Для мене Петро Сорока – співець лісу і апологет денникової прози. І, мабуть, не тільки для мене. За останні більш як півдесятка років він видав тринадцять денників, поетичну збірку «Лісові псалми», але не можу пригадати бодай однієї книжки, яка б презентувала його, так би мовити, «чисту» художню прозу. І «Шедевр», який видавництво «Український пріоритет» благословляє у світ – це значною мовою відкриття досі незнаного, самобутнього і навіть несподіваного Петра Сороки.

 

«ШЕДЕВР» ПЕТРА СОРОКИ: ТЕКСТ І НАДТЕКСТ, 

АБО

ВЕЛИКІ МОЖЛИВОСТІ МАЛОЇ ПРОЗИ

 Для мене Петро Сорока – співець лісу і апологет денникової прози. І, мабуть, не тільки для мене. За останні більш як півдесятка років він видав тринадцять денників, поетичну збірку «Лісові псалми», але не можу пригадати бодай однієї книжки, яка б презентувала його, так би мовити, «чисту» художню прозу. І «Шедевр», який видавництво «Український пріоритет» благословляє у світ – це значною мовою відкриття досі незнаного, самобутнього і навіть несподіваного Петра Сороки.

Хоча всеїдний читач, який тримає руку на пульсі сучасного літературного процесу міг, звичайно, побачити окремі речі, які увійшли в цю книжку, чи то в провідних літературно-мистецьких часописах, чи в структурі деяких літературних денників. Але прискіпливо відібрані й лаконічно скомпоновані під дахом однієї обкладинки вони, безперечно, справляють зовсім інше, відмінне і особливе враження.

Відкривається книжка більшою за обсягом повістю «Мій ворог – Хасан», що має драматичну і напружену фабулу і висвітлює досі абсолютно недосліджену тему радянських атомних полігонів. Маю переконання: хто заглибиться в читання цього твору, вже не зможе спинитися на півдорозі, бо світ, завісу якого відкриває автор, не тільки цікавий, хвилюючий, а й магнетично-притягальний. Цю повість можна було б назвати «Великі лови», бо сюжет побудований на тому як людина надлюдської сили чеченець Хасан на прізвисько «Абрек» переслідує армійського новобранця-салагу  на доволі обмеженому клаптику землі, що зветься атомним полігоном. Твір динамічний, напружений і глибоко психологічний. Події розгортаються так стрімко і навіть навально, що ледве встигаєш переводити подих.

Звичайно, всі ми немало наслухалися про солдатську «муштру» в радянській армії – оті безглузді підняття ново­бранців по кілька разів на ніч, копання нікому непотрібних траншей та інші знущання, але те, що діялося під Семипалатинськом, чи радше сказати на полігоні смерті перевершує будь-яку уяву. Повна анар­хія на всіх щаблях. Напівкримінальне солдатське середовище, де верховодять чеченці і діють неписані закони. Свавілля командного складу – тортури, кров і страх. Бо туди, за висловом майора Пицуги, відправляли «відходи людського матеріалу».

Щоб відчути подих цього письма, дозволю собі навести навеликий фрагмент:  «Нараз помутніло ніби перед дощем чи грозобоїськом. Сонце наче пригасає… Чи, може, тільки здається? Перша хвиля трусонула так, що мене викинуло з ліжка, мов катапультувало. Книжка відлетіла далеко в куток, а я плазом розпростерся долі. Стіни двиготять, дзвенькають шибки, з горища і диктових межистінок летить якась потеруха, і все це зливається з виттям далекої сирени. «Ось він, апокаліпсис» – зблискує думка в збуреному мозку…»

Авторський стиль, як бачимо, виражено реалістичний, фраза стисла, економна і навіть телеграфічно скупа, але саме це дозволяє прозаїкові залишатися гранично точним і щирим, а також повнокровно передати внутрішню напругу і ритм серцебиття в екстремальну хвилину. Принагідно кажучи, все у цьому творі тримається на екстримі, все передає напругу, в якій головний герой, від імені якого ведеться розповідь, залишаться більш як півроку.

