Місевич В. Х. Спитаю в осені: поезія. – Чернівці. – Букрек, 2016. – 128 с.
Просимо вибачення, що в назві цього відгуку дещо обіграли рядок одного з віршів пана Василя. Та нічого не можемо вдіяти із собою, коли автор справді нагадує нам пасічника, який пильно вдивляється у медові соти. Містика якась, скажете?
Мабуть, матимете рацію. Ми нині багато говоримо про небосяжність поезії Миколи Вінграновського, Бориса Нечерди, Ігоря Римарука. Захоплюємося звучанням на високому регістрі віршів Павла Гірника, Миколи Тимчака. Але поряд з тим маємо тексти без небесної органічності, які зачудовують філологічною філігранністю, неповторністю думання та неординарною авторською спостережливістю. До таких, як нам здається, належить і Василь Місевич, котрий недавно випустив нову книгу «Спитаю в осені».
Якщо говорити про це видання, то твори, вміщені у ньому, можна умовно поділити на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну лірики. Часто-густо мотиви переплітаються. Час такий, що у поетичному світі не може бути чистоти темарію. Зрештою, на це вказує вже перший вірш із книги Василя Місевича. Приміром, про громадянські мотиви думаєш, коли надибуєш на рядки: «я щоночі у снах бачу хлопців з Майдану». Філософічністю пройняті рядки: «знову плаче моя неспокійна душа». Цікавий пейзаж вимальовує уява: «у досвітній імлі дзвонять сумно так храми …» Сув’язь мотивів існує також у поезіях «Не жалій мене, доле», «Земля і час», «Може, старість».
Але, не думаємо, що це може бути перепоною для розмови про тематичні пласти. І найперший з них – громадянськість віршів. Розпочнемо з деталі, котра відразу впадає у вічі. «Ковток роси живої» (як й інші книги) містив твори про героїку Другої світової війни. Згадаємо хоча б про тексти «Спогаду сиве відлуння», «Продавав фронтовик ордени», «Контужений». Ця тема як своєрідна естафета декларується у новій книзі. Цікаві думки, зокрема, знаходимо у вірші «Тумани клоччям виснуть з даху». Не можуть не привабити образні висловлювання на зразок: «безрукий клен стоїть край шляху», «погасли в серці солов’ї», «скидаю з пліч набридлу втому». Та все ж переважають поетичні відгуки на воєнні події на східних рубежах нашої держави. І не тільки кількісно. У кожному вірші такого плану без особливих проблем можна віднайти цікавинки: «І мрії гаснуть, як осінні квіти», «посміхнеться досвіток устами», «мнуть кашкетики несміло клени на осонні». Помітили? Автор залишається вірним собі, натякаючи, що тема поетичного твору, не порятує, якщо немає неординарної образності. Нехай і в шатах традиціоналізму!
Та не тільки антивоєнна тематика промовляє про громадянськість. Такими різними є поезовияви. Скажімо, вірші «Київ. Інститутська», «Вітри ще плутались у кронах» торкаються теми Революції Гідності. Непрості проблеми сьогодення постають з творів «Така хода, підступна, як у звіра», «Оцей ставок для мене, наче море». І над усім цим – незнищенний мотив пам’яті. «Сто разів мені гнули коліна, сто разів я ставав із колін» (вірш «Не жалій мене, доле»). «Вже вкотре не спиться мені. Знов дивиться пам’ять у вічі. Ось тато і я на стіні. Я старший за тата удвічі» (вірш «Пам’ять»), «Любити мить маленьку і кирпату, минулий день і втрачені роки» (вірш «Таке буденне диво»).
Думаємо про таке: громадянськість поезії Василя Місевича не кликала б до себе, якби її не супроводжував спектр неперебутніх образів та порівнянь: «вожді тепер у вишиванках, а душі сірі і чужі», «півмісяць сів на гілля липи, де зяють вікна вікові», «висне зранений ген терикон, наче птиця з крилом перебитим».
