Жили-були собі на білому світі хлопчик Петрусь зі своєю бабусею Настею. Жили вони в дерев’яній хаті, вкритій ґонтами1, почорнілими від снігу та дощу. Хата їхня стояла  під горою, а внизу, перекочуючись через каміння, стрімко квапився кудись Чорний Черемош.

Сусідів близьких у них не було. Правда, через річку, на протилежному березі, мешкав заможний ґазда2 Копильчук. Щоранку Петрусь вітався з ним  зі свого берега, хоч Копильчук не завжди відповідав йому. Але хлопчик не ображався: може, його не почули або й не помітили, чого ж тоді ображатися?

І взагалі, Петрусь ніколи й ні на кого не те що ображався — навіть не сердився. Він мав добру і веселу вдачу, був завжди бадьорий і жвавий, але тепер крадьки, щоб не  печалити бабусю, сумував. А се неабияка штука — бути сумному й веселому водночас.

Узагалі-то Петрусь переїхав до бабусі Насті недавно, коли і татко, і мама пішли воювати. До того вони жили в місті, татко щодня ходив на службу, а Петруся зранку мама водила в садочок. Він був уже великий і цього року мав іти в школу. До бабусі Насті вони їздили в гості на свята, а влітку Петрусь залишався в неї аж на три місяці. Ото було роздолля!.. Ліс, річка, ягоди, свіже молоко від бабусиної кози з незвичним іменем Маґріца!.. Петрусеві зовсім не хотілося повертатися в місто, так йому було тут добре.

А тепер батьки поїхали, і Петрусь дуже сумував за ними, хоч нікому цього не показував: ще подумають, що він малий, а він он уже скоро першокласником буде!

Сьогодні зранку Петрусь  сидів на березі й думав, як він може зарадити їх з бабусею скруті. А справа була он яка: бабуся, щоб підробити якийсь гріш до пенсії (вона колись була вчителькою, але вже не працювала в школі) пряла вовну,  яку їй давав сусід Копильчук, а Петрусь відносив ту пряжу до нього. Для цього він мусив перейти Черемош вбрід — так ближче — або йти аж до моста через ріку, що було значно довше.

За ті гроші вони купували борошно, масло, бринзу. Бабуся сама пекла хліб, і то був чудовий день, бо хліб пахнув так смачно, аж на душі веселішало.

Але Копильчук чомусь не заплатив бабусі ні за останню, ні за попередню її роботу, а в хаті, як на зло, закінчилася вся їжа.

—Петрусику! — почувся бабусин голос із хатнього порога. — не йди нікуди, дитино, зараз картопелька звариться і будемо їсти!..

— Добре! — відгукнувся Петрусь. — Я тут поки на бережку посиджу…

Бабуся Настя зайшла в хату, а Петрусь почав знічев’я збирати жовті ка-мінці, що скидалися на варену картоплю, і жбурляти їх у воду.  Враз за який крок-два від себе він побачив сопілочку — таку, як торік татко купив йому в Косові на Івана, коли їздили туди разом на храм до знайомих.

Петрусь узяв сопілочку до рук, обтрусив з неї вогкий пісок і вирішив заграти співанку, яку вивчив ще минулого літа і яка йому дуже подобалася, бо була дзвінкою і радісною:

                                      Ой весела співаночка,

                                      Весела, весела.

                                      Лети, моя співаночко,

                                      На десяті села!

Але пісеньки в нього чомусь не вийшло. Сопілочка видавала лише «гей-гей-гей», «ду-ду-ду», «лю-лю-лю» та «ой-ой-ой».

Як не намагався Петрусь видобути із сопілки потрібну йому мелодію, це йому ніяк не вдавалося. Врешті хлопчикові набридло невдале музикування, і він уже хотів заховати сопілку до кишені, як раптом ріка збурилася великою хвилею, що витанцьовувала на сонці, а потім засміялася кришталевими бризками, розтрушуючи довкруж дзвінкі згуки.

Петрусь протер очі від несподіванки: що за диво дивне сталося із Черемошем?

