Петро Могила. Літос. – Київ, «Талком», 2018. – С.
Нова книга, яка щойно з’явилася під грифом Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Міжнародної школи україністики НАН України й Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України у серії «Пам’ятки української полемічної літератури» – «Літос» Петра Могили, повна назва: «λιθοε, abo kamien z procy prawdy cerkwie świętey prawosławney ruskiey na skruszenie falecznociemniey Perspektiwy abo raczey paszkwilu od Kassiana Sakowicza…». Перше видання побачило світ у друкарні Києво-Печерської лаври в 1644 році. Тепер книгу перевидано, текст переклав із церковнослов’янської і латини, підготував до друку і спорядив примітками Ростислав Радишевський, доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, ініціатор перевидання. Це перший повний український переклад твору. Книга вийшла за благословенням Святійшого Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета.
У лаврському виданні цього твору, на заглавному аркуші під присвятою Максиміліану Бржозовському стояв підпис «покірний отець Євсевій Пімін». Насправді ж за цим псевдонімом заховався митрополит Петро Могила, таємницю псевдо ще в 1672 році розкрив Йоанникій Ґалятовський. Та все ж дискусії довкола авторства твору тривали і тривають, дехто з учених, напр., Степан Голубєв, вважав, що Петро Могила був лише ініціатором і керівником видання, до якого залучено інших духовних осіб. Мав рацію Федір Титов, підкреслюючи, що участь Петра могили у цьому виданні значніша за всі його інші книги.
Р.Радишевський у передмові розкриває деякі біографічні подробиці автора книги. Могила Петро Симеонович, чернече ім’я Петро (1596–1647) – митрополит Київський, Галицький і всієї Руси, церковний, політичний, культурно-освітній діяч, реформатор української освіти. Святий. Народився в сім’ї молдавського господаря Симеона Могили й угорської княжни Маргарет (Марґіт). У традиціях знатних родин XVI–XVII ст. польська геральдика виводила походження родини Могил від знаменитого римлянина Муція Сцеволи, нащадки якого перейшли з Риму до Греції, а звідти — в Молдову. Друга легенда має румунське походження. І.Гаюк пише: «Згідно з нею у березні 1486 р. у битві між угорськими та молдавськими військами під воєводою Стефаном ІV був убитий кінь. Герольд Пурмига (Пуріче) тоді віддав свого. А оскільки Стефан був невеликого зросту, то вісник, допомагаючи йому сісти на коня, став на коліно і сказав: «Дозволь, пане, послужити тобі за мість гірки». На що Стефан йому відповів: «З гірки я перетворю тебе на горб (могилу)». Пурига відзначився і під час самої битви, тому був щедро нагороджений. З того часу він та його нащадки стали носити родове ім’я Могил» [Гаюк І. Дилеми біографічних пошуків // П.Могила: богослов, церковний і культурний діяч /Відп. ред.. А.Колодний, А.Климов. – К., 1997. – С.107].
Предком Могили вважається великий виночерпій (чашник), потім член княжої ради при Стефані Великому Козьма Могила. Дід митрополита Йоанн Могила був його внуком, управляв молдавським воєводством за господаря Олександра. Мав 3 синів: Єремію, Георгія та Симеона.
З кінця ХV сторіччя родина ця займала поважне становище у Молдавії та Валахії. В кінці ХVІ століття дядько Петра Могили Єремія став господарем молдавським (1595-1606), інший дядько Георгій був у сані молдавського митрополита (1587-1589), нарешті батько – Симеон був хотинським паркалабом, гетьманом сучавським, а згодом – господарем Волощини (1601–1602) й Молдови (1606–1607). Загинув Симеон у жовтні 1607 року, будучи отруєним в боротьбі за молдавський престол. Залишив 6 синів: Михайла, Гавриїла, Петра, Павла, Івана, Мойсея [Мицик Ю. Св. Петро Могила. – Харків: Фоліо, 2012. – С.12-14]. У фамільному гербі Могили містяться герби і Молдови, і Волощини.
Мало відомостей про юність і виховання Петра Могили, можливо, майбутній митрополит київський отримав початкову освіту у Львівській братській школі, де дискалом і ректором був Йов Борецький, якого він запросить до майбутньої Лаврської школи, а далі навчався у закордонних університетах, ймовірно, у Сорбонні або єзуїтському коледжі Ла Флеш у Франції, або у Замойській академії.
Дослідник слушно наголошує, що домашня обстановка і середовище, в якому виростав Петро Могила, змушували його з дитинства виявляти симпатію до польської держави і до польської культури. Могили навіть родинними стосунками були пов’язані з польським вищим суспільством. Опікуном юнака став магнат Станіслав Жолкевський (його родове гніздо знаходилося в Жовкві під Львовом). Він обіймав важливі державні посади в Речі Посполитій, зокрема був київським воєводою (1608-1618), а потім гетьманом польним коронним (1588-1618) і гетьманом великим коронним і водночас великим канцлером коронним у 1618-1620 рр. Жолкевський узяв Могилу як старшину польської армії із собою у військовий похід, що мав зупинити просування війська турецького султана Османа ІІ на землі Молдавії і Поділля. 19-21 вересня 1620 року відбулася Цецорська битва на полях біля р.Прут, недалеко від молдавської столиці Ясс. Вона закінчилася тяжкою поразкою польського війська, загинув Жолкевський, невеличкій групі, серед якої був і Петро Могила, вдалося врятуватися від погрому.
