Книгарня невелика й затишна. Одразу за порогом праворуч – довгі стелажі з перекладною літературою. Навпроти, уздовж лівої стіни, – література українських авторів. В іншій залі барвисті книжки – очі вбирають! – для дітей.
Навідуються до книгарні не тільки львів’яни, а й гості міста. Учащають і поціновувачі доброї книжки, зазвичай чоловіки: цікавляться науково-популярною та історичною літературою. Приходять і громадяни, що стежать за книжками улюбленого письменника – і тільки! «Є щось нове?» – «Ще не написав», – жартує працівниця. Навзаєм жодного погляду на різноколірні полиці – жвава хода назовні.
Відвідувачі різні – не тільки за статтю, віком чи зовнішністю, – несхожі у виявленні своїх вподобань чи зацікавлення. Ось шпарко перетнула поріг дівчина й тицьнула книгарці замалим не в обличчя мобільний телефон: там «картинка» палітурки з прізвищем автора та назвою твору. Працівниця вхопила окуляри й стала розглядати. Присутні почули: «Є». Дістала книжку з полиці. Відтак пролунало: «Мені треба фіолетового кольору» (гадаю, певного видавництва) – за мить грюкнули двері! От увійшов кремезний молодик з мовчазною супутницею: «У вас є про Швейка?» – «Є». За хвилину грубецька книжка залишила гостинну полицю. А он дві юні подружки завмерли серед зали. «Вам допомогти?» – «Ні. Ми просто гуляємо».
За час свого перебування в книгарні я запитувала – завжди, хай і вибірково! – у відвідувачів: «Читаєте сучасну українську літературу?» Можливо, когось, хто переглядатиме мої нотатки, подібне вразить або й ошелешить, проте знаю достеменно: цікавиться публіка передовсім перекладною літературою, чи романами, чи книжками нон-фікш на кшталт: «Багатий тато. Бідний тато». Щойно переступили поріг – вся увага на зарубіжну літературу. Коли книголюби, надто юні та молоді, дивляться у свої телефони, звідки читають назви конкретного твору, так і знайте: хочуть книжку зарубіжного автора. Інтернет їм за порадника.
Зацікавлення будь-яким автором чи конкретною книжкою, на диво, зазнає, як море, відпливу й припливу. «Був жив», як казали стародавні греки про смерть, американський актор Метью Перрі – поспіхом заскакували до книгарні по його спогади «Друзі, коханки і велика халепа» і коли чули: «Якраз перед вами купили» – швиденько щезали за порогом. Актор кілька місяців перебуває за межею світла, а життя, на щастя, рухається вперед: попит на книжку зник. Щоправда, усе повторюється, навіть мода на книжку.
Перейдімо зі мною зі сторінки до книгарні. Послухаймо разом книжкових покупців, подивімося на них збоку – очима письменниці.
З шумом ввалилася до книгарні сім’я. Діти шмигнули до барвистих книжок. Молодиця вибрала мій роман «Світ тісний…». Коли надписувала їй книжку, спитала:
– А ви звідки?
– Я – з Чернівців, народилася там, чоловік – із Житомира. Ми – через Львів… – не доказала.
– За кордон повертаєтесь? – здогадалась я.
З-за спини матері вихопилась справна донечка з червонястими щічками (книжку вже вибрала собі!):
– А я народилася в Італії!
Дівчинці – 10 років.
***
Завітали до книгарні високий молодик та його літня мати. Ще з порога спитав:
– Що ти хочеш?
– Роман про любов.
***
Молода пара. Кожне з них окремо оглядало книжки, брало до рук. Довгенько застигали перед полицями. Урешті вона спинилася на кількох книжках, серед яких і збірка документів: «Справа Василя Стуса». Показала йому. Уважно переглянув, залишив дві.
- Про Стуса у бібліотеці візьмеш, – твердо вимовив.
Прожебоніла, що хотіла б усі книжки, які вибрала. Мовчки попростував до каси.
***
Три молодики купили кожен по моїй книжці для своїх супутниць (дружин? коханок? коханих дівчат?), які мовчки спідлоба дивилися на мене: їм не подобалася приязна увага до письменниці. Один з них на ім’я Денис глянув на моє фото на палітурці й вигукнув з безпосередністю щасливої, а тому прихильної до світу людини:
- Яка ви тут молода!
