“Питання російської мови в нашій країні і далі залишається політичним, а точніше, політизованим. Хохло-малороси таки прокинулись! І зібрались на ХВорум…”
«Ми наш, ми “малорусскій мір” построім!»
Там говорять по-французьки
Не то значні, а й лакеї,
А пани всі мови знають —
Крім своєї, крім своєї.
Володимир Самійленко.
«Ельдорадо (Щасливий край)» (1886)
«У Верховній Раді відбувся форум, на якому закликали захищати російську мову». 23.09.2016 (http://glavcom.ua/news/u-verhovniy-radi-vidbuvsya-forum-na-yakomu-zaklikali-zahishchati-rosiysku-movu-374126.html)
Прочитали? Уважно? Насправді ж, нічого страшного. В порівнянні з Третьою Світовою. До нас всього лиш повертається «русскій мір». Ні, не сам особисто, а його «оновлена» іпостась – «МАЛОрусскій мір», такий собі «троянський ведмідь» від «страшного брата». А може, він – цей «руссмір», – від нас нікуди й не йшов?
Отже, питання російської мови в нашій країні і далі залишається політичним, а точніше, політизованим. Хохло-малороси таки прокинулись! І зібрались на ХВорум. А це вже – ПОДІЯ! «Мы наш, мы новый мир построим, кто был хохлом, тот станет … малороссом»! Все ж до болю в печінці знайоме: «на манєже всьо тє же»! Про те, що треба спочатку відновити у СВОЇХ ЗАКОННИХ – КОНСТИТУЦІЙНИХ – ПРАВАХ УКРАЇНСЬКУ, як ДЕРЖАВНУ МОВУ, а вже потім думати про те, як «захищати російську мову», «защітнікі» чомусь (?!) забули згадати. Знають вони, ЯК можна маніпулювати і спекулювати на такій делікатно-дратівливій темі, як мовна. Звісно ж, не без підказок (і, головне, фінансових!) «аттуда» – від їхніх московських пропагандонів-курВаторів.
Це, схоже, вже не «п’ята», а «шоста колона», або «колона промосковських шісток», яка розраховує отримати (а може, вже й отримала!) від крем*лядського недофюрера черговий русскоміровський транш на «защіту язика». А чого варті оті лукаві, розраховані, pardon, лише на лохів та рагулів безродних, посилання «защітніков» на європейські країни, які «мають кілька державних мов і бачать у цьому лише переваги». А чому оці «защітнікі» та іже з ними («іже з ними» – це не якісь там харківські чи одеські російськомовні «офісні планктони», а ті, що сидять в затишних кабінетах на північ від Хутора-Михайлівського) не посилаються на ті країни, в яких ОДНА-ЄДИНА державна мова і це аж ніяк не заважає їй та її законослухняним громадянам також «мати лише переваги»? Дивно також і те, що забули «защітнікі» свою «корміліцу» – монолінгвальну «матушку Расєю»: «пишну, вільну, щастям горду», в якій «кожний живе щасливо — держиморда», і в якій також «живе племін усяких престрашенна мішанина», а розмовляють (а частіше мовчать!) виключно ОДНІЄЮ мовою – російською. Чому ж оті «защітнічкі» забули про українофобські лінгвоцидні укази, циркуляри, декрети та постанови царських міністрів імперської Росії, генсеків та їхніх «сірих кардиналів» від ЧК КПГБ, «дякуючи» яким українська мова і культура загалом опустились до рівня напівживої, можна не пояснювати: повна амнезія і пофігізм! Зрештою, хіба адекватно мислячі українці проти того, щоб в країні вивчались мови національних меншин: і кримсько-татарська, і польська, і білоруська, і угорська, і російська у відповідних регіонах на відповідному правовому рівні з відповідним фінансуванням, наприклад, із залученням коштів як відповідної нацменшини, так і з місцевого та/чи держбюджету?