У 1621 році султан Осман ІІ знову повів свою армію на Україну, щоб захопити Кам’янець-Подільський та Львів, але під Хотином його зустріли війська Речі Посполитої, якими командував досвідчений полководець Карл Ходкевич. Це були польські, литовські, білоруські, німецькі, угорські та молдавські загони, та їх було замало, щоб зупинити ворога. Приєдналися запорозькі козаки (понад 40 тис. осіб) на чолі із славетним гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Вони допомогли виграти битву. У цій битві брав участь Петром Могила. Тут він познайомився із королевичем Владиславом, майбутнім королем Речі Посполитої (1632-1648), із гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним [Мицик Ю. Св. Петро Могила. – Харків: Фоліо, 2012. – С.29].
Р.Радишевський висловлює припущення, що після Хотинської битви Петро Могила став часто бувати в Києві, підтримував контакти з київським воєводою Томашем Замойським та відомим діячем православного табору Адамом Киселем та ін., почав скуповувати довколишні землі, оселився в у селі Михайлівка-Рубежівка тепер Києво-Святошинського району, де мав маєток. За даними молдавських істориків там, у скиті Києво-Печерської лаври він проходив чернечий послух. Могили мали постійну підтримку польського короля, посвоячились з польськими й українськими спольщеними родинами – Потоцькими, Вишневецькими, Корецькими, Пршерембськими тощо. Визнаючи політичну зверхність зверхність Польщі, залишались вірними православній вірі. Єремія й Симеон збудували Львівську Братську церкву Успіння Пресвятої Богородиці (її ще називають «Волоською»), підтримували Львівське братство грошовими внесками. Дочка Єремії, двоюрідна сестра Петра Могили Раїна (Регіна), дружина Михайла Вишневецького, заснувала в Україні кілька православних монастирів, її сестра Анна, дружина краківського воєводи Станіслава Потоцького, була членом Львівського братства [Хижняк З. Могила Петро Семенович // Києво-Могилянська академія в іменах ХVII-ХVIII ст. – К.: Видавничий Дім «КМ Академія, 2001. – С.371].
Автор передмови звертає увагу на те, що 21 березня 1626 помер архімандрит Києво-Печерський Захарія Копистенський. У Петра Могили з’явилося бажання зайняти його місце. Євген Голубинський у своїй рецензії на книгу Степана Голубева про Петра Могилу зазначає, що схильність до чернецтва у Могили помічалася давно, і він навіть готувався стати ченцем [Голубинский Е. Отзыв о сочинении г. С. Голубева «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники». Т. 1. – СПб.: Тип. Имп. Акад. наук., 1885. – 17с.]. Михайло Василенко писав: «Пояснювати бажання Могили стати печерським архімандритом виключно ідеальними спонуками – служити православній вірі в чернечому образі – не можна. Ймовірно, чималу роль грали при цьому і матеріальні розрахунки. Найбагатша Києво-Печерська лавра, ми знаємо, завжди служила приманкою для знатних і впливових людей» [Василенко Н. Очерки по истории Западной Руси и Украины. – К., 1916. – С.99]. Могила був людиною великих організаційних здібностей, енергійний, обдарований, вольовий і владний, з безпосередньою і природною реакцією супроти будь-яких стереотипів. Він був настільки злитий із своїм часом настільки концентрував у собі сили і прикмети епохи, що його вчинки і думки виступали «живою» дієвою силою у свідомості сучасників і майбутніх поколінь.
На переконання Р.Радишевського, у польських панівних колах Петра Могилу розглядали як імовірного потенційного кандидата нового покоління на молдавський чи волоський престол. У Речі Посполитій бути господарем Молдавії він не міг, бо були ще два його старші брати, які мали право першості на молдавський престол. Отже, претендувати на блискучу державну кар’єру не наважився, «церковна діяльність» залишається єдиною цариною, де Петро Могила міг розраховувати досягти становища, яке відповідало б його походженню, здібностям та бажанням. Не виключено також, що певну роль відіграла і родинна схильність Могил до церковного життя (згадаймо Йоанна та Георгія Могил). Підкреслимо ще одну важливу обставину, про яку вже згадували: у тогочасній Речі Посполитій отримання церковних бенефіцій було справою перспективною і можливою в першу чергу для світських людей знатного походження» [Гаюк І. Дилеми біографічних пошуків // П.Могила: богослов, церковний і культурний діяч /Відп. ред.. А.Колодний, А.Климов. – К., 1997. – С.115].
Печерська братія поставилася до Петра Могилі недовірливо, мабуть через його виняткову яскраву індивідуальність і відмінність від інших, не хотіла обирати його і мала інших кандидатів. Однак йому, за сприяння митрополита Йова Борецького, вдалося не тільки зломити впертість печерських ченців і обивателів київського воєводства і отримати від них виборчий лист, але й домогтися, при допомозі впливових польських магнатів, щоб король затвердив його в цьому сані. В кінці 1627-го тридцятирічний Петро Могила був присвячений в архімандрити Києво-Печерської лаври.
