Всякий мистецький твір використовує свою систему образів, аби донести задум творця. Поезія не є виключенням. Якою має бути ця система, аби виконати головне завдання – викликавши певні асоціації, роздуми, вплинути на емоції читача?
Окрім образного ряду, на сприйняття твору впливає ряд художніх засобів, як от: ритм, рима, тропи тощо.
Майстерність – це вміння реалізувати задум, поєднавши художні засоби, створивши систему образів, аби вони працювали разом. Якщо цього не відбувається, читач залишається в стані невизначеності: про що твір? Що ним хотів висловити автор? Чому це відбувається?
Для прикладу візьмімо вірш Надії Гармазій «Весною» зі збірки «Попелище для феніксів», Кропивницький, Імекс-ЛТД, 2017.
Весною
Весною…
Вранці буває так затишно,
ніби світу минає лише сьомий день.
Тому можна лишатись собою
без жодних на те причин.
Міські вулиці,
позбавившись ваготи наших кроків,
стрибають,
пливуть,
танцюють
уздовж найбільш велелюдних кав’ярень,
не зважаючи на лукаві посмішки з вікон
і на площу, розстібнуту зойками дзвонів так,
що аж видно зморшки сусідніх будинків…
І дивно так:
у старім житті
під зойки свята
життя нове
несе хрест свій…
Весною…
[с. 15]
Спробуймо проаналізувати вірш під кутом висловлених вище постулатів.
Перше: про що вірш?
На поверхні відповідь: про весну, про весняний настрій, бо на початку і в кінці вірша констатується – «Весною…».
Друге: що ж в уяві автора відбувається весною?
Автор відчуває затишок, ніби світу минає лише сьомий день. І тому можна лишатися (самим) собою без жодних на те причин.
Якщо розуміти дослівно, то безлюдні вулиці стрибають, пливуть, танцюють та ще й уздовж найбільш велелюдних кав’ярень, незважаючи на те, що з вікон хтось лукаво посміхається, на площу, розстібнуту зойками дзвонів, та ще й так, що видно зморшки сусідніх будинків.
І, як наслідок, автор дивується, що в старім житті та ще й під зойки свята життя нове несе свій хрест…
Вірш написаний верлібром, тобто не використані такі важливі засоби віршування, як рима та чіткий ритмічний ряд. Із троп – хіба що персоніфікація та метафора.
Спробуймо розібратися з усім цим нагромадженням думок і образів.
Щодо затишку. Чи ж тільки вранці буває таке відчуття? Спірно. А що там про Сьомий день? За Біблією, Творець у цей день відпочивав, дивлячись на своє творіння. Що Він побачив, ми не знаємо, але що автор пропонує нам побачити? Безлюдні вулиці, які живуть своїм життям, які кудись стрибають (чи то влаштувавши змагання, чи то «в гречку», чи в прірву? З якого дива?). Мало того, вони ще й пливуть (куди, у якій субстанції – у воді, в багні, у який спосіб – кролем, брасом, батерфляєм, чи як непотріб на одеському пляжі – бовтаються на хвилях?). Та й цього замало: вони ще й танцюють (гопака чи «халяндри скачуть», чи іскрометну жигу, чи вальс, чи це такий собі танок п’яниці?)!
Далі автор прив’язує дію до кав’ярень, уздовж яких відбувається це дивовижне дійство. Ось кав’ярні вже велелюдні – на відміну від безлюдних вулиць.
Що це за кав’ярні такі? Виходить, що всі (чи не всі?) мешканці зібралися там, аби лукаво посміхатися з викрутасів вулиць? Що спонукало їх до лукавства? Що, усі святкують прихід весни, коли можна «без причин бути самим собою»? Таке собі «вічне свято»… Перепій? Надлишок свята?
Вулиці також не «зважають на площу». Як це? Вони або починаються з площі, або оминають її. Що ж це за площа, яка в уяві автора розстібнута зойками дзвонів? Що це за зойки, які спромоглися розстібнути площу? Волання про допомогу, про ґвалт чи п’яні зойки? Що за дзвони? Церковні чи міського дзвону? До чого він закликає? Чи це поминальний дзвін? Ще питання: на що була застібнута площа до цього: на ґудзики, крючки чи «змійку»? Хто її застібнув? Чи це асоціативно виникло в уяві автора за мотивами польського фільму «Ва-банк», де один з героїв має злодійське псевдо «Застібнутий», і якому головний герой радить розстібнутися?
