Незабутній Петро Сорока дуже цінував і любив свої денники. Він дотепер вважається засновником цього жанру в українській сучасній літературі.За період з 2000 до 2012 року побачила світ серія денників: «Сповідь сльозою» (2000), «Пам’яті навперейми» (2001), «Рік подвійних райдуг» (2002), «Найкраще помирати в понеділок» (2003), «Голос із притвору» (2004), «Денники 2004-2005», «Застиглий вогонь» (2006), «Перед незримим вівтарем» (2007), «Знак серця» (2008), «Натщесерце» (2009). «Дерево над водним потоком» (2012)
Гадаю, що відразу важливо розставити правильні акценти. Денники автора – не зовсім щоденники, це їхній узагальнений різновид, що вільний від хронологічних рамок, і де композиція передбачає групування матеріалу за тематичними розділами. Це добротна проза, де слово щільно припасоване до слова, картини повнокровні й зримі, образи психологічно-переконливі, а фрази майстерно акцентовані. Це не скоропис, а майстерно виписане і стилістично огранене письмо, що, зрозуміло, вимагало від автора не тільки таланту, а й важкої праці; відточена кожна фраза, письмо легке, летюче, світле. Ось, наприклад:
«Як одразу ж розпрозорюється душа, коли після довгих днів сльоти, болотяної чвири, брудних обложних туманів починає мести сніговиця. Світ прокидається, лискотить і оживає. Мобілізується ліс, і всім своїм гіллям тягнеться вгору. Світюча стихія снігу заворожує і полонить дерева, в ній вони, як риби у воді, а безсніжна зима пригнічує їх. Коли дме завія, то неба ніби немає, воно зливається з землею, тільки відчуваєш його вривчасте дихання, як пульсацію безодні, з якої може мести безконечно».
Микола Жулинський назвав денники Петра Сороки «романом душі з продовженням». І дійсно, сповідальність – найприкметніша риса цієї прози, яка разом із чудесними описами природи належить до найпривабливіших рис стилю, коли автор малює словом так, як художник пензлем. Петро Сорока – мандрівник, анімаліст, дослідник, пошуковець, у красу природи залюблений до нестями.
Автор – глибоко віруюча людина, його спосіб життя був міцно пов’язаний з християнством. Це дозволило йому переконливо сформувати філософське усвідомлення себе, як живої частки Всесвіту. Земне життя Петра Сороки останніх років – усамітнення у лісі – повністю збігалося з тим, що він проповідував. У денниках звучить один з головних життєвих постулатів – злиття, а точніше, повернення до природи, котра гармонізує, очищає душу людини від духовної спустошеності. Феноменальна спостережливість, прозірливість серця й розкіш уяви, загострене слухобачення дарували письменникові насолоду, захват, благоговіння й душевний трепет: «Мій світ – скільки око сягає. Та є в цьому світі високі хмари, блакитні небеса, зоряний космос у безсонні ночі, є річкові залужжя, самшитові задолиння, густі ялинникі, притуманені сонячні зблиски, перлисті вечірні роси, стозрячі очі лісу, пахощі покрівцю і м’яти, теплі блики вогню на присмерковій галявині, громохкі громи і очисні грози, квітневий передсвіт і осінній падолист…».
Надзвичайно цікаві літературні нотатки, що найбільше пов’язані з поточним життям письменника, його контактами з сучасниками, особистими, листовними і через книги. «У боротьбі із сірістю найдієвіший спосіб боротьби – мовчання», – зізнається автор. Але не завжди промовчує. Жадібний до всього, що, на його думку, є справжньою літературою, Петро Сорока висловив враження, побіжно заналізував твори, що прочитав у неймовірній кількості, оцінив негативно або позитивно, залежно від своїх літературних смаків і переконань. Фахова інтуїція письменника, вироблена роками спілкування з різного рівня творами, давала йому на це незаперечне право.