- А зараз не молода?!
Знітився. Коли йшов геть, біля порога озирнувся й персонально попрощався зі мною. Його супутниця, дівчина років двадцятьох, крижаним поглядом пробувала заморозити мене.
***
Парубок, огрядний, замалим не квадратний, перегорнув сторінки мого роману «Однокласники».
- Це роман? – перепитав голосно та не без ущипливості. – Мало сторінок. Ось «Мертві душі» – дванадцять томів! Оце роман!
Я не запевняла його, що помилявся («Мертві душі» в двох томах – щонайбільше на 400 сторінках) – не мала й промитої години. Та вкотре вразила необізнаність молоді.
***
Увійшов старигань, настільки високий, що задерли ми з книгаркою Марією до нього голови.
- Що мені порадите? – відразу заходився біля книжкової справи.
- А що вас цікавить? – теж спитала Марія.
- Історія, фантастика, – відповів, потому без паузи: – У вас є «Гаррі Поттер»? Ще не читав.
- Є.
Повела його до відділу дитячої літератури, а я не могла стримати посмішки.
***
Одне подружжя сказало мені, що сучасної української прози не читає. Молодиці я не сподобалась. Спинилась вона перед книжками Брауна «Ангели і демони», «Фортеця» і навмисне демонстративно, щоб я почула, вигукнула:
- Ой-ой-ой, як я люблю його!
Проте чоловік біля полиці з книжками Брауна не затримався – подався до каси з іншими – на свій смак.
***
Молодик, доброго зросту, русявий, спершу запитально глянув на мене, затим, без сумніву втямив, хто тут господар, – наблизився до книгарки. Підбирав важко українські слова, щоби спитати за «Гаррі Поттера». Як тут чужоземець угледів книжку про віскі. Однак зачепився очима за «Кобзаря» на суміжній поличці. Вибрав-таки Шевченка! Мабуть, малою дитиною жив в Україні, потім батьки виїхали з ним за кордон – рідна мова поросла English.
***
Білява молодиця з 10-літньою дівчинкою – з-під Мадрида. Мама придбала мій роман, донечка – три книжки казок.
- Ви знаєте іспанську? – запитала в молодиці. – Добре розумієте іспанців?
- Трохи. Їй, – кивнула на доньку, яка уважно нас слухала, – легше, ніж мені: наймали репетиторів перед від’їздом.
- Як тебе називає вчителька? – звернулась я до дівчинки.
- Анаста́сія.
***
Заговорила до жінки середнього віку – у відповідь хамський викрик.
***
Зацікавились моїми книжками Валентина, лікарка з Сумщини; з Дніпра – Аліна, росла, вродлива, з гарними спортивними ногами дівчина.
- Ви – письменниця?! – здивувалась. Безпосередньо протягнула: – О-о-о-о-о!
Юні полтавки з численними кульчиками в носі переглянули навстоячки мою новелу «Мудрість супроти юності». Перешіптувались, усміхались. Та, що зі стрижкою в рожеві й блакитні пасма, книжку купила. Вони – недавні студентки.
***
Старе подружжя гуляло містом–завітало й до книгарні. Чоловікові кортіло поспілкуватись з письменницею, дружині – аж ніяк: з нетерплячки переминалась з ноги на ногу. А говорили ми з ним про «Справу Василя Стуса». Хотів придбати книжку: глянув на ціну – протягнув:
–Дорог-а-а-а́…
- А ви у бібліотеці візьміть, – порадила я.
Утішився давно знехтуваною можливістю.
***
Запитала я в молодика – на певній віддалі від стелажів дивився на стобарвні корінці:
- Читаєте сучасну українську прозу?
- Не цікавлюся такою літературою. Я вірую в індійського Бога.
- Дружина – ваша послідовниця? – Я подивилась на дівчину в дитячій шапочці з помпоном, що перегортала видання якогось зарубіжного автора, – та змахнула рукою, мовляв, чула нас.
- Не моя – Бога!
***
- Цікавитесь сучасною українською прозою? – спитала я молодика (гадаю, людина він недобра)
- Ні. Я читаю детективи.
- Таж детективи – теж проза!
Молодик знітився і власний гонор затулив від мене власною спиною.
