. Власниця “фабрики” пошиву – латишка Еля. Та не соромиться російської. І серед персоналу здебільшого вихідці з Молдови, Литви, Румунії та Білорусі. Еускара не відміняється, а відкладається на потім. Зрештою, як і іспанська.
А робота і справді не складна. Головне, аби шов лягав рівно і нитка не рвалась. Бо тоді товар втрачає привабливість.
Знайшлась робота і для Гліба. Він тепер наглядач над бригадою прибиральниць помешкань заможних іспанців. Бригада, знову ж таки – колишній раяднський союз. Добре, що жіночки там переважно літнього віку. У квітник Гліба небезпечно впускати. Підозрює Юля, що він не сторониться цієї справи… А вона ревнива… І як на те – завагітніла. Ну, на таких харчах, рід таким політтям, щедрим сонцем і повітрі, наповненому ароматами півдня, та щоб не стати при надії…
Народилась донька. Назвали – Лізою. Повне ім”я – Лізовета! Дівчинка росте здоровою і щасливою. Вони удвох на прогулянці серед квітників. Платани схиляють до них своє гілляччя з яскравим зеленим листям. Скрізь кущі, по яких розсипані дивовижні бутони. Чим не земний рай?
А Миколка сниться усе частіше. Синочок стоїть віддалік сумний – пресумний і простягає до неї руки. І чує вона як шепочуть його вуста:
-Мамо, ти ж обіцяла мені! Мамо, мені погано! У нас холодно і сиро. І дідусь хворіє. І батько десь пропадає. А бабуся усе плаче на кухні.
Вона зривається зі сну.
Миколко, синочку… Забрати його сюди вона не може. Гліб не дозволить. Уже була про це розмова і вона почула рішуче – “ні”. І та родина не віддасть. І суд безпорадний. Вона ж підписала папери, де по суті відмовилась від сина.
Миколко… Зажди трохи. Я щось придумаю.
А Ліза підростає з явними ознаками агресії. Он вона ступає назустріч матері з піднятою рукою. Ця рука опускається Юлії на обличчя. Боляче…
-Лізочко, доцю… Ти що це?
Дівчинка стоїть і вдоволено посміхається.
Господи, хто пожаліє її тут посеред чужого раю?
Миколко…
Ех, стати б птахою та полетіти. І межі держав ні по чім, і кордони з митницями. І людські суди-пересуди і суспільні правила.
Полетіти, вислідити свого сина, підхопити і податися з ним туди, де їх ніхто не знає і від них нічого не вимагається – ні квартплати, ні виконання якихось обов”язків, накладених на них без їхнього відома та згоди.
Ні, вона не птиця піднебесна. Вона швидше курка, що так необачно згубила своє золоте яйце.
Ігор Гургула.