У передмові наголошено, що новий печерський архімандрит перебував у дружніх відносинах з Мелетієм Смотрицьким, довіряв йому, бачив в його особі собі подібного і рівного, принаймні, відкритого для взаєморозуміння, брав діяльну участь у спробах до угоди між уніатами та православними. У Лаврі він розширив друкарню, продовжував видання книг, прагнув підняти дисципліну серед лаврських ченців. Звідси скарги на його суворість і навіть жорстокість і безпощадність.
У приміщенні больничного монастиря Петро Могила заснував Лаврську школу. Запросив до викладання у ній Ісайю Трофимовича-Козловського і Сильвестра Косова. Першого знав ще можливо від часу їхнього спільного навчання у Львівській братській школі, зважив на його освіту, здобуту в латинських академіях Польщі та Литви. Сильвестр Косів навчався у Віленській академії та Люблінському єзуїтському коледжі, а завершував освіту у Замойській академії, деякий час також викладав у Львівській братській школі. Петро Могила підписав з ними угоду у Львівській Братській Успенській церкві, у якій виклав своє бачення головних засад навчання молоді – побожність, традиції і вільні науки.
Автор передмови визнає, що думка Петра Могили розвинути Лаврську школу, поряд з братською, не зустріла, однак, співчуття у киян. У Лаврській школі побачили підрив авторитету Києво-Братської школи. Крім того, ймовірно, чималу роль зіграла при цьому недовіра до Петра Могили як одного з колег Мелетія Смотрицького, і, нарешті, латинська мова викладання. Могло з’явитися побоювання, що нова школа стане розсадником єретиків, на взірець Мелетія Смотрицького. Митрополит Йов Борецький радив Петру Могилі відмовитися від свого наміру. Той не погодився.
У реформованому вигляді Лаврська школа проіснувала недовго, всього близько півроку. Недружелюбне ставлення Петра Могили до Богоявленського братства призвело до дуже серйозного стану речей. Київське братство об’єднувало в своєму середовищі значну частину київського населення, шляхти, духовенства й міщан. До братства належало також все «військо запорізьке», козаки. У київському житті і в справах віри, напр., у справі Мелетія Смотрицького, братство відігравало велику роль. Виклик, кинутий братству Могилою, не міг пройти, безкарно. На сторону братства та його школи стало все населення Києва і козаки. Почалися заворушення, лунали погрози нагодувати вчителями Лаврської школи дніпровських осетрів. Могилі довелося поступитися загальному настрою. Братство також пішло на значні поступки. Домовилися. Це сталося, на думку проф. Степана Голубєва, наприкінці 1631 року.
Зважаючи на обставини, зауважує дослідник у передмові, Петро Могила погодився на об’єднання Лаврської і Києво-Братської шкіл, вступив до Київського братства, уклав із ним «Акт», у якому покладав на себе обов’язки «старшого брата, довічного охоронця й наставника» об’єднаних шкіл. Акт підписали поважні духовні і світські особи: Ісакій Борискевич (Святогорець), співзасновник Луцького братства, єпископ Луцький і Острозький; Авраамій Лецида (Стагонський), владика Туровський і Пінський; представники шляхти – намісник київського замку Остап Виговський, що перебував на службі у воєводи Адама Киселя; Федір Виговський, брат гетьмана Івана Виговського; міщан – Філон Стрибиль; Теодор Сущанський-Проскура й інші. Підтримали Петра Могилу представники Львівського, Луцького, Вінницького, Кременецького і Віленського братства.
Становище об’єднаної школи залишалося невизначеним, бо право на її існування не було визнано королем. За життя Сигізмунда III домогтися цього було неможливо. Але король Сигізмунд ІІІ 30 квітня 1682 помер.
Смерть Сигізмунда III збудила великі надії у православних. Серед них почався рух. Стали готуватися до конвокаційного сейму, який передував сейму виборчому. На конвокаційному сеймі, звичайно, визначали місце обрання короля, аналізували діяльність попереднього короля, заявляли потреби окремих станів, вказували на недоліки в державному ладі. На підставі цих заяв складали особливі статті pacta conventa, які король під присягою зобов’язувався виконати. На провінційних сеймах, що передували конвокаційному в 1632 році, шляхта обговорювала стан справ і наполягала на тому, що депутати, які підуть на сейм, обов’язково домагатимуться прав для православної церкви і свободи віри для всіх. Козаки перед сеймом зібралися на раду в Прилуках. Вони не мали права брати участь у сеймі.
Духовенство, в свою чергу, брало діяльну участь у загальному русі. Особливу енергію в цей час проявив Петро Могила як архімандрит Києво-Печерський. Він входив в зносини з маєтною шляхтою, з козаками, писав листи різним видним магнатам, щоб підготувати грунт для успіху православних. До часу засідань сейму Петро Могила як представник духовенства поїхав сам до Варшави і там, за запрошенням, брав участь у комісії, призначеній з членів сейму і осіб духовних для вироблення угоди між православними та уніатами.
Громадський рух серед православних стривожив уніатів і католиків. Вони бачили в цьому русі велику небезпеку і, з свого боку, вживали всіх заходів, щоб домагання православних не мали успіху.
