Сонце… Дністер мов киця леститься до твоїх ніг. Змілів, ой обмілів старий бешкетник! Був левом… Гонив несамовито хвилю, рвав берег. Ріка – вона ж теж жива. Мабуть, Дністер вразила якась інфекція, бо он який кволий…
Зранку тумани виповзають з ріки та найближчих боліт. Горить! Де?! Що?! Звідки?! Фу!.. Та то туман! І сміх…. Ех, ти… туман… А тобі горить?! Що, мала дитина? Де дим, а де туман?! ТУмане ти! І шкварчить сигарета, зволожена туманом.
А сонце має клопіт – мусить продиратись крізь тумАни, аби засвітити для тУманів. Ніхто й не задумується, що на небі діється. Що оте сонечко – то їхня пані. А вони усі – її заручники, вважай – раби. І справді залежні…. Спробуй без сонця?! Але яким солодким та приємним є це рабство!
З ріки повертається Степан. Злий, бо нічого не впіймав. Як? Степан? І нічого?.. Ага, впіймаєш, коли рибалок більше, аніж риби… Учора в ліс ходив. Теж даремно. Нічого… Як? Степан? У ліс і щоб без грибів? Нічого?
Степан демонструє інтелект, порівнявши суху землю з асфальтом. «То не земля вже, а асфальт! Де грибам взятися?»
Треба дощу! Сказано так, наче зроблено планетарне відкриття. Ой, треба… Бо вже й до криниць добирається. Води – піввідра…. Цик-цик…По піввідра крути корбою, аби цеберко націдити…
Скука… Нудьга… Сум….
Хтось помчав на город. Взятий штурмом, город віддав картоплю. Нате – подавіться….Хтось мудриганить – заскоро… Треба, аби відлежалась картопелька у землі, набрала шкірку і соку. Он наші батьки та діди раніше Покрови не розпочинали… А вони, вважай – не дурні були…
Що ж виходить – фальстарт? Але картопля уже зібрана у погреби. І відлежується вона там без належної шкірки та соку? І з такою жити півроку? І коли наші предки були не дурнями, то хто нині ми?
А втім, від того, що картопля тонкошкіра – не вмирають. Добре, що субсидії на газ виписали. Ото добре! Тепер, що б там не казали проти президента чи його візира шпільмана – нехай! Субсидії – вони ж життя продовжують, настрій підіймають. Дров тепер не треба заготовляти – пали газ скільки влізе, а за все заплатить президент і візир шпільман. Ото житуха! Недарма на майдані стояли. Був там і їхній Василь!
Агов, Василю! Де? Вже? З самого ранку?! У фосі… Відпочиває чоловік! Бо ж як йому не пити? Ви жінку його бачили? Отож! А кобилу? Кобила для Василя важніша, бо нею він по селу різну роботу вершить. Добре, що кобила не вживає. Ото би було – п’яна кобила, впряжена у віз, і п’яний Василь на возі. А так – порядок, кожному своє. Кобила – відро води, Василь – майже стільки ж самогонки. Яка пара! Василь б’є себе в груди і кричить на все село: «Я майдановець! Я вас усіх мав ось тут!- стулює п’ястука і чутно як тріщать кісточки його пальців. – Ви ще не знаєте, хто я!»
– На АТО чого не йдеш?
Василь вмовкає. Виглядає на те, що він щось знає, і про своє небажання воювати проти москаля відає… Проте – мовчить. А чи Василеві банально просто соромно?
«Просвіта» з бібліотекою підпирають крамницю. У бібліотеці самотинно стовбичить Славко-депутат. Він єдиний на усе село, хто читає книги. Решта – у крамниці. Що там якась книга?! Наливай, бо кажуть, що подорожчає. Скіко можна?! Можна, бо така держава! Клянуть президента і його візира шпільмана. Учора, бач, вихваляли. Що вдієш – під настрій і згідно обставинам…. Добре, ото б славно було, коли б субсидії видавали на усе пальне! Як це зробити? Кому ініціативу подати? Спитати треба у Славка-депутата – він знає. Та відмовчується Славко. Ображається… Бо насправді, який з нього депутат? Не обрали, іншому надали перевагу. То йдіть за порадою до того іншого! Але ви спершу його розшукайте. Обрали, називається….
У книгах Славко і не про таку людську підлоту вичитує. Доволі з нього того депутатства! Має Славко твердий намір фермерством зайнятися – індики вирощувати. Кажуть, пани у містах те м’ясо дуже полюбляють, грубі гроші готові платити… Хай хоч так. Не всім бути депутатами. Бо хто тоді землю оратиме? Визріває у Славка і запасний план. Якщо раптом з індиками не вийде – повиздихують чи ще щось там – візьметься чоловік за розведення кіз. А що?! Сир козячий ого на скільки тягне!
Тільки про свої потаємні наміри Славко нікому ні чирик. Ось розбагатіє – тоді інша справа. Інтерв’ю направо і наліво даватиме. Аякже! І про образи свої не стане вмовчувати…
Сонце з’їло туман і взялося за росу. Зробилось спекотно, немов до плечей приставили розпечену сковороду.