Основний акцент, на якому зосереджує увагу автор, – візуальний, і до означення цього твору проситься назва кінематографічний. Справді, ніби оком камери письменник вихоплює ті чи інші картини і сцени, фіксує на них пильнішу увагу, при тому залишаючись винятково уважним до промовистих і точних деталей. Я навіть назвав би автора ловцем деталей і слів. Щодо рідкісних слів – то це окрема тема і я повернуся до неї дещо пізніше.

«Повість пронизана страхом, – наголошує Михась Ткач. – Він проходить червоною ниткою через увесь твір, перекидається на читача і тримає його в полоні до останнього речення. Страх потрійний, що мимоволі залягає десь у підсвідомості – за життя го­ловного героя, за тих, кого катують, хто божеволіє на полігоні, опромінюєть­ся радіацією, за випробувану атомну зброю, за землю нашу терпеливу, люд­ство, яке сьогодні, по суті, приречене.

Твір насичений багатьма психологічними деталями, викликає емоції, ча­сом засмучує, спонукає до важких роздумів, проте закінчується на мажорній ноті. Непередбачуваний чеченець, що несамовито прагне убити свого това­риша по службі (дав слово!), весь час переслідує його, зустрівшись один на один в останній день перед демобілізацією, змінює свої наміри – ховає ножа. До нього приходить усвідомлення: «А єщо помні: ми оба з тобою – браття… Я чеченець, ти бандьора. Ми оба браття по несчастю… Понімаєш.»

Окремо хочу зупинитися на оповіданнях і оддробинах, вміщених у книзі. Найприкметніша їхня особливість – лаконізм. Але маємо не суху і безживну оповідь, якій чужа вишукана художність і поетична ошатність. Дотримуючись непорушного правила – бути ощадним у слові, – автор водночас спромагається наповнити його живим вогнем і духом. Як йому це вдається, я не знаю, і відповіді у мене немає, бо саме в цьому, як на мене, вічна загадка любові й творчого обдарування.

П. Сорока за всіх обставин намагається залишатися цікавим оповідачем, утримувати читача в силовому полі своєї розповіді і цій меті підпорядковано все – напружений сюжет, неординарні персонажі, незвичні життєві ситуації, в яких опиняються його герої. Принагідно кажучи, гостро відчувається, що всі вони живосилом вихоплені з крутого виру життя і кожен може спіймати себе на думці, що десь уже зустрічав цих людей, бачив їх і навіть знав ближче. Колись Шевченко підкреслював, що Брюлов жодної лінії не зробив без натури. Це ж можна сказати і про автора цієї книги – усі його герої мають своїх прототипів, усі вони наші сучасники і  «знайомі незнайомці», усі живі й  легко упізнавані люди. Не випадково його улюбленим жанром, якому він залишається незрадливо вірним багато років, є денник.

Але не в цьому самобутність Сороки-оповідача. Точніше, не тільки в цьому. Він не просто копіює чи наслідує життя, він його творчо трансформує, тобто так переламує в своїй уяві чи душі, що перед нами постає окремий світ, така собі «петриківська Йокнапатофа» (автор живе у селі Петрики під Тернополем). Незважаючи на доволі традиційний арсенал реалістичних засобів змалювання світу, автор «Шедевра» – не реаліст у збитому сенсі цього слова. Він навіть не магічний реаліст, як сьогодні охоче називають тих, хто виривається за межі критичного реалізму. Особливості своєї стилістичної манери він називає ірреальними. І оповідання та одробини, які увійшли в цю книжку, мають підназву «реальні та ірреальні». Раджу кожному, хто хоче глибше зрозуміти прозу Петра Сороки, звернути на цю дефініцію особливу увагу. Бо інакше ризикує не тільки не зрозуміти підтексту і надтексту більшості творів, а й навіть самої назви «Шедевр», що заряжена не тільки іронією, прихованою провокативністю і епатажністю, а й абсурдністю нашого життя.

