Твардовський – це тип «зайвої людини», яка не може змиритися із законами сучасного їй суспільства і, можливо, саме через це запродує душу дияволу. Він утілює в собі стихійну силу дикої природи, красивий і водночас страшний, благородний, але здатний на безжальні вчинки. Його пристрасть схожа до урагану, страхітливої руйнівної сили. Він ніби є носієм абсолютного чоловічого начала в його первісному прояві. Це сильна, яскрава, але самотня особистість.
Пан Твардовський – «польський Фауст», як його називають дослідники, чорнокнижник, легендарна постать, дуже популярна у слов’янських літературах. Оповіді про нього постали в Польщі в другій половині XVI ст., розвивалися й обростали новими деталями протягом кількох століть, вбираючи в себе різні теми і мотиви творів польського фольклору, а також легенд середньовічних літератур Європи. Тому легенди про пана Твардовського можна поставити в один ряд із світовими легендами про таких чорнокнижників, як староперський Зохак, візантійський Феофіл, кельтський Мерлін, іспанський Кипріян, італійський Карул, чеський Жито, німецький Фауст. Починаючи з першої чверті XIX ст., вони дедалі більше привертають увагу вчених фольклористів, етнографів, істориків літератури і громадської думки і т.п.
Одні з них оголосили Твардовського реальною особою, батько був боднарем, ґаздою або купцем, нібито слухачем лекцій німецького філолога і гуманіста Філіппа Меланхтона у Вітенберзькому університеті. Про пана Твардовского як історичний прототип говорив і його сучасник – краківський єпископ Франтішек Красиньський: він зустрічався з ним у Віттенберзі, під час його студій з алхімії і астрології, зустрічалися вони і в Кракові, де Твардовський служив конюшим при дворі Сигизмунда II. Йохим Поссел, лікар короля Сигизмунда III, у своєму рукописному творі «Historia rerum polonicarum et pruthenicarum ab anno 1388 ad annum 1623» (1624) повідомляв, що Твардовський жив при дворі польського короля Сигизмунда II Августа, який правив з 1548 по 1572 р.
Інші вчені вважають Твардовського фантастичною копією німецького Фауста, одягненого в польський кунтуш і з шаблею збоку. Згодом його прототип почали шукати в польських середньовічних переказах і навіть у творах римського поета Верґілія. Перший зведений текст оповідей про пана Твардовського опублікований 1837 року у праці відомого польського фольклориста й історика літератури Казімєжа Владислава Вуйціцького [Wόjcicki K.W. Klechdy. Starożytne podania і powieści ludu polskiego і Rusi. – Warszawa, 1837].
Насправді ж вітенберзькі матрикулярні книги не подають жодних конкретних відомостей про Твардовського, хоча в народній пам’яті існує чимало «автентичних пам’яток» про його магічні діяння: напр., нібито у парафіяльному костьолі у Венгрові зберігається його люстра, а в Кракові – легендарна книга чорнокнижника, У 1734 р. єзуїт Адам Нарамовский повідомив, що ксьондз Даніель Бутвіл знав і розповідав про книгу чорної магії, що належала Твардовському. Проте історик Єжи Самуель Бандтке довів, що ця «Liber magnus» виявилася твором XV ст. Павла з Праги на прізвисько Жідек, і зовсім не належала Твардовському. Ще одна книга начебто була замурована в стіні Віленської бібліотеки і згодом загинула, про це чув близько 1620 р. ксьондз Шпота.
