Прочитав нещодавно про те, як «через безграмотний переклад з польської мови на українську село Біле на Чортківщині стало Білою» (zolotapektoral.te.ua) і вирішив вставити і свої «п’ять копійок». Хоча, в результаті вийшло, мабуть, цілих десять.
В свій час про проблему транслітерації українських власних імен та топонімів писав і я («Як українка Стефанія Барицька ледь не стала “русской Стефанией Борецкой”» в “Голосі народу”, 03.07.1993 р., «Російщення українських прізвищ – засіб денаціоналізації” в “Нескореній нації”, число 10, 1993р. та «Ласкаво просимо в Малоросію?, або Щоб знову не наступати на граблі» в “Молоді України”, 23.08.1994р.), але ТОДІ ця проблема та багато інших – схожих і несхожих, – була не на часі (йшов всеукраїнський договорняковий дерибан постсовєтського державного майна), а тому на неї майже ніхто не звертав уваги. Не звертають на неї увагу на Печерських пагорбах і зараз. Схоже, що ще не все додерибанили…
Згадав, як колись мене потішила русифікована назва українського села Товстеньке, яке на совєтських географічних картах була подане (перекладене) російською, як «Толстенькое». Виходило, що в «зворотній» – російсько-українській – транслітерації (тобто, за правилом передачі топонімів іноземною мовою) назва села українською стала б «Толстєнькім». Ну чим, не типова назва російської «дєрєвні»! Ні більше і не менше! До речі, в народів Середньої Азії побутує з давніх-давен така приказка: «Де поміж ялин виросте береза, туди неодмінно прийдуть росіяни.» В нашому випадку її можна було б перефразувати, ну, хоча б, так: «Де поміж Донецьком і Львовом з’являться села з російськими назвами, туди неодмінно прийдуть …» – самі здогадайтесь, хто і з чим.
Спочатку про «безграмотність». Якщо бути точним, то власні імена, топоніми та терміни, які набули міжнародного визнання, ТРАНСЛІТЕРУЮТЬСЯ ( https://uk.wikipedia.org/wiki/Транслітерація ), а НЕ ПЕРЕКЛАДАЮТЬСЯ. З тими гідронімами (як вид топоніма, що стосується назв водойм), які мають відношення до річок, озер чи морів країн, на території яких вони знаходяться, якими протікають або ж береги яких вони омивають, складніше. Наприклад, назва «Середземне море» в дослівному перекладі (а не транслітерації) англійською, французькою, італійською, іспанською буде відповідати його українській назві: Mediterranean Sea, mer Méditerranée, mare Mediterraneo, Mar Mediterráneo, араби ж його називають «Білим морем» (бАхр Аб’яд), а назва Дніпра різними мовами також вимовляється так, що можна і не впізнати в тих – іноземних – назвах наш Дніпро-Славутич.
Якщо уважно придивитись до карти світу, то не можна не помітити, що БІЛЬШІСТЬ топонімів на ній ТРАНСЛІТЕРУЮТЬСЯ. Що ж до перекладу ДЕЯКИХ топонімів, то він (переклад) «закріпився» на карті світу через … безграмотність картографів та відсутність системного підходу (ще й до цих пір!) до транслітерації топонімів в середні віки, коли, з розвитком мореплавства, почали з’являтись більш-менш якісні географічні карти. Були випадки, коли транслітерація якогось топоніму була неблагозвучною або незручною для вимови певною мовою і тоді, як виняток, використовували перекладний метод: наприклад, колись назву країни “Republic of Ivory Coast” перекладали з англійської українською, як «Республіка Берег Слонової Кістки», а зараз це – «Республіка Кот-д’Івуар», що в перекладі з французької означає те ж саме, що й попередня назва англійською. «Cape of Good Hope», як відомо, не транслітерують, як «Кейп ов Ґуд Хоуп», а перекладають, як «Мис Доброї Надії», а назва чилійсько-аргентинського архіпелагу «Вогняна Земля» (ісп. Tierra del Fuego) не транслітерується з іспанської, як «Тьєрра дель фуеґо», а перекладається. Отже, є винятки, які, як відомо, лише підтверджують правило.
За великим рахунком, переклад власних назв та топонімів частенько вносить лише плутанину в міжособистісних, міжнародних контактах та різних сферах міждержавних відносин, оскільки при перекладі тих чи інших назв (наприклад, організацій та компаній) в зворотньому напрямі не завжди враховується синонімічний ряд того чи іншого слова або поняття.
Позаяк, жоден з існуючих алфавітів не забезпечує повної відповідності між написанням і вимовою, для вирішення цієї та багатьох інших проблем і була створена в 1947 р. Міжнародна організація з питань стандартизації (ISO — International Organisation for Standardisation), проте, і вона нерідко не встигає за змінами на політичній карті світу, в якому з року в рік десь щось «перевертається» і в результаті чергового «перевернення» часом перейменовується.