Кілька слів скажемо про філософічність. І тут виокремимо мотиви богошукань. «Дими стелились по дорогах, згасали плавно в рівчаках. Текла сльоза обличчям Бога. Сльоза солона і гірка». Коли мати на увазі цю тему, то її по-своєму вигранює мелодія кінечності людського життя і віри у те, що в сущих неодмінно існуватиме пам’ять про добрі справи людини. «В цім житті не сиділося скраю, та скарбів й нагород не нажив. Щось писав … Прочитають? Не знаю, хоч здається, в словах не грішив» (вірш «Може, старість»), «Як душа відлетить, промайне над землею і торкнеться небес на світанку чолом, Україно свята, ти вділи грудку глею, щоб відчув я востаннє твою ласку й тепло» (вірш «Тут невічний ,ніхто»). Неповторною флешкою рим про кінецьсвіття людини є існування поряд думок про молодість духу. Чи не першим підмітив це письменник, літературознавець Петро Сорока, пишучи про поезію буковинця. «А за вікном таке буденне диво: буслиха водить біле бусленя».
Та мотивами богошукань і кінецьсвітності філософський струмінь не обмежується. Нерідко на перший план виходить питання про місце людини в життєвому бурхоплині. В гармонійній єдності з навколишнім світом. «Ну що здалося б: метушня ранкова Комах й дерев, їм хочеться цвісти. А так тобі недільно, так святково, Немов би знову народився ти». Гадається також, що з питаннями філософічності тісно пов’язані медитативність, експресивність, метафоричність, хоча вони є доречними і при бесіді про зображувальний ряд. Чи не можна мовити й про певну абсурдність через вікову призму? «Літа, літа …пройшли, як сон ранковий. А скільки збігло у річках води! Дитинства світ… святий і загадковий. Та знов мені не хочеться туди». (Либонь, вперше довелося зустрітися з поетичним обґрунтуванням необхідності неповернення у дитинство. Як читачі можемо не сприймати такої позиції, але її органічність в інтерпретації автора дуже подобається).
Було б великою несправедливістю на цьому тлі промовчати про пейзажність думання, першооснову якої ще у далекому 1974-ому заклала дебютна книга «Білий лелека». Тоді багатьох поціновувачів поетичності приваблювало живописання словом. Продовження традиції? Але з одним нюансом. Акварельність мовлення упереміж з ощадливістю висловлювань: «… наплакались дощі у синьо-жовту хустку небокраю», «морозець ще поколює шпичкою глоду!» «веселка, нахилившись до землі, дощівку п’є із кінського копитця».
Тут думка про органічність, про яку уже йшлося, є доконечно потрібною в цьому контексті. Давайте вчитаємося у словописання: «лягли тумани над рікою. Круті вітри ще зночі-долом І хтось невидимий рукою малює в жовте все навколо». А ще ж маємо такі: цікавинки, як «подих води», «поцілунки дощів і снігів», «заспані дощі».
Процитуємо ще одну строфу. «Усміхнеться сонце оком, Оживуть поля й мости … Приходи на плай високий. – Ой, боюсь я висоти». Елементи чарівної пейзажності тут є зримими. Але не лишень вона осонцює рядки. Чарвіність поетичного мазка межує з глибоким виявом інтимності. Отже, вірш «Приходи до мене» дає ще одну можливість ствердити непроминальну перехресність мислення.
Між іншим, любовна лірика – не новизна для поета з Буковини. Чимало її цікавих зразків є у попередніх книгах. І за прикладами далеко ходити не треба. Звернемося хоча б до попередньої книги «Ковток роси живої». Запам’ятався вірш «Рука в руці». Є тут «жменя небокраю», «зелена втома». І так здається, що дихає молодечою свіжістю від рядків: «Щоб тільки так: рука в руці, й дорога – ниточка ячменю? Знаєте, коли читали таке версифікаційне одкровення, то чомусь не вірилося, що авторові за 70, хоч добре знав, що це відповідає дійсності. Цю лінію неповторної інтимності продовжують вірші «Пахло цвітом бузку чи калини», «Дівча медове», «Нічия».