***
Лихо та й годі: публіка, а надто молодь, зосереджувалась на перекладній літературі. Здавалось: з українських тільки книжки покійного Кузьми Скрябіна мали постійний попит. А от на обкладинці роману автора Н. видавництво оголосило: «Один з двох письменників пострадянського простору, книжки якого ввійшли в топ-десятку європейських бестселерів». Можливо. Але при мені в книгарні ніхто не взяв до рук його твору. Працівниця Марія: «Н. не купують». Певне, тепер у нього тут відплив.
Хто знає, як догодити читачеві?!
***
Мій роман «Чому саме Харків?!» придбала жінка з Харківщини. Купила швидко, без вагання – отаких покупців поважають продавці, на дещицю й люблять.
- На вихідні до Львова приїхали? – спитала я.
- Ні. – Глянула жінка з якоюсь запитальною осторогою на мене. – Я… транзитом.
«Транзитом» – отже, поїздка додому або ж повернення за кордон: до Німеччини, Італії, Англії чи Швеції.
***
–Читаєте сучасну українську прозу? – спитала чорняву дівчину в благенькій курточці – завмирала перед полицями перекладної літератури. Її хлопець жестом закликав до уваги на письменницю – знехтувала закликом.
–Ні, люблю романи, – стисло заперечила, хай і не повернула голови до мене.
–Таж романи – це проза!
Дівчина прудко вислизнула за поріг. Парубок лишився. Невиразно пробубонів:
–Проза? А що це таке?
–Проза – не вірші. Новели, повісті, романи – ось проза.
–Не розбираюсь я в цьому.
***
Квапливо ускочила до книгарні русява дівчина.
–«Француженки і секс» є у вас?
–Є.
Війнулась поривно до каси.
***
Літній чоловік завів з нами розмову, ні, монолог. Несподівано утворилося «вікно» – жодного відвідувача. Слухали.
–Львів?! Тепер не Львів!.. Туристи? Які це туристи?.. Нічого нового письменники не напишуть! З Шекспіра нічого не змінилось, а він усе написав… Ось був на Підвальній (неподалік вежі Корнякта – щоденний продаж старих видань) – дали мені як бонус книжечку. Нате! Читайте!
–Ой ні, не хочу П.! – скрикнула Марія, що все життя в книжковій торгівлі. – Нецікаво пише!
–Таку літературу – у смітник! Пишуть полову!.. П. – у смітник! – І чоловік справді
шпурнув книжечку до кошика на сміття.
–Я – письменниця, – озвалась. – Не ганьте наших творів.
Та книголюб гарячкував замалим не до окропу:
–Я казав перекладачеві Л.: «Ви – не поет»! Образився. Перекладач добрий, та не поет. «Дощить. Дощить», – передражнив. – Відразу книжка Л. зазнала долі видання П.
Чоловік не вгамовувався. Дісталося ще одному письменникові:
–Про все і про всіх пише! Пише й любовні історії. Мабуть, сам їх і вигадує.
Я й сміялася, і заперечливо здіймала руки. Ось що можуть думати читачі, а нам і невтямки!
***
Склалося в мене враження: українські видавництва друкують більше зарубіжної літератури, ніж української. А про що пишуть за кордоном? Про вплив погоди (екскурси у давнє минуле); про походження й розвиток споживання спецій чи тютюну; навіть про… лайно. Еге ж. Німець Вернер написав «дослідження» – «Темна містерія. Лайно». Книжку видали у Львові коштом якогось гранту.
***
Молоді кияни вибрали одну з моїх книжок.
–Кому надписати?
–Нікітє і Даші. – Парубок ухопив мій мовчазний подив: – У мене в паспорті написано: Нікіта.
Я, мабуть, здійняла брови десь аж на тім’я.
–А вас як записали? – спитала гарну дівчину.
–Дарья.
***
Молодик із Житомира глянув на мої книжки, спитав за ціну, затим зронив:
–Я читаю тільки художню прозу.
–Таж це й є художня проза! – вигукнула я.
–Я хотів сказати: читаю давні історичні речі.
Казна-чому вибачився, протягнув руку потиснути мою. Оскільки в рукавичці – відповіла на потиск. На жаль, не знав: чоловік жінці не подає руки – категорично навпаки.
