З нагоди Національного дня пам’яті жертв політичних репресій 18 травня згадаймо цього року про Івана Винниченка – ветерана війни, адвоката, доктора права, громадського та політичного діяча, якого було вбито на підставі рішення Політбюро ЦК ВКП (б) від 5 березня 1940 року «Про розстріл польських офіцерів, жандармів, поліцейських, осадників та інших осіб».
Народився Іван Винниченко в 1891 році на Теплому Поділлі, в селі Гадинківці Гусятинського повіту в незаможній селянській родині. Батько, Данило Винниченко, працював наймитом у господарстві пароха Гадинковець, греко-католицького священника Климента Соневицького.
Родина Винниченків виростила трьох синів: Петра, Івана та Мартина. Через бідність передати їм у спадок скільки-небудь достатній наділ землі не було можливості. Тому старший син, Петро Винниченко, ще до Великої війни, в 1911 році, емігрував до Канади. Там знайшов роботу та оселився у Вінніпеґу.
Що ж до Івана Винниченка, то він ще в початковій народній школі виявив непересічні здібності до науки. Помітивши це, отець Климент Соневицький направив його разом зі своїм сином Володимиром до ІІ-ї Коломийської державної гімназії з українською мовою навчання, взявши на себе усі фінансові витрати за обох хлопців.
Після закінчення гімназії у 1913 році Іван та Володимир разом продовжували навчання на правничих факультетах Львівського та Карлового університету в Празі.
На жаль, університетські студії перервала війна. У відкритих джерелах є згадки про те, що Іван служив у Легіоні січових стрільців у званні чотаря, у боях під Потуторами потрапив до російського полону, звідки врятувався втечею.
Відтак у 1917 році дістався Києва, де вступив до армії УНР. Але на початку 1919 року повернувся вже до рідних країв та захищав Західноукраїнську народну республіку, ставши в ряди Галицької армії. У 1919 році служив заступником військового коменданта міста Чорткова Дмитра Байрака, який також походив з Гадинковець.
Про ці часи нагадує унікальне фото, яке зберіглося в родинному архіві Марії Михайлівни Навольської-Солтисюк. На ньому Іван Винниченко сидить справа від отамана Василя Оробка, команданта Чортківської окружної військової команди ЗУНР. Пізнавані на цій світлині також старшини УГА Нестор Гаморак та Антін Навольський.
Після переходу Галицької армії за Збруч Іван та Мартин Винниченки зголосилися до війська УНР. У 1920 році Мартин, який служив простим стрільцем, повернувся до рідних Гадинковець. А от Іванові як офіцеру судилося на деякий час бути інтернованим у таборі Шчипьорно (за іншими відомостями – в одному з таборів для українських вояків на території Чехословаччини).
Після звільнення з табору Іван Вінниченко продовжував студії у Празькому університеті. В 1925 році здобув у Львівському університеті ступінь доктора права. У 20 – 30 –х роках працював приватним адвокатом у Бучачі, Скалі, Мельниці. Окрім кримінальних та цивільних справ у його адвокатській практиці траплялися і політичні – зокрема, він захищав у суді членів КПЗУ та ОУН.
Від самого початку адвокатської практики весь вільний час Іван Вінниченко віддавав громадській та політичній діяльності. Обирався членом Борщівської повітової управи Товариств «Просвіта» та «Сільський господар». У 30-ї роки був обраний заступником голови Тернопільської воєводської управи Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) – на той час найчисельнішої та найбільш авторитетної легальної політичної партії. Часто приїздив до рідних Гадинковець, під час дискусій у світлиці Степана Погорецького, на які сходилася сільська молодь, критикував тактику терору, яку сповідувала ОУН. Був знайомий та зустрічався особисто з митрополитом Андреєм Шептицьким та із Станиславівським єпископом Григорієм Хомишиним, який також мав родинні корені у Гадинківцях.
Одружився Іван Винниченко лише у кінці 30-х років. Його дружиною стала Ярослава Лазаренко, донька вчителя з Коломиї. Від цього шлюбу в Івана та Ярослави народився син Богдан.
Звістка про перехід Червоної армії через Збруч 17 вересня 1939 року застала Івана в рідному селі, в братовій хаті. Брат Мартин був переконаний, що НКВС покарає його за минуле петлюрівського офіцера та за діяльність в УНДО. Він наполягав на тому, аби Іван негайно рятував себе, перебравшись на румунський бік Дністра. Але той був впевнений, що ні в чому не винен перед більшовицькою владою. Людині, яка поважала принципи верховенства права, мабуть було важко уявити колосальний масштаб репресій та рівень правового свавілля в сталінській деспотії. Він повернувся до Мельниці на Дністрі, але на румунський бік так і не переправився.