І досі побутують перекази про будинки Твардовського у Бидгощі і Кракові і так звану «кафедру Твардовського» чи ґрот на Кжем’янках під Краковом, у якому він проводив нараду з чортами. Також кажуть, що він створив греблю під Вислицею, залучивши до цієї роботи чорта, і той виконав велетенську працю, що перевершує людські можливості; греблю, вважають, було знесено правдоподібно за Казимира Великого. Ходять чутки про збережені залізні двері, на яких чорти несли Твардовського до пекла. І, нарешті, цикл легенд пов’язаний із корчмою з назвою «Рим», у якій чорт полонив чорнокнижника, таких корчм є біля десяти, вони розташовані і в Польщі, і в Україні. Польський історик Вацлав Александер Мацейовский у 1830-і роки чув від одного з російських генералів про те, що на Полтавщині біля міста Лубен є корчма під назвою «Рим», де біси нібито розтерзали Твардовського [Matuszewski I. Pisma. – Warszawa, 1925. – T.1. – С.392]. Історія про Твардовського має незліченну кількість варіантів і поєднує її з дуже багатьма мотивами, відомими з інших подань.
Тема Твардовськогоо була популярною і в Україні, зокрема в народних піснях. Так, пісня про «бешкетника-чарівника пана Твардовського» входила до рукописного збірника західно-українських пісень. Цей збірник у 1827 році надіслав Михайлу Максимовичу професор Віленського університету Ігор Лобойко, але замість цієї пісні до збірника було включено баладу «Петра Гулака-Артемовського «Твардовський». Пісні про чорнокнижника були популярні, за свідченням Михайла Максимовича, на Полтавщині.
У ХVI ст. в Україні були поширені списки «Повісті про Саву Грудцина». Досліджуючи цю пам’ятку, яка має багато варіантів, Володимир Розов порівнює її з твором «Грішні спасіння» з бібліотеки Києво-Печерської лаври і звертає увагу на те, що епізод про продажу душу дияволу дуже схожий у цих творах, він може бути паралеллю до пана Твардовського, але певності нема, бо не виключено, що тут могли бути використані й інші джерела, скажімо, італійські, зі збірника «чудес» Богородиці. В українському фольклорі, наприкінці ХІХ ст. було записано легенду про Твардовського-Повитовича, який продав свою душу чорту і за це був засуджений висіти між небом і землею, але ця легенда не мала нічого спільного з баладами Адама Міцкевича і Петра Гулака-Артемовського.
У журналі «Вестник Европы» (1827, т.6) було надруковано баладу Петра Гулака-Артемовського «Твардовський». У вступній статті до неї редактор Михайло Каченовський, уродженець Харкова і випускник Харківського колегіуму, писав: «…Сколько известно, малороссийская словесность поддерживается единственно стихотворениями в забавном или шутливом роде… сюда принадлежит и Твардовский. Польськая словесность с некоторого времени хвалится балладою такого же содержания – произведением таланта г-на Мицкевича, отличного поэта. Герой баллады и его союз с бесом известны не менее в Польше и за Днепром, как в Малороссии и на Украине» [Гулак-Артемовський П. Байки, балади, лірика. – К., 1958. – С.200].
Із цієї сюжетної схеми про пана Твардовського Адам Міцкевич бере лише одну ситуацію – прихід чорта за душею чорнокнижника до корчми «Рим», але розробляє її в суто гумористичному ключі.
Фабулярну основу усіх сюжетів про «польського Фауста» схематично можна звести до кількох подій.
Пан Твардовський був запроданий чорту подвійно. Перший раз, коли його батько, тонучи в багні, покликав чорта на допомогу і за його намовою пообіцяв за свій порятунок йому «те, про що зараз не думає, а, повернувшись, застане вдома». Це, звісно, був його син, майбутній чорнокнижник, який цей цирограф (договір з чортом, написаний на людській шкірі і скріплений його кров’ю) згодом видре з пекла. Кацпер Твардовський, відомий письменник XVII ст., в 1628 р. написав алегоричну поему під назвою «Pochodnia miłości Bożej z pięciu strazał ognistych», в якій розповідав про те, як Твардовський ходив в пекло добувати у сатани цирограф, даний чорту за те, що нечистий колись врятував його батька від розбійників. Врешті-решт князь темряви віддає цирограф юнакові, але погрожує, що помститься йому і погубить його душу.