Автор передмови описує тодішні найбільш резонансні суспільні події. Засідання Сейму відкрилися 22 червня 1632, вони були дуже бурхливі і супроводжувалися великою боротьбою партій. Православні та протестанти діяли солідарно і пред’явили ряд вимог щодо відновлення свободи віросповідання у Речі Посполитій. Для обговорення цих вимог було створено дві комісії. Одна повинна була зайнятися справами протестантів; інша – православних. Головування в останній комісії взяв на себе королевич Владислав. У комісії брали участь також Петро Могила, уніатський митрополит Веніамін Рутський і відомі захисники православ’я, зокрема брацлавський підсудок Михайло Кропивницький і Лаврентій Древинській. Обрана сеймом комісія, після довгих суперечок і сперечань, виробила проект угоди уніатів з православними. Але проект не задовольнив ні одну, ні іншу сторону. Православні домагалися не поступок, а відновлення повністю прав руського народу і православної церкви.
Тому їх відновлення стало гаслом для виборчого сейму. Почалася знову агітація. У ній, як і раніше, помітну, хоча, може бути, і не головну роль грав Петро Могила. Волинська шляхта на з’їзді в Луцьку заявила протест проти проекту угоди. Козаки також були захоплені агітацією. Вони збиралися на раді і обговорювали стан справ. До них на одну з рад явилося до трьох сотень священиків, вони стали перед радою на коліна і просили заступитися за права церкви. Козаки, зваживши на їх прохання, послали депутатів до сенаторів і до королевича Владислава, на якого дивилися, як на єдиного кандидата на польський престол. Вони просили депутатів і королевича допомогти справі православних. Владиславу козаки обіцяли навіть збройну підтримку, якби він був усунутий від престолу ворожою йому партією.
Варто приглянутися, наголошує Р.Радишевський, як далі розвивалися події. Виборчий сейм зібрався 27 вересня. Інтереси православних захищали православні шляхтичі, Воронич, Кисіль, Проскура-Сущанський, Древинський та ін. Адам Кисіль заявив, що православні депутати не хочуть вступати в теологічні суперечки, вони вимагають собі повернення прав, грунтуючись на історичних та юридичних даних. Домогтися угоди на сеймі було неможливо. Вирішено було обрати комісію для вироблення нового проекту порозуміння. Комісія повинна була складатися з осіб, незацікавлених у справі, на половину з католиків, на половину з протестантів. Вибір членів комісії був наданий Владиславу. Він висловив згоду бути посередником між православними та уніатами. Рахуючись із настроєм сейму і Владислава, що відзначався віротерпимістю, комісія майже в повному вигляді відновила права православної церкви. Уніати були невдоволені, папський нунцій намагався переконати Владислава не затверджувати пунктів угоди. Владислав стояв твердо на своєму, і «статті для заспокоєння руського народу» були схвалені. Затвердження їх, однак, було відкладено до коронаційного сейму.
Цими статтями православним, окрім повернення цілого ряду храмів і земельних володінь, надавалося право, між іншим, мати свою ієрархію. Природно було, звичайно, просити короля про затвердження на місцях тих осіб, які вже займали кафедри. Але сталося інакше. Митрополит Макарій вважає, що Владислав IV не захотів визнавати тих осіб, яких не затвердив його батько. Степан Голубєв намагається виправдати Петра Могилу від підозр, що незатвердження – справа його рук, і підшукує побутові, юридичні і навіть канонічні підстави для незатвердження ієрархів, поставлених патріархом Теофаном. Петро Могила вів свою політику, сам хотів стати митрополитом. Тому він, користуючись своїми зв’язками і відносинами, наполіг, щоб були проведені нові вибори і притому невідкладно, у Варшаві. Вибирати повинні були православні депутати сейму. Вибори були, дійсно, вироблені. У них взяли участь, однак, не всі депутати сейму, а тільки меншість. До виборчого акту доклали печаті тільки 49 осіб. Чи роз’їхалися до часу виборів інші депутати, чи вони ухилилися від виборів – важко сказати.
У передмові висловлено думку, що розрахунки Петра Могили, таким чином увінчалися успіхом. Він був обраний митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Новий король Владислав ІV затвердив його в цьому сані і видав йому привілей, за яким Петро Могила мав повну владу над православними; в його розпорядження переходили Києво-Софійський собор і, крім того, Пустельно-Микільський монастир із збереженням за Могилою і Києво-печерської архимандрії.
Могила поспішив випросити благословення («сакру») й титул «екзарха святого апостольського Константинопольського трону» від константинопольського патріарха Кирила Лукаріса. У квітні 1633 року у Львівській Братській церкві Успіння Пресвятої Богородиці відбув хіротонію, яку провели львівський єпископ Єремія Тисаревський – як екзарх патріарха Константинопольсокого, єпископ Луцький і Острозький Ісакій Борискевич, єпископ Холмський і Белзький Паїсій Іполитович, єпископ Туровський і Пінський Авраамій Лецида (Стагонський).
Р.Радишевський описує, як 7 липня 1633 Петро Могила повернувся до Києва. Прихильники приготували йому урочисту зустріч. Студенти колегіуму виголосили на його честь панегірик під назвою «Mmnemosyne sławy, prac і trudów przeświętnego w Bogu i m.n.Piotra Mohiły», а друкарі Києво-Печерської лаври – «Евфонію веселобрмячу». Однак, загалом серед населення і духовенства ставлення до нього було стримане. Ченці Пустельно-Никільського монастиря відмовилися підкоритися Могилі, і їх довелося примушувати до цього силою. Ісая Копинський заперечував законність обрання Могили митрополитом і не хотів добровільно поступитися йому місцем. Могила застосував проти нього силу, та це не зломило Ісаю Копинського.