***
Молодиця хотіла придбати дитячу казку про какашки. Марія розповіла мені:
–Як вийшла «казка» з друку – хапали, мов гарячі пиріжки. Поставила книжку на вітрину – люди спинялись і фотографували. Тепер для дітей не купують ні українських народних казок, ні про мандри Нільса, ні про Мюнхгаузена.
Відвідувачка (учителька!), що слухала нас, тихо одізвалась:
–Діти не читають.
***
Студентці Насті – 20 років.
–Я пишу романи. З одинадцяти… з дванадцяти років. Фантастику, детективи. Не поспішаю друкуватись.
–Мудро, – зауважила я.
***
Юна пара. Хлопець у чорній куртці з каптуром, у темній глибині якого ховались очі.
–Я теж письменник, – сказав мені.
–Маєте книжки?
–Ні… ще… пишу. Фентезійні романи.
–Як давно?
–Три рока.
«Треба спершу рідною мовою оволодіти», – мій коментар подумки.
***
Подружжя з Харкова. Дружина очима навіювала, щоби чоловік не купував моєї книжки. Не послухався.
–Ти будеш її читати? – спитала роздратовано.
–Буду. – Дивився на дружину твердо.
Ой-ой, за дверима вона йому висловить гнів на високих нотах. Ой-ой, мої співчуття.
***
Увійшов до крамниці сухорлявий чоловік. За поведінкою відразу визначила: з нервових. З тих, хто полюбляє хворобливу психіку тішити суперечкою з людиною, яка й не набивалась йому в опоненти.
–Чого монастирів більше чоловічих, чим жіночих? – голосом наїжачився до мене.
–Не думала над цим. Ніколи, – навмисне підкреслила інтонацією.
–А все ж? Чого?
–Не цікавилась я подібною статистикою.
–А я знаю! Повтікали від злих, зажерливих жінок!
Чернігівець зазнав, певна того, зовсім свіжу кривду від жінки!
***
Дівчинка двох з половиною – трьох років прохала в мами купити книжечку.
–Ти ж не будеш читати, – молодиця на це.
–Будю.
Пішла дівчинка без книжечки…
***
Завітали до книгарні хлопчики з мамою. Узяли собі ілюстровані інструкції до комп’ютерної гри. Один з братів (гадаю, років шести) хотів дві книжки.
–Мамо, ну дивись, я вже вибрав.
–Я грошей не друкую.
–Ну, мамо. Дай я тобі поясню… – Благально зазирав до очей матері.
Довелось-таки йому повернути «зайву» книжку на полицю. Жінка розрахувалась, майнула білява стрижка за вікном, а хлопчик заходився пояснювати Марії комп’ютерну гру.
–Я нічого не зрозуміла! – захоплено вигукнула Марія, коли хлопчик побіг до родичів.
***
Худорлява дівчина зацікавлено й уважно гортала мої книжки, які всі купила.
–Я – киянка. Та тепер живу в Італії…
***
До книгарні завітало подружжя: сивий чоловік з похмурим обличчям та молода гарненька білявка. Жінка взяла до рук мою книжку, розгорнула, відтак з’ясувала для мене:
–Чоловік буде читати. – Хитнулась у його бік, заразом і дзвінко прощебетала: –Поїдемо на море й будемо читати…
Чоловік не одізвався.
Я подумки: «Доведеться книжці ще довго нудитись без уваги до себе!»
–Ці люди часто заходять до книгарні: унукам купують… Видно, багатії: одяг на них дорогий, – поділилась зі мною Марія. – Гарна пара.
***
Вродлива молодиця, киянка, вибрала собі мій роман «Чому саме Харків?!».
–Тут і про Київ є, – зауважила я. – Осокорки…
–О, а я живу в Осокорках!
***
Киянка Ольга короткозоро примружилася на мої книжки.
–А я знаю цю письменницю! Читала!
***
Худорлява, маленька, говірка пенсіонерка купила мій «Світ тісний…» Мабуть, самотня, бо не поспішала нікуди та й кортіло, хай і перед чужою людиною, вихлюпнути свої жалі:
–Дочка зі мною не спілкується. Тридцять дев’ять їй. На мої телефонні дзвінки не відповідає… Хотіла, щоб у бізнесі їй допомогла. Грошей хотіла. Я все їй робила, а тепер хочу сама пожити… – Як тут зненацька: – Яка у вас гарна хустинка!
Обмінялися з нею й смаками на шийні хусточки.