Юний Твардовський навчався у релігійній школі, читав Свято Письмо, якийсь час працював клерком, як і герой популярної у європейському середньовіччі повісті «Madejowe Łoże», з якої, ймовірно, і взято мотив про Твардовського-клерка і мишу, що привела його до пекла, коли він, за порадою священика, подався до нього за цирографом. Часом Твардовського порівнюють із Скарбніком – героєм циклу повістей «Officijna ferraria» (1612) Валенти Рождєнського. Під старість сам Твардовський уклав угоду з чортом, запродав йому душу за здібність алхіміка і магічне мистецтво. Свою магічну силу він використовував на фіґлі-міґлі – витівки, розваги, хитрощі на взірець перетворення півня на коня або навпаки, інколи приносить шкоду людям, напр., спонукаючи їх до пияцтва.
Одружитися пану Твардовському також допомагають чорти: завдяки їм він відгадує загадку нареченої, що таємничий звір у банці є велетенською бджолою, а в одній із версій чорт, перебравшись в облачіння священика, навіть хрестить їх. До розповідей про жінку долучається сюжет про розбиті горшки.
Щодо характеру пані Твардовської, то він у неї крутий, важкий, зубатий, його майстерно передав Адама Міцкевич у баладі «Pani Twardowska», використовуючи відомий мотив популярної байки «Belfarok» – про одруження чорта із сварливою жінкою. Детальніше про баладу Міцкевича і її переспів Петром Гулаком-Артемовським ми розповіли у своїй статті «Щоб відчути під шкірою вулкан» («Золота пектораль». 30.01.2020). В інших версіях диявол її боїться, бо вона дуже набожна.
Зістарівшись, пан Твардовський вдається до різних магічних засобів, напр., щоб помолодшати. Цей мотив узятий із оповідання Верґілія і майстерно опрацьований у «Tukaju» Адама Міцкевича, його популяризації посприяв «Duskurs nabożnyj» (1635) Альбрехта Станіслава Радзивілла, де розказано подібну історію.
У народній оповіді чорнокнижник не завжди вдячний навіть до людей із найближчого оточення, скажімо до свого слуги, який весь час піклується про нього. Спроба слуги обманути господаря і стати багатим, як його пан, матиме кепські наслідки: Твардовський перетворить слугу на павука, той павук буде довго служити своєму панові, до того часу, поки маг не стане мешканцем місяця, він простелить свою павутину аж до землі, час від часу спускатиметься на неї, а після повернення, сідатиме на вухо майстра і розповідати йому про все, що бачив і що чув.
Багато фантастичних вчинків належить пану Твардовському, найбільшої слави серед них зажило викликання з того світу тіні Барбари Радзивіллівни, жінки польського короля. Коли прийшла пора дотриматися умови і віддати чортові душу, то Твардовський придумує для чорта цілий ряд завдань, важких і водночас парадоксальних. На думку Юліана Кжижановського, чорт має: 1) знести з цілої Польщі срібло до Олькуша і залити його водою або засипати піском у копальні; 2) перемістити високу скелю і поставити її шпилем на землю (звідси назва Піскова скеля), 3) протягом години вкрити лісом голі гори: 4) скупатися у свяченій воді, не щупаючи її; 5) має оживити намальованого коня; 6) збудувати корчму з піску; 7) скрутити бич із піску; 8) взяти собі за жінку пані Твардовську; 9) вбити кілька десятків цвяхів у зернятко маку; 10) покрити хату замість стріхи жидівськими бородами; 11) викликати летючого коня; 12) зробити порошок із сушеної води; 13) збудувати міст із маку; 14) зробити протягом однієї години озеро; 15) перенести скелі з-під Кракова в околиці Велуня і т.д. [Kuchta J. Motyw Matki Boskiej – Ucieczki Crzesznych w podanniach ludowych o czarnoksiężniku Twawrdowskim. – Lwów, 1933. – S.40-41].
