Молода людина, котра дуже подібна на поета Михайла Левицького, збентеженими і глибокомрійними очима вдивляється у надовкілля, стоячи коло колодязного цямриння. Стоп! Напружую пам’ять: де ж мене вперше пронизав цей позирк? І думкування навіть дивується, що він і досі живе у мені. Бо глибочінь єства у ту мить нагадує, ще було неймовірно давно – десь влітку 1984-ого, коли у подаленілому часовимірі уперше уздрів портрет цього словотворця (і неповторного аквареліста теж!) у майстерні Богдана Ткачика на тернопільскому Монмартрі (так у 70-8-их р.р. минулого століття дехто називав вулицю Острозького (тодішнє її наймення Островського – більшовицького писаки, який не мав жодного відношення до древнього міста).
Починався цей дивотракт обласним управлінням з преси під орудою письменника Бориса Хижняка, колорит також створювали філармонія та майстерні багатьох художників. При бажанні дехто міг завітати і до харизматичного тернопільця-археолога, мистецтвознавця та поета Ігоря Герети, старенька хатина якого містилася неподалік.
І тут ловлю себе на ще одному стоп. Бо сам захотів згадати, де вперше зустрів Міська (так галичани нерідко кличуть Михайла). Й починаю бештати себе: не приходить спомин, хоч хочу дуже-дуже. Лише пам’ятаю, що це точно трапилося у Львові наприкінці 70-х р.р. минулого століття. Себто в той час і в тому ж княжому місті зустрів Богдана Ткачика.
Але тут є одна різниця. Якщо стріча з поетом була очною, то з малярем познайомився заочно. На вернісажі у клубі творчої молоді, що містився у підвальному приміщенні тодішнього готелю «Київ», уздрів кілька полотен молодого живописця з надзбручанського краю, що сподобалися. Й про позитивність цього враження через призму юнацького сприймання написав у відгуці на шпальтах «Ровесника» (з деякою іронічністю можу дивитися нині на ці рядки, але це не означає, що відмовляюся від них. Вони, оті взорування молодості, живуть у мені і досі. Правда, з височин прожитих літ доповнив би: залюбленості у неординарний живопис не було, якби мистець не промовляв до усіх дивнозорінням своїх героїв).
Цю тему, звісно, можна продовжити. Але давайте повернемося до тих давніх спіткань. Були ж вони, були! І злюка-непам’ять не візьме у своє невідпускання. Як й того, що ми ближче зійшлися вже через кілька років після того. (Можливо, дехто й піджартовував тоді, кпинячи з нерозлучної трійці). І зараз не противився б жартослів’ю. А ще дуже бажав би опинитися хоч на мить на березі ставу у Тернополі і втрьох мрійливо вдивлятися у синьоводдя. Та водномить спохоплююся: ніколи вже такого не буде, на жаль! Десь небесними дорогами бродить поет, зі згадки про якого почалися ці нотатки. Та й їхній автор і Богдан стали набагато старшими: звісно, прагнули б повернутися у молодість, але й розуміємо, що як не прикро, машинерії часу не існує.
Та геть думи сумні, як сказала б незабутня Леся Українка. Перед мною – каталоги картин народного художника України Богдана Ткачика, які він надіслав мені у південноволинське містечко. Вдивляюся у репродукції. Портрет Лесі Українки, написаний у 2010-ому. Пишність тогочасного жіночого одягу, скромність зачіски. По-своєму вони доповнюють сувору ніжність погляду. Два портрети Ігоря Герети. Часова відстань пролягла межи ними, бо один написаний у 1987-ому, а інший з’явився через 15 років. Але в обох випадках причаровує наполеглива (але не надокучлива) незбагненність взорування. А ще не дають можливості відірватися від споглядання портрети письменників Ярослава Павуляка, Бориса Демківа, Петра Сороки, художника Івана Марчука, музиканта Володимира Лотоцького, архівіста Богдана Хаварівського… А ще кортить тут згадати про твори, які навіяні поетичними рядками Миколи Вінграновського та Михайла Левицького…(Мабуть, не буде перебільшенням, що до їх створення підштовхнула любов художника до поезії. Пам’ятаєте? «А тишу цю якщо і хтось порушить, то тільки сплеск в’юнкого окунця». Ще і досі художника надихають слова передчасно згаслого поета з Тернополя… А ще зізнаюся, що багато цікавих віршованих рядків прочитав у міні-бібліотеці з його майстерні, коли інколи ночував там ).
…Поведу мову й про інші сторінки творчості Богдана Ткачика, вдивляючись у його триптих «Дорога додому», полотна «Три покоління», «Розрита могила», «Бандура» Івана Мазепи, «Село над Південним Бугом»… Зримої присутності чиїхось очей тут немає. Та… Це – помилкове враження. Адже маємо справу з внутрішнім зором художника, котрий свідчить про неординарність його бачення навколосвіття у непростості часу.
Виникає питання: звідки тяжіння художника до особистості взорувань? Аби відповісти (бодай трішечки!) на нього варто, очевидно, торкнутися хоча б окремих сторінок його біографії. І слід, напевно, почати з того, що після навчання у Львівському училищі прикладного мистецтва у 1971-ому уродженець прикарпатського Самбора живе у Тернополі, став членом Національної спілки художників України. Деякий час очолював її обласну організацію, будучи у той час депутатом обласної ради. Учасник багатьох вернісажів. Його роботи зберігаються в багатьох приватних колекціях США, Канади, Великобританії, Італії, Словаччини, Болгарії, Польщі, музеях нашої держави. Народний художник України. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
…Біографічна звичайність. Так вважатиме кожен, хто живе реаліями доби. Але є тут одна заковика, якщо подивитися на усе з особистісної «дзвіниці». Мені здається, що усього цього не було б, якби не… очі. Вони манили кожного, наче зорі споглядання. Бо очі маляра препильно вдивлялися у кипучий часоплин.
Очі, очі…
Про них помислив тоді, коли мій зір заполонив святий Амфілохій. Той самий, про якого недавно читав у новому романі «Преторіанці Антонівецької республіки» Юрія Грешка, який народився у Тернополі. Письменник розповів, як ченець рятував пораненого українського повстанця. Чи не тому, що в душі слуги Божого жив внутрішній зір. Отак всепроникне світло якого вловив Богдан Ткачик.
Святість взорування є характерною для його іконописних робіт. Це, зосібна, бачив у Буглові на Лановеччині та Іловиці на Шумщині… Звісно, що таких робіт є значно більше. Віяння часу! Було б безглуздям не враховувати. Та не бачу тут якогось негативу. Якщо людина живе за Божими законами, то її постійно супроводжує божественність взорування. І націлене воно не тільки на особистості. Бо думає митець і про землю, на якій вони живуть. І як тут не згадати про слова незабутнього Михайла Левицького «де ростем, там мусимо цвісти». Хіба плідна робота художника не свідчить про це?
Крізь барвоздвиги простелилась путь,
В яку вселився долі сологолос.
І не зуміє хижосвист ніколи
У тьмищотлум відкинути могуть.
Бо через сонцеспівне видноколо
Душа глибинно відчуває суть,
Котру нікуди вже не заберуть
Почвариська з огиддя приневолень.
Хоч в небесах літає спрутожах,
Він пензель не бажа вмокати в крах,
Що в прірвища жбурляє мрійнозорість.
Доконче прагне, щоб минали дні
Лише на вогнедишній стрімнині,
Бо долевибір зроблено суворий…
Очі… Очі…
Суворість часу…
Нікуди від них не втечеш!
Ігор Фарина,
містечко Шумськ
на Тернопіллі