Відрадним є те, що у текстах на інтимну тематику поет значну роль віддає факторові особистісності. І водночас не забуває, що не можна ставити знаку рівності між автором та ліричним героєм.
Голослівність? Та ні! Проілюструвати це можна цитатою одного з віршів. Приміром, у творі «Пахло цвітом бузку чи калини» читаємо: «Бо літа не повернеш ніколи – Дорогий наш набуток – назад. Так весняно і квітно навколо, й в душі листопад… Листопад». Хіба ці рядки не говорять про вищезгадане? Адже автор особистісне у вигляді досвіду прожитих літ вдало сумістив з почуваннями свого покоління. Чомусь здається, що оте суміщення ставить дуже важливе питання про відображення поетом етики, в якій він живе, і голос покоління. Це – закономірність. Адже не може творча особистість не враховувати вікові особливості. (Зрозуміло, що тут можна навести чимало прикладів з історії літератури. Але свідомо не робитимемо цього, залишивши читачам поле для розмислів).
Слід враховувати і версифікаційні особливості. Поети старшого покоління продовжують працювати у традиційному ключі. Звісно, вони враховують сучасні віяння. Хоча не можна сказати, що їх видно неозброєним оком. Та поезії Миколи Петренка, Степана Пушика чи Геннадія Щипківського не програють від цього. Правда, виникає непростість. Як ця віршовотворчість виглядає хоча б на загальноєвропейському тлі? Особливо тоді, коли все більше чуємо, що поети із європейських країн відмовляються від римування на користь верлібристики? Але давайте відмовимося від однозначного трактування. Правильним є міркування, що француз Жак Превер чи поляк Збігнев Герберт писали верлібрами. А у творчості поляка Богдана Задури або чеха Мирослава Флоріана бачимо метання між традиційним римуванням, білим віршем та верлібром.
Та й сам пан Василь поділяє цю тезу. Адже окремі його вірші перекладені італійською мовою, незважаючи на традиційний метод висловлення думки. Додає також своєрідності поетичному висловленню схильність автора до тривіршів і мініатюри. Шкода лишень, що їх майже немає в новій книзі, хоч такі тексти прикрасили б видання.
Ще поведемо мову про таке. Якщо в цілому вищезгадане прямим текстом натякає на позитивність сприймання, то є, на жаль, і негатив. Скажімо, сподобався рядок: «текла сльоза обличчям Бога». Чесно кажучи, чогось надзвичайного у цьому образі не існує. Але у контексті твору від нього віє якимось незбагненним теплом. Але вже наступний вірш книги істотно понижує тембр звучання. «Що чути (послухай!) як в баби Марії стікає обличчям гаряча сльоза».
Чи візьмемо рядки зі згадками про архетип місяця. «Просвердлив дірочку у хмарі півмісяць скрученим ріжком» (вірш «Вдова»). «А місяць вгорі, наче ґудзик червоний» (вірш «За день натомилися»). «Лежить на хмарі місяць одиноко» (вірш «Лежить на хмарі»). «Пом’ята, скручена, як дужка Тонкого місяця вгорі» (вірш «Було, було»). Пригадалося, що і в книзі «Ковток роси живої» були «цікавинки»: «люстерцем світить місяць угорі (вірш «Ліси стоять»), «А місяць тонкий, як дівоча брова» (вірш «Ця річка край шляху»). (Обриваєм цитування, бо і так зрозуміло усе. Суміщення цитат викликає посмішку з гіркуватим присмаком, хоч кожна з них окремішно виглядає пристойно. Щось подібне думається також тоді, коли зібрати цитати про кленів, ворон і кашкета. Неприємно вражає і однотипність порівнянь на кшталт: «в задумі грак, як молдаванин», «а поруч сонях, чорний, як грузин …»).
Але окремі ґанджі не псують доброго враження від видання. Бо нова книга Василя Місевича все ж утверджує віру в її потрібності. А якщо воно так, то письменник може порадіти, що недаремно пірнав у словесне море.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
член НСПУ, лауреат
Всеукраїнської премії
імені братів Лепких
Тернопільська обл.