Казімєж Владислав Вуйціцький розповідає, що згідно з договором чорт мав виконувати будь-які бажання шляхтича, але якщо той потрапить до Риму, то – заволодіти його душею. Врешті-решт сатані набридло виконувати бажання Твардовського: підстерігши його в темному лісі, він зажадав поїздки до Риму, а після відмови вирвав з коренем сосну і так сильно вдарив шляхтича, що зламав йому ногу (звідси прізвисько Твардовського – «Кривоногий»). І все ж диявол перехитрив Твардовського: приїхавши за викликом до хворого, Твардовський зайшов до корчми, яка іменувалася «Рим». Як тільки він переступив поріг, на даху пролунало гучне каркання ворон, ухання пугача, крики сов. Твардовського зустрів пишно зодягнений пан, з-під капелюха якого виднілися роги, з-під черевиків стирчали кігті, ззаду ж бовтався хвіст. Твардовський зрозумів, що це чорт і прийшов час розплати.
Щоб відстрочити розв’язку, він вихопив з колиски дитину і прикрився нею. Тоді диявол звернувся до нього по-латинськи: «Quid cogitas, domine Twardowski? An nescis pacta nostra? Verbum nobile, debet ess stabile». Шляхтич зобов’язаний стримати дане слово. Твардовський скорився. Диявол схопив його кігтями і вилетів з ним через трубу комина (за іншою версією – пробивши цегляну стіну) до небес. Зі страшної висоти Твардовський в останній раз побачив людей, свій Краків і рідну землю. У нього защеміло серце від болю. Раптово на розум прийшла думка про порятунок. Шляхтич почав тихим голосом наспівувати молитву на честь Богородиці, знану з дитинства. І вона була почута і на небесах: Діва Марія врятувала Твардовського. Але звільнивши його душу од пекельного вогню, небо все ж не захотіло прийняти її: Твардовський був засуджений до судного дня поневірятися між небом і землею [Wόjcicki K.W. Klechdy. Starożytne podania і powieści ludu polskiego і Rusi. – Warszawa, 1837. – S.140-148].
Події в корчмі мали широкий розголос. Аналогію до пригоди з Римом можна відшукати в легенді про папу Сильвестра ІІ, який продав чортові душу і користувався з безкарності, допоки не відслужив меси в Єрусалимі: власне римський біскуп, нічого не підозрюючи, потрапив до каплиці під назвою «Єрусалим». Апеляція чорта до гонору шляхтича («Quid cogitas, domine Twardowski? An nescis pacta nostra? Verbum nobile, debet ess stabile») – також мотив одвічно польський, а Ігнаци Матушевський вважає його одним із багатьох складових Фауста (хоча німецький учений не ідентифікує себе з шляхтичем). Мотив безкорисної допомоги часто зустрічаємо у легендах про шайтана, хоча він має у випадку Твардовського виразне польське забарвлення. Можна сказати, що скористатися з цього мотиву допоміг поет Каспер Твардовський (Каспер із Самбора), який у своїй «Pochodniе miłości Bożej» (1628) власне розповідає, як жертва шайтана покликала на допомогу Матір Божу.
Так само з історією пана Твардовського пов’язана розповідь про шляхтича з Бидгощі, який заради збагачення вдається до способу, запропонованого чорнокнижником: він у самотній хаті лічить гроші від 1 до 9 і навпаки, має так робити цілу ніч і не помилитися. Чорт перед світанком обманює неборака і той замість грошей отримує від чорта батогів. Походження цього епізоду дослідив Флоріан Сярчинський, на його сліди натрапляємо й у «Compеndium hisatoriae» (1624) Йохима Поссела, надвірного лікаря й історика Сигизмунда ІІІ.
