Бернакевич Леся. Свист мавпенятка: повість. – Львів: Ліга-Прес. 2023. – 124 с.
Як не прикро, в реальному житті нерідко трапляється так, що людині не вдається здійснити задумане. Й рецензент, напевно, мав би скрушно похитувати головою разом із тією особою, котра потерпіла поразку. Навіть незважаючи на причину невдачі чи їхню множинність. Та чесно кажучи, мене це не цікавить, хоч і починаю ці нотатки зі згадки про негативне.
І не бачу у цьому чогось поганого. Бо хочу таким чином наголосити, що й прикрість може стати темою художнього твору. Адже читачів завжди цікавить вміле змалювання. Принаймні, про таке думається, коли читаю нову повість Лесі Бернакевич.
Про що вона? Міцнющий сплав детективу та мелодрами авторка використовує для висміювання шлюбного аферизму та цинічних спроб збагатитися через соціальні мережі. Якщо до цього додати доторки до любові до природи, то маємо своєрідний прозовий мікс, який приваблює.
Узагальнення? Не заперечую! Тому хоча й побіжно поведу мову про сюжет написаного. Банкір Алоїз Шмід хоче покарати шлюбного афериста Зеновія Дармохода, який обдурив його сестру Інну. Для цього він наймає приватного детектива Йосипа Тиця й оплачує його туристичну поїздку до Індії, аби той там упіймав винуватця на гарячому. Бо «прищепковий магнат» (так називають іноді гонорового члена асоціації вільних підприємців, який володіє невеличкою крамницею та кафетерієм у вигляді будки, де продають розчинну каву) намірився там збагатитися за рахунок нової жертви.
Спочатку все складається навіть ліпше, ніж можливо, він хотів. Спочатку почув, що в Японії макаки напали на туристів, і вирішив це використати для свого хитромудрого плану. Скористався тим, що маленькій Тетянці – доньці його пасії Дарини – дуже сподобалося новонароджене мавпеня, і вона починає опікуватися ним. Втішений Дармохід підтримує маленьку, допомагає їй покупати звірятко (дівчинка за це починає називати його татом). Й порадив їй повернути мавпеня матері. Знаючи, що дорослі мавпи скаженіють від парфумів, з нетерпінням чекав розправи з малюком. А коли це сталося, то вирішив вимагати матеріальної компенсації від мерії індійського містечка за шкоду психіці Тетянки.
Але нічого з того не вийшло. Як і з іншими намаганнями хоч якось нажитися. (Зрештою, чогось подібного автор цих рядків чекав, читаючи повість, бо логіка розвитку подій підштовхувала до такої думки).
Після того, як мама-мавпа пожбурила дитинча вниз з високого дерева, поціновувачі красного письменства могли подумати, що маля перестало жити. Але це – фантазія, бо пізніше воно раділо на руках Тетянки. Виявилося, що воскресіння стало можливим завдяки Йосипу Тицю, який весь цей час виходжував скривджене звірятко.
А що ж Зеновій Дармохід? Звичайно, йому не сподобалося, що не вдалося здійснити намічене і йому важко на серці через викриття детектива. Але водномить і радіє, що не втрапить до цюпи чи не позбудеться нирки.
Що маємо далі? Йосип Тиць сумує, що не вдалося притягнути пройдисвіта до відповідальності, як планувалося спочатку. А Зеновій Дармохід тимчасом береться за старе, залучивши до справи маленьку Тетянку, прагнучи заробити через соціальні мережі на опіці дівчинки мавпенятком. Для більшої переконливості на індійській землі заручається з Дариною – мамою своєї малої помічниці, якій затьмарило розум бажання шлюбного афериста стати їй чоловіком.
Крапку в цій історії ставить епілог повісті, в якому індійці присвоюють звання почесного громадянина міста Зеновію Дармоходу за врятування мавпенятка від смерті і обіцяють згодом нагородити за це орденом «Скарб Індії».
Якщо фокусувати думку на цьому моменті, то не є перебільшенням, що авторка поставила жирнючу крапку у своїй написанці. Із формалістичної точки зору це, безперечно, відповідає дійсності. Але, відгукувач радше поставив би трикрап’я…
Бо існує тут чимало цікавих моментів. Та зупинюся тут тільки на одному. Можна, звичайно, говорити, що зло залишилося непокараним. З точки зору правосуддя така сентенція є недалекою від істини. Але гляньмо на ситуацію з іншого боку. Хіба не є покаранням для афериста те, що обставини змусили його заручитися? Хіба радітиме він від того, що «новоспеченій родині» відомий метод його зарібків, коли всі літа для ближніх це було таємницею? І нарешті варто поговорити ще й про таке: з написаного можна зробити висновок, що «володар прищепок» – грошолюбна людина, яка, безумовно, хоче стати кавалером ордена іншої держави. А для цього треба доглядати за мавпенятком. (Якщо людина до своїх 45-ти ніколи не займалася цим, то таке є для неї гіршим, ніж кара небесна).