Згадали «демократизовані» защітнікі і про «порушення в Україні положень Європейської хартії регіональних мов». Але ж, як відомо, що «дідько ховається в деталях». А «деталька» ця в тому, що (далі – цитата із згаданої Хартії) «розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». А також, що «розвиток регіональних мов ґрунтується на принципах демократії в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності». Voila, гаспада малороси з «шостої колонКи»!
Забувають чомусь (?!) ті «защітніки» про той РЕАЛЬНИЙ ксенофобський лінгвоцид, який пережила Україна «завдяки» людиноненависницькій «білокам’яній». Що ж до цивілізованої Європи, то можна хіба що нагадати про італійських «чорносорочечників» (Squadristi), які в період 1922-1943рр. забороняли німецькомовному населенню гірської області Трентіно-Альто-Адідже (Trentino-Südtirol – Південний Тироль) розмовляти німецькою, а хорватам Горского Котару (Gorski Kotar) та Далмації (Dalmacija), а також словенцям Люблянської області (Ljubljanska pokrajina) «розмовляти і співати слов’янською мовою» і проводили т.зв. італізацію південнотирольських німців, люблянських словенців та хорватів Горского Котару і Далмації. Також можна тут згадати і часи т.зв. «Третього (такого ж людиноненависницького, як і Російська імперія) рейху», в якому, наприклад, голландську мову вважали всього лиш діалектом німецької. Але все це – «квіточки» в порівнянні з нашими лінгвоцидними «вовчими ягідками», якими нас «годувала» імперська і «червона» Росія! Що ж до терміну «українізація» (кого – українців?), то він, на думку Майка Йогансена, такий же безглуздий, як італізація італійців. Точніше було б цей процес назвати «дерусифікацією» або ж «знеросійщенням малоросів». Щоб запобігти знеукраїненню українців.
На жаль, майже за всі 25 років незалежності нічого РЕАЛЬНОГО щодо захисту і відновлення ДЕРЖАВНОГО СТАТУСУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ НЕ БУЛО ЗРОБЛЕНО! І проблема тут не лише у владі, яка у нас завжди «не така, як треба». Проблема в нас самих. Хіба можна назвати народом чи нацією тих, кому байдуже, в якій країні їм жити, якою мовою розмовляти і навчати своїх дітей?! Часто можна почути від «наївних і зачарованих» про те, що ЄвроМайдан і війна НАС змінила. Та ні фіга вона не змінила! Жеруть і ржуть, як ДО війни, так і ПІД ЧАС неї! Це – НАСЄЛЄНІЄ, якому потрібні лише panem et circenses, що в перекладі на общепанятний малоросійський суржикостьоб означає: «пажрать і наржацца». Крім цього, приходиться також констатувати відомий (та чи для ВСІХ?!) історичний факт: 350 років російської і 75 років совєтської окупації, тобто, те що ми останнім часом (з подачі крем*лядсько-путіноїдних пропагандонів) називаємо «руSSкім міром», таки зробили свою «чорну» справу: українці так і залишились хохлами-МАЛОросами і, за великим рахунком, все ще не хочуть творити СВОЮ державу: «А що то таке?» Що ж до згаданих змін після ЄвроМайдану і під час війни, то змінились ті, … кому не було потреби змінюватись. Вони ТАКИМИ були і ТАКИМИ ж і залишились. Зміни в них просто вийшли на вищий рівень усвідомлення себе Людиною і Громадянином країни, яку треба змінювати, а не бути вічно ремигаючим жлоборагулем-пофігістом, якому аби «пажрать і наржацца».