У вересні на короткий час навіть був обраний у Мельниці головою міської ради. Але, як виявилося вже невдовзі, Мартин Винниченко, простий селянин, який не навчався в гімназії та університеті, розумів нову жорстоку реальність краще, аніж його брат, доктор права…
Вже у жовтні 1939 року Івана Винниченка було арештовано функціонерами НКВС. Під слідством він перебував у Чортківській тюрмі. Після квітня 1940 року родина не отримувала жодних відомостей про винесений йому вирок та місце його перебування.
Ярослава Лазаренко-Винниченко з сином пізніше повернулася до батьківського дому в Коломиї. Усі її спроби довідатися щось про долю Івана виявилися марними. Примарна надія на його повернення з якихось далеких таборів, пори все, жила. Лише в повоєнний час Ярослава встановила чоловікові символічний надгробок на давньому коломийському цвинтарі «Монастирок», що біля церкви Благовіщення Діви Марії. Справжнє місце його поховання досі невідоме.
Архівно-кримінальна справа Івана Винниченка в архівах України не зберіглася, тому його не реабілітовано. За версією тернопільського історика Петра Гуцала, Іван Винниченко був розстріляний у тюрмі на підставі секретної постанови Політбюро ЦК ВКП (б) від 5 березня 1940 року «Рішення про розстріл польських офіцерів, жандармів, поліцейських, осадників та інших осіб з таборів для військовополонених, а також в’язнів тюрем західних областей України і Білорусії».
Згадане рішення Політбюро було ухвалене за особистою вказівкою Й. Сталіна і стосувалося воно в першу чергу польських військовополонених із трьох спецтаборів: Козельського, Осташківського та Старобільського. Але, як свідчить доля Івана Винниченка, у жорна сталінських репресій потрапили не лише військовополонені, але й цивільні мешканці окупованих Червоною армією регіонів.
На виконання цього рішення за списками, складеними чекістськими «трійками», без пред’явлення звинувачень, без суду, без оголошення вироків та без можливості будь-якого виправдання та захисту було розстріляно польських військовополонених із трьох спецтаборів: в Катинському лісі 4 421 осіб з Козельського табору № 1, у тюрмах Харкова – 3 820 осіб зі Старобільського табору №1, у місті Калініні – 6 311 осіб з Осташківського табору. Всього 21 857 осіб (!).
У більшості своїй це були офіцери польського війська. Енкаведисти не зробили винятків у винесенні позасудового смертного вироку ані для військових лікарів, ані для капеланів та рабинів війська. В історіографії Другої світової війни ця трагедія отримала назви «Катинський злочин», або «Катинський розстріл».
Однак одночасно з військовополоненими за тим самим рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) у квітні – травні 1940 року було розстріляно 7 305 в’язнів, які утримувалися в тюрмах західних областей Української та Білоруської РСР. У тому числі в тюрмах НКВС у Тернополі та Чорткові. І це вже були переважно цивільні особи: землевласники, підприємці, службовці польської держави, адвокати, лікарі, професори, колишні вояки армії УНР, Галицької армії та «білогвардійці», лідери громадських та політичних організацій, у тому числі й українських, які трактувалися як «контрреволюційні». За етнічною ознакою жертви цього злочину також різнилися: поляки, українці, євреї, білоруси, литовці, росіяни…
Тож не випадково термін «український список Катині» вже віддавна вживається в колі дослідників. По-перше, частину жертв «Катинського злочину» насильницька смерть спіткала на території тодішньої УРСР, сучасної України. І серед вбитих військовополонених була певна кількість громадян Польщі українського походження. І серед тисяч розстріляних у квітні – травні 1940-го цивільних осіб також було чимало українців.
З 15 000 осіб, які утримувалися в Козельському, Старобільському та Осташківському спецтаборах, за якимось щасливим збігом обставин врятувалися лише 400 в’язнів. Серед них був художник та публіцист Юзеф Чапський, який був ув’язнений в Старобільську, а згодом наполегливо займався розшуком зниклих безвісти військовополонених та описав ті трагічні обставини в своїх спогадах «На нелюдській землі».
Завдяки ініціативі Ю. Чапського при штабі польської армії Андерса було створено окремий відділ, призначенням якого став пошук зниклих полонених офіцерів. Вже в грудні 1941 року список і картотека зниклих безвісти військовополонених налічували більше 4000 прізвищ. Згаданий список в ході аудієнції прем’єр-міністра еміграційного Уряду Польщі генерала Сікорського в Кремлі було представлено особисто Сталіну та адресовано йому вимогу розшукати їх. Та ясна річ, більшовицькі вожді намагалися всіляко приховати інформацію про власний злочин та долю військовополонених. Лише після того, як їхні братські могили було виявлено німцями в Катинському лісі, страшна правда почала спливати.