Боротьба Могили з ним тривала до самої смерті Копинського в 1640 р. Степан Голубєв і Пантелеймон Куліш намагалися надати цій боротьбі деякого ідейного обгрунтування. У Могилі Голубєв бачить представника нових, більш ліберальних і прогресивних поглядів, шанувальника західно-європейської науки та освіти; супротивника його Ісаю Копинського малює консерватором, противником світської науки. Пантелеймон Куліш у 2-му томі свого «Отпаденія Малороссіи отъ Польши» зображає Ісаю Копинського і Петра Могилу представниками двох протилежних партій серед духовенства Західної Русі і України русько-московської і русько-польської. Перша, до якої належав, на думку Куліша, Копинський, прагнула до з’єднання з Москвою, друга, русько-польська, представником якої був Могила, стояла на боці польської держави. Коли ченці побачили справу Копинського програною, частина їх, може бути, за домовленістю з Копинським, стала переселятися в 1638 році в межі московської держави. Для них це було більш безпечно. Сам Ісайя Копинський хотів також втекти туди, але його схопили прихильники Могили і він закінчив своє життя в ув’язненні, ймовірно, в печерському монастирі 5-го жовтня 1640 року.
У передмові натрапляємо на принципову тезу про те, що діяльність Петра Могили як митрополита, відрізнялася великою різнобічністю. Поєднуючи в своїх руках посади митрополита Київського і архімандрита Києво-Печерського, Петро Могила мав у своєму розпорядженні велику владу і великі матеріальні ресурси. Крім того, як уже зазначалося, він був людиною вольовою і наполегливою. Завдяки цьому йому вдалося багато чого досягти з того, що він намічав. Його сильна особистість залишила великий слід як в історії західно-руської церкви, так і в історії освіти і культурного розвитку Західної Русі і України. Київ став при ньому остаточно центром для всього православного населення Польщі та Литви.
Новий король відзначався віротерпимістю. До того ж і політичні відносини в Польщі до часу вибору нового короля вимагали поступок дисидентам. Без їх підтримки кандидатура Владислава ставала хиткою. Владислав IV визнав за православними право мати вищу духовну ієрархію. Він же, зразу ж після своєї коронації, видав 14-го березня 1633 привілей, у якому виявляв згоду на заснування «руських» шкіл.
Привілей Владислава IV викликав велику тривогу серед католиків і уніатів. Проти привілею почалася посилена агітація. Агітація мала успіх. У 1634 році Владислав IV видав розпорядження про знищення православних латинських шкіл. Петро Могила, між тим, одночасно зі школою в Києві, заснував школу і у Вінниці.
Р.Радишевський стверджує, що Могилі, на той час вже митрополиту, коштувало чимало зусиль відстояти свої школи. Він пустив в хід свої зв’язки і впливи. Зрештою, завдяки енергійній діяльності митрополита і його найближчих помічників, король не тільки скасував своє розпорядження про закриття православних шкіл, але 18 березня 1635 року підтвердив привілей 1633 року, дозволив навчати в школах по-грецьки і по-латинськи, з тим тільки обмеженням, щоб тут викладали лише діалектику і логіку, а не богослов’я. За своїми правами православні колегії залишалися все-таки нижчими за католицькі. Не вдалося Петру Могилі домогтися також для київської колегії прав та титулу Академії. Король рішуче виступив проти цього. Тільки за Гадяцьким договором 1657-1668 року, укладеним гетьманом Виговским із польским урядом, київська колегія отримала титул Академії і була урівняна в правах з Краківською академією.
На думку автора передмови, Петро Могила багато дбав про поліпшення церковної дисципліни. Він боровся проти різних відступів при посвяченні в духовний сан, особливо проти посвяти двоєжонців. Церковну ієрархію підпорядкував жорсткішому нагляду, сам старався її контролювати. Були заведені особливі митрополичі намісники з вельми широкою владою. Намісники повинні були допомагати митрополитові. Для розслідування аморальних вчинків духовенства і суду над ним при митрополиті була заснована консисторія, за прикладом католицької церкви.
Велику увагу звернув Петро Могила на київські святині. Більшість із них перебували у стані запустіння. Могила відновив і прикрасив Києво-Софійський собор, який перебував у напівзруйнованому вигляді, провів розкопки частини Десятинного храму і на місці їх побудував невелику церкву. За розпорядженням Могили були відновлені церкви Трьохсвятительська і Спаса на Берестові, а також Михайлівська церква в Києво-Видубицькому монастирі, збудована в 1070-1088 році Всеволодом Ярославичем і зруйнована повінню Дніпра в 80-х роках XVI століття.