Згадаймо про ще один момент. Оповідь привернула до себе увагу тому, що словотворчиня покликала на допомогу іронічність, зблиски якої є очевидними у багатьох рядках. «Затесався до вас, так би мовити, як черпак межи ложки». «… членкині торгівельної секти». «Одні купи сміття жаліли мавпеня». Правда, тут іронічність стає більш зрозумілою, якщо оцінювати словопотоки через контексти. Як, до речі, й використання для цього усталених висловів, котрі вдало експлуатує прозаїчка. «Гроші не пахнуть, але їх видно». «… тут йому жаба цицьки дала». «Так і свербів язик сказати».
Треба, либонь, мовити, що прозаїки нерідко використовують цей лексичний прийом для увиразнення своєї думки. Й, між іншим,коли вже зачеплено питання виражальності, то, напевно, було б справедливо згадати і про інші важливі нюансики. Тут, зокрема, виділяються літературні тропи, слововияви, про які поведемо мову хоча б побіжно. І, безумовно, варто тут згадати про доречне використання пейзажності та діалогічності.
Всі ці зауваги підтверджують рядки твору. І чи не найчастіше зір читальника натрапляє на порівняння. «…грошва в нього не переводиться, як сірка у вухах». «… цього разу він обдурив сестру банкіра – стару панну Інну». «вдаритися об нього – як молоточком судді об стіл». «… озерко-копанка». Поряд з цими словочарівностями існують також епітети: «серпанок розгубленого полудня», «виснажлива подорож», «найнестерпніша спека», «луска хмар», «розтерзані хмари», «покорчені лапки»… Толерують з ними метафори, котрі супроводжують текст повісті. «… дрімоту міг навіяти й дощ». «…очима пошукав», «… в оченятах відбилася настороженість». Окремішно і дуже привабливо на цьому тлі виглядають неологізми, рідковживаності та діалектизми: «дріб’ятко», «недорозвиток», «мавпуся», «меценат», «ніц», «залатвити», «кав’яренька», «бабця», «видіти», «йменнячко»»…
Є тут ще одне важливе питання. Досить часто на сторінках повісті вздріваємо такі слів’ята, як «вподобайка», «лайк», «смартфон», «фейсбучний»… Можна, очевидно, ствердити, що в лексику прозаїчки сміливіше входить сучасна словесність. Й особливістю слід вважати те, що вони діють укупці з неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Зрозуміло, що в даному випадку має значення словесна точність. І втішно, що авторка враховує цей момент. Хоча, можливо, на цій царині «виросла» і неточність. Але все залежить від читацького смаку.
По-своєму промовляють до кожного й пейзажності. «І хоч небом все ще носилися розтерзані хмари, та сонце вперто протискалося на світ, і його промені чимраз дужче набували ваги». «Личко – лагідне, а чорне із синім відтінком волоссячко на голові – з таким рівненьким продільчиком, наче хтось навмисне гребінцем провів на обидва боки». «Востаннє кинувши погляд на безліч калабань за вікном, поверхню яких обстрілював дощ, швидко наблизився в куток спальні…» А от цитувати вдатності зі сфери діалогічності не бачу потреби. Лишень констатую той факт, що вони точно передають ситуацію, в яку потрапили дійові особи твору.
…А завершити ці розмисли про виражальність прозотексту хотів би ще одним пасажем. Нерідко можна почути думку, що ці нюансики не є актуальними для прозотекстів, бо більше стосуються поетичного жанру. Та переконаний, що такі «вболівальники за прозу» вперто скидають з рахунку ту обставину, що тільки лексичні особливості свідчать про стиль письма оповідача.
Тепер поговоримо про таке. В попередніх абзацах маємо мішанину конкретностей та узагальнень про «Свист мавпенятка». Та хочемо того чи ні, а побутують обставини, що спонукають до ширших узагальнень.
Нерідко, скажімо, можна почути думку, що в часи випроб письменники зобов’язані більше писати про героїзм спільноти на тлі воєнного лихоліття. Не заперечую. Але водномить сумніваюся, що там, на «нулі» оборонцям хотілося б більше читати твори про війну. Бо у хвилини тиші (хоч вони і рідко трапляються) хочеться душі припасти і до мирних тем. Тим паче тоді, коли їх супроводжує ще й іронічність.
Саме такими, як мені здається, і є твори Лесі Бернакевич, у яких химерно переплелися подихи сучасності і «старі скелети», котрі свідчать про вміння авторки знайти себе у не простості сучасності, де залишаються актуальними детектив, трилер і мелодрама у жіночому виконанні.
Ігор Фарина
селище Шумськ наТернопіллі