Рипнули двері. Вийшов священик. Молодий і на священика зовні не дуже схожий. Коротко стрижений, низько посаджене вузьке чоло, очі колючі і маленькі. Наче у Василевого кабана. Село, у яке його загнали служити, малочисельне, отже – неприбуткове. Скромно падають до скриньки куп’юри, ледь встеляючи дно жертовниці. А священик – він бо теж людина. І його діти мають теж потребу у їжі. І на будь-якому авто він не згідний кататися, особливо, якщо машина російського виробництва. Це ж, з огляду на військово-політичну ситуацію – скандал… І добрий вийшов зі священика перекупник. Усе має своє виправдання. Ну, і справді – не голодувати маленьким діткам…. Діти не винні…
Село озивається собачим гавканням та співом півнів. Хтось десь комусь подав голос, хтось кричить, хтось відкрикується : «Айя… Диви…Я кажу… Ади… Йой- йой- йой…»
-Слава Йсу! – вдавано смиренно опускає очі священик-перекупник.
– Майдан! – Василь.
– Та пішли ви! – Славко – депутат.
– Му-у-у… – корова.
Порожні вікна «Просвіти», запотілі від алкогольних випарів – крамниці. Церква охайно прибрана. Громадська вбиральня – краще туди не заглядати. Відразу у кущі. Це вам не місто. Тут кущів багато, а вже коли про місто – то і там трапляються такі громадські вбиральні, що…Але годі про це! Ми – нація, що дбає про Храми! Тю на вас з тими вбиральнями. У вбиральні що – швидесенько, швидесенько… і щасливий чимдужч вискакуєш назовні. А у храмі – важність! Тільки от як бути взимку, коли оголені кущі присипле снігом? Терпімо…
Настає мить – о, блаженна вона, коли спадають масивні замки на дверях крамниці, коли жалісливим скрипом двері вкотре нагадують, як їм усе це набридло і остогиділо . Галюська, худенька та нечесана, стає на своє місце. Прилавок наче барикада відсторонює її на безпечну відстань від прагнучих. Двері своїм скрипом подають сигнал, що вже час. Тут збігаються усі спраглі.
Скрегочуть немащеними ланцюгами старі поношені велосипеди, тарахкотять підводи, Дорко на милицях обганяє калічку Федора у візку. Галюська знає норму і купівельні можливості кожного. Розливає мовчки і без зайвих запитань. Які питання – випити хочеться! Ото й все! Келішок – дзень, печиво – хрусь… Ламається акурат посередині.
Аква віта! – Славко-депутат.
2 Пив би і пив би! – Василь.
За здоров’я! – Дорко.
Щось мій візок барахлить!- Федір…
Зі стрімкістю гірського потоку ллється у пельки вода життя…Ото таке! Ото жити можна – хай йому грець…Буль! О-о-о-о… Очі на витрішки! Посмішки ще ті…
Випили і розповзлися. Ровери – скрип, скрип…Підводи – дер- дрррр… Федір на своєму інвалідному візку вкотре не впорався з керуванням і врізався у густі зарослі чортополоху. Там і заснув. Добре йому – киснем дихає. Тільки Дорко нікуди не поспішає. Важко йому навіть звестися на ноги. Муляють, печуть кляті милиці. Відтята нога фантомно нагадує про себе. А було ж колись! А ходилось і витанцьовувалось! Сидить Дорко на краю лави у крамниці і плаче. Він би може і не мочив очей, коли б хтось ще налив. А так – норма його вийшла. Про це знає він, про це здогадується Галюська.
А було ж колись…
Під вечір, коли сонце виставляє на просушку свого довжелезного рудого лисячого хвоста – усе довкруж вгамовується. Корови видоєні, свиня у хліву нагодована, кури організовано маршем – на банти. Кури, вважай – найсвідоміші. Їм і команди не подавай. На світанку прокинулись, гуртом покинули курник, дружньо попорпались на гноїщі, знесли по яєчку, віддались по кілька разів півневі – і день пройшов. Ото житуха! Не знають кури від чого плаче Дорко. Не знають, бо не відають, яке то щастя – по п’ятдесят, а там – як вийде….
І сиплеться стиглими звіздами над селом ніч. У видолинках та над Дністром прокидаються тумани, аби на ранок знову стати поживою сонця. Ніч висне над селом мільярдами мільярдів зір та віддалями, окресленими сотнями світових років. Хто це може полічити і усвідомити? І не треба… Так легше жити… Федір нарешті виборсався з клятого полону, докотився до своєї хати та заснув на вбогому ложі. Дрімає у власній хаті і Дорко. На його обличчі так і застигла сльозинка…
А ніч тим часом все посипала і посипала зорями. Вони мов скельця, підвішані за мотузочки. Кожна окремо. Скільки то клопотів у нічного сіяча! По небу повзе світлячок. Він наче жук-інспектор наближається то до однієї, то до іншої зірочки. Підбереться впритул, постоїть мить, наче щось вивідує-винюхує – і знову у мандри! Кажуть, то плуганиться небом супутник.
Усе вляглося і вгомонилося. Стихло і заніміло. Так до наступного ранку. А з новим ранком – свіжі клопоти. Ех, поспішай жити! Воно ж бо так прекрасно, коли знову і знову! І кожного разу усе уподібнюється до матінки природи – усе повторюється! Так, повторюється, але з яким неповторним смаком!
Ігор Гургула