В епоху романтизму міфологема пана Твардовського була дуже популярна в польській літературі, письменники у своїх пошуках зверталися у пошуках натхнення до двох основних джерел – до европейської літератури і до народної поезії. Яскраво змальований образ «польського Фауста» у баладі Томаша Зана «Twardowski» (1818). Балада Адама Міцкевича «Pani Twardowska» (1821) написана в комічно-побутовому дусі, з використанням не лише народних сказань про Твардовського, але і казок, на кшталт «Jak baba diabła wyonicyła» і байок, на взірець «Belfagora» про oдруження чорта на сварливій жінці. Відкинувши традиційну повчальну кінцівку легенди, Адам Міцкевич модифікує міфологему: Твардовський вимагає від чорта, щоб той прожив рік з його жінкою. Почувши про це, сам чорт рятується від шляхтича втечею. У 1825 р. Ян Непомуцен Камінський написав для львівського театру п’єсу «Twardowski na Krzemionkach», близьку за текстом до народної легенди, але відрізняється вона від неї широтою і драматизмом дії, а також більшим числом персонажів. Юліан Корсак у драматичній поемі «Twardowski Czarnoksiężnik» (1840) змалював шляхтича фантазером, що з’єднав в собі риси Манфреда і Фауста, але був позбавлений справжньої енергії і розуму; диявол тут зображений у дусі карикатури, як невдалий філософ, який претендує на роль глибокого мислителя.
Польський письменник Юзеф Ігнаци Крашевський, який тривалий час жив на Волині, в 1840 році написав повість «Mistr Twardowski», використавши взяті з народних книг перекази про нього. В основі твору – ланцюг подій, змодельованих відповідно до народних переказів: 1) на Твардовського нападають розбійники і він, щоб урятуватися, кличе на допомогу диявола і віддає йому за свій порятунок «те, про що зараз не думає, а, повернувшись, застане вдома», тобто сина; 2) після важких проблем із хрещенням, кількох років навчання у школі «Всіх Святих» син за порадою дзвонаря Домініка вирушає до пекла, щоб вирвати у чортів цирограф, підписаний кров’ю батька, веде його до пекла польова миша; 3) Твардовський таки забирає з пекла цирограф, але невдовзі сам закладає чортові душу за «владу творити чудеса усупереч законам природи і людського розуму» і виконання сатаною будь-яких його забаганок; 4) він сповна користається своїм мистецтвом: на прохання короля викликає з того світу тінь його дружини Барбари Радзивіллівни, показує людям чудеса, допомагає беззубій бабі вийти заміж, молодому хлопцеві – зійтися з своєю коханою, ремісника звільняє від чарів сусідки, мирить чоловіка з жінокою, омолоджує бургомістра і т.д.; 5) чорт показує йому результати його діянь і допомоги людям, що призвели до падіння, вбивства, проклять; 6) його слуга Матюха самотужки береться за омолодження старости і не може впоратися з цим завданням – староста опиняється у комі; 7) за порадою чорта Твардовський прагне відчути принади життя і земне щастя, та його кохання до жінок не має взаємності, він віддається розпусті, а слугу Матюшу за обман і жадобу збагачення перетворює у павука; 8) чорнокнижник закохується у Агнесу, викрадає її з дому, фіктивно вінчається з нею, бо за священика йому служить диявол, але з цього шлюбу нічого не виходить: Агнеса зраджує його, він виганяє її з дому, а її жениха перетворює у собаку; 9) Агнеса на базарі торгує горшками, а біля неї у вигляді собаки треться її колишній любовник, і скільки базарів вона не міняє, Твардовський весь час її віднаходить і мстить: наказує слугам бити горшки і лупцювати собаку; 10) чорт розробляє хитрий план, як заманити Твардовського у свої лабети, будує корчму під назвою «Рим» і заманює туди чорнокнижника, та заволодіти ним не може, бо той прикриває себе немовлям; 11) після апеляції до «совісті шляхтича» і «слова шляхтича» він таки переконує Твардовського покинути дитину і віддатися йому у руки, після чого чорти вилітають із ним через димар; 12) та по дорозі до пекла чорнокнижник співає Богородичну пісню, чорти випускають його і він зависає між небом і землею, з ним опиняється його вірний слуга павук Матюша, він снує павутину між небом і землею, приносячи своєму пану нові відомості із землі.