Літературна полеміка православних з іновірцями і видавнича діяльність, вважає Р.Радишевський, за Петра Могили також відігравали важливе значення. Для цього митрополит використовував великі літературні сили, які зумів зібрати в Києві, і матеріальні засоби і, нарешті, друкарню Києво-Печерської лаври. Найважливішими виданнями друкарні Києво-Печерської лаври за Петра Могили були книги слов’яно-руською мовою: «Любомудрhшаго кир Агапита діакона, блаженнhйшему и благочестивhйшему царю Іустиніану… главизны поучительны…» (1628, пер. Петра Могили), «Λειτυργίάρίωυ си ест служебникъ от литургій св.Василіа, Іоанна Златоустаго…» (1629), «Номоканонъ» (1629), «Пречестные акафисты пресладкому господу нашому Исусу Христу, пресвятhй Богородици и святому іерарху Ніколі…» (1629), «Анфологіа, сирhчъ и поученія душеполезная» (1636), «Учительное Евангеліе» (1637), «Служебникъ» (1629, 1639), «Λειτυργίάρίωυ си ест служебникъ от литургій св.Василіа, Іоанна Златоустаго…» (1639) – усі Петра Могили, «Постная Тріодь» (1640), «Краткий Катехизис» (1645), «Полууставъ» (1643), «Псалтирь» (1643),), «Евхологіонъ, албо молитвослов, или Требникъ» Петра Могили (1646), «Собраніе науки об артикулах вhры» (1649), «Православное исповhданіе вhры…» (1996) та ін.; книги польською мовою: «Mnemozyne sławy» (1633), «Exegesis, to iest danie sprawy o szkołach Kijowskich y Winickich» (1635), «Paterikon, abo Zywoty śś. Oycow Pieczarskich et cet… » (1635), обидві – Сильвестра Косова, «Τερατουργημα», lubo cuda, ktòre były tak w samym świȩtocudotwornym manastyru Pieczarskim kiiowskim, iako y obudwu swiȩtych pieczarach…» Атанасія Кальнофойського (1638), «Parergon cudow» Іларіфона Денисовича (1638), «Listy Swiȩtego Oyca Partheniusza» (1643) , «λιθοε, abo kamien z procy prawdy cerkwie świętey prawosławney ruskiey na skruszenie falecznociemniey Perspektiwy abo raczey paszkwilu od Kassiana Sakowicza…» Петра Могили (1644), «Zebranie krotkiey nauki o artykułach wiary prawosławnokatholickiey chrzerściańskiey…» (1645), «Mowa duchowna przy szlubie… Ianusza Radziwiła…” Петра Могили» (1645) та ін.
Не проходить мимо уваги автора передмови й те, що полеміка православних з уніатами та католиками, починаючи з кінця XVI століття, відрізнялася великою нетерпимістю і пристрасністю. На це було звернено увагу на сеймі 1632, і в «пункти заспокоєння релігії грецької» була внесена стаття, за якою обидві сторони, православні та уніати, зобов’язувалися жити в мирі і не наступати одна на іншу, письмові та словесні змагання між собою припинити, і на майбутній час не видавати творів, які могли б образити іншу сторону, наукою і добрими прикладами підтримувати взаємну згоду і єднання.
Полеміка на час затихла, але скоро знову поновилася хоча і не в такій різкій формі, як раніше. Підставою до неї послужила, як вважає Степан Голубєв, агітація уніатів проти київської та вінницької православних шкіл. Уніати випустили в світ твір, що належав перу уніатського митрополита Вельяміна Рутського. Твір до нас не дійшов. Основна думка його зводилася до вимоги закриття шкіл київської та вінницької як заснованих без дозволу уряду і як осередків єресі. Проти творів Рутського і на захист шкіл у 1635 р. у лаврській друкарні і був видрукуваний польською мовою «Exegesis» Сильвестра Косова. Крім деяких історичних довідок, Сильвестр Косов шляхом догматичних роздумів намагався спростувати звинувачення могилянських шкіл в єретицтві. У підсумку він доводив важливість латинських шкіл для західно-руського народу і православного духовенства і радив добиватися якомога більшого їх поширення. Просвітництво, таким чином, на думку Сильвестра Косова, мало значення не тільки для церкви, для духовенства; воно важливо було для всього народу, могло послужити йому на користь, для захисту його прав. Практична точка зору на просвітництво та освіту була, звичайно, найбільш зрозумілою для сучасників Сильвестра Косова.
Однак найзначнішим полемічним твором, що вийшов за життя Петра Могили, переконаний Р.Радишевський, був «Літос» («Λιθος»). Деякі приписують складання «Літоса» цілком Петру Могилі, новітній же біограф останнього Степан Голубєв вважає, що авторами «Літосу» були один або кілька осіб з вченого могилянського гуртка, при чому сам митрополит міг грати при цьому дуже активну роль. Підставою до видання цього твору послужила поява «Perspektіwy» відомого вже нам Касіяна Саковича, який з великим знанням церковних справ і життя торкнувся негараздів православної церкви, особливо її обрядової сторони. Спростуванню думок Саковича і присвячений «Літос». У ньому провадиться думка, що обряди православної церкви цілком відповідають її віровченню. Для заперечення думок Саковича, який торкнувся майже всіх сторін церковного життя, «Літос» також порушує проблеми багатьох сторін церковного життя. Тому книга має не тільки полемічний, але й важливий історичний інтерес.
