Письмо Станіслава Новицького – типове письмо молодого й нерозгаданого самого в собі сучасника, претензійного й бувалого міленіала, воно змінне, векторне, невтолено спрагле. Іноді це письмо нагадує техніку колажування, печворк, вельми відчутний де-де вплив герметистів; видається, що автор і його ліричне «я» затиснені у прагматичні лещата таймінгу з випадковою-невипадковою латентністю.
Автор пише так, як замислив, траєкторійно; хоча мисленнєві потоки здаються непідготовленому читачеві хаотичними, неконтрольованими – ілюзія наїву, якою можна спокуситися, оптична й обтічна, так би мовити, бо в ній багато накладок зі зміщенням часопросторових та особистісних координат:
ото з тобою де біла хвиля
ото з тобою де чорний сад [3, c. 13]
Те, що Станіслав Новицький розпочав свій символічний літературний марафон із 2012 року, сам собі задав точки, лінії, межі, вимагаючи плідності творення та оприлюднення, вимагаючи діалогу з поколіннями (про це свідчить кількість збірок і публікацій, рясна представленість у літературній критиці, дискусійність постаті й навколо неї), хай навіть із випадковістю рядка, що дає підстави свідчити про цікаве явище авторства нового штибу – двітисячідвадцятництво (десятники у периметрі ХХІ століття не є вакуумними й контрадикторними до інакшості, а дискусії та провокації позадискусійності та втечі від диспутування є маркерами видимості-пізнаваності, чого й намагається досягнути чи не кожний автор).
Станіслав Новицький – міленіал-експериментатор, який веде власну емоцію шляхами недосвідченого читача, лабіринтами смислів, так, наче він сам для себе ліричний суб’єкт і читач, сам – емоція та спазм, сам – лінійність, а самість – безкінечна, як і шлях, яким рушає в пошуках ідеальної жінки, радше – таємної коханої, музи та деміургині, німфеї та русалки, цнотливої та вагітної, своєї та чужої, жаданої та відторгненої. Власне, емоція любовного дослідження починає домінувати в рукописі автора вельми рано та спонукає до пошуку самості та зрілості:
закрий мені очі
долонею ніжно
жіночою
щоб я відчував
не сніги
а твою теплоту [3, c. 24]
Образ жінки проривається між історіософських інтонацій, розламує медитативний потік, іноді абсолютно несподівано, як у Євгена Маланюка, то як у Івана Франка, одержимого фатумом і стражданнями юного Вертера (автор символічно залежний від настроїв класиків, від ліричного канону, ба навіть самсобоюузалежнений, вочевидь, намагаючись наслідувати «філософію чину», котру блискуче кваліфікував Юрій Ковалів, із академічними працями якого добре знайомий Станіслав Новицький) [2, с.143-146]. Жінка – це піано й адажіо, жінка – це форте й анданте, тому не випадково лірична героїня вірша грає на клавішному інструменті, на піанолі (котра була популярною в добу модерну):
і я уявляю
як ці руки торкаються
клавіш піаноли [3, c. 19]
Отже, враження – змінні, лекальні, минущі, відрубні – бо авторові властива категоричність; у ранжуванні. Але прагнення дотику, прагнення яви й настрою – постійні у своїх модифікаціях, виразно-векторні, як і намагання осягнути жінку через фантазування навколо ініціацій, тотемності, релігійності, матеріальної культури (це схоже на абрис між резистансом та імпедансом):
Жінко-пташко!
Жінко-молитво!
Жінко-хліб! [3, c. 18]
Тому ліричний суб’єкт віршів Станіслава Новицького нібито декларує та водночас нібито звіряється, суперечить власній самості, нібито ініціює та прирікає себе на незавершеність, виводить себе на манеру, якій не знає визначення, яка, можливо, і не є манерою, а є перетворенням слова на обережний дотик до суті, на споглядання без споглядальності, у якому має місце звичайна людська помилка, толерована молодістю й боротьбою, непримиренна й потамована у своїй непримиренності, де-де незграбна й точна, делікатна й зумисна:
я шукач
та нічого не можу
знайти [3, c. 25]
Шлях авторства серед претензійно-електричних міленіалів – не еклектичний, а доволі послідовно-наполегливий у своєму фарватері пошук, у своєму секторі: від емоцій першого любовного досвіду до осягнення кохання, від дебютної публікації типового романтика «У душі лиш весна розцвітає» Станіслава Новицького (що складалася всього лише з трьох поезій у «Дзвоні» (2018 р.)) до осібних збірок шукача позірної неманірності: «Оновлення» (самвидав), «Акафіст коня» (2020 р.), «Полудень» (2021 р.), «Воскресіння віт» (2021 р.), «Розуміння простору» (2022 р.), «Передмовчання» (2022 р.). Станіслав Новицький позиціонований і в «Антології молодої української поезії III тисячоліття» (2018), уяскравлений у критиці, зокрема, у поглядах Тадея Карабовича на мотиви віршів «Передмовчання» [1].