Отже, запозичений народний сюжет про пана Твардовського допомагає письменнику: 1) скріпити подієві ряди в одну цілісну лінію і надати їм естетичної цілісності і завершеності; 2) «спровокувати» вчинки персонажів, насамперед чорнокнижника, бо всі події, по суті, виступають «полем» його магічних і фантастичних діянь, вони допомагають йому різнопланово і сповна розкритися перед читачем у вчинках та емоційних відгуках про те, що відбувається; 3) подієві ряди каталізують вольове начало головного героя, його авантюризм, який виступає генератором життєвих конфліктів, незадоволення головного героя самим собою, його перемог і поразок, все це обумовлює драматизм твору.
Сюжет повісті має архетипно-міфологічний характер, дія рухається від зав’язки до розв’язки, основну увагу тут приділено перипетіям, несподіваним різким «зсувам» у долі головного героя – він проходить через усеможливі повороти від щастя до нещастя, від невдач до успіхів і навпаки. Очевидно, філософський сенс цих перепитій – сформувати у читачів уявлення про життя як арену щасливих і нещасливих збігів обставин, які «капризно» змінюють одна одну. Герой виступає маріонеткою у руках долі і тому ремствує на неї.
Герой повісті Юзефа Ігнаци Крашевського змальований усебічно, як особа з чітко окресленими і яскраво вираженими рисами вдачі, тим психологічним комплексом, який у літературознавстві називають «байронічним героєм». Недаремно дослідники вказують на захоплення польського письменника творчістю Джорда Ноела Гордона Байрона. З появою «Паломництва Чайльд Гарольда» та інших творів герой Байрона став літературним втіленням духу епохи, тих настроїв, якими жило суспільство початку XIX століття. Це було художнє відкриття поета, яке він зробив у спостереженнях над самим собою і над своїм поколінням.
Пан Твардовський – розчарований у принадах світу, його не радує ні багатство, ні розваги, ні слава. Основний його духовний стан – нудьга. Він не задоволений колишнім середовищем, не може знайти місце в ньому, звідси його блукання в нетрях власної душі й у світі. Він відчуває світову скорботу, загальну невлаштованість людства. Його душа протестує проти неволі, духовної ницості, обмеженого існування, прагне полинути у світ чистих і світлих почуттів, краси природи, високих ідеалів, але світ надто жорстокий до нього.
Як кожен байронічний герой, він самотній і відчужений. Його страждання і почуття становлять головний предмет дослідження автора. Твардовський – песиміст і водночас егоїст. Він несе загибель усім, хто його любить. Це грішний ангел, демон, який ніде не знаходить розради, але і сам страждає від цього. Тому дух бунтарства, рефлексія і двоїстість – характерні риси його психології.
Już zgrzybiałych jego oczu
Nie radują blaski słońca,
Bo on myśli, że go wkrótce
Noc ogarnie, noc bez końca.
I poczyna szukać drogi,
By okłamać siły wraże,
Chce się modlić, lecz wtem właśnie
Bije północ na zegarze.
Пан Твардовський заглиблюється у свій внутрішній світ і власні ідеали і саме там знаходить «крила» для душі. Юзеф Ігнаци Крашевський показує трагедію людини у світі, але разом із тим стверджує великі внутрішні можливості особистості.
Він із тонким психологізмом розкриває суперечливість душі людини, її залежність від темних сил і водночас природне прагнення до добра, світла, ідеалу. Це та сила, що здатна пробудити особистість до життя, впливати на внутрішній стан особистості.
Автор уславлює «дух бунтарства» як приклад для всього людства. «Польський Фауст», чужий і самотній у цьому світі, незадоволений навколишньою дійсністю і собою, він не знайшов ні високих ідеалів, ні вірних друзів, ні щирого кохання, ні внутрішньої гармонії. Герой переживає глибоку душевну драму, він не зумів подолати свою самотність, відчуженість, зневіру. Для нього є характерними розчарованість у навколишній дійсності, протест проти неї, нудьга, блукання у нетрях власної душі, розчарування, меланхолія, туга за нездійсненними ідеалами.