Є в цій мовно-язичній проблеми й інший – не менш важливий, – лінгвосоціальний аспект (на який майже не звертають увагу ані політологи, ані соціологи; що ж до нардепів, то про них, як і про покійників: aut bene, aut nihil) ), який стосується провінційно-патріархальної україномовної (а частенько, суржикомовної з україномовною домінантою) «глибинки» (села, селища та райцентри майже всіх регіонів країни) та майже стовідсотково російськомовних (а також і суржикомовних з російськомовною домінантою) індустріальних мегаполісів сходу і півдня країни. Відомо, що саме в переважно аграрних регіонах ще якось зберігається (а якщо чесно, то просто жевріє) українська мова і культура. Що ж до урбанізованих – індустріальних регіонах – регіонів країни, то там завжди панувала російська мова, носії якої (і етнічні росіяни, і російськомовні українці, і неукраїнці) вважали себе такими собі Übermenschen по відношенню до україно- чи суржикомовних «селюків»-Untermenschen, які, в дійсності, впродовж існування Російської імперії – як царської, так і червоно-комуноїдної – проживаючи в селах, майже не мали можливостей доступу до кращих зразків рідної української, а тим паче, західноєвропейської та американської культури. До речі, цей брак доступу до зарубіжної (нецензурованої всевидящим Главлітом!) культури – тобто, недонавчання, – завжди відчувався, коли згадати ту упосліджену підготовку («Да пускай там хахлы учат свою мову, мы всё равно их по-своему переделаем!») у вишах УРСР українських словесників та істориків як в часи Совдепії, так і, на жаль, в часи незалежної України, які в свою чергу так само – упосліджено – навчали української мови та літератури школярів середніх шкіл. Про викладання «історії УРСР» (яка там «Історія Україна»!), яку вивчали в ТІ часи, то, як кажуть в Хацапетівці, «no comments». Які захисники та популяризатори української культури виростали з ТАКИХ учнів, покоління, народжене в незалежній Україні, може лише здогадуватись. Ну, а ті, хто вчились в школах часів УРСР, знають це з власного досвіду. Якщо, звісно ж, вміли тоді і вміють зараз «вмикати мізки».
Чи буде адекватна відповідь, а головне, конкретні дії (напр., розробка «Програми про відновлення та повного набуття державного статусу української мови» etc.) з боку тих, хто публічно – у ВерхРаді та на зомботелешоу – називають себе патріотами і державниками? Чи будуть і далі озиратись і на Москву, і на Брюссель, і на Вашингтон, а, може, ще й на ядерноносний Пхеньян: «А що ТАМ скажуть про «утиски російської мови?» Про те, що Росія впродовж, щонайменше, 340 років «проїхалась» по українській культурі, наче дорожнім катком по свіжовикладеному асфальту, європам вкупі з америками, насправді, «фіолєтово». А тому нашим високочолим культуртрегерам треба було б уже давно про ЦЕЙ «наїзд» на нашу мову і, загалом, на культуру говорити усьому цивілізованому світу. І не у верхньорадівських кулуарах, і не на кухнях своїх елітних п’ятикімнатних «хрущоб» чи «скромних» двоповерхових конче-заспівських дачках! Вони також мали б сприяти створенню відповідних законів і публікувати статті у впливових європейських (в першу чергу, англо-, франко-, італо-, іспано- та німецькомовних) та американських газетах та виступати ТАМ по телебаченню, щоб ТАМ знали і хоча б намагались зрозуміти, чому МОВНА ПРОБЛЕМА до цих пір політизована, а відтак така гостра в нашій все ще постросійській, постсовковій Україні. Адже для ситих європейців та американців (і не лише пересічних!) НАШІ проблеми (і не лише мовні!) – якось зовсім не проблеми. Та якби ж то тільки для них! До цього часу і в Україні для її насєлєнія (тих, що Громадяни – лише 10-15%) ця ПРОБЛЕМА, на жаль, ТАКОЖ не проблема! Sapienti sat!
26.09.2016
Переклад напису з італійської на листівці:
“Увага!
Категорично забороняється в місцях громадського користування і на вулицях міста Воднян (хорв. – Vodnjan; італ. – Dignano) співати або розмовляти слов’янською мовою.
Крім цього, навіть в магазинах будь-якого роду необхідно вживати ТІЛЬКИ ІТАЛІЙСЬКУ МОВУ.
Ми, члени Загону (назва бойової фашистської організації), будемо виконувати цей наказ переконливими методами.”