Тонкі переживання, що драматизуються та спрощуються, зникають, такі ж зникомі й раптово-безпричинно уяскравлені рефлексії, емоційний лад як досвід, міфосвітовий усепростір (із ефектом – безмежжя та помежів’я), фольклорні й сакральні образи, протосимволіка та архетипи, втрачена романтика вітаїзму, подекуди наративність, опис образу (ба навіть міфопис навколо або рефлексія), густа асоціативність зі зворотністю – це те, що провокує ефект легкого прочитання та ускладненого сприйняття «Передмовчання» Станіслава Новицького.
Секрет Новицького – це сектор Новицького, себто філософія любові й нелюбові, у якій автор – досягатор, спринтер і сталкер, ілюзіоніст і боєць, котрий виконує завдання смислової зачистки периметра разом із сівбою випадково спійманих уявою та зовсім невипадкових слів (за алгоритмом або за рандомністю; інструментарій, схожий на принцип рандомайзера, стає все популярнішим у молодому письмі та сприймається як посвідка тривожності). Разом із тим, на рівні глибокої екзальтації, автор – обсерватор, котрий прокреслює схеми, лінії та фігури зі смислами, поза й понад ними, виводить чутливі контури, проводить їх покрізь надумані лабіринти й пастки повторів (обриваючи або не обриваючи, за детермінантою вражень і позавраженнєвості):
за виїмкою деяких речей
ти блягер [3, c. 30]
На «блягера» Новицького легко накладається фантомна маска дохристиянського ідола, юродста доби орнаментальної словесності, наліпка модерної інакшості, явище ренесансного трубадурства й експериментального труверства, урешті – подоба блазнювання; але неприкаяний «блягер» зупиняється перед фриковістю, не стає трикстером, урятований етнікою як протосистемою та власним протестом:
твоя дорога рівна
як чорне поле
у осінній час
ти – блягер [3, c. 30]
Типовий бардівський (трубадурівський), імплементований до поезії, жонглерський прийом – кільцева зміна позицій, що застосовуваний максимально в «Передмовчанні», свідчить про приховування сутнісного, про варіювання смислів, що то віддаляє автора від абсолютного ліризму, то наближає:
і тому немає сенсу
тобі сказати правду
чи брехню [3, c. 30]
Урешті – це таке доспазматичне перенесення емоцій на вірш, у якому все замасковано (або закручене, як на дні екзотичної рури), а демаскування неможливе, як і неможливим є дошукування абсолютного сенсу, де неконтрольовані – макро та мікро, змішані та розщеплювані, згадувані раз-по-раз, але непослідовно:
і світ
який оточує тебе
чужіє смутком
втраченого часу [3, c. 30]
Отже, насправді сектор – відсутній, є тільки натяк на нього. І ліричний суб’єкт виходить на пошуки, вигадуючи місце знаходження сектора, у якому не перебував повністю, але причетний до нього. Так з’являється густа рефлексійність – автор ідентифікує сектор свого нерівного ліричного суб’єкта; це сектор, із якого, виявляється, є вихід, сектор, до якого можна було й не дійти, як і до жінки; це сектор, у якому є небезпека залишити те, що не залишають, себе:
зустрітись з тобою
у місті якого
немає
де верби заплачуть
завчасним осіннім
дощем [3, c. 27]
Передмовчання Новицького є доспазматичним сектором, і це конструює основу «Передмовчання» Станіслава Новицького, це те, що автор не сказав сам собі – спазми залишилися поза межами окреслення, але вони візуально зафіксовані, втягнені в образи; адже бажане може бути недостатньо втіленим у реальності або неможливим у цій реальності, як у секторі, поза яким є усе, як і жінка (це схожість на зворотність, на вихід із розуміння високого модернізму в поставангардизм):
а зараз
ти жінка
чужого собі
чоловіка
і стан твій не той
що зостався
в минулому часі [3, c. 27]