Сам письменник зумів подолати подібні настрої, знайшов шлях до самого себе і світу, на його думку, людина здатна вийти на широкий простір, стати творцем історії та світу, подолавши в собі духовну ницість і відчуження. Його головна риса – інтелектуальний скептицизм. Твардовський не сприймає в готовому вигляді ніяких моральних істин, духовних цінностей, усе піддає сумніву. Водночас і самого себе не вважає мірилом усіх цінностей. Він не має готових рецептів «єдино правильної» поведінки, тому сумнівається й у власних вчинках та думках. Саме тому він постійно їх аналізує, і в цьому самоаналізі виявляються його прагнення до самопізнання, намагання зрозуміти людей, які його оточують, і соціальні та етичні норми, бажання збагнути філософський сенс життя, суть призначення людини, дивовижного поєднання в ній добра і зла, свободи і необхідності. З волі автора Твардовський немовби проходить випробування різними життєвими ситуаціями, насамперед коханням. Кохання до Агнеси спершу ніби й було взаємне, але Агнеса його зрадила. Отже, і в коханні він зазнає поразки.
Усі дії Твардовського прямо або опосередковано руйнують долі інших людей і стають причиною його власних страждань. Його портрет схожий на портрет, складений з пороків цілого покоління…
Твардовський – це тип «зайвої людини», яка не може змиритися із законами сучасного їй суспільства і, можливо, саме через це запродує душу дияволу. Він утілює в собі стихійну силу дикої природи, красивий і водночас страшний, благородний, але здатний на безжальні вчинки (скажімо, свого слугу Матюшу перетворив у павука). Його пристрасть схожа до урагану, страхітливої руйнівної сили. Він ніби є носієм абсолютного чоловічого начала в його первісному прояві. Це сильна, яскрава, але самотня особистість. Саме цим можна пояснити популярність цієї міфологеми серед польських письменників. Густав Зелінський у п’єсі «Czarnoksiężnik Twardowski» (1856) зобразив диявола хитрим і змученим слугою, який намагається при першій слушній нагоді запроторити шляхтича в пекло. А поет і публіцист Юзеф Шуйський опублікував поему «Pan Twardowski» (1862). Образи Твардовського і диявола в ній досить об’ємні і багатогранні: перший – самовпевнений шляхтич, котрий вірить лише у свої ідеали і викликає диявола на духовний поєдинок, другий – поєднує в собі риси чотирьох персонажів – польського домовика, глибокодумного аріанського пресвітера, скептичного дворянина і магната. Згадаємо ще містерію польсько-українського поета Олександра Грози «Twardowski» (1873), де диявол – лише бліда копія гетевського духу заперечення та розділ «Twardowski» з балади Влодзімєжа Висоцького «Nowe dziady».