Але це ще було не все: хвиля вилилася аж на берег, а коли, ойкнувши, відкотилася в річку, на піску  лежав з добрий десяток, а, може, й більше осяйних пстругів3, які начебто заснули на цю мить і тому не рухалися.

Петрусь ухопив дві рибини й притьмом кинувся до хати, щоб узяти відро чи корзину і позбирати всю рибу.

— Ото удача випала мені сьогодні! — тішився хлопчик. – Буде нам з бабусею і до сніданку, й до обіду та й на завтра-післязавтра залишиться…

Коли Петрусь із корзиною в руках повернувся до річки, то побачив, що сусід Копильчук разом зі своїм робітником Онуфрієм збирають пстругів у брезентові торби. Вони були дуже вдоволені, що несподівано запопали таку гарну здобич!

— Що ви робите? — крізь сльози, що підступили йому до очей, скрикнув хлопчик. —  Це моя риба!..

— Твоя? — хитро заусміхався у відповідь Копильчук. — А де на ній написано, що вона твоя? Риба, хлопче, із Черемошу, а він дарує те, що має, нам усім.

Копильчук наказав наймитові віднести торби з рибою в їх човен, що був витягнутий на пісок, оглянув пильно берег, чи не залишилося де ще якої рибини, а потім сам умостився на кормі.

Онуфрій став зіштовхувати човен на воду, а тим часом Копильчук, глянувши на засмученого хлопчика, несподівано сказав:

— А знаєш що? Приходи до мене сьогодні на обід поласувати рибкою.

Зрештою це ми на твоєму березі її знайшли. Бо бачиш, ми з Онуфрієм рибалили від досвіта, але жодної рибки — хоч би плотвички чи карасика малого — так і не впіймали. А тут — стільки королівських пстругів!.. Мовби приманив ти їх чимось, хлопче, до себе. Отож запрошую на гостину. Десь на годину третю, бо ще треба весь цей улов перечистити, щоб уже потім  смажити й варити.

Із цими словами Копильчук з Онуфрієм відплили від берега й подалися вниз за течією до моста, де завжди причалював їх човен.

Петрусь залишився сам. Він з надією пройшовся туди-сюди берегом, сподіваючись таки знайти хоч би одну, хай маленьку,  рибину, але не знайшов і, похнюпивши голову, побрів до хати.

— Ну що, Петрусю, багато є риби? — спитала бабуся Настя.

—Було багато, але Копильчук, поки я вернувся з хати, всю позбирав.

— От халепа, — сказала бабуся. — І ні однієї тобі не залишив?

—Жоднісінької, — зітхнув хлопчик. — Але він запросив мене на обід, то, може, й вам хоч шматочок пструга додому передасть.

— Еге, дочекаєшся від нього, — зітхнула бабуся. — Якби ж то хоча за роботу заплатив, а то все нема та й нема тих грошей.

І бабуся, сумно всміхнувшись, почала накривати на стіл.

— Знаєте що, бабусю? — сказав Петрусь. — Ви, мабуть, снідайте самі, а я піду вже до Копильчука. Дорога неблизька, треба йти аж до моста, бо вбрід я Черемош не перейду — вода висока.

— Ні, ні, дитино люба! — зупинила бабуся хлопчика. — Їж, бо ти голодний, швидко охлянеш.

І вона майже живосилом усадовила внука за стіл.

Петрусь похапцем ум’яв картоплю, з’їв шматок кулеші4, що була замість хліба, і запив її молоком. А потім схопився, подякував за сніданок, поцілував бабусю в щоку й хотів вийти з хати.

– Іди берегом, Петрусику! В ліс не завертай, бо там темно й небезпечно, — сказала  бабуся— І візьми шматок кулешки на дорогу, бо ти ж майже нічого не їв!

Вона  силоміць уклала Петрусеві  в руки шматок жовтої, як золото, кулешки, загорнутої в полотняну серветку. Хлопчик ухопив з кілка біля дверей шкіряну торбинку, поклав туди свій скромний перекусень, перекинув торбинку через плече й аж тоді нарешті вибіг зі свого двора.