Мінливість релігійних позицій Касіяна Саковича була помітна ще до його розриву з православ’ям. У 20-их роках XVII ст. він прислужував уніатському єпископу в Перемишлі, де вів себе аморально, навіть через жінку убив чоловіка, хоча незабаром після цього якимось дивом став ректором Києво-Братської школи. У «Літосі» про це сказано так: «якби в Києві не прикрила його чорна мантія, не уникнути б йому меча або ганебної шибениці» (с.428). Після чотирирічного ректорства він перебрався до Любліна, де трохи побув проповідником у православному товаристві, а потім перейшов на сторону уніатів. А в 1641 році він змінив і це віросповідання і перейшов у каталицизм.
Його книга «Perspektіwa» доволі описова. Він спирається на свій досвід знайомства з церковними справами, як у православних, так і в уніатів. Він порівнює греко-східну обрядність із римсько-католицькою і і паплюжить першу, вказує, що «вперта схизматична Русь» читає «єресі» на взірець творів Клірика Острозького, Василія Суразького, Антиграфіста, Верифікатора та ін.
Він критикує таїнства хрещення, миропомазання, покаяння руських священиків, євхаристії, шлюбу, єлеєосвячення, кпинить над носінням одежі, виголошенням проповідей після літургії, над тим, як у вівтарях зберігають пасхальні дари – м’ясо, сир, масло, сало, пироги та ін., говорить про неосвячені церкви в Русі, про те, що ними не опікуються владики.
Однак, на відміну від Касіяна Саковича, погляди Петра Могили на обрядову сторону церковно життя православних зовсім інші. Він визнає, що недоліків православна церква має справді багато, вони не простягаються на догмати віри, яких православні дотримуються непорушно. Церковний благоустрій Могила вважає домашньою справою православних.
До корпусу «Літоса» входять вірші під гербом Максиміліана Бржозовського, присвята йому, переднє слово до читача, основна частина тексту.
Степан Голубєв вказує на перевагу автора «Літоса» над Касіяном Саковичем: у творі Петра Могили помітні сліди доброго богословського вишколу, чого нема у його опонента. Привертають увагу багатющі джерела твору: богослужбові православні книги південного-руських, грецьких, московських і римських видань (латиною), богослужбові книги римо-католицьких видань, постанови вселенських і помісних соборів, ритуали і аленди, твори батьків і вчителів церкви, як східних, так і західних: Діонисія Ареопагіта, Атанасія Великого, Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Ниського, Йоанна Златоустого, Кирила Єрусалимського, Кипріана, Максима Сповідника, Йоанна Дамаскіна, Тертуаліана, Авугустина Блаженного, Іларія (Піктавійського), Амвросія Медіоланського та ін., церковно-історичні твори Євсенія Памфіла, Сократа, Созомена, Никифора, Калліста, а з пізніших – Баронія, а також хроніки Олександра Гваніньї, Яна Длугоша, Матвія Стрийковського, «Żywoty świȩtych» Петра Скарги, богословські твори римсько-католицьких учених, пререважно схоластиків: Алкуїна, Томи Аквінського, Йоанна Дунса Скотта, Дуренда де Санто Порціано, Бернарда Клервоського, Йоанна Бонавентури, Беллярміна, Матвія Галлена, Серарія, Єгидія, Амілярія, Гаранзи, Петра Аркудія та ін., дрібніші канонічні, проповідницькі і полемічні твори.
Степан Голубєв пише: «Представники київської ученості могилянських часів за своїм широким богословським пізнанням далеко залишили по собі автора «Перспективи» і при вчених дискусіях могли мірятися силами із більш освіченими супротивниками. Зокрема, з питань обрядовості в (Петра Могили. – Авт.) і упорядників «Літоса» була ще одна перевага над Саковичем: питання ці на той час час були животрепетними і їхнім вивченням могилянський гурток займався ще до появи «Перспективи» [Голубевъ С. Кіевскій митрополитъ Петръ Могила и его сподвижники. Опыть церковно-историческаго изслhдованія. – Кіевъ: Типографія С.В. Кульженко, 1898. – Т.2. – С.366].
Крім полемічних творів, видавнича діяльність Могили була скерована і на книги суто церковного характеру. Так, в 1637 році з його ініціативи було перевидано «Євангеліє учительне», воно містило повчання на всі річні неділі і свята.
Для керівництва священиків Петро Могила видав в 1646 р. «Евхологіонъ, албо молитвослов, или Требникъ», відомий більше під назвою «Великий Требник Петра Могили» або «Требник». Допомагали йому у підготовці «Требника» знавці богослов’я Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косів, Атанасій Кальнофойський, Ігнатій Оксентович-Старушич, Йосиф Тризна, Йосиф Кононович-Горбацький, Софроній Почаський та ін Важливо було уніфікувати й збагатити обряди Української Православної Церкви, наблизити їх дл богослужбової практики і прямувань інших християнських віросповідань. «”Требник” – це богослужбова книга, що містить церковні обряди, чини, молебні й молитви, що їх виконує душпастир для окремих осіб чи суспільних груп, і яків не є зв’язані з церквою чи календарними святами. ”Требник” Могили охоплює три окремі частини. Перша з них, найбільша, устійнює обряди таїнств і зв’язані з ними чини, що охоплюють життя християнина від народження до смерти та його поза гробове життя. Друга частина містить чини та посвячення і благословення різних речей храму і домашнього вжитку. Остання, третя частина присвячена чинам, молебням і молитвам на різні випадки суспільного життя. Всіх чинів начислялося 129; чини, яких бракувало (на посвячення різних церковних сосудів), запозичено з чужих джерел. У ”Требнику” є 37 нових чинів, серед яких 20 таких, яких не було в грецьких, слов’янських і римських требниках, вони взяті з практики Української Православної Церкви. До чинів додано велике число пояснювальних статей з літургічними, догматичними канонічними і загальнокультурними навчаннями і приписами, так що, крім богослужбових завдань, ”Требник” Могили був важливим теологічним довідником, своєрідною церковною енциклопедією» [Передмова. Требник Петра Могили. 2-е вид. – Канберра – Мюнхен – Париж: НТШ, 1988. – С.9-10].