Міфологема пана Твардовського дуже поширена у творчості польських поетів, таких як Леопольд Стафф («Mistrz Twardowski», 1902); Луціян Ридель («Pan Twardowski», 1906); Юзеф Бурсевич («Z Twardowskim», «Żucie Literackie», 1955/22,2); Влодзімєж Сцісловський («Pani Twardowska», «Nowy Świat», 1955/45,4); Тадеуш Слупецький («O chłopcu, co chciał czarnoksiężnika Twardowskiego naśladować», «Zielony Sztandar», 1955/42,12); Казимира Єжевська («Pan Twardowski», «Teatr lalek»«, 1957/1,31-42); Євгеніуш Голембовський («Mistrz Twardowski», «Kamena», 1958/3-4,9), Тадеуш Хрусцелевський «Twardowski», «Odgłosy», 1958/27,4); «Lustro Twardowskiego w Węgrowie», «Barwy» 79/10,9); «Pan Twardowski na kogucie i meserszmity», «Tygоdnik Kulturalne”, 1984/34,9); Ігнаци Грабарчук («Pan Twardowski», «Regiony», 1979/2,7-8); Анджей Богуня-Пачинський («Szkoła Twardowskiego», «Życie Lіterackie», 19844/12,9). Самозаглибленим індивідуалістом змальовують Твардовського прозаїки: Ян Волощиновський (повість «O Twardowskim, synu ziemianki, obywatelu piekieł, dziś księżycowym lokatorze», 1927); Єжи Карбовський («Pan Twardowski», фрагмент оповідання «Zdrowie», 1955, 8, 6-7; 10,10-11), Єжи Добжицький («Jako Twardowski po Krakowie na ognistym kogucie harcował», фрагмент зі збірника краківських легенд «Od A do Z», 1955/14,2-3), Ярослав Івашкевич (повість «Młodość Pana Twardowskiego». Warszawa, Czytelnik, 1979).
Про душевну драму чорнокнижника можна навести чимало художніх свідчень, напр. у Свядека (псевдонім): «Teatr Wielki się pali, lecz choć w gruzach stoi – / Pan Twardowski się broni, djabła się nie boi» («Teatr Wielki»); а ось бентежні слова Ярослава Івашкевича: «Słychać płacz tenora – / Czy Faust to płacze, czy Twardowski?» («Tristan przebrany», III) та Віслави Шимборської: «Tu – ni księżyc, ni ziemia i łzy zamarzają. O Yeti, Półtwardowski, zastanów się, wróć!» («Z nie odbytej wyprawy w Himalaje»); Тадеуша Шая: «I pan czas zaklęty w wieżystej sylwetce / Starego Krakowa nuci jakiegoś poloneza / To wielki alchemik pan Twardowski / Szepcze mu do ucha niezbyt cenzuralne fraszki…» («Szary człowiek w adwencie») та ін.
Образ пана Твардовського оживає у поемі Юрія Клена «Попіл імперій» про антилюдську сутність сталінського і гітлерівського режимів:
А з паном Твардовським вигадливий чорт
чаклує й ворожить у замку високім,
і чорт, елегантський, як денді, як лорд,
Європу вимірює цап’ячим кроком.
Музичні твори присвятили чорнокнижникові Євгеніуш Голембовський, Павел Бем («Mistrz Twardowski», «Kamena», 1958, №-4,9); живописні – Юліуш Коссак («Podanie o Twardowskim», «Tygоdnik Ilustrowane», 1862/236); Константи Гурський («Mistrz Twardowski», «Tygоdnik Ilustrowane», 1904/950); Ян Монюшко («Pan Twardowski», «Świat», 1907/7); Войцех Герсон («Twardowski wywołuje cień Barbary Radziwiłówny przed Zygmuntem II Augustem», «Biesiada Literacka», 1912/1); Войцех Пєховський («Pan Twardowski», «Świat», 1907/8 та інші. Усе це свідчить про те, що в міфологемі пана Твардовського митці втілюють первозданну свіжість поетичної фантазії, нетлінність народної пам’яті, а головне, сконденсовану у на диво містких образах свободолюбність, бунтівничість і мудрість, мудрість часто універсального характеру. Тобто зростає тяжіння митців до філософічності, до роздумів над такою великою гуманістичною проблематикою, як людина – суспільство – час із його насущними і гострими питаннями. Як бачимо, міфологема пана Твардовського, яка своїми мотивами перегукується з окремими творами – середньовічними сказаннями про Фауста, повістю «Madejowe Łoże», байкою «Belfagor», циклом повістей «Officijna ferraria» Валенти Рождєнського, поетичними творами Верґілія, Йоганна-Вольфганга Ґете, Джорда Ноела Гордона Байрона, Адама Міцкевича та інших, відтворює неповторний світ народного і національного життя у переломленні світової культури.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.