Ганна Синьоок. Голоси й сенси: поезії. Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2023. 258 с.
Про вірші цієї поетки вже писав кілька років тому. Спонукало до цього неординарне поезомовлення черкащанки. І коли на моєму робочому столі з’явилися «Голоси й сенси», то подумав про нову зустріч із нетривіальністю.
Й радий, що не помилився, вглиблюючись у поліфонію віршоголосу авторки (зрозуміло, це можна було би підтвердити цитуваннями з барвами громадянськості, філософічності, пейзажності, та не бачу потреби у такому кроці).
До речі, темарійні сув’язі характеризують і нову книгу Ганни Синьоок. І прикладів вистачає. Приміром, твір«Ці надбентежні дні, ці вибухові будні…»пройнятий мелодією пейзажності. «Щедротна на вітри весна без вихідних…». Та побутує тут і громадянськість. «Жовто-блакитний стяг запечений на грудях». По-своєму звертається до поціновувачів красного письменства й філософічність. «Копнув би пекло вглиб, зануривши орду…».Про поєднання мислиться й тоді, коли читаємо«Ти, хто приходив…», «Дощі оперізують душу…», «Вже осінь зомбує дощем…».
Тому й переконаний, що про поетичну оригінальність найліпше розповість виражальність, тим паче вона має в своєму арсеналі чимало засобів.
Чи не найпамʼятнішими тут стали літературні тропи, серед яких належні місця займають метафори, порівняння й епітети, поєднуючи реальність та уяву. Принаймні в «Голосах і сенсах» існують рядки, що потверджують це.
Скажімо, ніхто не заперечить присутності метафоричності у рядках типу: «Запилюжений голос забрів у далекі сніги…», «збираю безмовʼя, немов камінці безтілесні…», «Небо, розквітле блискавкою, питається Перуна…». Як мені гадкується, за спільністю почувань неодмінно бачиться індивідуальне у вигляді неповторності життєвих вражень людини, її місця мешкання, освіченості, віку і статі.
Наповнена нюансиками й порівняльність. Тут, либонь, слід почати з констатації того факту, що цей троп не належить до однорідних. Часто-густо на нього вказують сполучники типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. «Голос весни до землі припнутий, мов якір…».«Ходитиме град, немов бунтівливий бусол…». «Напружую памʼять, ніби викрешую вогонь…».
Та поряд із сполучниковістю ходить її протилежність: «Є два одкровення серпневі – молитва й аят…», «світ – витончене еспресо…»,«…керосинова лампа – деталь декору…». Й закономірно, що на тлі таких порівнянь органічнимипостаютьвислови з присутністю і відсутністю сполучників. «Ця весна – мов сакура…».«Кошлатяться нитки – ніби бубнявіють краплини крові…». «Вівтарі – як мости…». До порівнянь відносять і подвійні іменники, які дозволяють поглянути на предмет чи явище з несподіваного боку: «диригент-вітер», «сосна-гора», «зайди-орки», «воїн-переможець», «ворони-вороги».
Як бачимо, метафори і порівняння у цій книзі мають свої особливості. Вони, між іншим, існують і в епітетах, що теж належать до літературних тропів. Цей підвид, до речі, так само розфарбований неоднорідністю. Часто, наприклад, зір надибує звичайності на зразок: «вересневий дощ», «рудий кіт», «перші кроки», «крижана вода», «чужі матері», «дощова краплина».Тут негатив сприймання помітно тьмяніє через доречність використання словосполук.
А ще по-своєму позитивно впливає на епітети від авторки «згорток пам’яті», «зародок крила», «вогню струмини», «кривава вирва», «хромосомний хаос», «видиво долі».Інколи про такі образи кажуть, що вони пронизані метафоричністю. Можливо. Та, що б там не було, вони залишаються епітетами.
Треба, мабуть, сказати й про те, що літературні тропи по-своєму відгукуються у згадках про «населення» віршів, до якого літературознавці вже давно зарахували рослини й дерева, звірів і птахів, зірки й небесні світила. «…дощ паде на кульбабкову галяву…». «І в сяйві ліхтарнім каміння ще тепле під вербами». «Квітень тріпоче крилами горлиці…». «…голос буланого коня…». «Зі з’явою першої зірки проникаєш вершково-кавовими ковтками в моє ізсохлеустя». «Коли місяць квітнутиме рожевим, я вслухатимусь в його пахощі…».
В попередньому абзаці згадано про «населення» поезій в однині. Цікавинки є і в їхній множинності. «… в двориках мирно живуть з голубами коти».«Висушені на деревах до чорничного кольору вишні видзьобують сонцебризні ранки». «Коли ж зі сонця народжується серце, світ стає гранатом…».Як на мене, тут є важливою оригінальність співіснування в «квартирі» одного рядка. Зачаровує і багатобарвʼя в кольорових екстраполяціях. «…білі окрайці підошов болітимуть в чорній тиші…». «…сіра порожнеча на кружинах синяви…». «Жінка з поглядом чорним і білою шкіроюВдивляється в памʼять…».