Спочатку він справді йшов берегом, аж поки не побачив на тонесенькому стебельці в траві дві червоненькі сунички. Петрусь зірвав ягідки й поклав до рота. Вони були солодкі й запашні, й Петрусеві захотілося пошукати ще. З берега він завернув до лісу,  і справді біля стежки то тут, то там виблискували проти сонця яскраві ягідки. Петрусь спритно зривав їх і ласував з насолодою.

У лісі було затишно, пташки у верховіттях дерев виспівували свої веселі пісеньки, і Петрусь навіть забув, куди він іде.

Раптом хлопчик почув торохтіння коліс. Піднявши очі, недалеко від себе побачив старого сивого чоловіка, який тягнув візок, наповнений великим і малим камінням.

– Добрий день! — першим поштиво привітався Петрусь.

– Добрий день, Петрусю! — відповів чоловік.

Петрусь здивувався:

– А ви хіба знаєте, як мене звати?

– Знаю, знаю. Я всіх тут знаю, — відповів старий.

– Давайте я вам допоможу, — запропонував хлопчик. — Ви ж, мабуть, втомилися, бо візок таки повен каміння.

– Якщо хочеш підсобити, буду радий, бо мені справді щось уже важко візок тягнути. Підштовхуй його ззаду, то й незабаром  доберемося.

Петрусь став штовхати візок, і він наче швидше й веселіше заторохтів по вузькій лісовій дорозі. Невдовзі вони дібралися до двох високих скель, схожих між собою, як сестри-близнючки.

– Отут я живу, — сказав старий. — Ти так гарно мені допоміг, що я запрошую тебе в гості та ще й почастую чимось смачненьким. Хочеш?

– Хочу, — відповів Петрусь.

Він побачив, як старий тричі торкнувся рукою скель, щось пошепки промовив, і вони розійшлися, утворивши вузький вхід. Чоловік пройшов першим, Петрусь — за ним, і вже незабаром  вони обидва опинилися у великій круглій залі.

Петрусь вражено застиг на місці. Зала мерехтіла різнокольоровими вогнями, а старий чоловік, який привів його сюди, раптом теж засвітився ясним світлом.

– Невже ви справді тут живете? — майже пошепки запитав хлопчик.

– Авжеж тут. Я Володар Гір, і все це — мої володіння. Але давай будемо обідати.

Володар Гір підійшов до печі, в якій горів вогонь, виклав на  решітку велике, щойно привезене каміння й засунув у піч.

– Мої всі слуги, — при цьому говорив Володар, — тепер працюють у далеких горах, то мушу сам собі готувати їжу. Дивись, як каміння розпікається. Оте кругле — найсмачніше. Зараз скуштуєш і переконаєшся, що нічого смачнішого від нього на світі немає.

Петрусь аж затерп від страху: невже йому доведеться їсти розжарене каміння?

А старий аж танцював біля печі, дивлячись, як каміння червоніє все дужче і з нього навсібіч розсипаються яскраві іскри.

Він швиденько присунув до печі кам’яний стіл, поклав на нього велику кам’яну тацю  і дві чималенькі кам’яні тарілки.

– Сідай, — і підштовхнув хлопчика до стола.

А потім, зауваживши, що сідати нема на що, приставив до стола два кам’яні ослони. Петрусь сів на один із них і з жахом чекав, що буде далі.

– Ну що ж! — весело вигукнув Володар Гір. — Їжа вже готова, — і він поклав  на тацю два розпечених круглих камені. — Бери і їж!

І тут Петрусь згадав про бабусину кулешу. Він розщіпнув тобівку5, вийняв із неї білий полотняний згорток і поклав на стіл.

—  А це що? — здивувався гірський володар.

– Зараз побачите, — відповів хлопчик і розгорнув серветку.

Шмат кулеші жовто  засяяв при світлі вогню, аж Володар Гір завмер на місці.

– Це золото? — спитав він.

– Так.

— І ти його їси?

– Щоранку снідаю або обідаю чи навіть і вечеряю, — відповів Петрусь.

– А мені можна спробувати?

– Частуйтесь, будь ласка, — припросив Петрусь і, відламавши від букати6 кулеші чималенький  шматок, подав його гірському Володареві.