Передмовчати – це «мучити пам’ять» [3, c.28], називати жінку – «руйновище моє свідомості» [3, c.29], але прохально візуалізувати: «твоїми вустами я нап’юся води з криниці» [3, c.62]. Перманентна процесуальність передмовчання поєднує та роз’єднує, розщеплює часопростір і ущільнює, несподівано збагачений образами-символами й так само несподівано позбавлений їх: «трава поросла мертва» [3, c.29], «дощ рубав дрова вогненним мечем»[3, c.29], «ліплені голови з попелу» [3, c.32], «кам’яна баба лежить обличчям у землю» [3, c.34], «гойний день стрічає сонце в степу» [3, c.52]. Відтак з’являється вибір у матричному усвідомленні гостроти української неминучості, від минулого до сьогодення:
збираю простір
а потім чорні черепки у степу [3, c. 49]
Природа, осягнення світу й натура, минуле й сьогодення, мужність, материнство та жіночність втягнені у приповістковість і притчевість, які автор зумисно обриває, не даючи читачеві сподіваних опцій образно-символічної насолоди й самособоюзрозумілості. Читач потрапляє у сектор, у якому виснажливо конкретна й абстрактна філософська любовність змушують розпізнавати те, що перед мовчанням, перед або не в історії (й одночасно – у ній), поза сучасністю й не суперечить їй, поза дискурсом і в дискусії з тим, що, власне, і є сектором з незрозумілою кількістю кутів, із невикінченою фігурністю:
хочу напилить води із криниці
з криниці твоєї пам’яті
пам’ятаєш лютневий вечір
пам’ятаєш тепло руки
я забути про це не зможу
я згадаю про це колись [3, c. 62]
Верлібри не залишаються сталими у своїй тяглості, а несподівано можуть завершитися римованим катреном, як і розпочатися з катрену. Тільки авторові відомо достеменно про те, як двоє «стрілись на воскресіння літ» [3, c.63], і осінь у нього, вочевидь, напитана в Максима Рильського, із емоціями весни, і весна виписана по-осінньому (як і в багатьох поетів постепохи, авторів із яскраво вираженою герметичною візійністю):
і тільки осінь між нами
як листя між двох
тополь [3, c. 63]
Ліричні й наративні апеляції до ніжної, абсолютно неагресивної форми жіночності, постійно втягувані в дискурс передмовчання, що нагадує спіраль, розширюють інтертекстуальне поле поезії, кодують звертальність, але унеможливлюють будь-яке ототожнення:
Думаєш
горе як сіль на землі
переходячи поле [3, c. 67]
Автор виростає через осягнення миті відвертості з собою та з коханою – від вертеріанства до донкіхотства й навспак; він катарсизує, пишучи про жінку, у якій помічає дівчину, і пишучи про дівчину, у якій бачить жінку:
твоє ім’я сниться мені
здається нічого в моєму житті
не було крім тебе
тільки ти [3, c. 69]
Покрізь оптику пережитого з’являється специфічне бачення «крізь попіл осені» [2, c.68] (у віршах збірки багато попелу – «А хтось поблизу перетворює / наш чорнозем у попіл…» [2, c.35], «Ліплені голови з попелу – / споглядають на мене…»[2, c.32]). Однак майбутні врожаї автора мисляться в ключі густої націософії, що виростає поза сектором, у якому залишений читач:
Десь поряд:
село у якому стара мати чекає свого
сина
з далекого поля
вона вишила для нього сорочку
з весняних квітів які ростуть
на могилі батька… [3, c. 34]
Чи відчуватиме себе читач залишеним у секторі Новицького, чи зрозуміє, що автор намагається отримати точковий і лінійний результати в заданому периметрі смислів, як у розрядності, сподіваючись на колосальне розширення діапазону, залежатиме від того, наскільки читач спроможний диференціювати заданість образно-символічних площин і генерування випадковості вражень.
Література
- Карабович Т. Мотиви повернення у поетичній збірці Станіслава Новицького «Передмовчання». Золота пектораль, 02.2023. URL : https://zolotapektoral.te.ua/%D0%BC%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%B8-%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D1%83-%D0%BF%D0%BE%D0%B5%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D1%96%D0%B9-%D0%B7%D0%B1%D1%96%D1%80%D1%86%D1%96/
- Ковалів Ю. Естетична концепція «філософії чину»: До 100-річчя Є. Маланюка. Вітчизна. 1997. №1-2. С.143-146.
- Новицький С. Передмовчання. Передмова Мирослава Лазарука. Чернівці: Друк Арт, 2022. 216 с.
Ірина Зелененька