Ймовірно, найбільші в Україні поховання жертв цього злочину знаходяться у Биківнянському лісі поблизу Києва та в лісопарку «П’ятихатки» під Харковом. Але вбивства за розстрільними списками, що їх склали чекістські «трійки», відбувалися у в’язницях НКВС по всій Україні, у тому числі в тюрмах Тернополя та Чорткова.
Отже, тут можемо узагальнити власні аргументи: «Катинський злочин» не обмежувався розстрілом польських військовополонених у Катинському лісі, його варто трактувати як спільну трагедію поляків та українців, людей різного етнічного походження, соціального стану та віровизнання. Він має ознаки воєнного злочину – вбивства військовополонених. А також ознаки злочину проти людяності – масового позасудового вбивства цивільних осіб. Єдиним спільним критерієм, за яким чекісти формували списки смертників, виконуючи злочинний наказ Політбюро, була потенційна нелояльність до більшовицької диктатури тієї чи іншої людини.
У Галузевому державному архіві Служби безпеки України зберігається список майже трьох з половиною тисяч особових тюремних справ на ув’язнених і невдовзі розстріляних у тюрмах Західної України людей (ГДА СБУ, фонд 5, справа 897. Ел. режим доступу – https://katynfiles.com/content/gdasbu-1.html). Цей список було направлено в листопаді 1940 до 1-го спецвідділу НКВС СРСР у Москвіі там сховано. На жаль, самі архівно-кримінальні справи та облікові картки в’язнів було знищено вже у 50-х роках за вказівкою посадових осіб МГБ СРСР.
У згаданому списку знаходимо імена декількох людей, арештованих у наших краях Тернопільським управлінням НКВС та розстріляних за березневим рішенням Політбюро.
Серед них Владислав Волянський (1886 – 1940) – землевласник у селах Гримайлові та Ріпинцях, відомий філантроп, голова Тернопільського воєводського Товариства народної школи.
У тих розстрільних списках фігурує також Роман Потоцький (1905 – 1940) – землевласник з села Угринь Чортківського повіту, який, здогадуючись про трагічну долю, яка чекає «польського пана-експлуататора» з приходом більшовиків, відчайдушно намагався врятуватися. Його 17 вересня повинен був забрати з Угриня пілот польського розвідувального літака, аби разом з ним дістатися румунського берегу Дністра. Але червоноармійцям вдалося підбили літак на самому підльоті, в районі села Росохач, тож пілот змушений був зробити аварійну посадку і його спроба порятунку Романа Потоцького зірвалася (цей випадок описав Володимир Мармус у своїй книзі «Росохач у контексті історії України»).
У квітні – травні 1940 року краєм прокотилася вже друга хвиля депортації колишніх польських громадян. Значною мірою це були члени родин військовополонених, розстріляних за березневим рішенням Політбюро. З окупованих більшовиками територій було примусово виселено вглиб СРСР 66 тисяч (!) осіб. Тепер польських поселенців було розсіяно на просторі від Мордовії, Комі та Казахстану до найдальших східних кордонів сталінської імперії. Тиранія у такий спосіб намагалася замітати сліди своїх злочинних дій.
Донині ці злочини сталінського режиму недостатньо описані в українській історіографії та не отримали правової кваліфікації – попри те, що у культурі пам’яті Польщі вони займають дуже помітне місце. Тут вочевидь ми вкотре стикаємося із зразком творення прямолінійного національного наративу історичного минулого, відповідно до якого страждання власної етнічної спільноти перебуває у фокусі уваги, натомість страждання інших – на її маргінесах. Цей деформований підхід в мемуаристиці та історіографії, як польській, так і українській, а також єврейській, професорка Оля Гнатюк влучно окреслила як «егоїзм власного болю».
Щороку в Польщі відзначають День пам’яті жертв Катинського злочину. В Україні наразі не встановлено офіційної дати пам’яті про цю трагедію. Але, як бачимо, її не варто вважати чужою, не нашою. Згадка про неї цього року особливо актуальна, адже саме зараз обходимо 85-і роковини тієї трагічної події та 80-річчя від завершення Другої світової війни. А подія ця спроможна зближувати історичні пам’яті українців та поляків, а не протиставляти їх.
Олександр Степаненко, Громадська організація «Гельсінська ініціатива – ХХІ»
Leave a Reply