Той обережно відкусив від шматка раз, потім другий і заплющив очі від задоволення.

– М-м-м, — промуркотів він, — яке це добре! І яке м’якеньке… Не те, що моє каміння. Хоча воно також дуже смачне, — квапливо додав і попросив:

— А можна мені ще трошки?

— Беріть, — сказав Петрусь. — На здоров’я!

Чим би ще здивувати гірського володаря, подумав Петрусь і враз до думався: сопілкою!

 Він вийняв із кишені сопілку й підніс її до вуст. Володар ще доїдав кулешу, як раптом із сопілки почулося «гей! гей! гей!»

При цих звуках, нашвидку ковтнувши, Володар схопився на ноги і почав танцювати.

«Ду-ду-ду», —  заграв Петрусь.

І Володар ні з того ні з сього раптом голосно розреготався. Він сміявся так весело, аж бив себе руками по боках.

«Ой-ой-ой», — видала Петрусева сопілка, і хлопчик побачив, як після гучного сміху гірський Володар раптом жалісливо скривився і заплакав. Сльози котилися йому з очей так рясно, що він не встигав їх витирати й уже за кілька секунд усе його обличчя й борода були геть мокрими.

—  Ця сопілка напевно чарівна, — аж тепер здогадався Петрусь. — Але що вона ще може начарувати?  — І він знову заграв.

 «Лю-лю-лю», «лю-лю-лю» почулося з інструменту, і Володар Гір, ледве встигнувши присісти на кам’яний ослін, тут же заплющив очі й заснув.

— Отакої… — прошепотів Петрусь, — якраз нагода забиратися звідси.

Він чимшвидше кинувся із зали в довжелезний коридор, у кінці якого ледь мріло денне світло. Вискочивши з-поміж скель, Петрусь, не озираючись, біг так прудко, як вітер, і вже за якийсь час був далеко від двох скель-близнючок.

Треба було вибиратися з лісу, але як? Дороги Петрусь не знав, тому пішов навмання. Ліс опускався у видолинок і був уже дещо рідшим і світлішим. Ноги у хлопчика гуділи від утоми, а ще йому дуже хотілося їсти. Коли він опинився серед невисоких кущів і хирлявих деревець, то зрозумів, що,  можливо, йому пощастить натрапити на якісь ягоди. Воно й справді неподалік плівся зелений ожинник, і Петрусь подумав, що знайде там хоч кілька ягід, хай би навіть і недоспілих.  Щоб дотягнутися до ожини, він став на якийсь невисокий замшілий горбик. Яким же був його переляк, коли горбик раптом почав підніматися і мовив до нього хриплим голосом:

– Добрий день, Петрусю! Чого ти тут вештаєшся і не даєш мені спати після обіду?

Петрусь уже й не запитував, звідки знають його ім’я, та все ж мусив відповісти, що він не вештається, а йде до ґазди Копильчука, а поліз до ожини, бо дуже хоче їсти.

– Їсти? Ти хочеш їсти? Та цьому легко зарадити, адже не було ще ніколи такого, щоб я, Болотяний Дід, когось відпускав голодним!

Він випростався на весь зріст і загукав гучним голосом:

– Ану, чапле, ану бузьку7, принесіть нам сюди найбільших жаб і найтовстіших вужів!..

—  Але я не хочу ні жаб, ні вужів…

—  А чого ти хочеш?  Може, рожевих черв’ячків, зелених ящірок або жуків?

—  Ні-ні, мені б шматок хліба з маслом або кулешки з молоком…

— Що? — загудів Болотяний Дід, — тобі не смакує моє частування? Не до вподоби мій обід? Та ти зараз сам станеш обідом для черв’яків!

І  він, грізно насупившись, посунув до Петруся.

На щастя, хлопчик устиг вихопити свою сопілку і заграти на ній «лю-лю-лю».

Болотяний Дід почав широко позіхати, терти волохатими зеленими руками очі й раптом упав, де стояв, щось пробурмотівши собі під ніс.

Коли Петрусь тікав із цього страшного місця, Болотяний Дід так хропів, аж гілля  на деревцях здригалося.