Мова ”Требника” – церковнослов’янська, а передмова Петра Могили, вірш на герб Петра Могили, передмова до таїнств, похоронні казання написані тодішньою українською книжною мовою. Ще складаючи «Анфологію, сирhчъ и поученія душеполезныя» (1636), він велике значення надавав тодішній книжній українській мові, нею ж таки складав проповіді, у казанні «Крест Христа спасителя і каждого человhка» (1632) всі тексти Св.Письма подав тодішньою українською книжною мовою.
Крім того, він разом з учителем своєї колегії Ісаєю Трохимовичем- Козловським зайнявся складанням православного катехізиса, але не встиг надрукувати його. Катехізис Могили був надрукований уже після його смерті в 1662 році грецькою мовою в Амстердамі. До недавнього ще часу, за словами Федора Терновського, ця книга вважалася у духовних училищах як особливий предмет викладання.
Петро Могила помер 1 січня 1647 у повному розквіті сил. Йому було всього 50 років. Могилу підозрювали в схильності до унії, але не можна не погодитися, переконаний Р.Радишевський, із Степаном Голубєвим, що його все життя і діяльність свідчать проти такого припущення. І ставши митрополитом, він брав активну участь у боротьбі за православну віру. Для цього не один раз він їздив до Варшави до часу відкриття сеймів і відстоював там права православних.
«Пункти успокоенія греческой релігіи» не могли задовольнити, звичайно, тих осіб, який були супротивниками будь-яких поступок православній вірі і не хотіли визнати за нею прав, однакових з уніатами. Тому боротьба за виконання цих «пунктів» почалася на наступному ж сеймі після їх прийняття і тривала протягом усіх 1630-х і 1640-х рр. На коронаційному сеймі 1633 року були вже занесені протестації проти пунктів заспокоєння. Православним довелося зробити деякий поступки, але все ж сейм затвердив королівський диплом, яким надавав правого статусу в державі православній церкві та її установам. Релігійне питання цим однак не вичерпувалося. Воно піднімалося майже на кожному сеймі і, як і раніше, викликало гарячі і бурхливі дебати. Такої гостроти, як раніше, питання про відносини між православними та уніатами після видання «пунктів заспокоєння», однак, не досягало. Релігійне питання переставало вже хвилювати широті кола населення і ставало предметом сеймової боротьби, переважно.
Безсумнівно, стосовно православної віри й освіти в Західній Русі і на Україні заслуги Петра Могили величезні і мали велике значення в житті. У ньому вбачаємо ревного поборника православної віри. Завдяки наполегливості, зв’язках і дипломатичній спритності Петру Могилі вдалося сприятливо скористатися обставинами і домогтися більш-менш стерпного правового становища для православної церкви в Речі Посполитій. Підставою київської та вінницької шкіл з латинською мовою викладання Могила відкривав шлях до західно-європейської культури і науки. Правда, культура ця проникала через Польщу і була, за висловом Куліша, «водою на польський млин». Але від цього сам факт заснування вищих православних освітніх установ не втрачає своєї важливості.
Петро Могила – визначний організатор Православної церкви в Україні, ініціатор подолання кризового стану в православ’ї, утвердження духовної та політичної стабілізації в українському суспільстві. Він надав православній церкві точної і строгої догматичної й організаційної структури, визначив ідеал чернечого життя, збагатив богословську літературу численними творами. Він – фундатор Києво-Могилянської академії, першого в східнослов’янському світі вищого навчального закладу, який упродовж кількох століть залишався головною школою, що готувала високоосвічені кадри для України, багатьох країн Європи, поєднувала в собі кращі педагогічні традиції латинського і православного світів. Він сміливо запровадив латинську мову до широкого наукового, культурного, освітнього вжитку, відкривши для студентів доступ до найвидатніших надбань людства. У передмові до перевидання «Требника» 1988 року (упор. Аркадій Жуковський) сказано: «Могила був ініціатором зближення християнських церков, автором відомого проекту співпраці між православною і католицькою церквами. У відповідності зі своїми поглядами він намагався знайти синтезу між Сходом і Заходом, наблизити церкву і культуру України до центрів Західньої Европи. Виявами цих прагнень були реформи на відтинку освіти, богословської науки, обрядовости. Свої великі проекти Петро Могила реалізував при допомозі висококваліфікованого гуртка співробітників і сподвижників, т.зв. Київського Могилянського Атенею, що гуртувався довкруги Печерської лаври і Київської Колеґії» [Передмова. Требник Петра Могили. 2-е вид. – Канберра – Мюнхен – Париж: НТШ, 1988. – С.9].
Олександр Астаф’єв (Київ – Борщів)