***
Сім’я з трьох осіб. Жінка – з дрібних, чоловік – з цікавих. Мабуть, те, що я дивилася на приємне, гарної ліпки обличчя, затримало його біля мене.
–Читаєте художню прозу?
–Е-е…м-м… читаю. (Не всі тямлять, знаю вже з досвіду, про що взагалі йдеться!)
–А ви звідки?
–З Харкова.
–Цікава є в мене книжка! – Вихопила зі стосу «Чому саме Харків?!»
–О! – теж вигукнув.
–Та раджу вам «Кохання по-чоловічому» – цікава для чоловіків.
–Ні, оцю.
Надписала книжку Сергієві.
–Буде пам’ять зі Львова про Харків, – сказав молодик.
***
Сім’я з Дніпра зустрілась у Львові: батько приїхав з рідного міста, мати з донькою –з-за кордону. Дівчина вибрала собі «Світ тісний…», чоловік, кругленький, червонощокий, зацікавився книжкою «Кохання по-чоловічому» (останнім примірником з накладу). Донька аж хитнулась, невдоволена батьком.
–Коли ти будеш читати?! У тебе собака, коти!
Мати з усмішкою мовчки спостерігала за ними.
–Я сам у квартирі! Чому не буду?! – У чоловіка просто-таки забракло слів на доньчину несправедливість. – Вечорами буду читати!
***
Молоде подружжя з малою дитиною стрімко оминуло книжки на полицях. Жінка вихопилася надвір, чоловік затримався – достеменно вгруз перед порогом.
–Ходи! – сердито наказала вона йому.
–Я хочу книжку вибрати, – прожебонів.
–Є одна. Прочитав?!
–Прочитав, – пробелькотів.
Вагався на порозі – високий, кремезний. Та дозволу на книжку не отримав.
***
Сухотіла чорнява молодиця з хлопчиком, якому 6 років, – худеньким, світлоголовим.
–Наш Івасик інтелектуально розвинений. Досконало знає англійську.
–В англомовному середовищі вивчив? Чи?.. – не закінчила я з натяком на репетитора.
–Його тато – перекладач.
Івасик вибрав кольорову «Енциклопедію космосу».
–Я люблю космос, – сказав мені. – І хочу стати космонавтом! Або астронавтом.
–Коли тебе запросять до США – станеш астронавтом… А може, станеш астрономом?
–Ні, я хочу бути астронавтом.
–Астроном і вивчає саме космос.
–Не хочу вивчати. Хочу бути космонавтом. А ще я люблю Ілона Маска.
Не знаю, ким стане Івасик. Мо’, перекладачем? Але одне достеменно: на своїй роботі
розмовлятиме англійською.
***
Завітали до книгарні два військовики. Доброго зросту, однак різні за зовнішністю та поведінкою. Той, що хотів книжку («якусь»), – маломовний, скутий. Товариш («Ми – миколаївські хлопці!») – у затемнених окулярах, голосний, хрипливий, розкутий. Він і примусив спинитись саме на моїй книжці «Світ тісний…». Відтак подались до свого гурту, що чекав на молодиків. Марія поглядом через вітрину простежила за ними. Спитала мене:
–Що написали їм? Бо всі зазирають до книжки.
–«Миколаївським хлопцям зичу звитяги та чоловічого щастя».
Господи, дай їм життя!
***
Висока дівчина й не кліпала, коли із захватом дивилася на мене. Придбала дві книжки: для себе й подруги Поліни.
–Кому надписати? – спитала я й розгорнула «Чому саме Харків?!»
–Оксані. Як добре, що я вас зустріла!
Задля радісних почуттів і варто стовбичити в книгарні!
***
Розмова зі старим доцентом – високим, сутулим, з прокуреними вусами.
–Молодь не читає, – переконано сказав мені. – Нічого не знає.
–Та ні, читає, правда, не масово, – заперечила я. – До книгарні молодь приходить, однак, не цікавиться так українською літературою, як перекладною.
***
Зненацька виникла розмова з літнім відвідувачем з миршавим хвостиком на плечах про Григора Тютюнника, мого улюбленого письменника.
–У мене є його «Вир». Заглянув – партизани…
–«Вир» написав старший брат Григора – Григорій Тютюнник. Два брати – і стали письменниками, і відомими!