– Боже мій, де цей берег? — розпачливо запитував у самого себе хлопчик. — Казала мені бабуся не йти лісом, а я її не послухав, ось і маю тепер халепу.

Нарешті почувся шум Черемошу, а ще за якусь часину показався берег річки. Стомлений, хлопчик сів на камінь відпочити. Було сонячно й тепло. Петрусь дивився, як хвильки здоганяють одна одну, піняться, розбризкуючи довкола срібні краплі, мов коштовні намистини.

– Тут уже нічого поганого не трапиться! — вголос сказав Петрусь.

І не встиг  він це вимовити, як мимо нього вихором промчала висока тоненька дівчина з довгим волоссям, що розвівалося в повітрі.

– Рятуй мене! — встигла крикнути вона і зникла за поворотом ріки.

Мить — і на березі з’явився височенний  здоровий чоловік, весь зелений, порослий шерстю , з великими ногами і чіпкими руками.

– Чугайстер! — майнула думка в Петрусевій голові.

Про Чугайстра йому багато розповідала бабуся, і він знав, що той загалом не злий, але лісових нявок8 інколи роздирає на смерть.

Петрусь вихопив свою сопілку і заграв «гей-гей-гей», потім «ду-ду-ду», «ой-ой-ой», «лю-лю-лю»…

Чугайстер то пускався в танок, то сміявся безугавно, то раптом упадав у сон, то плакав гіркими сльозами…

Граючи, Петрусь наближався до мосту, через який йому треба було перейти, щоб нарешті дістатися до обійстя Копильчука.

Лісова дівчина втекла, Чугайстер був далеко, і Петрусь, таки встигнувши на третю годину до Копильчука, ввійшов до нього в хату.

Ґазда лежав на канапі і, побачивши Петруся, обізвався  до нього:

– Це ти, хлопче? Чого прийшов? А, на обід?.. Але бачиш, я так пізно і добре поснідав, що обідати й не хочеться. Ти почекай ще кілька годин, а тоді й повечеряємо разом.

Голодному Петрусеві  зробилося дуже прикро, але він, ледве стримуючи сльози, сказав «дякую», повернувся і вийшов на подвір’я.

Він уже не простував  до мосту, а пішов убрід, бо ж так ближче, хоч і замочив у воді штанці та сорочечку. На своєму березі присів на хвильку на плаский теплий камінь і задумався.

Сонечко пестило його чуб, зазирало у вічі, й Петрусь усміхнувся: адже, як ви знаєте, він мав веселу вдачу.

Повіки йому зімкнулися, перед очима пливло рожеве марево, і з того марева раптом пролунав ніжний, як музика, голос:

– Петрусику, віддай мені свою чарівну сопілку. Вона мене від смерті рятуватиме…

Хлопчик вийняв сопілку із тобівки і простягнув перед собою.

– Дякую, — шелеснуло у відповідь, і тепла рука погладила його по голівці. – Ти добрий хлопчик. Будь щасливий!

Петрусь ще якийсь час сидів із заплющеними очима, бо йому було добре і легко на душі.

За якусь часину, кліпнувши повіками, побачив перед собою бабусю Настю, яка усміхалася до нього приязним поглядом.

– Ходімо до столу, дитино! Ти як, зголоднів дуже? Така пізня година, а ти ще й не обідав.

І вони вдвох пішли в хату, де на столі парувала духмяна кулеша, а з кухлика пахло свіже молочко від бабусиної кози Маґріци.

­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­___________________

1 — ґонтами — ґонти, (діал.)  — покрівельний матеріал;

2 — ґазда — (діал.) —  господар;

3 — пстругів — пструг, (діал.) — форель;

4 — кулеші — кулеша, (діал.) —  каша із кукурудзяної муки;

5 — тобівку — тобівка, (діал.) —  шкіряна торбинка, сумочка;

6 — букати — буката, (діал.) — кусень, шматок;

7 — бузьку — бузьок, (діал.) — бусол, лелека;

8 — нявок — нявка, (діал.)  — лісова мавка.

Аделя Григорук