Та й одиничність кольорових екстраполяцій запрошує у свій дивосвіт. «Змовляється з диким птахом, аби той приносив про нього звістки білими пір’їнами на скло…».«Гарячий пісок, той, що в зябрах червоних риб…». «А світло лискуче від місяця з жовтої глиниЛишатиме слід…». «Під нігтями чорні квадрати відтінюють колір…». «Він уві сні їй зривав гранат і в таці ніс золотій». «Дивися – ще травень, а поле сиве». «Світ огорнули хвилі зелених ілюмінацій…». «Розливає по підвіконню каву, лишаючи гущу блакитному місяцю…».
Кольорові екстраполяції в інтерпретації Ганни Синьоок бережуть у собі ще одну особливість: читач бачить барвистість і там, де прямого вказування на фарби нема. «Коли на довгій сукні кольору нарцисів чи серпнево-світанкового сонця розквітнуть лілії, я ласуватиму літепле американо…».«навіть у світлих проміжках пишуться темні вірші…».«Не звикла осінь до бузкового цвіту, що барвистим снігом прилипає до її зволожених кавою з корицею губ…».
Мабуть, можна уздріти й інші нюансики, згадуючи про літературні тропи, «населення»книги та кольорові екстраполяції. Але ці наголоси не відкинуть думки про їхню однозначну належність до виражальності. Про певні методи висловлення міркувань говорять і богошукальницькі мотиви та культурологічні акценти. Та водномитьвони належать тематично до філософської лірики.
Але не будемо заглиблюватися у теоретизування з цього приводу. Радше припадемо до божостірозмірковувань у цій книзі. «Пам’ять Господня ‒ притулок усім безіменним…». «Чи ж не тому пташиним співом вивершена сьома днина седмиці, коли навіть Господь всолоджувався музикоюновотвореного ним світу?..».«У мене під шкірою, Боже, горить Нотр-Дам…». У літеросплетеннях живе природність, в якій пульсує любов до рідної землі, створеної Всевишнім.
Непростість маємо й у поезомовленні з культурологічними акцентами,.Та не вважаю це дивиною. Бо ж питання про них вилущує горішки різності. Приміром, один із творів має епіграф із доробку Тараса Шевченка. А написання «Ступай моїми слідами…»зумовлене впливом намиста Роксолани Сьоми. У деяких віршах існують згадки про Сковороду, Стуса, Флобера, Вітмена, Булгакова, виникають асоціації з їхніми творами. По-своєму зацікавлює і власне крилатослівʼя.«У кожної долі є захист від кулі Дантеса». «Осінь завчасно надбає медів тим, хто поверне і волю, і дім». «…ті, яких вогонь випробовує, від нього не мруть».
Думкування про вищезгадані виражальні питання продовжити неодмінно можуть слововияви. Адже досить часто читачів «прицвяховують» буквотвори з барвами неологічності, рідковживаності й діалектичності. Оскільки у «Голосах і сенсах» їх таки є чимало, то назву тільки деякі з них: «абрикосоцвіття», «закарантинити», «карафа», «голотіла», «стрічання», «блакитнооке», «планида», «киримли», «бганка», «четвергувати», «рожевоцвітний». Тішить і те, що авторка вдало використовує сучасну лексику: «антидепресант», «пазл», «реактивник», «берці», «орк», «діджей», «скотч», «амуніція», «меседж», «фетиш».
Вони, ці сучасні слівʼята, нерідко носять на собі прозаїчність. Зрештою, це питання є набагато глибшим, ніж здається. Воно має різні аспектики. а словесно «потанцюємо» лишень навколо одного. Прозаїзми, як їх називаємо, здебільшого є характерними для верлібристики. Розумію, що вона пройнята неоднозначністю ставлення до цього різновиду формовираження. Але мусимо сміливіше ступити у нього. Зрозуміло, що при цьому потрібно зберігати образність національної поетики. І саме прозаїзми можуть стати помітним явищем на цьому шляху. Про це, зокрема, мислиться, коли у верлібрах читацький зір натрапляє на такі епітети, як «скрипливий тембр снігу», «квадратний метр долі», «кишеня горизонту», «шкіра річки», «липневий кодекс», «голос випаленого степу». Нерідко трапляються й цікаві порівняння: «Хмільним, як струмінь моєї мови…», «День Любові – лютнева тавтологія…», «І пам’ять триває – як запалені ясна…».Побутують і зразки неординарної метафоричності: «Маріїними грудьми напоює небо…», «Натягую душу, мов рукав, на стовбур дерева…», «Слова відлетіли перепелами…». Дехто зауважить, що думку в цьому випадку не варто перевантажувати цитуваннями, бо щось подібне вже почасти було у мові про літературні тропи. Але мною цезроблено зумисно для підкреслення важливості образності у верлібристиці українського зразка.
Здається, що на нього вже ступила Ганна Синьоок. Принаймні «Голоси й сенси» натякають на це. А наступна книга, мабуть, продовжить цей поступ. Бо ж «Дим вийшов з вірша і ввірив свій хрест урбаністиці».
Ігор Фарина
селище Шумськ
на Тернопіллі
Leave a Reply