Взагалі-то, міста будуються за певними архітектурним планами, де всі елементи так чи інакше пов’язані між собою. А в автора цей зв’язок втрачений. Через розгул фантазії?..
І ось, коли площу «розстібнули», стало видно зморшки сусідніх будинків. Що за зморшки? Тільки сусідніх? А інші – без зморшок?
І, як висновок, автор висловлює сентенцію, мовляв, дивно так, що від зойка свята (ось він, зойк! – від свята: насвяткувалися до зойку чи до поросячого виску) у «старім житті» «нове життя» несе свій хрест. Нібито філософічно й красиво написано: нинішнє життя дає початок життю майбутньому, яке має виконати те, що покладене на нього долею. А що тут дивного? Що життя «старе» й «нове»? І конструкція якась незграбна. Чомусь життя так назване? Життя – воно і є життя. Воно не буває старим чи новим. Може бути минулим, теперішнім, майбутнім, але старим чи новим… це вже щось з іншої опери. Та й це життя «несе свій хрест». Життя не може цього робити, бо воно – процес, форма існування живої матерії. Людина – несе, а життя – ні.
Щодо дивного поводження вулиць: асоціативно виникають рядки дитячої пісеньки, які наводимо мовою оригіналу: «И тогда наверняка / вдруг запляшут облака / и кузнечик запиликает на скрипке…». Але там є продовження, яке в поетичній формі розкриває зміст радощів: «С голубого ручейка / начинается река, / ну, а дружба начинается с улыбки». Геніальні у своїй простоті образи хмаринок, які затанцюють, цвіркуна, який запілікає на скрипці, – і все це відбувається тому, що з ручая починається ріка, а дружба – з посмішки!
А що вийшло у автора?.. Нагромадження притягнутих за вуха персоніфікованих образів, які поводяться вкраї нелогічно. До того ж допущені вільності в трактування життя і не тільки.
Виникає слушне питання: коли не вказазувати, хто автор – чоловік чи жінка, молода чи літня особа, – чи можна це виявити за рядками вірша? Щодо статі – навряд чи, а щодо віку – однозначно: молодий, з невеликим життєвим досвідом і обмеженими знаннями, бо літній так би не писав: йому вистачило б власного досвіду, аби не послуговуватися механічними схемами. Щодо невизначеності статі – це теж не добре, бо звучання душевних струн у чоловіків і жінок різне.
Підсумуємо: коли автор так пише, він певним чином визначає позицію, мовляв, не даю відповіді на питання, які постають при читанні, бо розумний читач з уявою все й сам зрозуміє. Погодьмося, що знайдуться такі, які будуть домальовувати собі те, що не вдалося зробити авторові, виправляти недолугості, також знайдеться «добрий глядач з 9-го ряду», який спробує заступитися, мовляв, усяке буває… Хтось, читаючи вірш, не надто заглиблюючись у зміст і не надто переймаючись образним рядом, скаже: «Це ж треба!». Хтось, намагаючись розібратися в суті написаного, почне чухати потилицю аж до полисіння, а хтось відмахнеться, мовляв, маразм якийсь… А якщо читач – дурний та ще й без уяви чи зі схибленим відчуттям реальності?.. Тоді – караул!
Тож пересичена образами модернова конструкція не пішла на користь змісту, не допомогла розкрити суть почуттів, які охоплюють людину напровесні. Читач залишається в стані, який психологи назвали б «фрустрацією».
Резонне питання: чому так сталося? Пошукаємо відповідь в інших віршах автора. Знаходимо – ось вона: «Закипають слова, але серце холодне іще…». [с. 13]
Чи може поезія холодного серця торкнутися душі читача? Сумнівно. Штучна конструкція, якою б досконалою вона не була, не в змозі конкурувати з рядками, написаними «на розрив аорти». Тож бездушні модернові потуги залишають читача в основній масі байдужим. На щастя, так було, є й буде – і в минулому, і в цьому, і в майбутньому житті!..
Оксана Грановська