–Так?! – здивувався чоловік. – У Григора – надзвичайно гарна мова. Треба книжку купити. І грошей не пошкодую.
–Немає, – одізвалася Марія. – Ті видавництва, в яких виписуємо книжки, не друкують Григора Тютюнника.
–Мабуть, спадкоємці не переймаються творчим спадком… Мабуть, і тому, що оповідання, новели… – висловила я смутне припущення.
–Ваша правда, збірки оповідань не продаються, – потвердила книгарка.
***
Пара придбала «Світ тісний…» (щоправда, молодиця не виявила зацікавлення).
–Кому надписати?
–Нам обом, – вихопилась молодиця.
–А ви знаєте, – подивилась я на чоловіка, – що Олександр – найліпше ім’я в світі?
–Знаю, – відповів із симпатичною усмішкою.
–А знаєте, що ваше ім’я складається з двох – Олексія й Андрія?
–Не знав, – відповів з тим же привабливим усміхом.
***
У книгарні мати з дорослою донькою. Придбали дві мої книжки. Мати – доньці:
–Одну я вишлю Світлані до Франції.
Розпорошило українців світами!
***
Ми з Марією заповнювали паузу – жодного покупця – розмовою про все, коли до книгарні ввалився літній чоловік з короткою сивиною, густо-рожевим обличчям та червоними набряклими очима. Чоловік з тих, хто ходив у розстебнутому піджаку чи куртці – черево не терпіло ґудзиків. Хапко підступив до полиць із сучасною українською літературою.
–Про що це? – голосно й сердито запитав у нас: у поліетиленовій упаковці – книжка письменника Р.
Книгарка метнулась до нього, та прочитати анотації не вдалося: у плівці.
–Як це ви не знаєте про що́?! – скипів гнівом чоловік.
–Я не можу про всі книжки знати! – енергійно обстала за себе Марія.
Я наблизилась до чоловіка. Звернулась ласкаво, скількимога за тієї миті:
–Книжок он стільки – усіх не прочитаєш.
–А ви тут стоїте й дурницями нидієте! Я хочу, щоб продавець знав!
–Я вам можу розповісти про свої книжки, – сипнула трохи піску на його гарячі експресії.
–Де?!!
Узяв дві книжки. Наказав:
–Підпишіть: «На пам’ять…е-е… на згадку про зустріч». Вікторові.
Я розгонисто вивела: «Зичу багато гарних зустрічей з гарними людьми, що робитимуть Вас щасливим». Прочитав, вдоволено хмикнув. Попростував до виходу – аж вихор здійнявся.
–Цьому чоловікові пасує ім’я саме Віктор, – засміялась я. – Усього добивається без «артпідготовки»!
***
Середнього віку жінка, без косметичних, перукарських та одягових прикрас, довгенько монькалася біля моїх книжок. Її син, високий, чорнявий, приємний на вроду парубок, хотів зробити мені ласку, а мати все бубоніла:
–Я люблю детективи… Не знаю…
Син очима намагався вплинути на матір – не дивилась на нього. Урешті-решт не витримав:
–Ми все читаємо класику… Почитаймо і сучасну українську прозу! – Упевнено взяв «Світ тісний…». Звернувся до мене: – Тільки надпишіть нам.
–Звісно. Тому й я тут з ручкою. Кому?
–Валентині… Ми з Буковини… Дозволите вас з мамою сфотографувати?
***
Зайшов до книгарні мого зросту чоловік у польовій формі. Козирок кепі низько насунув на вузькі очі. З крутими вилицями. Кремезний.
–Є у вас «Статут Сухопутних військ»?
–Ні, немає такого, – відповіла Марія.
–Ідіть-но сюди, – покликала я його. Підвела до полички з книжками «Тактика бою».
–А-а, це я знаю. Треба Статут.
–Ви на курсах?
–Так. Через два дні їду на передову… Я з резерву: до війни моряком був.
–Бачу у вас на шиї ланцюжок?..
–Це… «смертник». – Витягнув і показав: ухопила запис про групу крові. – Я до війни теж розкопував. З тієї війни. «Смертники» були в гільзах. Румунських солдатів ми викопували.
Розмова тривала чи не з пів години. Попрощалися. Приклав руку до кепі – хвацько козирнув.
Мені з Марією стало сумно.
***
Молода симпатична пара. Іван прочитав про мене на палітурці книжки.