У денниках автор радить читати його книжки з тієї сторінки, на якій вони відкриються, бо до цього, мовляв, спонукує мозаїчна побудова тексту. Але я також радив би ось так читати і цю книжку, бо в ній також витриманий принцип мозаїчності. До того ж, на моє глибоке переконання, читач не зможе до кінця зрозуміти таких підкреслено «реальних» оповідань як «Приборкання Цигана», «Життєва історія» чи «Іван Долар», якщо не прочитає перед тим «ірреальних» –  «Вулкан», «Хутір» і «Шедевр».  Я навіть радив би вдумливому читатачеві почати з «Шедевра», бо саме в невеликому за обсягом, але місткому за змістом оповіданні приховані всі ключі, якими відкривається така, на перший погляд, проста і доступна, відкрита і прозора проза «петриківського самітника».

Тепер про специфіку лексики. Словник автора «Шедевру» винятково багатий, різноманітний, милозвучний. Відчувається, що він сповідує те, що можна назвати культом слова. Але його мова не тільки добірна, точна, а й багата на вкраплення модерних лексем. Маємо прозу де слово щільно припасоване до слова, картини повнокровні й зримі, образи психологічно-переконливі й випуклі, а фрази майстерно акцентовані. Це не скоропис, а майстерно виписане і стилістично огранене письмо, що, зрозуміло, вимагає від автора не тільки таланту, а й важкої праці. Уявляю, скільки поту пролив він, відточуючи кожну фразу, але, що характерно, потом його письмо не пахне, воно легке, сказати б, летюче, світле і аркодужне.

«Проза Петра Сороки – це небувале явище в українській літературі, – наголошує лауреат Шевченківської премії Василь Захарченко. – Це сучасне європейське письмо, інтелектуальне, сповнене філософського осягнення дійсності, здобрене суто українською ліричністю, поетичністю, що йдуть від національної вдачі, від тієї ж народної пісні, якою наскрізь проспівана ще змалечку наша українська душа…».

І на завершення про оддробини.

У малої прози великі можливості. Чим менше слів у новелі, тим більшого таланту вона вимагає. Це знають письменники і знає естетично підготовлений читач. Мала проза другої половини ХХ ст.. – початку ХХІ ст., – це  росіяни Михайло Пришвін і Федір Абрамов, французи Крістіан Бобен, Жорж-Леон Годо, німці Мартин Вальтер, угорець Іштван Еркель,  італієць Бруно Ферреро та багато інших. Це проза, що залишає по собі трем і щем. Великих імен не забракне. Звісно, коли П.Сорока писав свої міні-новели, то взорував на них, адже ніщо в літературі не виростає на голому місці, але він також намагався нікого з них не наслідувати. Тільки того, що весь час, за власним зізнанням, тримав у голові слова Еркеля: «Я пишу свої оповідання так, ніби складаю текст телеграми, а в іншому покладаюся на читача. Їх можна роздути до більшого обсягу, прикрасити, «збагатити» деталями, але відняти в них більше нічого не можна.»

Мені здається, що до цієї книжки Петро Сорока ішов усе своє творче життя. Її не було б, якби не великий життєвий досвід, серія денників та інших книг. Працюючи над нею, він намагався, як уже наголошувалося, зробити її цікавою, читабельною і художньою,  але, на моє переконання, самобутність її не тільки в цьому, а в тій енергетиці, яку вони, безперечно, несуть і якою спроможні обдарувати уважного і добросовісного читача.

Володимир Шовкошитний,

член Національної спілки письменників України,

лауреат премії ім.М.Лукаша.

One Response

  1. Юрій

    Тривірш сьогоднішнього дня:
    “Визволитель”
    Кацап-окупант
    прийшов мене “визволять”…
    Від ЖИТТЯ, мабуть.