Декілька слів про польську орфографію, оскільки, в Галичині часом вживають полонізовані українські топоніми, на що звернув свою пильну вагу. В сучасній польській мові (зокрема, в абетці: https://pl.wikipedia.org/wiki/Alfabet_polski ) відсутні такі латинські літери, як “Q, V, X”, які раніше в неї входили, але останнім часом вживаються лише для передачі запозичених слів та слів іншомовного походження (зокрема, власних імен), а тому назва села «Біла Чортківська» польською передається, як “Biala Czortkowska”, а не «Chortkovska». А ще точніше – Biala CzortkІwska, оскільки українською назва українського міста вимовляється як Чортків (пол.- Czortkiw, нехай навіть і з наголосом на передостанній склад за правилами польської граматики), а не Czortków (ЧОрткув). Те саме можна сказати і про Львів, назву якого, наприклад, при перекладі документів з української польською подають полонізованою транслітерацією, тобто, Lwów (ЛьвУв, а не Lwiw – Львів).
Тепер – про «відчуття вимушеності», про які згадує автор «топонімічної невідповідності». Хто ж це, цікаво, ПРИмушує, Змушує та ВИмушує (а, мо’, виМУЧУЄ?) автора цієї ледь не «сенсаційної топонімічної знахідки» вживати назву рідного села всупереч його власному внутрішньому переконанню щодо його неграмотного написання?! Та вживайте його ТАК, ЯК і НАЛЕЖИТЬ згідно з нормами української мови, в якій «село» – середнього, а не жіночого (як в польській мові слово “wieś”) роду, себто, «село БІЛЕ», а не «село БІЛА». I nie ma żadnych problemów! J Проте, без системного, державного підходу до вирішення цієї проблеми наші чиновники будуть продовжувати писати в документах і Біла, і Біле. Та все ж не Чорне, за що їм треба лише подякувати. J
В нашій країні, частини якої в різні за тривалістю історичні періоди та з різним рівнем впливу державної машини перебували в Росії, Австро-Угорщині, Польщі, Румунії та Угорщини, жодна з відповідних державних інституцій до цього часу (від 1991-го) не займалась системним впорядкуванням, тобто, дерусифікацією, деполонізацією, дерумунізацією, демадяризацією нашої топоніміки. Майже те саме стосується і питомо українських імен та прізвищ, багато (а точніше, більшість) з яких були русифіковані. Про те, як ця проблема може вирішуватись особисто, без вказівок «зверху», наведу лише один приклад. Часто згадую, як простий столяр гімназії Антон Мельників ще в 1992 році без жодних малоросійських комплексів змінив свій паспорт на новий, позаяк в старому його прізвище було написано не так, як з діда-прадіда, тобто, Мельників, а в російській транслітерації, як «Мельников» (Мєльніков). Щоправда, на продубльованій російською мовою сторінці нового паспорта працівники паспортного столу таки зберегли («її величність» інструкція!) його русифіковане прізвище і записали як «Мельников», а не «Мэльныкив», тобто, так, як воно вимовлялось і вимовляється його рідною, українською, мовою. Інший приклад – протилежний попередньому, – про те, як українку Стефанію Барицьку із села Мухавка, яку за зв’язки з «бандєрОвцамі» вислали на «перевиховання» в Кіровську губернію в один із сталінських «артеків», совєтський чиновник, не мудруючи лукаво, в свідоцтві про народження її сина Володимира (Владіміра), який народився там, в «ісправітєльній колонії», записав як «Стефания Борецкая» (Стєфанія Борєцкая) та ще й національність їй «виправив» на «общепанятную» – на «русскую». Але про проблему транслітерації українських імен та прізвищ – якось іншим разом.
Одним словом, в нашій країні все ще відсутній СИСТЕМНИЙ підхід до вирішення цієї – транслітераційної – проблеми. А тому ще й зараз на географічних картах, в словниках, в паспортах та інших документах можна зустріти українські топоніми та власні назви, транслітеровані з української російською так, як вони вимовлялись російською ще в часи сересеру. Схожа проблема стосується і транслітерації українських топонімів, які у свій час були мадяризовані, румунізовані чи полонізовані і до цього часу транслітеруються українською в їхніх угорських, румунських та польських «версіях». Наприклад, назви багатьох населених пунктів України не транслітеруються з української російською, а подаються так, як вони російською «традиційно» (ще з часів Совдепії!) вимовляються, наприклад: Ровно (а не Ривнэ), Николаев (а не Мыколайив), Харьков (а не Харкив), Запорожье (а не Запорижжя), Черновцы (а не Чернивци), Чернигов (а не Чернигив), Львов (а не Львив), Винница (а не Винныця), не кажучи вже про Київ (в транслітерації російською він повинен писатись як Кыйив, а в дужках можна подати «звично-традиційну» для гомо-совєтікусів назву «Киев»). А що вже казати про русифіковані назви українських провінційних міст, містечок та сіл, особливо, в центрі та на південному сході країни! Для того, щоб уникнути можливі непорозуміння чи навіть роздратування з боку різного роду «ностальгуючих за совком», можна подавати деякі «проблемні» власні назви та топоніми в дужках у тій формі і відповідною мовою, як це робили раніше. На жаль, традиція бачити і писати ці та багато інших питомо українських топонімів в русифікованій чи полонізованій транслітерації в’їлись в плоть і кров наших рідних, все ще постсовдепівських – за менталітетом, – чиновників з крижополів та хацапетівок, які без інструкції – ані кроку вперед.
Отже, проблема ця НАБАГАТО глибша – і на ментальному, і на політичному, і на лінгво-соціальному рівні, – аніж проблема транслітерації назви одного галицько-подільського села.
04.10.2016