–О, землячка! Треба у землячки купити. А ми – з Нової Ушиці.
–Я – походженням з Полонного. У вас і природа інша, ніж на півночі області.
–І клімат. У нас тепліше, ніж у вашому, – усміхнувся, – Полонному.
У пари – трійко дрібних дітей.
***
Хлопчисько з навушниками на голові купив щось прозаїка Р. Невисокий, з опущеними очима додолу – ніяковів, мабуть, біля письменниці.
–Чому вибрали книжку Р.? – спитала його й додала, радше, пояснила свою цікавість тим, що письменниця.
–Мені подобається, як він пише… Його метафори… Що пише про війну.
Дмитро – дев’ятикласник.
–А для якого віку ви пишете? – несподівано поцікавився. – Куплю для моєї бабусі.
***
Поривно заскочив до книгарні приємної зовнішності молодик: потрібен йому конверт. Ні, не продаються. Учула акцент.
–А ви звідки? – приступилася до нього.
–З Америки… Е-е, поспішаю на зустріч з тетою.
–А походженням звідки? – наступне моє запитання.
–Мої діди, батьки народилися в Америці. А української мови нас навчали.
–Чи можу спитати, як вас звати?
–Ендрю. Андрій…
***
Хлопчик, якому 6 років, учепився до батьків:
–Хочу купити блокнот.
–Ти будеш у ньому писати? Що?! – роздратувалася мати.
–Коли виросту. Виросту, а блокнот уже є.
Не вволили синове бажання.
***
Із розмови з молодицею Наталею.
–Подобається мені слово дотичний. Донедавна не знала цього слова. А слова останній чомусь зараз не вживають.
–Забобон! – вигукнула я. – Колись уникали вимовляти це слово, а тепер, у війну, тим паче. Дехто каже замість «останній» – «крайній». Та є суттєві нюанси. Хоч би візьмімо: остання хата в селі чи крайня хата. Отож хата, що стоїть край села, є крайня. А хата, низька, оббита вітрами й дощами, без добрих господарів, – остання в селі, тобто погана.
–Ой, як цікаво з вами!
***
Молодиця розповіла (вибрала кілька дитячих книжок):
–Мої діти люблять читання проти ночі. Але щоб я їм читала. Без цього й не заснуть. Зараз ми всі у Томі Соєрі.
***
Біля мене – пара, якій разом, гадаю, 80 років. Він – русявий, трохи нижчий за жінку, вона – чорнява, симпатична, комунікабельна.
–Про що пишете? – запитала в мене.
–Про що писали класики? Про життя. І я пишу.
–Якраз те, що ти любиш, – двічі проказав чоловік. А жінці – не сподобалося.
–Звідки ти знаєш? – спитала, теж двічі.
Я сиділа за столиком, а вони навстоячки наді мною обмінювалися ущипливими поглядами, надто жінка. Я почувалась на нейтральній території, коли ось-ось і мене зачепить сліпа куля-погляд.
***
Молодиця Ірина з Рівного вибрала роман «Світ тісний…»
–Ваша книжка поїде до Швеції (відвідали домівку та й знову повертаємося за кордон). Ми, в українській громаді, обмінюємося книжками, по колу… Можна з вами сфотографуватися?
Ускочив чоловік знадвору.
–Ти де?! З жінкою не побуду!
–Вибачте мені, затримала вашу дружину.
***
До книгарні вбігла білява молодиця й з безпосередністю дитини гукнула:
–Я хочу щось на пам’ять про Львів! У мене – дві години! На екскурсію з Моршина приїхала.
Покликала її до себе. Оксана – з Полтави. Надписала їй книжку.
–Рада, що познайомилася з вами. Ви зостанетесь у моєму серці назавжди…
Оксана, натхненна присутністю чоловіка-фронтовика (чекав на неї знадвору), була на сьомому небі – давно, мабуть, його бачила. Крихти з її радощів перепали й мені.
***
Високий молодик поволі пройшовся повз стелажів. Спинився, відтак театральним жестом вказав на книжки зі словами:
–Бідні, бідні дерева… Он на що їх порізали!
***
Молодиця з Херсона невимушено вигукнула:
–Ой, я просто так зайшла, а тут – письменниця! Як гарно!
І письменниці гарно!
Тетяна Грунська, м. Львів