Про денники свого часу багато говорили і писали знані письменники і критики, як-от: Василь Захарченко, Віктор Міняйло, Роман Іваничук, Світлана Антонишин, Євген Баран… Денники мають також своєрідні додатки – листи до автора Івана Іова, Валерія Іллі, Галини Гордасевич, Миколи Вінграновського… Література, що не сприяє духовному оновленню чужа авторові денників, тому в літературних нотатках він пише здебільшого про тих, хто близький йому за духом і світовідчуттям. «Мені є на кого орієнтуватися: так, як це робив у Франції Крістіан Бобен. Або ж наш Іван Франко – повчитися б нам того, як він збирав і згуртовував навколо себе «господні зерна».Денники – це також пошуки спільників. Петро Сорока вперто гуртував письменників, котрі стояли на сторожі слова світлого, чистого і глибоколюдяного, того літературного напрямку, що означений для нього іменами Євгена Сверстюка, Раїси Лиші, Лесі Білик, Дмитра Чередниченка, Богдана Бастюка, Василя Захарченка, Івана Потія, Ігоря Павлюка, Ірини Дем’янової, Романа Ладики, Євгена Барана… Імен, про які він згадав у своїх книгах, не забракне! І ще важливо наголосити, що денники Петра Сороки – це літопис самовидця епохи складної, суперечливої, часом навіть абсурдної.
Це, однак, не означає, що Петро Сорока не звертав уваги на мистецький рівень письма, на стилістичні моменти. Уважний читач, який прагне професійних порад, знайде у текстах денників їх багато. «Кожен наступний день не схожий на попередній, а отже і в описах не повинно бути повторень. Треба зауважувати деталі, яких не було раніше, хоча це так непросто. Але ніколи клен не палахкотить так, як минулого року і вітер та дощ ніколи не повторюють своїх мелодій».
А ще автор не цурається відвертості у портретах сучасників: «Кілька годин з Дмитром Павличком, який приїхав у Тернопіль…
Сьогодні – це вже літня, стомлена життям людина: вицвілі очі, мішки під очима, порізане зморшками чоло, але голос ще неймовірно сильний і молодий та й здоров’я, очевидно, міцне. Коли говорить, чітко артикулює кожне слово, розповідає цікаво, легко займається і реагує на кожне слово співбесідника. Але марнославства у ньому багато, відчуття власної значимости – понад усе. Може, це й добре і, може, так і має бути в людини талановитої, ерудованої, що володіє багатьма світовими мовами, на яку впала гучна всеукраїнська слава. Сьогодні, які і раніше, багато пише, охоче друкується і видається, не здійснюючи жорсткої селекції написаного, покладаючись на нещадний час… А час, увочевидь, залишить із написаного ним один томик».
Петро Сорока у своїх «Денниках» постає перед читачем пророчим філософом, який справді беззастережно оголював нерви, що, власне, й зробило його надзвичайно вразливим для цього безпардонного світу. «Невдовзі мені 50. Ступаю у своє останнє плідне творче десятиліття. Я знаю, що пишу.
Чи подарує мені доля цих бажаних десять літ, не певен, але прошу їх у Господа. Добре знаю, що навіть коли протягну довше, то у творчому плані це життя уже не матиме великого сенсу. Мій мозок вичерпується.
Тому я повинен врятувати цей час, що дарований мені долею.
Заради літератури я багато чим жертвував у житті. Нині вона вимагає останньої жертви…
Усі мої сили і бажання спрямовані на те, щоб написати нарешті свою вершинну книжку. Навіщо? Щоб моє життя, віддане літературі, мало сенс. Без шедевру воно буде ніби втраченим чи, точніше, – програним».
Чи досяг письменник Петро Сорока своєї кінцевої мети, чи написав свій вершинний твір-«шедевр», за власним визначенням? Нам, його сучасникам, судити про це важко, і тільки пан Час має здатність і можливість зробити це для наступних читацьких поколінь. Власне, стосується цей, так би мовити, оціночний процес не тільки творчості нашого краянина, подібний відбір чекає на всіх нині сущих homo scribens! Як і кожен талановитий письменник, Петро Сорока, проникливий в оцінках, віддзеркалив свій час, його соціальні й літературні даності, досягнення й обмеженості. І саме тому наш незабутній краянин був і залишається сином України, яку любив безмежно і все свідоме життя працював на благо української літератури!
Тетяна Дігай. м. Тернопіль
Leave a Reply